КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗМІНИ УМОВ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягів роботи.

Розділ 1 «Загальна характеристика кримінально-виконавчого інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та зміст зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі» дисертантом визначено основні проблемні питання застосування кримінально-виконавчого інституту зміни умов відбування покарань, які потребують подальшої наукової розробки. Сформульоване поняття зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі як комплексного міжгалузевого правового інституту. Визначено ознаки, за якими норми інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі слід відмежовувати від норм інституту дисциплінарної відповідальності засуджених. Вивчення наукової літератури й нормативно-правових актів дозволило дійти висновку про недоцільність використання на сучасному етапі терміну «прогресивна система виконання покарання», оскільки він пов’язаний з історичними аспектами виникнення нових форм впливу на засуджених, які не використовувалися в допенітенціарний період та містили елементи прогресивності в тюремній діяльності. Автор вважає необґрунтованим обмеження сфери використання цього терміну лише щодо сукупності норм, що передбачають зміну умов відбування позбавлення волі. У роботі поглиблено розглянуті питання, які пов’язані зі зміною умов відбування покарання у виді позбавлення волі. Дисертант наголошує, що слід вести мову не просто про систему, а про окремий правовий інститут, який передбачає певні засоби кримінально-виконавчого впливу, котрі використовуються для реалізації декількох принципів кримінально-виконавчого законодавства, досягнення мети виправлення й ресоціалізації засуджених. Серед них виділено, зокрема: розподіл засуджених до позбавлення волі за різними структурними дільницями установи виконання покарань; зміну умов тримання засудженого до позбавлення волі в межах однієї виправної колонії; зміну умов тримання засудженого до позбавлення волі шляхом його переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки; заміну невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі. Доведено, що усі ці засоби застосовуються з урахуванням: а) виду покарання; б) особистості засудженого; в) ступеня суспільної небезпеки та мотивів вчиненого злочину; г) допенітенціарної поведінки засудженого та його поведінки під час відбування покарання, і в сукупності, на думку автора, можуть розглядатися як комплексний міжгалузевий правовий інститут зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі, положення якого містяться у нормах не тільки кримінально-виконавчого, а й кримінального законодавства.

У підрозділі 1.2. «Історико-правовий аналіз розвитку кримінально-виконавчого інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі» з’ясовано розвиток кримінально-виконавчого інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі у вітчизняних та зарубіжних пенітенціарних системах. Визначено причини, що зумовили його виникнення, з’ясовано етапи розвитку та особливості становлення цього інституту в різних країнах світу. Велику увагу приділено дослідженню передумов виникнення й етапів його розвитку в законодавстві, що діяло на території України в різні часи (законодавстві Російської Імперії, законодавстві перших років радянської влади, законодавстві СРСР та УРСР). Встановлено взаємозв’язок між формуванням цього інституту в українському законодавстві та загальними тенденціями його розвитку в пенітенціарних системах світу. Доведено, що зміна умов відбування покарання була покладена в основу створення української радянської системи місць позбавлення волі. Робиться висновок, що разом з позитивними рисами зарубіжних пенітенціарних систем радянською пенітенціарною системою було сприйнято й деякі з їх негативних рис, зокрема, норми про можливість продовження строку відбування покарання при недосягненні мети виправлення засудженого. Зазначено, що відсутність необхідних соціально-економічних передумов та «класовий підхід» до боротьби зі злочинністю зумовили застосування зміни умов відбування покарання тільки в обмеженому колі виправних установ та не дозволили у 20-30-ті роки ХХ ст. в повному обсязі застосовувати норми цього інституту. З’ясовано, що у 50-90-ті роки ХХ ст. відбулося відновлення застосування інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі та була створена відповідна законодавча й організаційно-структурна база для удосконалення й подальшого реформування установ кримінально-виконавчої системи у цьому напрямі.

У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід застосування зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі (порівняльний аналіз)» проведено порівняльний аналіз організації та правового регулювання зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі в провідних зарубіжних країнах Америки (США), Європи (Великобританія, Франція, Німеччина), Азії (Японія). Простежено пов’язані з історичними умовами розвитку державних та правових процесів та пенітенціарних систем у цих країнах особливості застосування в них цього інституту. Дисертант відзначає, що розробка раціональних способів виконання позбавлення волі стосовно різних категорій злочинців є проблемою, відомою в багатьох зарубіжних державах. Зарубіжне законодавство у цій сфері перебуває в розвитку, зумовленому станом, динамікою й змінами структури злочинності в конкретних країнах. Вивчення зарубіжного досвіду дозволило дисертанту встановити потребу диференціювати умови тримання засуджених залежно від їх поведінки та найбільшою мірою забезпечити реалізацію принципів вітчизняної політики: справедливості покарання, його диференціації та індивідуалізації. У роботі формулюється висновок про необхідність постійного вивчення змін у законодавстві зарубіжних країн у цій сфері з метою удосконалення відповідних норм вітчизняного законодавства.

