КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ШАХРАЙСТВА

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами, мета, задачі, об’єкт і предмет, методи, наукову новизну дослідження, практичне значення одержаних результатів, дані про їх апробацію та публікації.

Розділ перший «Загальна характеристика шахрайства» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Поняття шахрайства у чинному Кримінальному кодексі України», перш за все, з’ясовано етимологічне значення терміна «шахрайство», що наводиться в тлумачних словниках етимологічного походження слова. Разом з тим стверджується, що при дослідженні «шахрайства» як юридичного поняття слід брати за основу його значення у кримінально-правових нормах чинного КК України.

Встановлено, що відповідно до чинного Кримінального кодексу України шахрайство є окремим кримінально-правовим інститутом, який передбачається кількома статтями, що містяться у різних розділах Особливої частини КК, та існує у трьох рівнях, що відповідають науковим поняттям шахрайства у вузькому, широкому та найбільш широкому розумінні.

Шахрайство у вузькому розумінні – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, вчинені з корисливою метою. Цей рівень шахрайства визначається у ст. 190 КК, яка є загальною нормою, що передбачає базовий склад шахрайства.

Шахрайство у широкому розумінні охоплює шахрайство у вузькому розумінні та спеціальні норми про відповідальність за шахрайство, передбачені статтями 262, 289, 308, 312, 313, 357, 410 КК. Особливістю діянь, передбачених цими статтями, є те, що такі злочини вчиняються щодо предметів спеціального призначення, а також те, що вони можуть вчинятися не тільки з корисливою метою.

Шахрайство у найбільш широкому розумінні охоплює шахрайство у широкому  розумінні та діяння, передбачене ст. 222 КК. Проте на відміну від попередніх складів шахрайства склад шахрайства з фінансовими ресурсами не містить ознак протиправного заволодіння чужим майном чи придбання права на майно, а включає до своїх ознак лише використання обману у вигляді надання неправдивої інформації з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину проти власності. Виходить, що згідно з положеннями КК України особливістю шахрайства у найбільш широкому розумінні є те, що крім шахрайства у широкому розумінні його ознаками охоплюється лише один з різновидів інших злочинів, вчинюваних шляхом обману чи зловживання довірою, тоді як у Кодексі таких злочинів передбачається значна кількість, але в назві цих статей та в тексті їх диспозицій відсутній термін «шахрайство», хоча суть передбачених діянь полягає у досягненні злочинного результату шляхом обману чи зловживання довірою, про що або прямо вказується в тексті за допомогою відповідної термінології («обман», «зловживання», «ухилення», «приховування», «підробка», «фальсифікація», «фіктивні дії», «надання неправдивої інформації» тощо) або можливо зрозуміти із самої конструкції відповідної статті, яка містить ознаки діянь, котрі вчиняється шляхом обману чи зловживання довірою. У цьому зв’язку виникає питання про те, чи слід називати шахрайством будь-які злочини, вчинені шляхом обману чи зловживання довірою, чи, навпаки, діяння, передбачене ст. 222 КК України, не називати шахрайством і відносити його до інших злочинів, що вчиняються шляхом обману чи зловживання довірою, а законодавче поняття шахрайства залишити лише у межах тих ознак, які встановлені чинним КК України щодо діянь, котрі охоплюються науковим поняттям «шахрайство у широкому розумінні».

У підрозділі 1.2. «Історичний досвід встановлення кримінальної відповідальності за шахрайство у вітчизняному законодавстві» здійснюється розгляд історії формування кримінально-правових норм про відповідальність за шахрайство. Проаналізовано законодавчі акти різних епох, а саме: Руська Правда, Литовські статути 1529 - 1588 рр., Судебник 1550 р. Івана Грозного, Соборне уложення 1649 р., Артикул військовий 1715 р. Петра Першого, Указ Катерини ІІ від 3 квітня 1781 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., Кримінальне Уложення від 1903 р., Кримінальний кодекс УСРР 1922 р., Кримінальний кодекс УРСР 1927 р., Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Кримінальний кодекс України 2001 р.

Доведено, що на ранніх періодах розвитку законодавства шахрайство як таке не виокремлювалось, а йшлося про ті або інші різновиди майнового чи немайнового обману поряд з такими поняттями як «татьба», «воровство». 

Вперше термін «шахрайство» (рос. «мошенничество») згадується у ст. 58  Судебника 1550 р. Івана Грозного, а ознаки складу шахрайства на підставі попередньої практики правозастосування вперше були сформульовані у ст. ІІ.5 Указу Катерини ІІ від 3 квітня 1781 р., відповідно  до якого предметом шахрайства визнавалося чуже рухоме майно, а з об’єктивної сторони шахрайство охоплювало: 1) кишенькову крадіжку в громадських місцях; 2) раптове, неочікуване потерпілим викрадення майна, розраховане на спритність злочинця; 3) заволодіння чужим рухомим майном шляхом обману, що включає також обмірювання, обважування, обраховування, підроблення мір та ваг, фальсифікацію товарів.

