КУЛЬТУРОТВОРЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ДЕКОНСТРУКЦИИ Ж. ДЕРРИДА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, показано зв’язок роботи з науковими планами і темами, висвітлено ступінь розробки проблеми, розкрито мету та завдання дослідження, його новизну та практичну цінність.

У першому розділі – „Концептуальні витоки деконструкції” – досліджено філософські передумови формування деконструктивістської концепції, висвітлено її генезу, розкрито її специфіку, показано її головні принципи, наукові та культурні пріоритети.

На основі комплексного дослідження деконструктивістської концепції виявлено, що вона має власну, тільки їй притаманну специфіку, яка визначається такими трьома моментами:

·                                по-перше, „антиметодологічною” установкою, тобто орієнтацією на перегляд поняттєвого та методологічного інструментарію традиційної метафізики;

·       по-друге, „антикритичною” установкою, тобто орієнтацією на подолання критичного догматизму в науці, постановку під знак питання його норм та критеріїв;

·       по-третє, „антиметафізичною” установкою, тобто орієнтацією на подолання концептуальних засад „метафізики присутності”.

Але, разом з тим, виявлено також і те, що науково-дослідницька програма деконструкції є не стільки альтернативною, скільки корелятивною іншим (так званим „метафізичним”) науково-дослідницьким програмам та підходам.

Деконструкція Дерріда має генетичний зв’язок з ідеями Ф. Ніцше, психоаналізом З. Фройда, феноменологією Е. Гуссерля, фундаментальною онтологією М. Гайдеггера, структуралізмом та постструктуралізмом. Показано, що саме в опорі на ніцшеанську критику метафізики (у якій метафізика поступається авторитетом перед „грою”, „інтерпретацією”, „знаком без догмату істини”), на фройдівську критику присутності „Я” для самого себе (тобто психоаналітичну критику таких понять, як „свідомість”, „суб’єкт”, „самототожність”, “безпосередня близькість й належність „Я” до самого себе”), і, врешті-решт, на ще більш радикальну гайдеггерівську деструкцію метафізики, онто-теології, визначення буття як присутності, Дерріда формулює власну дослідницьку позицію як „деконструкцію метафізичних формацій істини”.

Мішень деконструкції, а саме „метафізичні формації істини”, – це не просто низка філософських, історичних, літературних, теологічних, юридичних та мистецтвознавчих текстів чи канонів, це уся західна метафізична традиція в цілому. Отже, предмет деконструктивістського дослідження це всіляка безліч передумов, що лежать в основі наших концептуальних уявлень про мистецтво, культуру, творчість, свідомість, культурний суб’єкт, науку, здоровий глузд (дистинкція між дійсністю і видимістю, істиною і фікцією, реальним і потенціальним) тощо.

Таким чином, ідея деконструкції полягає в тому, щоб заново переосмислити „забуті” культурою та філософією їх фундаментальні проблеми, пов’язані із поняттєвістю, вихідними умовами обґрунтування категоріальних відносин, принципами об’єктивного мислення.

Розкриваючи догматичний характер таких філософем, як „методологізм”, „критицизм” і „логіцизм”, Дерріда стикається з необхідністю знайти альтернативу системі метафізичних детермінант.

У зв’язку з цим, окреслюючи свій проект деконструкції, Дерріда намагається, з одного боку, зберегти ті тонкі ланцюжки раціональності, які поєднують його концепцію з дискурсом західної культури, і одночасно, з іншого боку, якнайбільш радикально відділити свою позицію від ідеї логоса і традиції логоцентризму в цілому, які взагалі диктують дослідникові виключно „методологічну схему” пояснення, прочитання чи інтерпретації.

Здійснюючи деконструкцію, Дерріда ставить за мету не перевернути одну істину на іншу чи замінити колишнє прозріння новим, навпаки, він обмежується тільки тим, що постійно запитує про походження будь-яких аксіом, і, впевнюючись в їх ідеологічному характері, віддає перевагу „філософії без істин”.

Звідси саму деконструкцію можна назвати апоретичним підходом до неможливого, тобто спробою описати внутрішній досвід культури, в якому кожна точка зору, проблема і реальна ситуація повинна бути осмислена і продумана не тільки в-собі-для-себе, але і як щось існуюче поза себе, щось принципово відмінне від своєї власної наочної заданості. Отже, такий стратегічний принцип розкриває та визначає усю деконструктивістську концепцію Дерріда.

