КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ НЕДОТОРКАННОСТІ ЖИТЛА В УКРАЇНІ

Краткое содержание

a)          ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

i)      Розділ 1 “Відповідальність за посягання на недоторканність житла як науково-теоретична проблема” складається  з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історичні передумови становлення законодавства про відповідальність за порушення недоторканності житла” досліджено становлення законодавства про відповідальність за порушення недоторканності житла та іншого володіння особи; проаналізовано історію виникнення, формування та розвитку правових норм про відповідальність за недоторканність житла чи іншого володіння особи з найдавніших часів. Однак норми давніх пам’яток права, які передбачали відповідальність за посягання на житло, за своїми ознаками не були кримінально-правовими. Встановлено, що одним з перших збірників нормативних актів, який діяв на території сучасної України й містив норму, що передбачала відповідальність за порушення недоторканності житла, була Руська Правда (ХІ ст.).

Зроблено висновок, що характерною рисою того часу було встановлення відповідальності за порушення недоторканності житла за відсутності чіткого закріплення конкретних меж цього права особи в нормативних актах, а суспільна небезпечність від проникнення в житло особи вбачалася, передусім, не в посяганні на його недоторканність, а у впливі на нього як на об’єкт права власності. Дослідження положень Основних законів провідних держав світу показало, що, починаючи з ХVІІІ ст., у конституціях США (1787 р.), Французької Республіки (1799 р.), Королівства Бельгії (1831 р.), Японії (1889 р.), Федеративної Республіки Німеччина (1919 р.) тощо вперше було відокремлено й закріплено право людини і громадянина на недоторканність житла.

Встановлено, що вперше на теренах України право людини на недоторканність житла було закріплене в ст. 15 Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р. (Статут про державний устрій, права і вольности УНР), яка в притаманній тому часу стилістичній манері гарантувала недоторканність “домашнього вогнища”. Подальшої регламентації конституційні положення про недоторканність житла зазнали в Основному законі від 30 січня 1937 р., а згодом – у Конституції від 20 квітня 1978 р. Відзначено, що за наявності конституційного положення про недоторканність житла в Конституції УРСР стаття, яка передбачала кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла, вперше була включена до КК УРСР лише у 1960 р., що ставило під обґрунтований сумнів можливість практичної реалізації громадянами свого права.

Прогресивні положення Конституції України (1996 р.) гарантують кожному недоторканність житла, вперше встановлюючи заборону проникнення не лише до житла, а й до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. При цьому ч. 3 ст. 30 Конституції України визначає підставу законного обмеження права людини на недоторканність житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

У підрозділі 1.2 “Теоретичні засади вивчення питань відповідальності за посягання на недоторканність житла в міжнародному законодавстві та законодавстві іноземних держав” розкрито сучасний стан міжнародно-правової регламентації захисту права на недоторканність житла та іншого володіння особи, а також рівень його захисту в законодавстві європейських держав.

Позитивним надбанням України в цьому напрямі є гарантування поряд з правом на недоторканність житла ще й права на недоторканність іншого володіння особи, чого немає в проаналізованих міжнародних документах. Незважаючи на спільне тоталітарне минуле, основні закони держав – колишніх республік СРСР досить детально та змістовно закріплюють гарантії недоторканності житла, а деякі й іншого володіння особи. Зокрема, встановлено, що право на недоторканність житла гарантовано конституціями Литовської Республіки (1992 р.), Латвійської Республіки (1993 р.), Республіки Казахстан (1995 р.), Республіки Узбекистан (1992 р.), Азербайджанської Республіки (1995 р.), Республіки Вірменія (2005 р.), Киргизької Республіки (2009 р.), Туркменістану (2003 р.), Республіки Таджикистан (1994 р.) та Російської Федерації (1993 р.). Водночас у конституціях України (1996) та Республіки Білорусь (1994 р.) гарантується право на недоторканність житла та іншого володіння особи. Найбільш прогресивними з погляду рівня гарантованості прав особи, які досліджуються, є конституції Естонської Республіки (1992 р.) та Грузії (1995 р.), у яких, окрім житла та іншого володіння особи, гарантується ще й недоторканність робочого місця. Дещо відокремлено в цьому переліку стоїть Республіка Молдова, ст. 29 Конституції якої (1994 р.) закріпила право особи на недоторканність житла та місця перебування.