Розділ 2 «Правове регулювання зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правові підстави та порядок розподілу засуджених до позбавлення волі за різними структурними дільницями установи виконання покарань» зазначено, що в чинному кримінально-виконавчому законодавстві види установ виконання покарання у виді позбавлення волі визначені залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості засудженого та необхідності забезпечення суспільної безпеки та його ізоляції, а не від змісту режиму відбування покарання в них, як це передбачало законодавство радянського періоду. Водночас, у кожній установі передбачається декілька видів умов тримання засудженого, що дає можливість використовувати зміну цих умов у межах однієї установи без переведення його до іншої. Встановлено, що при розподілі засуджених за видами структурних дільниць колоній значна їх кількість направляється до дільниць посиленого контролю: у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання – до 31,5% засуджених, у виправних колоніях середнього рівня безпеки – до 15,6 %, у виправних колоніях максимального рівня безпеки – до 42,8 %. Визначено, що під час формування відділень соціально-психологічної служби та організації індивідуально-профілактичної роботи з різними категоріями засуджених потрібно враховувати кримінально-правові (вид злочину залежно від мотивів та способу його вчинення), особистісні (криміногенна зараженість особистості, а саме глибина та стійкість її антисуспільної спрямованості), соціально-демографічні (вік, рівень освіти, соціальне положення, рід занять до засудження тощо) та медичні критерії. Зазначено, що провідним критерієм є особистісний, бо поведінка засуджених визначається насамперед типом особистості, виразністю особистісних якостей (такої думки дотримуються 75 % опитаних співробітників установ виконання покарань). Запропоновано, виходячи зi ступеня виразності в особистості засудженого вказаних властивостей, методичні рекомендації щодо диференційованого виправного впливу на нього.

У підрозділі 2.2. «Правові підстави та порядок зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії» визначено, що зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї виправної колонії може здійснюватися як у бік покращення, так і у бік погіршення. Зазначено форми такої зміни, підстави та порядок їх застосування. Зокрема, переведення засуджених до позбавлення волі з дільниць посиленого контролю до дільниць ресоціалізації у виправних колоніях є заходом, який застосовується найбільш часто: у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання – до 79,6 % засуджених, у виправних колоніях середнього рівня безпеки – до 95,5 %, у виправних колоніях максимального рівня безпеки – до 58,3 %. Застосування переведень з дільниць ресоціалізації до дільниць соціальної реабілітації передбачене тільки у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання й виправних колоніях середнього рівня безпеки. Такі переведення в цих колоніях мають місце щодо 32,8 % і 27,5 % засуджених відповідно. Автором обґрунтовується, що до інституту зміни умов відбування покарання слід відносити поліпшення умов тримання засудженого, передбачене абз. 10 ч. 1 ст. 130 КВК, що виражається в наданні дозволу додатково витрачати на місяць кошти в сумі від 30 до 60 мінімальних розмірів заробітної плати (конкретний розмір залежить від виду колонії), а для неповнолітніх, які відбувають покарання у виховних колоніях, – також додатково одержувати  один раз на 3 місяці короткострокове побачення, що за постановою начальника колонії може проходити за межами колонії (ч. 2 ст. 143 КВК), та скасування цих поліпшених умов, передбачене як заходи заохочення та стягнення в абз. 7 ч. 1 ст. 132 та абз. 6 ч. 1 ст. 145 КВК. Враховуючи, що застосування цих заходів призводить до тривалої зміни статусу засудженого, автор пропонує вважати їх елементами інституту зміни умов відбування покарання. З метою конкретизації засад застосування поліпшення умов тримання засудженого до позбавлення волі запропоновано визначення в ч. 2 ст. 130 КВК поняття сумлінної поведінки, а в ч. 4 ст. 118 КВК – сумлінного ставлення до праці. З метою уніфікації цих засад з нормами трудового та адміністративного законодавства, що передбачають єдині строки для погашення наявності в особи дисциплінарного чи адміністративного правопорушення, автор пропонує в ч. 14 ст. 134 КВК слова «шести місяців» замінити словами «одного року». Аналізуючи порядок застосування переведень засуджених до позбавлення волі у колоніях мінімального (із загальними умовами тримання) та середнього рівня безпеки до дільниць соціальної реабілітації автор визнає прогалиною відсутність у переліку осіб, які можуть бути переведені до вказаних дільниць, тих, які вчинили необережний злочин (п. 3 абз. 4 ч. 1 ст. 101 КВК), а у переліку осіб, які не можуть бути переведені до таких дільниць, – тих, що були засуджені за вчинення умисного злочину під час відбування покарання у виді позбавлення волі (п. 6 ч. 2 КВК). Зроблено висновок, що крім видів переведень засуджених у межах однієї виправної колонії, які визначені в ст. 101 КВК, до інституту зміни умов відбування покарання слід віднести також застосування до них й деяких інших засобів кримінально-виконавчого впливу: а) дозволу засудженим, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, у дільницях соціальної реабілітації колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки, проживати в межах населеного пункту, де розташована колонія (абз. 5 ч. 2 ст. 99 КВК); б) дозволу проживати за межами колонії засудженим жінкам під час звільнення від роботи у зв’язку з вагітністю та пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку (ст. 142 КВК); в) переведення засуджених у виховних колоніях з дільниці ресоціалізації до дільниці соціальної адаптації (ст. 98 КВК); г) залишення засуджених, які досягли 18-річного віку, у виховній колонії до закінчення строку покарання (ст. 147 КВК). Запропоновано узгодити норми, що регулюють ці засоби кримінально-виконавчого впливу, з положеннями ст.ст. 100 і 101 КВК, які регулюють порядок й підстави застосування зміни умов відбування покарання.

