КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ОСОБИ ВІД НЕЗАКОННОГО ПРИМУСУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; виокремлено предмет та об’єкт дослідження; окреслено методи досліджен­ня. Окрім того, поставлено мету дослідження, на підставі якої виокремлено задачі, сформульовано положення, що становлять наукову новизну, висвіт­люється практичне значення роботи, апробація отриманих результатів, кількість публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 «Значення примусу в Загальній частині кримінального права» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Місце фізичного та психічного примусу в системі обставин, що виключають злочинність діяння» здійснено аналіз співвід­ношення ознак, притаманних діянню, яке полягає у заподіянні шкоди правоохоронюваним інтересам, із конститутивними ознаками, які властиві інституту обставин, що виключають злочинність діяння, що дозволило виокремити три підходи до розуміння сутності аналізованої обставини.

Перший підхід – розуміння фізичного та психічного примусу як обставини, що виключає злочинність діяння. Цей підхід заснований на нормативно-правовому закріпленні примусу в розділі, який регулює правові наслідки для особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам за обставин, що виключають злочинність діяння. На погляд прибічників цього підходу, фізичний або психічний примус наділені усіма ознаками, які є характерними для аналізованого інституту та мають багато спільних ознак з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння. Другий підхід є найбільш поширеним, його прихильники вказують, що віднесення непереборного фізичного примусу до обставин, що виключають злочинність діяння, є помилковим, оскільки нездатність особи керувати своїми діями внаслідок фізичного примусу означає, що вона є неосудною, а тому кримінально-правова оцінка має бути як при діянні, вчиненому в стані неосудності. Третій підхід полягає у розумінні переборного фізичного та психічного примусу як одного із різновидів стану крайньої необхідності. Згідно із цим підходом фізичний та психічний примус є джерелом небезпеки, що утворює цей стан, а діяння, вчинюване під його впливом, – таке, що скоюється у стані крайньої необхідності.

На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що фізичний або психічний примус обґрунтовано займають окреме місце в системі обставин, що виключають злочинність діяння. Фрагментарна невідповідність примусу деяким загальним ознакам інституту обставин, що виключають злочинність діяння (зокрема тій ознаці, що будь-яке діяння, вчинене за обставин, що його виключають є свідомим та вольовим), автор пояснює як природне виключення із загального правила, що унеможливлює висновок про концептуальну невідповідність окремого та цілого.

У підрозділі 1.2 «Аналіз вольового аспекту діяння, яке вчиняється примушуваним» констатовано, що наявність свободи означає можливість відповідальності, і, навпаки, відсутність свободи означає відсутність основної передумови кримінальної відповідальності. Ігнорування цього факту при вирішенні питання про кримінальну відповідальність призведе до неприпустимих випадків об’єктивного ставлення у вину, що на сучасному етапі розвитку кримінального права свідчить про порушення основних принципів правозастосування. Держава шляхом використання усіх наявних засобів правотворення і правозастосування повинна забезпечити створення механізму, який би унеможливлював притягнення до відповідальності особи за відсутності свободи як основної особистісно-соціальної передумови кримінально-правової відповідальності.

Автор доводить, що відсутність вибору означає як відсутність підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, так і відсутність підстав визнавати діяння таким, яке вчиняється внаслідок примусу як обставини, що виключає злочинність діяння.

Проведене дослідження дозволило виокремити ознаки, які характери­зують сутність примусу: примус є можливим лише тоді, коли в примушу­ваного є свобода вибору: вчинити суспільно небезпечне діяння або зазнати насильства; воля примушуваного підкоряється волі примушувача, а тому дії примушуваного є усвідомленим проявом чужої волі, мотивом яких є позбавлення від того насильства, яке підкріплює вимогу; джерелом зміни поведінки примушуваного є дії іншої особи, а не вплив знеособлених зовнішніх факторів; свобода волі може нівелюватись і у випадку «незначного» насильства та незначної погрози, однак не будь-який вплив може виправдати діяння особи; насильство при примусі не є кінцевою метою, воно є засобом досягнення мети.