Аналіз зарубіжного досвіду охорони недоторканності житла свідчить про необхідність внесення змін до процесуального порядку порушення кримінальних справ за ознаками злочину, передбаченого ст. 162 КК України, встановивши, зокрема, що справи цієї категорії можуть бути порушені не інакше як за заявою потерпілої особи, як це передбачено ст. 182 КК Сан-Марино, ст. 109 КК Австрії, ст. 165 КК Литовської Республіки.

У підрозділі 1.3 “Підстави криміналізації та суспільна небезпечність порушення недоторканності житла” здійснений аналіз підстав криміналізації та суспільної небезпечності порушення недоторканності житла показав, що в соціально-психологічному аспекті криміналізації досліджуване посягання відповідає морально-етичним уявленням населення про злочин, який суттєво порушує право людини на особисте життя, що реалізовується в недоторканності житла та іншого володіння й має високий ступінь суспільної небезпечності.

Системно-правові підстави криміналізації порушення недоторканності житла та іншого володіння особи ґрунтуються на тому, що кримінально-правова заборона походить від положень Конституції України, які гарантують відповідне право особи, що, у свою чергу, відповідає загальновизнаним принципам міжнародного права, закріпленим положеннями нормативно-правових актів міжнародного характеру, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Звернено увагу на доцільність надання потерпілому права визначення ступеня істотності шкоди, заподіяної конкретним фактом порушення недоторканності житла чи іншого володіння, що значно спростить формування працівником правоохоронного органу висновку про наявність у діях порушника складу цього злочину. Реалізація цього вбачається у віднесенні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України, до справ приватного обвинувачення, порушення яких відбувається не інакше як за заявою самого потерпілого.

ii)    У розділі 2 “Юридичний аналіз складу порушення недоторканності житла” досліджено основний та кваліфікований склади злочину, передбаченого ст. 162 КК України.

У підрозділі 2.1 “Об’єкт, предмет та потерпілий порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи” подано аналіз антисоціальної спрямованості досліджуваного злочину.

Поділяючи підхід до розуміння родового об’єкта складу злочину як суспільних відносин, що характеризуються якісною однорідністю та взаємопов’язаністю, з огляду на те, що вони охороняються єдиним комплексом кримінально-правових норм та об’єднуються в окремому розділі Особливої частини КК України, автор підсумовує, що родовим об’єктом злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина є гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина, що досить орієнтовно визначені в назві цього розділу: виборчі, трудові та інші особисті права і свободи.

На підставі критичного аналізу комплексу поглядів на проблему основного безпосереднього об’єкта порушення недоторканності житла та іншого володіння особи визначено, що їх плюралізм зумовлений використанням дослідниками переважно лінгвістичного методу тлумачення змісту диспозиції ст. 162 КК України. За допомогою методу системного аналізу, теоретико-юридичного та інших доцільних методів тлумачення змісту розглядуваної норми доведено, що основним безпосереднім об’єктом цього складу злочину є правовідносини, пов’язані з реалізацією права людини на особисте життя, у частині забезпечення недоторканності житла та іншого володіння. Ці самі суспільні відносини виступають безпосереднім додатковим обов’язковим об’єктом у тих злочинах, де порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи є кваліфікуючою ознакою (наприклад, ч. 3 ст. 185, 186 та 187 КК України). Аналіз діяння, яке утворює кваліфікований склад цього злочину, дав змогу зробити висновок, що його додатковим безпосереднім факультативним об’єктом є нормальне функціонування державних органів, комерційних або державних організацій та здоров’я потерпілої особи.

