КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КАТУВАННЯ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади проведення порівняльно-правового дослідження та генезис кримінальної відповідальності за катування» містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні засади проведення порівняльно-правового дослідження кримінальної відповідальності за катування» дисертантом: а) сформульовано генеральну лінію дисертаційної роботи; б)     простежено основні етапи розвитку наукової думки за обраною проблематикою, оцінено сучасний стан і перспективи наукових пошуків з цього приводу; в) визначено необхідну методологічну базу для реалізації мети та завдань дисертації. У контексті цього особливу увагу приділено визначенню поняття «катування», співставленню його із суміжними категоріями. Встановлено фактори, що визначають соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за катування (міжнародно-правові; національно-правові; кримінологічні; соціально-психологічні) та розкрито їх зміст. Проаналізовано зміст норм міжнародного та національного права, присвячених боротьбі з катуваннями, на підставі чого виявлено суперечності нормативного характеру як при співвідношенні міжнародних і національних стандартів, так і в системі власне міжнародних нормативно-правових актів. Деталізовано застосування методології наукових розробок. Обґрунтовано проводити обране кримінально-правове порівняльне дослідження, враховуючи особливості романо-германської, англо-американської, мусульманської та далекосхідної правових сімей. Уточнено специфіку відповідальності за катування з огляду на її міжнародно-правове регулювання та кримінальне право різних країн світу.

У підрозділі 1.2. «Генезис кримінальної відповідальності за катування» розглянуто історичний розвиток кримінально-правових заборон щодо застосування катування у національних і світових масштабах. Доведено, що   застосування катувань завжди було найдієвішим засобом покарання, залякування та отримання визнання. Встановлено, що: до катувань передусім вдавалася влада задля впливу на внутрішніх і зовнішніх ворогів, часом оформлюючи це законодавчо; майже всі історичні джерела права криміналізовували застосування тортур та інших проявів жорстокості щодо людини.

На думку автора, історичну поширеність катувань можна пояснити трьома головними причинами: а) низькою ефективністю державної влади, невідповідністю способів і методів управління суспільством; б) складним економічним становищем, неможливістю задоволення матеріальних потреб легально чи лояльно; в) політичною мотивацією, нетерпимістю до політичних опонентів. Запропоновано виділити чотири історичні періоди щодо практики застосування катувань і кримінальної відповідальності за це. Зазначено, що національне кримінальне законодавство на ранніх етапах свого розвитку не згадувало про тортури та тілесні покарання (за винятком застосування ордалій). Починаючи з ХІІІ ст. тілесні покарання займають центральне місце в системі національної каральної політики і це триває протягом багатьох століть. У  середньовіччя тортури стають формою розшукового процесу та головним засобом отримання доказів, а застосування калічницьких і болісних покарань досягає свого апогею при царюванні Петра І. Перші обмеження щодо застосування тортур, зумовлені гуманістичними ідеями просвітництва, відбулися при Катерині ІІ, а пряма їх заборона – при Олександрі І (Указ від 27.09.1801 р.). Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та Кримінальним уложенням 1903 р. тортури розглядалися як: самостійний злочин; кваліфікуюча ознака тілесних ушкоджень; позбавлення особистої волі. Повністю російське правосуддя відмовилося від тілесних покарань у 1904 році. У радянській період кримінальне законодавство прямо не згадує про катування, однак вказує на «мучення» («знущання») та «мордування» як складові частини чи кваліфікуючі ознаки окремих злочинів (при цьому тортури широко застосовуються за часів сталінського режиму).

У світових масштабах, зокрема в епоху рабовласницьких держав, тортури адресуються переважно до іноземців, полонених і рабів. У середньовіччя вони стають універсальною формою внутрішньої політики та засобом забезпечення інквізиційного процесу. Починаючи з XIII–XIV ст.ст. у світі поступово посилюється роль тілесних покарань, які застосовуються настільки широко і з такими порушеннями норм права, що межі між ними та катуванням зникають. В  Європі дієві державні обмеження щодо тортур відбулися наприкінці XVII ст., а  у другій половині XVIII ст. їх забороняють остаточно. Натомість у ХХ ст. тортури знов широко застосовують у країнах з тоталітарними, диктаторськими й іншими репресивними режимами. Сьогодні катування заборонено практично в усіх державах світу.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика катування за законодавством України та іноземних держав» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт катування» обґрунтовано, що родовим об’єктом цього злочину (ст. 127 КК України) слід визнати здоров’я особи, а безпосереднім – стан організму потерпілого чи іншої особи до вчинення щодо них катування, що  характеризується відповідним рівнем фізичного, психічного та соціального благополуччя. Зазначено, що катування – це багатооб’єктний злочин, при цьому в ньому варто виділяти додаткові обов’язкові безпосередні об’єкти, якими є воля, честь і гідність особи. Також констатовано, що катування, виходячи з міжнародних стандартів, за певних умов може розглядатися в якості злочину проти людства чи військового злочину. Потерпілий від цього злочину є обов’язковою ознакою катування (це, за даними дисертанта, переважно, особи середнього віку, чоловіки, непрацюючі, подекуди жінки, неповнолітні чи малолітні, особи похилого віку). Зокрема, ним є «власне потерпілий» (особа, яку  безпосередньо катує винний, прагнучи досягти спеціальної мети) та «інша особа» (стороння особа, яку катує винний, щоб примусити її чи власне потерпілого вчинити які-небудь дії проти їх волі).