У другому розділі – „Деконструкція у сучасному дослідницькому контексті” – на основі аналізу наукової літератури висвітлено головні напрямки вивчення творчості Дерріда, обґрунтовано вибір аспекту дослідження, розроблено методологічні засади роботи.

Деконструкція Дерріда, як справжньо виняткове за глибиною і силою джерело ідей, є свого роду поєднуючим містком не тільки між різними сферами культури, а й між різноманітними інтелектуальними традиціями сучасного мислення. У ініційованому Дерріда діалозі філософії з іншими гуманітарними практиками було з’ясовано найважливіше для сьогодення питання про безпосереднє об’єднання зусиль теоретиків багатьох наукових сфер для дослідження феномену культури.

Звідси не випадково, що деконструкція, яка теж, в свою чергу, виявляється надзвичайно різноплановим явищем, стала предметом дослідження спеціалістів багатьох галузей, в працях яких подано безліч інтерпретацій деконструктивістської думки.

Зокрема, в роботах О. Вайнштейн, О. Гараджи, Б. Гройса, В. Окорокова, В. Соколова (у вітчизняній науці) і К. Батлера, Х. Блума, Р. Гаше, Ф. Лентриккія, Дж. Хартмана (за кордоном) розглянуто актуалізовану Дерріда проблему подолання метафізичної парадигми мислення. У фокусі цих досліджень – питання про те, чи реалізував Дерріда свій проект; чи вдалася йому критика сучасної культури; чи переконливі підстави критики метафізики; чи правомірна критика досвіду як фундаменту наявності тощо.

У працях О Бурової, І. Ільїна, В. Лапицького, О. Мамалуя, Е. Наймана, Д. Силичова, а також С. Жижека, Дж. Капуто, Ж. Нансі, К. Норриса, Н. Ройля простежено взаємодію різноманітних форм дискурса у самій деконструкції та показано наскільки цей зв’язок відображено в її поняттєвому апараті.

Дослідження Н. Автономової, М. Аркадьєва, А. Беліченка, Н. Ємельянової, С. Куцепал, М. Субботіна, Л. Філіппова, Є. Фрейберга; Г. Алмера, К. Гріна, К. Джонсона, Дж. Ллевеліна, Є. Седа присвячено вивченню граматологічного аспекту деконструкції. В них розглянуто головні ідеї граматології та доведено, що уся культурна традиція західної думки може бути висвітлена як запитання про певній тип письма. Автори намагаються з’ясувати, чи справді граматологія здійснює зрушення абстрактно-теоретичної проблематики у внутрішню конкретику самих дисциплін; чи „знімає” вона протиставлення (опозицію, конфронтацію) критики та її об’єкту, мови і метамови, літератури та філософії. Аналіз цієї проблематики дає вченим підставу говорити про те, що граматологічний досвід Дерріда дійсно формує нове розуміння науковості, сприяє рухомій трансформації того, що завжди вважалося за межу між однією формою мислення, або дискурсом, та іншою. Тобто у даних дослідженнях було веріфіковано деконструктивістську тезу про те, що дискурсивність виникає  на межі різноманітних типів текстуально оформленого мислення й розгортається у величезній множині площин.

У розробках В. Візгіна, А. Грякалова, Ю. Дорохова, Н. Маньковської, М. Рикліна та К. Бріля, Д. Донкеля, Т. Кларка, Дж. Лісберга, Я. Ніла, К. Менке-Еггерса, Р. Флорес висвітлено естетичні, психоаналітичні, літературно-критичні ідеї Дерріда та показано вплив деконструкції на формування естетичних ідеалів у мистецтві, літературно-поетичної практиці, психології творчості тощо.

Разом з тим слід зазначити, що незважаючи на підкреслено міждисциплінарний характер деконструктивістського проекту, в даній літературі, як правило, аналізуються і проблематизуються лише окремі його аспекти. В результаті, навіть при вивченні деконструкції з точки зору філософських, історичних, епістемологічних, психоаналітичних, мистецтвознавчих та інших дисциплін, залишається фактично не розкритим власне культуротворчий ефект деконструктивістської справи.