Доведено, що житло та інше володіння особи в досліджуваному складі виступають саме предметом, а не місцем його вчинення. Обґрунтовано, що під житлом необхідно розуміти будівлі, призначені для постійного та тимчасового проживання (квартири, кімнати в квартирах чи одноквартирних житлових будинках), незалежно від правових підстав їх надання, форми власності, спеціального призначення й від того, чи користується мешканець житлом одноосібно, чи це місце проживання декількох людей, допоміжні приміщення, не призначені для проживання, але ті, що є складовою житлових об’єктів та приміщення, що не є житлом з позиції цивільного чи житлового права, але використовується людиною для тимчасового проживання.

Проведене дослідження поняття “житло” дало змогу зробити висновок про те, що обидві основні ознаки житла – придатність та призначеність для постійного проживання – підлягають уточненню, а саме: перша не має обов’язкового значення, з огляду на що втрата житловим приміщенням такої якості є лише підставою для застосування до нього процедури виключення із житлового фонду або для усунення недоліків, що виникли. Друга не може бути сприйнята однозначно з огляду на те, що деякі види приміщень не призначені для постійного проживання, однак вони є елементом особистого життя людини (наприклад, дачний будинок). З огляду на це та з урахуванням висловлених раніше думок учених-криміналістів зроблено висновок, що саме особисте життя людини є чинником, який відмежовує житло від інших приміщень. Досліджено, що інше володіння – це увесь комплекс майнових об’єктів, які належать особі на праві власності, окрім того, що є житлом. Встановлено, що з погляду ієрархії цінностей житлу, як предмету злочину, віддається виключна перевага порівняно з іншим володінням особи. Це підтверджено тим, що кримінальна протиправність посягання на недоторканність житла втілена в усіх чотирьох формах об’єктивної сторони цього злочину, тоді як посягання на недоторканність іншого володіння особи – лише в двох (“незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи” та “незаконне проведення огляду чи обшуку в житлі чи іншому володінні особи”).

Доведено, що обов’язковою ознакою досліджуваного злочину є потерпілий, зміст ознак якого за ч. 1 та ч. 2 ст. 162 КК України суттєво відрізняється. Зокрема, за ч. 1 це особа, житло чи інше володіння якій належить на законних підставах і якій у зв’язку з порушенням їх недоторканності заподіяна моральна або матеріальна шкода. Потерпілим від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, є особа, якій заподіяна фізична шкода або моральна, якщо вона виразилася в погрозі застосування насильства. Встановлено, що потерпілим у цьому випадку, на відміну від положень ч. 1 ст. 162 КК України, є ще й будь-яка інша особа, що певним чином пов’язана з порушенням недоторканності житла чи іншого володіння (наприклад, перешкоджала зловмиснику вчинювати посягання) і якій заподіяна фізична або моральна шкода. Висловлено думку, що вживання законодавцем терміна “громадяни” в словосполученні “недоторканність житла громадян” відбулося за сформованим ще із часів СРСР неписаним правилом звертання до оточення. Тому громадянство потерпілої особи не є ознакою, яка впливає на кваліфікацію розглядуваного діяння.

У підрозділі 2.2 “Об’єктивна сторона порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи” доведено, що вчинення цього злочину можливе лише шляхом активних дій суб’єкта, які можуть виявлятися в одній із чотирьох форм: 1) незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи; 2) незаконне проведення огляду чи обшуку в житлі чи іншому володінні особи; 3) незаконне виселення особи із житла; 4) інші дії, що порушують недоторканність житла. Зазначено, що перша форма об’єктивної сторони є загальною щодо інших трьох, які виступають її конкретизацією. На підставі аналізу положень нормативно-правових актів, які регулюють питання проникнення до житла чи іншого володіння особи, зроблено висновок, що законним проникнення до житла чи іншого володіння особи буде визнаватися, якщо є дозвіл законного володільця, а також у випадках, передбачених законодавством України. У свою чергу, передбачені законодавством випадки проникнення без згоди особи до житла чи іншого володіння можуть розглядатися як законна підстава проникнення лише у випадках, якщо вони пов’язані з надзвичайними ситуаціями або з охороною правопорядку. Запропоновано вичерпний перелік  регламентованих нормативно-правовими актами підстав, які з огляду на здатність суттєво обмежувати конституційне право особи на недоторканність житла мають бути визначені виключно законами України, а не підзаконними нормативно-правовими актами.