У підрозділі 2.3. «Правові підстави та порядок зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки» зазначено, що переведення засуджених до виправної колонії іншого рівня безпеки, які б передбачали зміну умов відбування ними покарання у виді позбавлення волі, чинним кримінально-виконавчим законодавством України встановлені у відносно незначних масштабах. На підставі аналізу переведень з приміщень камерного типу колонії максимального рівня безпеки до колонії середнього рівня безпеки (ч. 1 ст. 101 КВК) дисертант критично оцінює доцільність такого переведення, як і переведення з колонії середнього рівня безпеки до приміщень камерного типу колонії максимального рівня безпеки (ч. 3 ст. 101 КВК) , оскільки вони можуть бути обумовлені здебільшого організаційними причинами, прямо не пов’язаними з поведінкою засудженого. З’ясовуючи підстави переведення з колоній мінімального та середнього рівня безпеки до колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання автор пропонує внести доповнення до КВК України, доповнивши абзац четвертий ч. 1 ст. 101 якого після слів «соціальної реабілітації» словами «а також з колонії мінімального і середнього рівня безпеки до колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання» (далі за текстом). Розглядаючи підстави й порядок переведення з колонії середнього рівня безпеки до приміщень камерного типу колонії максимального рівня безпеки, що застосовується до злісних порушників режиму відбування покарання (ч. 3 ст. 101 КВК), дисертант робить висновок про обмежений характер цих переведень, на який вказує можливість створення відповідних умов для утримання таких засуджених в колоніях середнього рівня безпеки. Звернуто увагу на те, що фактично ч. 3 ст. 101 КВК України передбачає можливість переведення засудженого за злісне порушення режиму відбування покарання «через ступінь» – з колонії мінімального рівня безпеки до колонії максимального рівня безпеки, що не є доцільним. У зв’язку із цим запропоновані доповнення до ч. 3 ст. 100 КВК.

У підрозділі 2.4. «Правові підстави та порядок застосування заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким» доведено, що заміна невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким є невід’ємною частиною комплексного міжгалузевого інституту зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі, її завершальним етапом. Встановлено, що заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням застосовується щодо засуджених до позбавлення волі у достатній кількості випадків (у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, у виправних колоніях середнього рівня безпеки – до 4,1 % засуджених, у виправних колоніях максимального рівня безпеки –до 0,1 % засуджених). Наголошено на розмежуванні в законодавстві підстав заміни невідбутої частини покарання більш м’яким та умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Проведений дисертантом порівняльний аналіз умов застосування цих заходів кримінально-виконавчого впливу показав, що законодавцем зроблена спроба сформувати чітку систему заходів заохочення засуджених за сумлінну поведінку при відбуванні ними покарання, яка виглядає наступним чином: а) поліпшення умов тримання засудженого за умови сумлінної поведінки та сумлінного ставлення до праці (що, згідно з абз. 10 п. 1 ст. 130 КВК, полягає у дозволі додатково витрачати гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності); б) зміна умов тримання засудженого (застосовується до засуджених, які стають на шлях виправлення й згідно зі ст. 101 КВК полягає в переведенні засудженого в межах однієї виправної колонії зі структурної дільниці з більш суворим режимом тримання до дільниці з більш м’якими умовами тримання, а також з одного виду виправної колонії до виправної колонії іншого рівня безпеки); в) заміна невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням (застосовується згідно зі ст. 82 КК та ч. 2 ст. 130 КВК, якщо засуджений став на шлях виправлення); г) умовно-дострокове звільнення від відбування позбавлення волі (застосовується до засудженого, якщо він довів своє виправлення, тобто остаточно виправився, згідно зі ст. 81 КК та ч. 2 ст. 130 КВК). Підтримується думка про доцільність повернення до використання при визначенні підстави заміни невідбутої частини покарання більш м’яким терміну «тверде становлення на шлях виправлення». Вказане поняття дисертант пропонує визначити у ст. 82 КК, виклавши її частину третю в такій редакції: «Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким може бути застосована, якщо засуджений твердо став на шлях виправлення, і його остаточне виправлення можливе в умовах відбування іншого, більш м’якого покарання». Розглядаючи можливість застосування заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким покаранням до неповнолітніх, автор робить висновок про доцільність передбачення в законодавстві цього заходу щодо зазначеної категорії осіб та пропонує внесення відповідних змін і доповнень до ст. 107 КК.