КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОГРОЗУ ВБИВСТВОМ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України у ст. 3 вперше проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Наведені положення Основного Закону держави знайшли своє відображення у ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу (далі – КК) України і сприяли перегляду оцінки об’єкта „особа” у кримінальному законодавстві. Зокрема, ст. 129 КК України, що передбачає відповідальність за погрозу вбивством, справедливо зайняла місце в розділі ІІ Особливої частини КК України „Злочини проти життя та здоров’я особи”, оскільки аналогічна норма у більшості КК колишніх радянських республік, за винятком Української РСР, знаходилась у розділі щодо злочинів проти громадського порядку та моральності. Однак це не вирішило спірних питань, що виникають у теорії і слідчій та судовій практиці стосовно складу зазначеного злочину. Більше того, законодавче визнання об’єктом погрози вбивством життя потерпілого не вирішило суперечки про її безпосередній об’єкт. До сьогодні не має єдиної точки зору щодо розуміння юридичної природи погрози вбивством як самостійного складу злочину та як способу його вчинення.

Чинна редакція ст. 129 КК України передбачає кримінальну відповідальність лише за погрозу вбивством відносно громадян, на яких державою не покладено виконання певних обов’язків, тоді як усі інші види погроз застосуванням фізичного насильства залишилися поза увагою законодавця. Така ситуація зумовила як безкарне психічне насильство у вигляді різних погроз відносно пересічних громадян, так і досить суперечливі рішення у правозастосовній практиці, оскільки жодного виду юридичної відповідальності, крім цивільно-правової, за такі суспільно шкідливі, а іноді й суспільно небезпечні діяння, не існує.

Обрання саме цієї теми дослідження обумовлено також її недостатньою теоретичною розробленістю при відносно частому застосуванні норми на практиці. Так, відповідно до даних Департаменту інформаційних технологій МВС України, протягом 2003-2009 рр. порушено 8248 кримінальних справ за ознаками злочину, передбаченого ст. 129 КК України (по роках: 2003 – 1274; 2004 – 1085; 2005 – 1129; 2006 – 1252; 2007 – 1215; 2008 – 1136; 2009 – 1157), що свідчить про явну тенденцію сталості вчинення таких злочинів і, відповідно, порушених кримінальних справ. Разом з тим, згідно з даними Державної судової адміністрації України, судами різних рівнів за вчинення злочину, передбаченого ст. 129 КК України, протягом 2003-2009 рр. засуджено 2790 осіб (по роках: 2003 – 329; 2004 – 418; 2005 – 346; 2006 – 456; 2007 – 416; 2008 – 437; 2009 – 387).

При порівнянні наведених статистичних даних стає очевидним, що лише близько 34 % порушених кримінальних справ за ст. 129 КК України відображаються в обвинувальних вироках судів.

У зв’язку з цим варто наголосити, що проблема кримінальної відповідальності за різні види погроз не могла залишитись поза увагою науковців. У радянський період цю тематику досліджували такі вчені, як С.В. Бородін, Л.Д. Гаухман, Г.А. Костров, Р.А. Лєвєртова, В.П. Петрунєв, Л.В. Сердюк, М.В. Стєрєхов, М.І. Панов та ін.

У сучасній Україні на дисертаційному рівні кримінально-правові проблеми погрози досліджували І.В. Самощенко „Відповідальність за погрозу в кримінальному праві України (поняття, види, спірні проблеми)” (1997 р.) та О.Л. Гуртовенко „Психічне насильство у кримінальному праві України” (2008 р.). Дослідження окремих аспектів кримінальної відповідальності за погрозу вбивством здійснювали П.П. Андрушко, Р.Ш. Бабанли, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.М. Бурдін, Б.М. Головкін, І.І. Давидович, О.М. Джужа, В.П. Ємельянов, М.Й. Коржанський, В.В. Кудрявцев, В.М. Куц, Н.В. Маслак, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, В.І. Осадчий, Л.А. Остапенко, В.В. Сташис, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, М.І. Хавронюк, О.М. Храмцов, А.В. Шевчук, Є.В. Фесенко, С.С. Яценко та ін.

Зарубіжна наука кримінального права з цієї тематики представлена роботами Х.Х. Абсатарова, А.А. Крашеніннікова, О.І. Коростильова, П.М. Лєвіна, С.Х. Мазукова, М.А. Овчіннікова, М.В. Хабарової та ін.

Разом з тим за всієї очевидної наукової і практичної значущості кримінально-правового захисту особистої безпеки особи, його комплексного дослідження в Україні ще не здійснювалося. Ті ж праці, що мали місце в дореволюційні та радянські часи, у школах російського кримінального права та інших країн, з одного боку, не відповідають повною мірою положенням кримінального права України, а з іншого - мають фрагментарний та багато в чому дискусійний характер.