Проведене дослідженні дає підстави розуміти під незаконним проникненням до житла чи іншого володіння особи активну поведінку особи, яка полягає в безпосередньому відкритому, таємному, вчиненому шляхом обману або із застосуванням насильства входженні чи іншому втручанні до житла чи володіння особи, яке здійснюється за відсутності згоди законного володільця і при цьому за відсутності передбачених законом підстав. Випадки порушення недоторканності житла чи іншого володіння, які виразилися в так званому “фрагментарному” проникненні, коли особа повністю не зайшла до житла чи іншого володіння особи, а лише ввела туди будь-яку частину свого тіла (наприклад, руку або ногу) або помістила яке-небудь пристосування, заважаючи зачинити двері або вікно, потрібно визнавати такими, що порушують недоторканність житла чи іншого володіння, а отже, формально утворюють злочин, передбачений ст. 162 КК України, однак у таких випадках доцільно застосовувати положення про малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК України).

Доведено, що така форма об’єктивної сторони цього злочину, як незаконне проведення огляду чи обшуку в житлі чи іншому володінні особи, за своєю суттю є незаконним до них проникненням. При цьому суб’єктом такого діяння можуть бути виключно службові особи правоохоронних органів, які відповідно до закону мають повноваження в ході дізнання чи досудового слідства проводити такі слідчі дії, як огляд та обшук. Аналогічні дії, вчинені приватними особами або службовими особами, не уповноваженими на проведення слідчих дій, не можуть бути кваліфіковані як порушення недоторканності житла у формі незаконного огляду чи обшуку й мають бути кваліфіковані як незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Обґрунтовано тезу про те, що незаконне виселення за своїм змістом не може існувати як форма його об’єктивної сторони з огляду на те, що об’єктом цього діяння є правовідносини, пов’язані з реалізацією права людини на саме житло, яке гарантоване ст. 47 Конституції України. Це дає підстави зробити висновок, що незаконне виселення особи із житла не є посяганням на його недоторканність, а отже, має бути виключене з диспозиції ч. 1 ст. 162 КК України. У випадку здійснення незаконного виселення із житла, яке було поєднане з незаконним у нього проникненням, дії особи підлягають кваліфікації як порушення недоторканності житла в першій формі об’єктивної сторони цього злочину.

Дослідження поглядів науковців щодо змісту форми об’єктивної сторони “інші дії, що порушують недоторканність житла” дає підстави підтримати обґрунтовану критику більшості з них щодо оціночного характеру цього терміна, зміст якого іноді не під силу встановити не тільки пересічній особі, а й працівникові правоохоронного органу. При цьому переважна більшість діянь, які розглядаються як “інші дії, що порушують недоторканність житла”, вичерпуються першою формою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 162 КК України.

У підрозділі 2.3 “Суб’єкт порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи” проаналізовано особливості суб’єкту основного складу порушення недоторканності житла чи іншого володіння (ч. 1 ст. 162 КК України), яким є людина, яка на момент вчинення діяння досягла 16-річного віку, і стан її психіки на цей момент дозволяє їй: а) усвідомлювати, що вчинювані нею дії посягають на суспільні відносини, пов’язані з реалізацією права людини на особисте життя, в частині забезпечення недоторканності житла та іншого володіння; б) керувати своїми діями, спрямованими на порушення недоторканності житла чи іншого володіння.