Положення цього Указу були суттєво вдосконалені в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р., в якому до шахрайства були віднесені ті або інші форми заволодіння чужим рухомим майном шляхом будь-якого обману, а кишенькова крадіжка чи раптове, неочікуване потерпілим викрадення майна – до крадіжки або грабежу. При цьому кримінально-правові норми про відповідальність за шахрайство (статті 2172-2187) були виокремленні у Відділі ІV «О воровстве - мошенничестве» Глави ІІІ Розділу ХІІ Уложення. У зазначених статтях передбачалася відповідальність за окремі види шахрайства в залежності від особливостей суб’єкту злочину, потерпілого, наявності рецидиву чи інших обставин. Крім того, у деяких з цих статей йшлося про відповідальність про інші види майнового обману (обмірювання, обважування, обраховування, підроблення мір та ваг, фальсифікацію товарів, фальшивомонетництво). Водночас обман з метою заволодіння нерухомим майном чи придбання права на таке майно до шахрайства віднесений не був. Відповідальність за такі злочини окремо передбачалося у статтях 2188 – 2191, які були розміщені у Відділі І «О присвоении чрез подлог или инаго рода обманы чужого недвижемаго имения» Глави IV Розділу ХІІ.

Відповідно до положень Кримінального уложення 1903 р. предметом шахрайства визнавалося не тільки рухоме майно але й нерухоме майно, а також документи та кореспонденція. Норми про відповідальність за шахрайство (статті 591 - 598) містилися у Главі 33, яка мала назву «О мошенничестве» і охоплювали своїми ознаками як власне шахрайство, так і деякі інші форми майнового обману.

У ст. 187 Кримінального кодексу УСРР 1922 р. шахрайство було визначене як одержання з корисливою метою майна або права на майно через зловживання довірою або обман, тобто вперше передбачено замість одного (обман) два способу вчинення цього злочину (обман чи зловживання довірою), при цьому до шахрайства вже не були віднесені інші форми майнового обману, за які передбачалася відповідальність в окремих самостійних складах злочинів. Ті положення були відображені у всіх наступних радянських кодексах, більш того в КК України 1960 р. норми, що передбачають відповідальність за шахрайство, починають створювати окремий кримінально-правовий інститут, який складається з двох загальних норм (статті 83 і 143 КК) та спеціальних норм про розкрадання майна чи інших предметів спеціального призначення, незалежно від способу їх розкрадання (статті 86-1, 223, 228-3, 229-2, 229-17, 229-19 КК).  

У підрозділі 1.3. «Шахрайство за кримінальним законодавством зарубіжних країн» досліджено положення кримінального законодавства пострадянських держав та деяких країн Європи й Азії в порівнянні з українським законодавством.

Вивчення досвіду кримінально-правової протидії шахрайству, який відбивається у кримінальних кодексах пострадянських держав, показує, що категорія «шахрайство», як і в КК України виступає в цих кодексах як певний кримінально-правовий інститут, що складається з кількох норм, одна з яких є загальною (базовою), а інші спеціальними. При цьому у загальній нормі шахрайство частіше за все визначається як заволодіння (розкрадання, отримання) щодо чужого майна або права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Однак у деяких кодексах ознаки цього складу злочину мають певні особливості у визначенні або способу або предмета посягання, тому в якості способу вчинення цього злочину може бути вказано лише на обман, а в якості предмета злочину може бути вказано або лише на майно, або, навпаки, крім майна та права на майно, може бути згадано також про майнові вигоди чи майнові зобов’язання.

У кримінальних кодексах країн дальнього зарубіжжя норм, які передбачали би відповідальність за розкрадання взагалі та шахрайство зокрема, щодо предметів спеціального призначення (вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини, прекурсори тощо), не існує і шахрайство визначається виключно як корисливий майновий злочин, при цьому в одних кодексах до шахрайства віднесено тільки заволодіння майном шляхом обману, а в інших – також і певні різновиди майнового обману, але в деяких кодексах взагалі не використовується термін «шахрайство», а мова йде лише про ті чи інші форми введення в оману чи використання помилки потеплілого. Про такий спосіб шахрайства як зловживання довірою у кодексах країн дальнього зарубіжжя не згадується.  

У підрозділі 1.4. «Підстави та принципи криміналізації шахрайства» розглянуто основні моменти відповідності кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за шахрайство, науковим уявленням щодо криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь.

Встановлено, що для криміналізації шахрайства має місце достатньо підстав. Проте, технічне виконання деяких статей закону про відповідальність за шахрайство не повною мірою відповідають визнаним у науковій літературі принципам криміналізації, що потребує певного вдосконалення цих кримінально-правових норм.