Дисертантом констатовано, що: кримінальне законодавство іноземних держав передусім розглядає катування та різні аналоги цього злочину серед групи злочинів проти здоров’я особи чи суміжних з ними груп (зокрема, посягань на фізичну чи психічну недоторканість особистості – КК Франції, караних діянь проти тілесної недоторканності – КК ФРН, злочинів проти психічної цінності – КК Іспанії), що свідчить про подібність українського та іноземного законодавства, однак дане діяння може одночасно чи окремо посягати й на інші суспільні відносини (зокрема, волю особи – КК Швейцарії, сферу посадових повноважень – КК Голландії, людство та військові відносини – КК Литви, правосуддя – КК Єгипту). Переважно за кордоном відповідальність за катування регламентована у межах не однієї (як у КК України), а кількох норм (КК Польщі, Пенітенціарний кодекс (ПК) Естонії, КК Туреччини, КК Республіки Корея), цілих глав (розділів) Особливих частин чи книг КК (зокрема, КК Франції, КК Іспанії, КК Австралії, федеральне кримінальне законодавство США), що, зокрема, свідчить про поширеність, суспільну небезпеку та надзвичайну шкідливість катувань. Однак, слід уважати негативною практику визнання об’єктами катувань суспільні відносини, що прямо не відповідають природі цього злочину (зокрема, громадський порядок – кримінальне законодавство Великої Британії, власність – КК Японії). Потерпілою від катування є не просто особа, (особистість) чи інша (третя) особа, а й подекуди особа, яка перебуває під опікою, та беззахисна особа (КК ФРН), член сім’ї винного (КК Сан-Марино), родич по прямій лінії чи один з подружжя (КК Республіки Корея). Аргументовано, що: а)  не заслуговує на увагу досвід тих країн, де потерпілими визнаються особи, які фактично виступають суб’єктами катувань (зокрема, судді – КК Ірану, посадові особи – КК Туреччини); б) перспективним є іноземний досвід у частині диференціації відповідальності за катування залежно від кількості потерпілих (дві чи більше особи), їх віку (малолітній або неповнолітній) та стану (вагітна жінка або особа, яка перебуває у безпорадному стані).

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона катування» наголошено, що ззовні катування (ст. 127 КК України) характеризується: 1) суспільно небезпечними діями – нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2) суспільно небезпечними наслідками у виді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причиновим зв’язком між вказаними суспільно небезпечними діями і наслідками (звідси склад цього злочину є матеріальним). Саме такі ознаки, на думку 97,4 % респондентів, є обов’язковими для об’єктивної сторони складу катування. Науково обґрунтовано, що: а) побої при катуванні – це нанесення потерпілому множинних (багаторазових) ударів по тілу, що не спричинило тілесних ушкоджень; б) мучення (або заподіяння мук) – це   дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишання її в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії; в) інші насильницькі дії – це вчинення мордування, завдання умисного легкого та середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також іншого роду дії. Зазначено, що об’єктивна сторона катування ще далека від ідеальної форми, оскільки: 1) включає ознаки, що властиві іншим злочинам (зокрема, про «побої» та «інші насильницькі дії» йдеться у ч. 1 ст. 126, про «мордування» – у ч. 2 ст. 126, про «(особливе) мучення» – у ч. 2 ст. 121, про жорстоке поводження з людиною, що веде її до самогубства, – у ст. 120), чим створюються труднощі при правозастосуванні (крім цього, ознаки катування можуть міститися й у складах злочинів, передбачених частинами другими ст.ст. 365, 373, 424 КК України); 2)  передбачає вчинення катування лише через активні дії, тоді як міжнародне законодавство припускає скоєння цього злочину через бездіяльність; 3) при позначенні суспільно небезпечних наслідків цього злочину двічі вказано на термін «фізичний», тобто наявна тавтологія. Запропоновано шляхи вирішення цих складних питань.

Доведено, що у кримінальному законодавстві іноземних держав об’єктивна сторона катування позначена: 1) різними типами (зокрема, поряд з поняттям «катування» чи замість нього можуть вживатися поняття «мордування», «мучення», «жорстоке (погане, принизливе) поводження», «примушування», «насильство»), формами (зокрема, через дію або бездіяльність) та способами (зокрема, специфічними методами чи процедурами, біологічними експериментами) вчинення цього злочину; 2) вказівкою на застосування відповідних засобів чи знарядь (зокрема, отрути, зброї або інших небезпечних предметів); 3) неоднаковими моментами закінчення злочинних діянь. Для  більшості зарубіжних КК нормативне визначення поняття «катування» або прямо нагадує зміст відповідних міжнародних конвенцій (КК Республіки Молдова), або самі кримінально-правові норми є бланкетними та відсилають дослідника до відповідних конвенцій (КК Австралії), або в них містяться специфічні визначення катування, наприклад: а) відповідальність за катування може наставати на підставі кількох норм (КК Франції); б) вказівка на це діяння: виступає обставиною, що впливає на кваліфікацію та обтяжує покарання (КК Азербайджану); впливає на кваліфікацію окремих злочинів (КК  Іспанії); є   способом чи формою вчинення іншого злочину (зокрема, мордування), дозволяючи відмежувати одне злочинне діяння від іншого (КК РФ); прямо стосується відповідальності військовослужбовців чи осіб, які  беруть участь у військових конфліктах (КК Польщі). Наголошено, що не буде прийнятним досвід тих держав, де: окремо встановлена відповідальність за погрозу катуванням (КК Франції) або організацію чи підбурювання до катування (КК Молдови); визначення поняття катування дається лише у примітках до інших статей (КК РФ) або лише вказується на це діяння без розкриття його законодавчого змісту (КК РБ); наслідком катування визнається тільки психічна шкода (федеральне кримінальне законодавство США).

У підрозділі 2.3. «Суб’єкт катування» визначено, що за КК України суб’єктом цього злочину виступає фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Сучасний типовий кат (суб’єкт злочину), як свідчить аналіз кримінальних справ, – це зазвичай: громадянин України (97,0 % з усіх засуджених осіб), особа чоловічої статі (89,1 %), віком від 20 до 40 років (83,2 %), яка має середню освіту (63,4 %), неодружена (60,4 %), непрацююча (75,2 %), раніше не судима (68,3 %), така, яка вчинила цей злочин у співучасті (зокрема, за попередньою змовою групою осіб – 58,5 %), у стані алкогольного сп’яніння (80,1 %), безпосередньо чи опосередковано знайома зі своєю жертвою до вчинення злочину. Наведено аргументи, що необхідно зменшити вік кримінальної відповідальності за катування. Обґрунтовано, що відсутність прямої вказівки на поняття «службової особи» у ст. 127 КК України призводить до численних проблем при правозастосуванні, а також створює колізії при кваліфікації злочинів, зокрема передбачених частинами другими ст.ст. 365, 373 і 424 КК України.

Визначено, що в іноземних державах суб’єктом катування можуть виступати (одночасно чи окремо): 1) загальні суб’єкти (як і у КК України); 2) спеціальні суб’єкти; 3) юридичні особи. Переважно національні законодавці часто розширюють межі суб’єкта цього злочину, припускаючи вчинення його будь-ким, що відповідає й українським стандартам, при цьому за практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, справа «H.L.R. проти Франції», 1997 р.), держава несе відповідальність за катування навіть тоді, коли небезпека походить від осіб, які не є її представниками. Спеціальними суб’єктами катування виступає широке коло осіб із особливими повноваженнями (службова особа, правоохоронець, військовослужбовець, член сім’ї потерпілого, один з подружжя, співмешканець, опікун). Підкреслено, що не зовсім обґрунтовано відносити до спеціальних суб’єктів катування: суддів, які є публічними посадовими особами, та навряд чи можуть приховано вчинити цей злочин (КК Вірменії та КК РБ) та захисників, тобто осіб, які власне уповноважені здійснювати захист потерпілих (КК Японії).

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона катування» встановлено, що за КК України катування характеризується прямим умислом і спеціальною метою – примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб (зокрема, це підтримують 97,6 % опитаних респондентів). Однак, обґрунтовано, що законодавче визначення мети катування має низку недоліків, зокрема: термін «мета» згадується більше разів, ніж це потрібно; одна мета невиправдано підпорядковує собі іншу; наявна неузгодженість з положеннями ст. 1 Конвенції ООН проти катувань.

Доведено, що у кримінальному законодавстві іноземних держав при визначенні суб’єктивної сторони катування пряма вказівка на умисел (намір), мету або мотиви цього злочину наявна далеко не завжди, хоча переважно національні законодавці намагаються відтворювати міжнародні стандарти з цього приводу, що   неодмінно зближує вітчизняне та зарубіжне законодавство. На думку дисертанта, негативним досвідом є визнання катування необережним злочином (КК Австрії та КК Туреччини), проте прийнятним є визнання у суб’єкта складної (змішаної) форми вини при вчиненні цього злочину в разі настання тяжких наслідків для потерпілого або заподіяння йому ненавмисної смерті.

Розділ 3 «Кваліфікуючі ознаки катування та покарання за цей злочин за законодавством України та іноземних держав» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Кваліфікуючі ознаки катування» вказано, що до таких ознак цього злочину ч. 2 ст. 127 КК України відносить вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості. Розкрито зміст кожної з цих кваліфікуючих ознак катування. Звернено увагу на те, що суди мають складнощі при встановленні повторності катувань, а вказівка в кваліфікованому складі катування на специфічні мотиви фактично дублює мету дискримінації, передбачену для цього злочину в його основному складі. Отже, варто говорити про необхідність законодавчих змін з цього приводу. Проаналізовано позиції науковців (зокрема, Г.Ю. Гладких, К.В. Катеринчук, Д.А. Морякова, Р.С. Чобаняна, Р.М. Шавгалієва), які виступають за розширення кваліфікуючих ознак складу катування та виділення окремих особливо кваліфікуючих ознак цього складу злочину.

Підкреслено, що кримінальне законодавство іноземних держав переважно вказує як на кваліфіковані, так і особливо кваліфіковані склади катування, а якщо закон прямо не зазначає про катування, то подекуди вказівка на нього наявна у кваліфікованих складах відповідних злочинів. На відміну від КК України окремі іноземні КК (зокрема, ФРН, Сан-Марино та Польщі) можуть вказувати й на привілейовані склади катування, однак така практика не є прийнятною принаймні з позиції міжнародного законодавства. З’ясовано, що встановлення кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак катування у КК зарубіжних країн зумовлено суб’єктами, потерпілими, способами, обстановкою та наслідками цього діяння, множинністю злочинів і співучастю у злочині, спеціальними мотивами, використанням спеціальних знарядь катування чи інших предметів, пристосованих для таких цілей.

У підрозділі 3.2. «Покарання за катування» містяться положення доктрини та дається порівняльний аналіз норм вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства в частині видів і меж покарання за вчинення катування. Наголошено, що за ступенем суспільної небезпеки катування є злочином середньої тяжкості (в основному складі) та тяжким злочином (у кваліфікованому складі). Його безальтернативним покаранням у ст. 127 КК України є позбавлення волі на певний строк: за ч. 1 цієї статті – від 2 до 5 років; за ч. 2 – від 5 до 10 років. Однак, судова практика, як свідчить аналіз кримінальних справ, має труднощі в призначенні справедливого та адекватного покарання за катування, з урахуванням чого визначено перспективні кроки щодо удосконалення положень ст. 127 КК України в частині покарання.

Встановлено, що покарання за катування у КК іноземних держав зумовлено, зокрема: типом правової сім’ї; ставленням суспільства до крайніх заходів кримінально-правового примусу та їх передбаченням у законі; мети, системи та видів покарання; практики їх застосування; історичних, культурних і релігійних традицій; можливості звільнення засуджених від застосування покарання та його відбування тощо. Законодавцями визначені зовсім різні види та межі покарань (при цьому типовим є позбавлення волі на певний строк), які важко піддаються науковому впорядкуванню та обумовлені специфікою потерпілих, суб’єктів, наслідків вчиненого, іншими об’єктивними та суб’єктивними ознаками. Дисертант уважає негативним досвідом установлення надзвичайно лояльних (штрафу – як у КК Швеції, КК Данії, КК Таджикистану) або надзвичайно суворих видів покарань (позбавлення волі на строк понад 15  років – як у КК Австралії, КК Грузії, ПК Естонії; довічного тюремного ув’язнення – як у КК Албанії, КК Туреччини, кримінальному законодавстві Великої Британії; смертної кари – як у федеральному кримінальному законодавстві США та КК Китаю). Відмінними, однак позитивними, моментами слід визнати: широке використання додаткових покарань за катування; наявність системи кримінально-правових заходів виправлення й безпеки за цей злочин; існування спеціальних умов кримінального провадження у справах про його вчинення; передбачення заохочувальних норм, на підставі яких особу можна звільнити від кримінальної відповідальності та покарання за скоєне діяння.