Зазначено, що суб’єктом кваліфікованого складу (ч. 2 ст. 162 КК України) у формі “дії, вчинені службовою особою” є ще й спеціальний суб’єкт – службова особа. Вивчення проблеми відповідальності службових осіб показало, що на практиці злочин, передбачений ч. 2 ст. 162 КК України, інкримінується лише в тому випадку, якщо відповідні дії були вчинені службовою особою з використанням наданої їй влади або у зв’язку з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах будь-якої форми власності, установах чи організаціях. Отже, спеціальним суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, може бути службова особа, ознаки якої передбачені як ч. 3–4 ст. 18, так і приміткою 1–2 до ст. 364 КК України.

Звернуто увагу на ту обставину, що порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи, вчинене у формі незаконного проведення в них огляду чи обшуку, завжди вимагає кваліфікації за ч. 2 ст. 162 КК України як вчинене службовою особою з використанням влади, оскільки їх проведення можливе лише уповноваженими суб’єктами – службовими особами державних правоохоронних органів, які завжди виступають як службові особи за ознакою представників влади.

У процесі вивчення суб’єкта порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи досліджено особу злочинця, якою здебільшого виступає особа чоловічої статі, віком від 25 до 55 років, переважно із середнім або з початковим рівнем освіти, без постійної роботи, котра на момент вчинення злочину найчастіше перебувала в стані алкогольного сп’яніння, а в минулому притягалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

У підрозділі 2.4 “Суб’єктивна сторона порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи” встановлено, що вчинення порушення недоторканності житла, з огляду на формальну конструкцію його об’єктивної сторони, характеризується виною лише у формі прямого умислу, інтелектуальним моментом якого охоплюється усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а саме того, що вона незаконно проникає до чужого житла чи іншого володіння або проводить у них незаконний огляд чи обшук, або незаконно виселяє людину із житла, або вчинює інші незаконні дії, які порушують недоторканність житла. При цьому усвідомлення суб’єктом протиправності свого діяння є обов’язковим, оскільки його відсутність унеможливлює усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, а це, у свою чергу, виключає інтелектуальну ознаку прямого умислу і, як наслідок, винність вчиненого діяння. З’ясовано, що вольовий момент прямого умислу порушення недоторканності житла виражається в бажанні вчинити це діяння хоча б в одній із чотирьох описаних раніше форм об’єктивної сторони. Мета, мотив та емоційний стан, виступаючи факультативними ознаками суб’єктивної сторони в цьому злочині, на кваліфікацію не впливають.

iii)  У розділі 3 “Відмежування порушення недоторканності житла від діянь, які мають суміжний склад” визначено коло злочинів, юридичні склади яких мають спільні ознаки з порушенням недоторканності житла.

У підрозділі 3.1 “Відмежування від злочинів із суміжним складом, які утворюють конкуренцію з положеннями ст. 162 КК України” з’ясовано, що посягання на недоторканність житла чи іншого володіння особи криміналізовано й іншими нормами Особливої частини КК України, окремі з яких вступають у конкуренцію з положеннями ст. 162 КК України. До таких належать норми, передбачені ст. 182, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187, ст. 270-1, ст. 356, ст. 364, ст. 365, ст. 364-1, ст. 365-1, ч. 1 ст. 444 КК України.

Незважаючи на те, що злочини, передбачені ст. 162 та 182 КК України, посягають на недоторканність приватного життя людини, збігаючись у видовій характеристиці об’єкта, їх безпосередні об’єкти є двома різними характеристиками недоторканності приватного життя. Так, безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 182 КК України, є суспільні відносини, пов’язані з реалізацією права людини на особисте життя, в частині забезпечення збереження конфіденційної інформації про особу, тоді як злочин, передбачений ст. 162 КК України, – в частині забезпечення недоторканності житла та іншого володіння. Доведено, що відмежування цих двох злочинів необхідно здійснювати також, виходячи з відмінностей у формах об’єктивної сторони, якими характеризується діяння кожного з них.