З урахуванням зазначених ознак, а також на підставі наукового підходу щодо розуміння вини як вияву волі і свідомості особи у виді дії чи бездіяльності, що спричиняє певні наслідки, сформульовано визначення вини примушеного до злочину як свідомого вияву особою нав’язаної волі у виді дії чи бездіяльності, що спричиняє шкідливі наслідки.

Підрозділ 1.3 «Ознаки фізичного та психічного примусу як обставини, що виключає злочинність діяння». Проведене дослідження специфічних ознак примусу дозволило виокремити такі його об’єктивні ознаки: 1) наяв­ність примусу, тобто наявність вимоги заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам, поєднаної із фізичним або психічним насильством (погрози, гіпнозу), яка існує реально, а не в уяві примушуваного; 2) джерелом примусу є інша особа; 3) істотність благ, заподіянням шкоди яким підкріп­люється вимога; 4) вчинення детермінованого вимогою діяння, яким заподі­юється шкода правоохоронюваним інтересам. Суб’єктивною ознакою, яка характеризує примус є фактор впливу на вільне волевиявлення особи, який призводить до підкорення волі однієї особи волі іншої особи.

В контексті оцінки зазначених ознак підтримано та додатково обґрун­товано позицію про те, що незлочинні погрози (погрози самогубством та заподіянням шкоди власному здоров’ю) можуть мати не менш істотний вплив на примушування до вчинення злочину, аніж погрози, які відповідно до КК України відносяться до злочинних, а тому такі види погроз можуть бути віднесені до способів психічного примусу. Автор вважає, що образа та приниження не можуть мати настільки істотного впливу, щоб особа не могла контролювати свої дії і не притягалась до відповідальності за діяння, вчинене внаслідок такого впливу.

Доведено, що для належного законодавчого формулювання примусу як обставини, що виключає злочинність діяння, у відповідній статті КК України потрібно відображати не лише факт впливу, а і той факт, що таке діяння, яким заподіяно шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинене внаслідок такого впливу. Такий підхід обумовлено тим, що ключовою для примусу є ознака наявності впливу та обумовленість вчинення діяння внаслідок такого впливу.

Підрозділ 1.4 «Категорія примусу в інститутах співучасті у злочині і призначення покарання». Примус визначений законодавцем як спосіб підбурювання у частині 4 статті 27 КК України, а вчинення злочину під впливом примусу є однією із обставин, які пом’якшують покарання згідно з пунктом 6 частини першої статті 66 КК України. Аналіз статей Загальної частини КК України дозволив визначити примус як міжінституційне поняття, оскільки воно використовується у регулюванні інституту обставин, що виключають злочинність діяння, інституту співучасті та інституту призначення покарання. Враховуючи те, що кримінально-правова сутність примусу є незмінною незалежно від того, в межах якого із інститутів загальної частини кримінального права це поняття використовується, зроблено висновок про необхідність застосування уніфікованого підходу при формулюванні статей КК України. На підставі констатації того, що поняттям «примус» охоплюється поняття «погроза», доведено недоцільність одночасного використання вказаних понять при визначенні способів підбурювання до вчинення злочину. Обґрунтовано, що аналогічний підхід має застосовуватись при формулюванні такої обставини, що пом’якшує покарання, як «вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність».

Дослідження підстав для віднесення примусу до обставин, що пом’якшують покарання, дозволило дійти висновку щодо нерівнозначності таких обставин за критерієм їх істотності.