Отже, постановка питання про необхідність вивчення власне культуротворчих інтенцій деконструкції дозволяє більш повно висвітлити специфіку деконструктивістського підходу, показати різноманітні практики й розробки, пов’язані з використанням процедур деконструкції до аналізу сучасної культурної ситуації, підкреслити плодотворність деконструктивістських ідей у реконструкції культурно-історичних особливостей формування західного менталітету.

Враховуючи важливість і перспективність цієї задачі, дисертантом було розроблено комбінацію з трьох підходів – міждисциплінарного, комплексного і діалогічного, – інтегративне використання яких дозволяє повністю розкрити культуротворчий зміст деконструктивістського проекту.

Третій розділ – „Граматологічна стратегія деконструкції” – містить аналіз граматологічної концепції писемності в її зв’язку з ідеями логічності, текстуальності, дискурсивності, категоріальності, науковості та історичності (на прикладі історії західної культури).

Розроблена Дерріда нова „наука про письмо” і, ширше, „наука про саму можливість науки”, – граматологія – пропонує інше бачення письма і пов’язаної з ним концепції науковості, ніж це було окреслено раніше. Нове обґрунтування письма – як особливої практики смисловизначення – виводить письмо за межі його традиційного вузько-спеціального (лінгвістичного) тлумачення та висвітлює в ньому більш глибокий і універсальний зміст. У граматології письмо визначається як початкова умова епістеми, тобто як попередня умова можливості побудови ідеальних об’єктів і, відповідно, науки в цілому (незалежно від якихось предметно-змістовних розмежувань, у тому числі і від розмежувань між природничо-науковим й гуманітарним знанням).

У зв’язку з цим Дерріда доводить, що такі головні культуроутворюючі складові, як історичність, науковість, логічність, інституційність, категоріальність, текстуальність, дискурсивність можуть існувати тільки завдяки письму яке, якщо трактувати його в якнайширшому смислі, являє собою загальну форму артикуляції життєвого та культурного досвіду (наприклад, календар, системи родинних зв’язків, власні імена і титули, соціальні та культурні ієрархії, наукові систематизації і класифікації, символи, знаки тощо).

Але, оскільки для західної ментальності чітка структура значень завжди асоціювалась із мовленням, європейська культура споконвіку зберігала ілюзію підвласності писемності „зовнішньому” концептуалізуванню, вважаючи, що письмо не належить до пріоритетів науково-дискурсивного ряду. Отже, здавалося, що тільки мовлення, яке традиційно асоціюється із конкретним хронотопом вимовленого слова, є найближчим до суб’єкту, присутності, унікальної ситуації висловлювання, і, через це, нібито, лише воно і є головним, пріоритетним джерелом смислу. Саме тому письмо, як особливий дискурс зі своїми правилами гри, виявляється „вилученим” з культури, та, сприйняте як просто технічна процедура фіксації мовлення, перетворюється на щось похідне й несуттєве для науки, філософії, мистецтва тощо.

Деконструкція даної моделі європейської культури починається зсередини самої стратегії читання й письма як первинних культурних практик, що акумулюють в собі єдність фонетичної і графічної складової. Тобто саме вибір Дерріда поняття „письма” тут також є приводом для полеміки з фоно/логоцентризмом європейської культури. Вагаючись у необхідності протиставлення письма і мовлення на підставі присутності й відсутності, реального й репрезентативного, Дерріда доводить неправомірність такого протистав-лення, підкреслюючи, що письмо і мовлення мають „загальний фундаментальний рівень існування”, або „прото-письмо”. Таким чином, першою культуротворчою інтенцією деконструкції стає граматологічне відкриття світу культури, де показано, що саме це первісне „прото-письмо”, яке ініціює появу знакової сфери культури, є тією сценою, де розгортається гра смисловизначення, яка створює дискурсивний вимір культури.

Далі, спираючись на це положення, Дерріда проводить деконструкцію різноманітних типів знання (що у купі складають культуру) крізь призму аналізу їх концептуальних ресурсів. Осмислюючи дискурсивну будову культури, де кожний знак, поняття чи символ моделюються як концептуальна гра, Дерріда доводить, що саме ця гра є водночас і джерелом, і умовою культурогенезу. Отже, оскільки, з одного боку, світ знаків конституюється у просторі культури, а, з іншого боку, саме їх конституювання є передумовою культурогенезу, письмо, яке ініціює такий процес, це – те, що створює символічний світ людського існування. Таким чином, через граматологічне дослідження знакової сфери Дерріда не тільки обґрунтовує першочергове значення письма для культури, а й розкриває його найважливіший культуротворчий зміст.