Встановлено, що основною розмежувальною ознакою між порушенням недоторканності житла та окресленими злочинами проти власності (ч. 3 ст. 185–187 КК України) є їх основний безпосередній об’єкт та ознаки суб’єктивної сторони. Так, право людини на особисте життя в частині забезпечення недоторканності житла та іншого володіння в цих злочинах розглядається на рівні додаткового безпосереднього об’єкта. Також для них характерна наявність єдиного умислу (не розірваного в часі) на заволодіння чужим майном і порушення недоторканності житла. Фактично тут має місце ідеальна сукупність, яка з урахуванням конкуренції частини й цілого підлягає кваліфікації виключно за ч. 3 відповідних статей Розділу VI Особливої частини КК України і додаткової кваліфікації за ст. 162 КК України не потребує.

Визначено, що з урахуванням спільності предметів злочинів, передбачених ст. 270-1 та 162 КК України (житловий фонд, який за своєю суттю є житлом), їх відмежування необхідно здійснювати за безпосередніми об’єктами посягань. Зокрема, злочин, передбачений ст. 270-1 КК України, посягає на громадську безпеку в частині нормальної експлуатації та функціонування об’єктів житлово-комунального господарства. При посяганні на недоторканність житла загроза громадській безпеці не створюється, оскільки факт проникнення сторонньої особи до чужого помешкання не створює небезпеки для життя та здоров’я невизначеного кола людей, майна, споруд, довкілля й  нормальної роботи підприємств, установ та організацій.

Умисне знищення чи пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства як обов’язкову ознаку передбачає так званого загального потерпілого, тоді як в основному складі порушення недоторканності житла (ч. 1 ст. 162 КК України) потерпілим є особа, житло якій належить лише на законних підставах (спеціальний потерпілий). Основним відмежувальним чинником цих двох злочинів виступають ознаки об’єктивної сторони. На відміну від порушення недоторканності житла злочин, передбачений ст. 270-1 КК України, з об’єктивної сторони характеризується двома формами: 1) знищення об’єктів житлово-комунального господарства; 2) пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства. Натомість порушення недоторканності житла не пов’язане з руйнівними діями суб’єкта. У випадках, коли порушення недоторканності житла здійснюється шляхом знищення або пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства, такі дії вимагають кваліфікації за ст. 270-1 КК України, яка є спеціальною нормою щодо ст. 162 КК України.

Доведено, що при відмежуванні порушення недоторканності житла (ст. 162 КК України) від самоправства (ст. 356 КК України) необхідно виходити з того, що перший є спеціально передбаченим в Особливій частині КК України видом самоправства, поряд з такими, як самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1 КК України), самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда (ст. 283 КК України) тощо. Тому при можливості кваліфікації діяння за двома чи більше нормами одночасно за загальним правилом перевага віддається спеціальній нормі, якою й виступає ст. 162 КК України. Додаткової кваліфікації за ст. 356 КК України не потребується.

Запропоновано при відмежуванні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, вчиненого службовою особою, від злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, виходити з того, що дії службової особи, спрямовані на порушення недоторканності житла чи іншого володіння, повинні бути вчинені саме з використанням влади цієї особи або її службового становища чи повноважень. Таке розуміння змісту діяння службової особи дає підстави стверджувати, що за своєю суттю посягання на недоторканність житла, вчинене службовою особою, як злочин, передбачений ч. 2 ст. 162 КК України, може виражатися як у зловживанні владою або службовим становищем, так і в перевищенні влади або службових повноважень. А це дає можливість визначити, що суміжними в такому випадку будуть визнаватися злочини, передбачені ст. 364, 364-1, 365 та 365-1 КК України.

Доведено, що вирішення питання про відмежування розглядуваних норм необхідно здійснювати за правилами подолання конкуренції загальної та спеціальної норми: спеціальна має більше ознак, за рахунок яких вона виділяється із загальної норми, і саме вона підлягає застосуванню, незважаючи на те, більш чи менш сувору відповідальність вона встановлює порівняно із загальною нормою.

Потреба у відмежуванні злочину, передбаченого ст. 444 КК України, від порушення недоторканності житла, викликана конкуренцією між їхніми складами, зумовила зіставлення таких ознак, як потерпілий та мета вчинення злочину. Зокрема, потерпілим від злочину, передбаченого ч. 1 ст. 444 КК України, є особа, яка має міжнародний захист, тобто спеціальний потерпілий. Потерпілим же від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК України, є особа, якій заподіяна фізична або моральна шкода, а також ще й будь-яка інша особа, що певним чином пов’язана з порушенням недоторканності житла чи іншого володіння, тобто загальний потерпілий. Однак, коли до числа потерпілих від незаконного проникнення до житла із застосуванням насильства потрапляє особа, яка має міжнародний захист, критерієм відмежування є ознаки суб’єктивної сторони, а саме вина й мета.

Підрозділ 3.2 “Співвідношення ознак порушення недоторканності житла з відповідними ознаками злочинів, що мають суміжний склад” присвячений встановленню критеріїв відмежування злочину, передбаченого ст. 162 КК України, від злочинів, передбачених ст. 167, 294 та 295 КК України.

Зайняття житлової площі як складова мети злочину, передбаченого ст. 167 КК України, зумовила необхідність розмежування його ознак з відповідними ознаками порушення недоторканності житла. На основі аналізу судової практики доведено, що зайняття житлової площі, яке здійснюється на шкоду підопічному, відбувається способом, який не пов’язаний з незаконним до нього проникненням. У випадку зайняття житлової площі шляхом незаконного проникнення до житла дії особи потребують кваліфікації за сукупністю цих злочинів (ідеальна сукупність).

З’ясовано, що насильницьке виселення громадян як різновид дій, у яких виражаються масові заворушення, за своїми об’єктивними проявами подібні до незаконного виселення (ч. 1 ст. 162 КК України). Відмежування цих діянь необхідно здійснювати за ознаками їх об’єктивної та суб’єктивної сторін. Так, насильницьке виселення громадян, яке відбувається при масових заворушеннях, є лише одним з проявів такої форми об’єктивної сторони, як активна участь у масових заворушеннях, і вчинюються лише у зв’язку з ними. За своєю спрямованістю зазначені дії вчинюються на порушення громадського порядку. Натомість незаконне виселення як форма об’єктивної сторони порушення недоторканності житла є самостійними, не пов’язаними з посяганням на громадський порядок, власність чи рівноправ’я людей діями. Суб’єктивна сторона насильницького виселення громадян під час масових заворушень характеризується виною у формі прямого умислу, але, на відміну від порушення недоторканності житла, інтелектуальним моментом охоплюється усвідомлення особою того факту, що вона в складі юрби, яка діє стихійно, насильницьким шляхом примушує людей залишити займане ними житло, а вольовим моментом охоплюється бажання вчинити такі дії.

Дії, які утворюють об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 295 КК України, у частині, яка стосується насильницького виселення громадян, за окремими ознаками збігаються зі співучастю в порушенні недоторканності житла у формі “незаконне виселення”. Так, публічні заклики до насильницького виселення громадян за своєю суттю є підбурюванням до злочину (ч. 4 ст. 27 та ч. 1 ст. 162 КК України), а розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів із закликами до насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку, – готуванням до підбурювання до порушення недоторканності житла (ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 27 та ч. 1 ст. 162 КК України). Встановлено, що об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 295 КК України, становлять лише публічні заклики до такого насильницького виселення громадян, яке загрожує громадському порядку й здебільшого здійснюється разом із закликами до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд. Спрямування дій, до яких закликає суб’єкт, – це, насамперед, посягання на громадський порядок, тоді як порушення недоторканності житла у формі незаконного виселення посягає на реалізацію права людини на особисте життя в частині забезпечення недоторканності житла та іншого володіння. Таким чином, аналізовані злочини відрізняються діяннями, які утворюють їх об’єктивну сторону. А це, у свою чергу, визначає й відмінність у їх основних безпосередніх об’єктах.