Розділ другий «Об’єктивні ознаки шахрайства» містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт та предмет шахрайства» здійснено аналіз об’єкта та предмета шахрайства як злочину, та як складу злочину.

Доведено, що шахрайство як злочин, який вчинюється в реальній дійсності, є багатооб’єктним і в залежності від того, якому об’єкту законодавець надає вирішальне значення, він визнає його основним і, виходячи з цього, визначає родову належність відповідного складу шахрайства. При цьому звернута увага на те, що вирішення питання про об’єкт злочину, передбаченого конкретною нормою, тісно пов’язаний з визначенням загального поняття об’єкта злочину, яке ґрунтується на концептуальних наукових позиціях з цього питання. На підставі розгляду наукових концепцій щодо об’єкту злочину обґрунтовується позиція, що при визначенні загального поняття об’єкту злочину необхідно враховувати комплексний характер охоронюваних кримінальним законом процесів та явищ дійсності, котрі не можуть бути охоплені якимсь одним навіть самим широким за змістом поняттям, тому з урахуванням існуючих наукових позиції вважається за можливе надати таке визначення загального поняття об’єкту злочину: Об'єкт злочину – це соціальний порядок, що забезпечує безпеку людини, її прав, свобод, цінностей в охоронюваних кримінальним законом сферах життєдіяльності людей. Звідси, а також з урахуванням наукових позицій щодо безпосереднього об’єкта у конкретних складах шахрайства, можна стверджувати, що основним безпосереднім об’єктом шахрайства як злочину, котрий вчиняється в реальній дійсності, є встановлений порядок поводження з майном, правом на майно та предметами спеціального призначення. Тому слід розрізняти безпосередній об’єкт шахрайства як злочину, що вчиняється в реальній дійсності, та ознаки об’єкта у конкретних складах шахрайства, які знаходяться у тісному зв’язку з ознаками предмета, передбаченими відповідними статтями КК України.

При розгляді ознак предмета шахрайства встановлено, що предмет шахрайства, передбаченого ст. 222 КК України, суттєво відрізняється від предметів, передбачених іншими складами шахрайства. І справа тут не тільки і не стільки в тому, що предметом всіх інших складів шахрайства є матеріальні предмети, а предметом ст. 222 КК – інформація, а в тому, що предметами злочинів, передбачених статтями 190, 262, 289, 308, 312, 313, 357, 410 КК України, винна особа заволодіває, тоді як предмет злочину, передбачений ст. 222 КК, вина особа надає, що є однією з обставин, яка свідчить про недоцільність називати дії, передбачені ст. 222 КК України, шахрайством. Мабуть інформація і може стати предметом шахрайства, але лише в тому випадку коли шляхом обману чи зловживання довірою здійснюється заволодіння такою інформацією на користь винного або інших осіб.

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона шахрайства» розглянуто ознаки об’єктивної сторони шахрайства, як злочину та як складу злочину.

При аналізі диспозицій кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за шахрайство, з’ясовано, що описання суспільно небезпечного діяння в цих складів злочинів сконструйовано законодавцем по-різному. Так, диспозиція ст. 190 КК України є описовою і розкриває суспільно небезпечне діяння (шахрайство) за допомогою багатьох ознак. Диспозиції статей 262, 308, 312, 313, 357, 410 КК вказують на низку альтернативних діянь, у тому числі шахрайство, без розкриття їх ознак. Диспозиція ст. 222 КК взагалі не містить терміну «шахрайство», а згадується про це тільки у назві тієї статті. У статті 289 КК ані диспозиція, ані назва статті не містять терміну «шахрайство», однак це діяння охоплюється більш широким поняттям – «незаконне заволодіння».

Доведено, що об’єктивна сторона шахрайства як злочину, який вчиняється в реальній дійсності, за своєї суттю полягає у єдності суспільно небезпечного діяння та способу його вчинення і тісно пов’язується з багатьма обставинами суб’єктивного значення, котрі об’єктивуються шляхом здійснення винною особо реальних дій (усвідомлення та цільова спрямованість введення в оману, мета заволодіння майном чи іншими предметами спеціального призначення). Сутність діяння під час вчинення шахрайства полягає у заволодінні предметом злочину шляхом обману чи зловживання довірою. Отже об’єктивна сторона шахрайства, передбаченого статтями 190, 262, 289, 308, 312, 313, 357, 410 КК, виражається в однакових діяннях. Зовсім в інших діяннях виражається об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 222 КК України. Об’єктивну сторону цього злочину характеризують такі дії як надання неправдивої інформації, при цьому у диспозиції ст. 222 КК прямо підкреслюються, що ознаками цього складу злочину охоплюється дії лише в разі відсутності ознак злочину проти власності, тоді як у всіх інших випадках шахрайства  такий підхід взагалі є неможливим. Таким чином, дії, передбачені ст. 222 КК України, не підпадають під родове поняття шахрайства, яке складають ознаки статей 190, 262, 289, 308, 312, 313, 357, 410 КК, а тому не можуть називатися шахрайством і повинні бути віднесені до інших злочинів, що вчинюються шляхом обману чи зловживання довірою.

Звернута увага на те, що до невід’ємних компонентів об’єктивної сторони шахрайства як злочину, котрий вчиняється в реальній дійсності, теорія і практика традиційно відносять і таку обставину, що введений в оману потерпілий сам передає шахраю предмет злочинного посягання. Проте останнім часом у реальному житті мають місце такі випадки, коли винна особа заволодіває нерухомим майном (частіше за все житлом) або правом на таке майно без участі потерпілого, а за допомогою всіляких підробок, фальсифікації, та корупційних схем. Тому виникає питання про те, чи кваліфікувати такі дії також як шахрайство, чи вводити в КК України новий склад злочину про відповідальність за інші обманні дії щодо нерухомості. Вважаємо, що такі дії можливо кваліфікувати як шахрайство, оскільки у диспозиції ст. 190 КК України про поведінку потерпілого нічого не згадується, а йдеться лише про заволодіння винною особою предметом злочину шляхом обману чи зловживання довірою.

Розділ третій «Суб’єктивні ознаки шахрайства» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Суб’єкт шахрайства» надається характеристика суб’єкта, розглядуваних злочинів. З’ясовано, що суб’єктом шахрайства, передбаченого статтями 190, 262, 289, 308, 312, 313, 357 КК є особа, яка досягла до моменту вчинення злочину шістнадцятирічного віку, тобто вказані склади злочинів містять ознаки загального суб’єкта шахрайства. Такими ж є ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 222 КК України. При цьому доведено, що немає підстав для встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності за шахрайство.

Суб’єктом шахрайства, передбаченого ст. 410 КК України, є спеціальний суб’єкт, тобто військовослужбовець.

У підрозділі 3.2. «Суб’єктивна сторона шахрайства» розглянуто зміст  суб’єктивної сторони шахрайства як злочину і як складу злочину.

Доведено, що шахрайство є умисним злочином, якій вчиняється у формі прямого умислу. При вчинені шахрайства особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Усвідомлення суспільної небезпечності означає усвідомлення фактичної сторони діяння, тобто його об’єкта та предмета, єдності діяння та способу його вчинення, поведінки потерпілого. Усвідомлення суспільної небезпечності шахрайства означає усвідомлення виною особою, що вона заволодіває майном чи іншими предметами спеціального призначення або придбає права на них шляхом обману чи зловживання довірою, що вона не має на те законного права, що потерпілий та інші зацікавленні особи вводяться в оману та здійснюють певні дії в інтересах винної особи всупереч власним інтересам. Передбачення суспільно небезпечних наслідків означає, що у разі вчинення шахрайства винна особа передбачає момент обернення предмету злочину на свою користь та спричинення потерпілому майнової або іншої шкоди. Вольова ознака умислу при вчиненні шахрайства означає, що особа бажає настання наслідків у вигляді спричинення шкоди потерпілому.

З’ясовано, що шахрайство є корисливим злочином, однак у випадках, передбачених статтями 262, 308, 312, 313 і 357 КК кінцева мета не завжди є корисливою.

Розділ четвертий «Кваліфікуючі ознаки шахрайства та шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність» містить два підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Кваліфікуючі ознаки шахрайства» розглянуто кваліфікуючі ознаки, які містяться у складах шахрайства.

Звернута увага на те, що у складах шахрайства, які передбачають відповідальність за фактично однакові діяння, містяться не однакові кваліфікуючі ознаки, або хоча й однакові кваліфікуючі ознаки, але різного змісту. Особливо це стосується встановлення такої кваліфікуючої ознаки як повторність вчинення злочину. В одних випадках встановлюється повторність тотожних злочинів, в інших випадках –  повторність однорідних злочинів. Крім того, при встановлені ознак повторності однорідних злочинів не співпадають за змістом переліки статей, які визначають зміст такої повторності для однорідних злочинів. На підставі цього робиться висновок про необхідність вдосконалення та уніфікації кваліфікуючих ознак у складах злочинів, які передбачають відповідальність за шахрайство.

У підрозділі 4.2. «Шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за шахрайство» здійснюється узагальнення внесених у дисертації пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за шахрайство та пропонуються конкретні зміни та доповнення до чинного Кримінального кодексу України.

Звернута увага на те, що проведене дослідження переконує у необхідності зміни назви ст. 222 КК шляхом виключення з неї терміна «шахрайство», а також в необхідності вдосконалення та уніфікації кваліфікуючих ознак складів злочинів, які передбачають відповідальність за шахрайство.