КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВТРУЧАННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОСІБ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ПРАВОСУДДЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; виокремлено предмет та об’єкт дослідження; визначено методи, мету й завдання роботи; сформульовано положення, що становлять наукову новизну; висвітлено практичне значення роботи, апробацію отриманих результатів, кількість публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 «Незалежність суду і судової діяльності у міжнародному та національному праві» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Незалежність суддів як загальновизнаний міжнародно-правовий принцип»  проаналізовано низку важливих документів міжнародно-правового характеру, які є інструментами забезпечення незалежності судових органів (Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Основні принципи незалежності судових органів 1985 року, Європейська хартія про закон «Про статус суддів» 1998 року, Загальна хартія судді 1999 року та ін.).

Дисертант звертає увагу, що принцип незалежності суддів (суду) – це загальновизнаний міжнародно-правовий принцип, який є джерелом міжнародного права. Згідно з міжнародно-правовими договорами й документами міжнародних організацій суддя зобов’язаний здійснювати свої суддівські функції незалежно, на основі власної оцінки фактів та відповідно до усвідомленого розуміння права, вільно від будь-якого зовнішнього впливу, спокус, тиску, погроз чи втручання, прямого або непрямого, із будь-якого боку чи будь-якої причини. Він має бути незалежним від суспільства загалом і від конкретних сторін спору, від виконавчої й законодавчої гілок влади або впливу з їхнього боку. Здійснюючи функцію правосуддя, суддя повинен бути незалежним від інших суддів щодо рішень, які він зобов’язаний приймати самостійно. Із міжнародних документів випливає, що суддя мусить виявляти та пропагувати високі стандарти суддівської поведінки, щоб підвищувати рівень довіри громадськості до суду, яка є головною умовою для підтримання незалежності суддів.

Автором зроблено висновок, що згідно з міжнародними договорами й документами міжнародних організацій незалежність судових органів – це невід’ємна ознака, складова частина демократичної держави. Міжнародно-правові норми у сфері незалежності судових органів є нормативною моделлю, яка повинна бути відображена в законодавстві України з урахуванням національних особливостей.

У підрозділі 1.2. «Конституційні принципи незалежності суду й судової діяльності в Україні» проводиться аналіз норм Конституції та законів України у сфері забезпечення незалежності судових органів. Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією й законами України. Зокрема, у ст. 129 Конституції України визначено, що під час здійснення правосуддя судді незалежні та підкоряються тільки закону. Це положення знайшло своє продовження в ст. 6, 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» й іншому законодавстві. Додатково аргументовано, що однією з важливих умов реалізації принципу незалежності судової діяльності є встановлення кримінальної відповідальності за втручання в діяльність осіб, які здійснюють правосуддя.

Дисертант звертає увагу, що незалежність суддів проявляється на двох рівнях – інституційному та індивідуальному. На інституційному рівні її необхідно розглядати як незалежність судової влади, тобто спроможність здійснювати правосуддя, не піддаючись будь-якому впливу, насамперед із боку інших гілок влади. Незалежність суддів на індивідуальному рівні проявляється в тому, що судді вирішують судові справи самостійно, відповідно до їхньої власної оцінки доказів, права й справедливості, без примусу, підкупу, втручання, погроз із боку влади або окремих громадян.

Автор робить висновок, що принципи організації та діяльності судів в Україні утворюють єдину систему. Лише чітке дотримання всієї системи цих принципів може забезпечити незалежність суддів, повний усебічний та об’єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних й інших справ.

Наведено додаткові аргументи, що вирішення проблеми незалежності суддів і підкорення їх тільки закону вимагає комплексного підходу та не може обмежуватися лише відповідними законами, які б забезпечували цю важливу умову функціонування судової влади.

У підрозділі 1.3. «Еволюція кримінально-правового забезпечення незалежності суду і судової діяльності в Україні» досліджуються правові джерела, які існували в Україні з часів ранньофеодальної держави. Обґрунтовано, що становлення кримінально-правових норм, що передбачали охорону незалежності судових органів, було складним і суперечливим. Запропоновано розрізняти такі етапи становлення й розвитку законодавства, що регламентувало кримінально-правову охорону незалежності судів та судової діяльності.

Перший етап (ХІ–ХVІІ століття) – зародження кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності. Дослідження правових джерел цього періоду свідчить, що з часів виникнення ранньофеодальної держави (ХІ–ХV століття) існувала тенденція охорони правосуддя від різних посягань. Судова влада мала кримінально-правовий захист лише як частина верховної та, по суті, необмеженої влади. У цей період з’являються прообрази норм, що встановлюють покарання за діяння, які в наш час належать до злочинів проти правосуддя.

Другий етап (ХVІІ–ХІХ століття) – становлення кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності. У цей період існували положення, що встановлювали відповідальність за неповагу та перешкоджання діяльності суддів. Для формулювання цих норм уперше використано термін «перешкоджання» (Артикул воїнський 1715 року). Також законодавець цього періоду із метою забезпечення незалежності суду конкретизує ознаки дій, які вважає перешкоджанням здійсненню правосуддя (Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року, Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, 1864 року). Відповідальність за злочини проти правосуддя починає виокремлюватись у самостійні групи.

Третій етап (початок ХХ століття – до цього часу) – сучасний період кримінально-правової охорони незалежності суду й судової діяльності. Уперше правосуддя взяте під охорону як самостійний об’єкт кримінально-правової охорони (КК УРСР 1960 року). З’являється система норм, що регламентують відповідальність за посягання на незалежність осіб, які здійснюють правосуддя. Такі тенденції сприйнято чинним Кримінальним кодексом України 2001 року, у якому відповідальність за вчинення цих злочинів регламентується в розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя».

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика втручання в діяльність судових органів» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Поняття правосуддя як родового об’єкта злочинів, передбачених статтями 376, 377, 378, 379 КК України» проаналізовано особливості об’єкта злочинів, відповідальність за які передбачена в розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України.

На основі аналізу дефініцій поняття «правосуддя» та норм Конституції й законів України зроблено висновок, що правосуддя – це нормативно врегульована діяльність суду зі здійснення судової влади, зміст якої полягає в розгляді та вирішенні по суті за встановленою процесуальною формою підвідомчих суду справ за допомогою цивільного, господарського, кримінального, адміністративного або іншого судочинства.

Доведено, що назва розділу «Злочини проти правосуддя» є вужчою, ніж зміст норм, які тут розміщені. Тому слід змінити назву розділу на «Злочини проти правосуддя та діяльності державних органів і осіб, які сприяють його здійсненню». У роботі підтримано концепцію об’єкта злочину як охоронюваного кримінальним законом порядку відносин між людьми, що виникають у суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів. Дисертант додатково обґрунтовує важливість чотирьохчленної класифікації об’єкта злочину «за вертикаллю», а саме: загальний, родовий, видовий, безпосередній.

Передбачені ст. 376, 377, 378, 379 КК України злочини посягають на конституційні принципи здійснення правосуддя у сфері незалежності й недоторканності суддів. Автором обґрунтовано, що ці норми утворюють підсистему взаємопов’язаних кримінально караних посягань, яким властивий спільний видовий об’єкт − порядок суспільних відносин, що забезпечує незалежність судді, народного засідателя чи присяжного шляхом охорони їхньої професійної діяльності, життя, здоров’я, майна, а також життя, здоров’я, майна їхніх близьких родичів як необхідної умови для належного здійснення правосуддя.

У підрозділі 2.2. «Об’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 376 КК України» досліджуються ознаки об’єктивної сторони складу злочину, що передбачає відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або домогтися винесення неправосудного рішення.

У роботі визначено, що безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 376 КК України, є порядок суспільних відносин, який забезпечує незалежність суддів шляхом охорони їх службової діяльності, що є необхідною умовою для належного здійснення правосуддя.

Дисертант звертає увагу, що об’єктивна сторона злочину може проявлятися лише в активній поведінці – втручанні будь-яким способом у діяльність осіб, які здійснюють правосуддя. Для встановлення того чи іншого способу втручання потрібно зважати на те, що винний повинен учиняти дії незаконним способом, які, на його думку, можуть перешкодити здійсненню правосуддя. Критика, скарги, публікації в засобах масової інформації та інші діяння, учинення яких прямо не заборонено законом, не можуть визнаватись втручанням у контексті ст. 376 КК України. Також не можна вважати втручанням, про яке йдеться в аналізованій нормі, вплив, мета якого – прийняття законного рішення.

Проведений автором аналіз поняття «втручання» дає підставу зробити висновок, що втручання здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю осіб, які здійснюють правосуддя. Злочинним є лише таке втручання, що здійснюється шляхом протиправного впливу. Одночасно діяльність, на яку здійснюється вплив, повинна бути законною. У зв’язку з цим запропоновано нову редакцію диспозиції ст. 376 КК України.

У підрозділі 2.3. «Суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 376 КК України» досліджено суб’єктивну сторону складу злочину, що передбачає відповідальність за втручання в діяльність судді. Форма вини під час втручання в діяльність судді з метою перешкодити здійсненню правосуддя характеризується лише прямим умислом. Злочинець повинен усвідомлювати, що він втручається в діяльність судді щодо здійснення правосуддя та бажає перешкодити його здійсненню. До наслідків втручання винний може ставитися як умисно, так і з необережності.

Проведений автором аналіз терміна «перешкоджання» дав підставу зробити висновок, що його потрібно розуміти як закінчене діяння, у результаті здійснення якого наступають наслідки, зокрема у вигляді недопущення здійснення правосуддя.

Дисертант обґрунтовує, що в процес правосуддя можна втрутитися, але це не буде перешкоджанням здійсненню правосуддя. Тому для кваліфікації діяння за ст. 376 КК України потрібно встановити, чого особа бажала й була переконана, що її втручання перешкодить виконання суддею службових обов’язків чи спричинить винесення неправосудного рішення.

Необхідно розрізняти мету перешкоджання здійсненню правосуддя від намагання зупинити незаконні дії осіб, які здійснюють правосуддя. Особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за наявності двох умов: якщо винний, зневажаючи на встановлений законом порядок, незаконно впливає на потерпілого, безпідставно думаючи, що діє правомірно; якщо він має на меті перешкодити здійсненню правосуддя. Не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 376 КК України той, хто помиляється стосовно правомірності тих чи інших рішень суду, але діє в межах процесуального закону.

Розділ 3 «Форми протиправного втручання в діяльність осіб, які здійснюють правосуддя» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 377 КК України)»  досліджено особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін погрози або насильства щодо осіб, які здійснюють правосуддя, а також стосовно їхніх близьких родичів.

У результаті аналізу погрози або насильства щодо судді, народного засідателя чи присяжного зроблено висновок, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є порядок суспільних відносин, що забезпечує незалежність судді, народного засідателя чи присяжного.

У результаті дослідження поняття «погроза» дисертант аргументує, що в контексті ст. 377 КК України вона може проявлятися як різновид психічного насильства або як виявлення наміру. Для кваліфікації діяння за ст. 377 КК України погроза не обов’язково повинна бути реальною, оскільки практично неможливо довести наявність цієї ознаки, а також відмежувати її від готування чи замаху на вчинення іншого злочину. Обґрунтовано, що цей злочин є закінченим у момент висловлення погрози або з моменту доведення погрози до відома потерпілого.

На думку дисертанта, обмежуючи кримінальний закон рамками поняття «близькі родичі», український законодавець залишив за межами його охорони широке коло соціальних зв’язків людини, окремі з яких можуть виявитися для нього більш важливими, ніж відносини близького споріднення. Додатково обґрунтовано необхідність заміни в диспозиціях ст. 377-379 КК України терміна «близькі родичі» на ширше поняття − «близькі особи», оскільки часто не родинна близькість, а глибокі особисті стосунки з такими особами стають «вразливим місцем» тих, хто здійснює правосуддя. Визначення близьких осіб доцільно викласти в окремому розділі КК України, який міг би мати назву «Значення окремих термінів Кодексу». У такому розділі поняття «близькі особи» зайняло б відповідне місце серед інших термінів КК, які потребують тлумачення та уніфікованого застосування на практиці.

Установлено, що термінологічний зворот «у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя» не має чіткого змісту та є неконкретизованим. Він охоплює випадки, коли злочин учиняється до її виконання − із метою недопущення її; у процесі її виконання − із метою перешкоджання їй; після її виконання − із мотивів помсти за таку діяльність. Тому пропонується конкретизувати мету погрози безпосередньо у ст. 377 КК України шляхом внесення відповідних змін.

У підрозділі 3.2. «Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (стаття 378 КК України)» досліджено особливості об’єктивної й суб’єктивної сторін злочину, передбаченого ст. 387 КК України. Зроблено висновок, що основним безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є порядок суспільних відносин, що забезпечує незалежність судді, народного засідателя чи присяжного шляхом охорони їхнього майна, а також майна їхніх близьких родичів як необхідної умови для належного здійснення правосуддя.

Відповідальність за ст. 378 КК України настає лише за умови, якщо діяльність потерпілого щодо здійснення правосуддя мала законний характер. Злочин потрібно вважати закінченим із моменту знищення чи пошкодження майна, що спричинило майнову шкоду потерпілому. У випадку загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків злочин вважається закінченим із моменту настання таких наслідків. Мотив і мета не є обов’язковими ознаками цього злочину, але їх установлення важливе для його відмежування від інших злочинів, учинення яких може супроводжуватися знищенням чи пошкодженням чужого майна. Автор наголошує, що при кваліфікації діяння за ст. 378 КК України потрібно враховувати не тільки вартість чи розмір знищеного майна в натуральній формі (вага, обсяг, кількість), але і значимість його для потерпілого.

У підрозділі 3.3. «Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (стаття 379 КК України)» досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки вбивства або замаху на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їхніх близьких родичів.

Посяганню на життя осіб, які здійснюють правосуддя, властива підвищена суспільна небезпечність, оскільки таке діяння посягає не тільки на порядок суспільних відносин у сфері незалежності судових органів, але й на життя осіб, діяльність яких пов’язана із здійсненням правосуддя, або їхніх близьких родичів. Позбавлення потерпілого життя чи замах на нього є не основним, а проміжним результатом злочинного втручання, за допомогою якого винний прагне вплинути на законну діяльності осіб, котрі здійснюють правосуддя. Посилення відповідальності за посягання на життя судді, народного засідателя, присяжного або їхніх близьких родичів виявляється і в способі конструювання законодавцем складу посягання на життя вказаних осіб, а саме як «усіченого».

Проведений дисертантом аналіз поняття «посягання на життя» підтверджує, що під ним потрібно розуміти вбивство чи замах на вбивство. Зважаючи на диференційований підхід до призначення покарання за незакінчений і закінчений злочини, підтримуємо пропозицію науковців щодо внесення змін у ст. 379 КК України з метою дотримання принципу індивідуалізації відповідальності й покарання шляхом закріплення відповідальності за закінчене вбивство та замах на вбивство в окремих частинах статті. Також необхідно конкретизувати мету в аналізованому складі злочину й розширити коло потерпілих від нього.

У разі скоєння замаху на вбивство посягання визнається закінченим із моменту вчинення винним діяння, безпосередньо спрямованого на позбавлення життя потерпілого незалежно від того, чи був такий замах закінченим або незакінченим. Убивство може бути вчинене як із прямим, так і з непрямим умислом, оскільки винний може вчиняти вбивство не тільки з метою протидії законній діяльності потерпілого, а й із мотивів помсти за неї, коли настання наслідку у вигляді смерті він може і не бажати, а лише свідомо припускати. У зміст вини входить усвідомлення винним того, що він: а) посягає на життя судді, народного засідателя, присяжного чи їхніх родичів; б) учиняє посягання у зв’язку з їхньою діяльністю щодо здійснення правосуддя.

У підрозділі 3.4. «Кримінально-правові санкції за різні форми протиправного втручання в діяльність осіб, які здійснюють правосуддя» проаналізовано санкції, передбачені КК України за втручання в діяльність судових органів, та здійснено їх порівняльний аналіз із санкціями суміжних злочинів. Окремі санкції за втручання в діяльність судових органів є менш суворими, ніж санкції за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу й захисника чи представника особи. Часто санкції спеціальних норм погіршують рівень захищеності суддів, народних засідателів і присяжних порівняно із загальними нормами, що суперечить меті введення спеціальних норм. Такий підхід не відповідає європейським стандартам кримінально-правової охорони життя носіїв судової влади та є неадекватним характеру й тяжкості вчиненого злочину. Відповідно, автор дійшов висновку про неузгодженість санкцій досліджуваних норм КК України між собою та із санкціями щодо тотожних посягань стосовно інших потерпілих. Щоб уникнути суперечностей, запропоновано узгодити санкції статей, які передбачають відповідальність за суміжні посягання.