У четвертому розділі – „Філософсько-етична стратегія деконструкції” – досліджено філософсько-етичні ідеї Дерріда та розкрито їх культуротворчий потенціал.

Аналіз філософських та етичних поглядів Дерріда дозволяє дійти висновку, що деконструкція – це перш за все спроба зрозуміти, що відбувається в сучасному світі, спроба прояснити ситуацію, в якій перебуває наше суспільство. Як можна подолати ту безвихідь, у якій нині задихається людство? Як полегшити той біль, який воно відчуває? Як припинити ті страждання, які воно переживає? Відповіді на ці складні питання шукає і Дерріда.

На думку Дерріда, щоб змінити ситуацію, недостатньо тільки-но переглянути звичні ідеологеми чи філософеми, якими пронизано все – і свідомість, і мораль, і цінності суспільства, треба також замислитися про умови їх виникнення. Тому слід займатися не „ голою критикою” негативних явищ, засудженням тероризму, апартеїду, релігійного фанатизму, антисемітизму тощо, а долати „систему речей”, якою вони були породжені та засновані.

Останнє, безумовно, вимагає постановки під питання навіть інституцій, особливо тих, які, будучи обґрунтовані в режимах етики, політики, моралі й права, проводять жорстку регламентацію життєвого простору кожного індивіда. Запитання про допустимість існування подібних інституціональних структур, провокуючий сумнів у їх легітимності стає першим кроком, що здійснює деконструкція для знищення осередків етнічної, політичної та між-конфесіональної напруженості.

Заглиблюючись в історію європейської культури, в специфіку формування її інститутів, у складання її системи цінностей та ін., Дерріда виявляє, що саме такі явища, як фоноцентризм, логоцентризм і етноцентризм зводять нанівець саму можливість розрізнення (інакшості) як фундаментального принципу культури. Ці явища породжують не тільки соціальну й релігійну нетерпимість. Вони є причиною війн, сутичок, кровопролиття. Тому небезпечне розповсюдження догматичного, однобічно витлумаченого, розуміння „ідентичності”, що впроваджує будь-яка „центристська ідеологія”, повинно поставити світ перед проблемою пригнічення національних, релігійних, соціальних меньшин.

Звідси, вважає Дерріда, позитивне перетворення культури можливе тільки за умову дотримання кодексу справедливості та принципу толерантності. Лише при формуванні рівного відношення до „іншого” (іншої культури, іншої традиції, іншого світосприйняття, іншої життєвої позиції, іншої людини, іншої точки зору тощо), намаганні дійсно зрозуміти і прийняти його „інакшість” – тільки в цьому випадку можна чесно казати про справжню відкритість у самій культурі.

Таким чином, найбільш значне, що привносить Дерріда в сучасне світосприйняття – це роздум і розвідка про те, наскільки важливим є плюралізм ідей, наукових і художніх традицій; наскільки принциповим є те, що усе розмаїття світу не слід зводити до будь-якого центру, правила, єдиного закону або підстави, навіть керуючись в цьому добрими намірами. Деконструкція Дерріда пропонує нам відкривати творчий потенціал не тільки в собі, але й в іншому, адже осмислення чужого досвіду, його освоєння і застосування дає прекрасний імпульс кожній культурі. Тому оновлення культури, як вважає Дерріда, полягає в формуванні нового відношення до самої культури, поваги та уваги до всього багатоманіття її виявів.

Сьогодні культура прогинається під вагою погрожуючих людству проблем, а іноді й сама пускає хворобливі паростки. Але чи можемо ми усунутись від руйнівних тенденцій, ігнорувати їх? Культура, підкреслює Дерріда, повинна залишатися відкритою проблемою, і нам треба намагатися не швидко декларувати відповіді на всі запитання і перегортати чергові сторінки історії; а мати мужність бути відповідальними за зроблений крок. У нас немає ніяких гарантій, але кожен може ручатися за себе. Тільки так, відповідаючи особисто, кожний вносить свій посильний внесок у загальну справу – спасіння культури, боротьбу за її виживання.