Розділ 2 «Незаконний примус як кримінально-каране діяння» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Вільне волевиявлення особи як об’єкт кримінально-правової охорони» для належного встановлення об’єктивних та суб’єктивних ознак злочинного примушування автором взято за основу концепцію щодо визнання об’єктом злочину охоронюваного кримінальним законом порядку відносин між людьми в суспільстві з приводу матеріальних чи немате­ріальних предметів, необхідного для безпечного існування людей у суспільстві. Аналіз наукових підходів до визначення об’єкта кримінально-караного примушування дозволив дійти висновку про те, що спрямованість примушування визначається вченими або широко – здоров’я, недотор­каність особи, психічне здоров’я, або ж більш вузько – фізична, психічна, моральна недоторканість особи.

У свою чергу для відмежування суто насильницьких посягань від пося­гань, які передбачають протиправну вимогу однієї особи до іншої, потрібно враховувати те, що насильство як спосіб примушування не є самоціллю, оскільки воно лише підкріплює вимогу до потерпілого та забезпечує досягнення іншої мети – підкорення поведінки потерпілого власній волі, з метою вчинення останнім певних дій в інтересах примушувача.

Автор доводить, що усі різновиди кримінально-караного примушування є двооб’єктними злочинами, при цьому відмінним у таких посяганнях є основний безпосередній об’єкт, а додатковий безпосередній об’єкт, незалежно від особли­востей родового, залишається незмінним. Визначення додаткового безпосе­реднього об’єкта примушування має відобразити те, що цей злочин посягає на природне право особи на визначення власної поведінки, іншими словами, на право вільного волевиявлення особи. Врахування такого аспекту дозволило сформувати чітке теоретичне розуміння сутності примушування як кримінально-караного діяння, а також відмежувати його від посягань, які є іншими за своїм змістом – суто насильницькі посягання (погроза вбивством, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжка, тощо).

З урахуванням зазначеного вище підходу щодо визначення об’єкта злочину та в результаті встановлення спрямованості цього посягання, запро­поновано визначення додаткового безпосереднього об’єкта примушування як охоронюваного законом порядку відносин між людьми, який забезпечує реалізацію права вільного волевиявлення особи. Таким чином, суспільна небезпечність примушування полягає у тому, що внаслідок такого злочину насильницьким шляхом руйнується вільне волевиявлення і особа всупереч своєму праву вимушена виконувати протиправні вимоги злочинця. Такий акцент у визначенні об’єкта посягання дозволить вказати на те, що первин­ним у такому злочині є не насильство, а вплив на волю з метою досягнення бажаної поведінки, при якому насильство є засобом досягнення мети.

Підрозділ 2.2 «Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинних дій, які полягають у примушуванні». Окрема увага дисертантом приділена питанням доцільності встановлення кримінальної відповідальності за примушування як за окремий склад злочину. Дослідження чинного законодавства, а також практики його застосування дозволило дійти висновку про те, що діяння, що полягають у примушуванні, відповідальність за які не встановлена в нормах КК України, наділені істотним ступенем суспільної небезпечності. Однак внаслідок відсутності норми, яка б встановлювала відповідальність за примушування без конкретизації дій, до вчинення яких чи відмови від вчинення яких примушується особа, призводить до помилкової кваліфікації відповідних діянь як хуліганства. Враховуючи істотний ступінь суспільної небезпеки діянь, які посягають на вільне волевиявлення особи, автором підтримано та додатково аргументовано існуючу в науці кримінального права позицію щодо встановлення кримінальної відповідальності за примушування.

Дослідження статей КК України, які встановлюють відповідальність за різного виду примушування, з урахуванням сутності цього поняття, дозволило виявити невідповідність між сутністю посягання та використаним у диспозиції статті поняттям примушування. Зокрема поняття «примушу­вання», вжите в ст. 154 КК України, є некоректним, а більш вдалим у цій статті має бути використання поняття, яке передбачає ненасильницький вплив на особу, наприклад, поняття «схиляння».

Проведене дослідження дозволило встановити, що чинний КК України не містить окремої норми, яка б встановлювала відповідальність за примушування до укладення чи відмови в укладенні договору. Автор доводить, що такі дії не охоплюються ст. 189, 206, 355 КК України, а тому з метою забезпечення належного кримінально-правового регулювання відповідальності за дії, які посягають на свободу особи в укладенні нею договорів або інших правочинів, пропонується доповнити статтю 355 КК України відповідною нормою, яка б встановлювала відповідальність за примушування до укла­дення або відмови від укладення договору.

В роботі встановлено відсутність підстав оцінювати обман як спосіб примушування, оскільки сутність останнього передбачає поєднання вимоги із насильницьким впливом, а тому такий ненасильницький спосіб впливу як обман не може бути визначений способом примушування у статтях КК України.

Комплексне кримінально-правове дослідження понять «перешкоджання» і «примушування» дозволило дійти висновку про те, що перешкоджання може бути як насильницьким, так і ненасильницьким, а примушування чи примус апріорі передбачають наявність впливу із застосуванням або фізичного, або психічного насильства. Крім того, доведено, що некоректно співвідносити поняття «перешкоджання» в сенсі діяння «примушування» як спосіб вчинення діяння.

У підрозділі 2.3 «Особливості закріплення способів кримінально-кара­ного примушування в КК України» відзначається, що встановлюючи відпові­дальність за різного виду примушування, законодавець не забезпечив належної уніфікації статей КК України, у тому числі в контексті визначення способів примушування у відповідних нормах. Так, в одному випадку визначено способи, застосування яких є примушуванням: примушування свідка, потерпілого, експерта до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять (ст. 386 КК України), а в іншому випадку законодавець обмежується загальним формулюванням: примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство (ст. 373 КК України); примушування шляхом фізичного чи психічного насильства (частина 2 статті 180 КК України); примушування до зайняття проституцією з викори­станням обману, шантажу чи уразливого стану цієї особи, або із застосу­ванням чи погрозою застосування насильства (стаття 303 КК України).

Вивчення співвідношення понять «примус» і «насильство» дозволило встановити, що за своїм кримінально-правовим значенням зовнішні прояви насильства та примусу можуть бути ідентичними, однак їх кінцева мета відрізняє вказані поняття за їх кримінально-правовим змістом: при приму­сі – вплинути на волю з метою зміни поведінки, а при насильстві – заподіяти шкоду фізичній недоторканості, здоров’ю, завдати страждань.

Поряд із відсутністю системності регулювання способів примушування, безсистемним є і визначення різновидів погрози як способів примушування. Законодавець встановлює відповідальність за примушування, яке вчиняється такими способами: погроза застосування насильства (ст. 174 КК України), погроза застосування насильства чи заподіяння матеріальної шкоди (ст. 221 КК України), погроза вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або знищенням майна цього працівника чи близьких йому осіб (ст. 280 КК України), погроза насильством над потерпілим або його близькими родичами, пошкодженням чи знищенням їх майна (ч. 1 ст. 355 КК України), погроза вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 355 КК України), погроза вбивством, насильством, знищенням майна осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять (ст. 386 КК України). Така безсистемність не є обґрунтованою, оскільки ключовим в аналізованих складах злочинів є не спосіб примушування, а саме примушу­вання, яке поряд із посяганням на родовий об’єкт злочину є протиправним обмеженням свободи волі особи.

Проведене дослідження дозволило виокремити такі законодавчі підходи до регламентації кримінальної відповідальності за примушування як двооб’єктний злочин: встановлення відповідальності за примушування без конкретизації його способів; часткова конкретизація із вказівкою на те, що примушування вчиняється шляхом незаконних дій, зміст яких закон не розкриває; невичерпна часткова конкретизація, за якої законодавець визначає способи примушування, лише один із яких є загальним способом (насильство, погроза застосування насильства, шляхом інших незаконних дій); конкретизація способів примушування у диспозиції статті, які полягають у фізичному (насильство) або психічному (погроза застосування насильства) впливі на особу; деталізація способів примушування конкрет­ними різновидами погроз (погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять).