Лаба О.В. Право Європейського Союзу та право України: теоретико-правові проблеми співвідношення та гармонізації (1991 - 2004 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначений зв’язок з науковими програмами, темами, планами, проаналізований загальний стан наукової розробки теми, визначений об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, репрезентована його методологічна база, сформульована наукова новизна результатів роботи та їх теоретичне і практичне значення, наведені відомості про апробацію результатів дослідження та його структуру.

Розділ 1  “Правова природа Європейського Союзу” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1.“Історичні, політичні та правові аспекти становлення і функціонування ЄС” наголошується, що особливістю зародження та розширення інтеграційних процесів у Європі ХХ століття є зумовленість конституювання скоординованої поведінки держав не політичними, а економічними факторами, основними серед яких стали сприяння економічному розвитку, росту зайнятості, підвищення рівня життя населення.

У процесі зародження, становлення і розвитку європейської інтеграції можна виокремити декілька етапів:

-    панування ідей обмеження державного суверенітету на користь наднаціонального об’єднання;

-    етап зародження концепцій “європейської цивілізації та європейської культури”;

-    етап формування проектів об’єднаної Європи;

-    етап прояву націоналістичних концепцій

-    ідейно-теоретичне обґрунтування та спроби правового регламентування об’єднання європейських держав, серед яких можна виокремлювати концепції: Центральноєвропейського демократичного союзу; Пан-Європи та сучасні теоретико-методологічні концепції ЄС.

Серед останніх виокремлюються інтеграційні концепції “первинного розширення”, які зводяться до застереження щодо негативних наслідків розширення Європейського Союзу, який “не зможе протистояти викликам сьогодення; інтергаверменталістське (англ. intergove mentalism) бачення європейської інтеграції (міжурядовий підхід), який зводиться до виокремлення провідної ролі держав у процесах європейської еволюції та трансформації на противагу інститутам та організаціям цих держав; “синхроністські” інтеграційні теорії, котрі розглядають євроінтеграційні процеси як взаємопов’язаний процес, у якому поєднуються волі держав, інтереси їх інститутів, громадських організацій, міждержавних спільнот; комунікативні теорії, засновником яких є американський політолог К.Дойч, вбачають основною метою інтеграційних теорій досягнення миру та гарантування безпеки й стабільності.

Так само складно-диференційованою є теоретико-концептуальне підґрунтя європейської інтеграції, юридична природа європейських співтовариств також не є статичною. Вона змінювалася історично, в процесі ухвалення тих чи інших Угод, які формалізували інтеграційні об’єднання на європейському континенті. Тому дослідження правової природи Європейського Союзу вимагає характеристики як еволюції теоретико-методологічних концепцій розбудови європейських політико-правових інститутів, так і конкретних проектів їх втілення в просторовому і часовому вимірах. Ми погоджуємося з точкою зору Л.М. Ентіна, який пропонує розглядати особливості правової еволюції європейських співтовариств крізь призму розвитку їхньої нормативно-правової бази. При цьому, варто виокремлювати такі етапи як створення і ухвалення Договору про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі, підписання Угоди про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом), підписання в 1987 році єдиного Європейського акту, підписання у лютому 1992 року та введення в дію у листопаді 1993 року Угоди про Європейський Союз.

Підрозділ 1.2. “Поняття та основні принципи європейської правової системи” присвячений аналізу одного з найцікавіших і, в той же час, найскладніших явищ у сучасній юридичній науці - праву Європейських співтовариств.

Встановлено, що у юридичній науці термін “європейське право” вживають найчастіше в трьох значеннях:

1. Ним називають сукупність національних правових систем європейських держав. У цьому випадку термін “європейське право” використовується як збірне поняття для позначення всієї сім’ї європейських правових систем, незважаючи на їх досить істотні, часом принципові розходження. Серед них особливо значним є розходження між англосаксонським загальним і домінуючим в континентальній Європі романо-германським правом.

2. Термін “європейське право” використовується також для позначення тієї частини міжнародно-правових норм, за допомогою яких регулюються відносини між європейськими державами у різних сферах. Як правило, такі норми права формулюються в багатосторонніх конвенціях та угодах, що укладаються європейськими державами, чи навіть в двосторонніх договорах, які регулюють відносини між тими чи іншими європейськими державами. Інакше кажучи, у цьому випадку термін “європейське право” використовується для позначення регіональної або навіть субрегіональної міжнародно-правової системи, що складається переважно у взаєминах між державами Європейського континенту.

3. Нарешті, і це найбільш істотно, термін “європейське право” використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють взаємини, які складаються в рамках європейських інтеграційних об’єднань, у рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу. На нашу думку, це розуміння є вихідним в контексті даного дослідження.

Відповідно до Маастрихтського договору про заснування Євросоюзу, його правова система конституйована на основі “трьох стовпів”, де першим є самі Європейські Співтовариства і, відповідно, Договір про утворення Європейського Співтовариства з усіма додатковими угодами і матеріалами; другим - загальна зовнішня політика і політика безпеки; третій - співробітництво в сферах юстиції та внутрішніх справ.

На відміну від права традиційної міжнародної організації, основним призначенням якого є регулювання внутрішньої організаційної діяльності самої цієї організації, право Європейських співтовариств покликано насамперед забезпечувати розвиток інтеграційних процесів між окремими державами, що входять до його складу. Воно має специфічні риси (принципи), серед яких першорядне значення належить наступним:

1.            Принцип пріоритету Європейських співтовариств перед національним правом держав – членів.

2.           Принцип верховенства права ЄС над внутрішнім національним правом держав – членів.

3.            Принцип прямої дії норм права ЄС на території держав - учасників.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-правові аспекти інтеграції національних правових систем до європейського правового простору” звертається увага на те, що з моменту утворення і впродовж всієї історії Європейські співтовариства піддавалися впливу двох центробіжних сил: розширення і поглиблення. Сучасний етап еволюції інтеграційного процесу в Європі доводить, що в кінцевому підсумку взяло гору прагнення до об’єднання максимально можливої (але в той же час – чітко окресленої) кількості учасників.

Сам термін “інтеграція” може бути трактований двояко: з внутрішньої позиції, у звичайному сенсі вживання цього поняття, воно асоціюється з поглибленням наднаціонального елементу в складній структурі Європейського союзу і протиставляється розширенню числа членів організації. Однак, у більш широкому сенсі слова, інтеграція передбачає включення нових учасників до загального процесу і, тим самим, розширення сфери дії європейського права, вступаючи в протиріччя з вузьким тлумаченням терміну.

Виходячи із зовнішньої позиції, поняття інтеграції також не є однозначним. Європейська інтеграція уявляється органічною частиною загального процесу сучасної світової глобалізації, що сприяє зближенню рівнів розвитку країн у всіх сферах, і, одночасно, протиставляється загальному руху в контексті концепції регіоналізму з метою захисту європейських інтересів.

Підтримуючи більш прийнятну для нас “зовнішню” позицію, видається необхідним зазначити, що і в її рамках поняття інтеграції також не є однозначним. Європейська інтеграція уявляється органічною частиною загального процесу сучасної світової глобалізації, що сприяє зближенню рівнів розвитку країн у всіх сферах, і, одночасно, протиставляється загальному руху в контексті концепції регіоналізму, з метою захисту європейських інтересів.

Ідея багаторівневої інтеграції в європейській науковій літературі традиційно пов'язується з трьома основними загальними термінами: “диференціацією” (différenciation, Differentiation), “гнучкістю” (flexibilitéé, Flexibility) і “більш тісним співробітництвом” (coopération plus étroite, Closer cooperation). Перевага того чи іншого з них часто мотивується бажанням підкреслити політичну позицію  автора або ж, навпаки, виробити нейтральний підхід до проблеми. Таким чином, “більш тісне співробітництво” у більшій мірі відповідає позиції прихильників захисту національних інтересів та переваги міжурядових механізмів у внутрішній структурі Європейського союзу, тоді як у контексті понять “диференціація” і “гнучкість” відображається весь спектр моделей багаторівневої інтеграції.

Розділ 2 “Правова система України: динаміка розвитку та особливості функціонування на сучасному етапі” присвячений аналізу сутності правової системи в цілому та правової системи України зокрема.

У підрозділі 2.1. “Фактори, що вплинули на формування правової системи України” звертається увага на те, що правова система України є складно структурованим явищем, формування якого соціально та історично детерміновано. Ми погоджуємося з думкою Д.А. Керімова про доцільність визначення правової системи як єдності відповідних їй компонентів (частин), що певним способом з’єднані між собою і які залежно від їх природи й характеру зв’язку між ними складають відносно стабільну організацію.

Аналізуючи практичні аспекти становлення та розвитку правової системи України періоду заснування незалежної держави, можна виокремлювати два загальні етапи її еволюції:

1.           Перший з них умовно може бути окреслений часовим відрізком 1990-1996 рр.

   2.      Початком другого є 1996 рік – ухвалення Конституції України.

Безумовно, така періодизація не може бути визнана категоричною та остаточною. На нашу думку, така часова диференціація є у більшій мірі умовною, проте вона дозволяє якісним чином розглянути фундаментальні особливості розвитку системи правового регулювання суспільних відносин в Україні.

Таким висновок може бути додатково аргументований на основі результатів аналізу, проведеного у рамках підрозділу 2.2. “Основні риси сучасної правової системи України”.

Зокрема, наголошується, що в українській  правовій науці поширеною є думка про те, що будь-яка правова система (в тому числі – і України) має суттєве значення не лише в процесі створення та функціонування правових інститутів. Ця категорія має програмне значення, оскільки сприяє реалізації визнаних державою завдань та перспектив.

З-поміж основних засадових рис правової системи України варто виокремлювати:

1. Правова система України є джерелом і засобом формування громадянського суспільства.

2. Її фундаментальною основою є система гарантій захисту та поновлення суб'єктивних прав, що забезпечується правом як важливою умовою нормального функціонування суспільства в демократичному режимі, виваженості в безперешкодній та певній реалізації прав та обов'язків.

3. Завдяки своїм системним та державно-владним якостям правова система України покликана забезпечувати організованість та системність внутрішньо системних суспільних зв’язків, охороняти суспільне життя від негативних явищ.

4. Акумулюючи в собі моральні якості, правова система закріплює єдині для всього суспільства ідеї справедливості, гуманізму, правди. Саме вона впливає на релігійні, етичні, традиційні устої суспільства, що сформувались впродовж багатовікової історії розвитку людства.

5. Правова система України завдяки своїм внутрішнім загально-гуманістичним якостям активно впливає на формування суб'єктивних установок у людей, сприяє встановленню нормальних взаємовідносин у суспільстві.

6. В силу своєї специфіки правова система виробляє власні культурні цінності, які стають власністю всього суспільства. Серед них — правові конструкції, термінологія, мова права та ін.

7. Правова система сприяє взаємодії національних систем, що надає можливість застосувати позитивний досвід інших країн у розбудові громадянського суспільства та правової держави.

При цьому, на нашу думку, правова система України знаходиться нині в площині глибоких структурних реформ. Розробку сучасних моделей державної політики правових перетворень в Україні необхідно розглядати як невід’ємну частину загальнодержавної доктрини демократично спрямованої трансформації українського суспільства.

Проте, трансформацію правової системи суспільства в цілому не варто зводити лише до практики та методології її здійснення. Надзвичайно важливим завданням є й оцінка потенційної здатності інституту правової системи до трансформації. При цьому, окрім визначення потенції трансформації, необхідно виокремити і можливі її напрямки. В даному випадку йдеться, зокрема, і про необхідність пошуку відповіді на запитання, наскільки усталена правова спадщина будь-якого суспільства може бути паралелізована зі світовими процесами розвитку правового регулювання суспільних відносин. Спроба пошуку такої відповіді зроблена у межах підрозділу 2.3. “Ґенеза правової системи України: загально-правові тенденції та національні відмінності”.

Ми вважаємо, що багатоманіття правових систем, їхній правовий колорит та якісна оригінальність проявів детермінують проблему взаємної трансформації національних правових систем в ту чи іншу правову сім’ю. Звідси, варто погодитися із Ю.М. Оборотовим, який посилається на К. Цвайгерта та X. Кета, пропонуючи використання в якості класифікаційного критерію поняття правового стилю, яке включає: історію походження та розвитку правової системи; домінуючу доктрину юридичної думки та її специфіку; своєрідність правових інститутів; правові джерела й методи їхнього тлумачення; ідеологічні фактори.

У цьому сенсі, для аналізу теоретико-правових засад потенційного напрямку генези правової системи України ми пропонуємо використовувати категорію наступності у праві, яку сучасні дослідники (наприклад, Н. Неновськи) розглядають із виокремленням певних елементів, які можуть свідчити про їхню подібність. При цьому, критеріальними підставами є: а) наявність подібних галузей та інститутів, їх стійкість; б) подібність у техніці правового регулювання; в) подібність і навіть ідентичність в об’єктах та цілях окремих правових інститутів; г) подібність правових норм у зобов’язальному праві (купівля-продаж, позика, тощо); д) подібність правового регулювання відносин між батьками та дітьми; є) наявність норм, які передбачають покарання за такі злочини як вбивство, крадіжка та ін.; ж) наявність правових норм, які враховують біологічні фактори (спадковість, кровозмішування, статеві особливості (у трудовому праві), особливості віку і стану здоров’я (неповноліття й повноліття, осудність та неосудність і т.д.); з) подібність у процесуальному праві (право на захист, гласність, змагальність, презумпція невинуватості й ін.); і) загальні принципи інституту власності (володіння, користування, розпорядження); к) спільні риси у регламентації можливостей використання техніки та природних ресурсів; л) подібність у логіці, мові права та законодавчій техніці.

Використовуючи порівняльно-правовий метод аналізу правової системи України та права ЄС ми приходимо до висновку, що саме система права Європейського Союзу є такою, що найбільш відповідає правовій культурі українського суспільства, ознакам та рисам її правової системи. Саме тому, аргументується теза про позитивність та необхідність розвитку правової системи України у напрямку зближення з правовою системою Європейського Союзу.

Шляхи, форми, напрямки та особливості такого зближення розглядаються у межах Розділу 3 “Еволюційно-процесуальні та нормативні принципи гармонізації права України до права Європейського Союзу”.

 У підрозділі 3.1. “Понятійно-категоріальна сутність та способи узгодження норм національного права і права ЄС як частини міжнародної правової системи” підтримується логіка диференційованого аналізу способів узгодження норм національного права та права ЄС, започаткована в українській правовій науці В.І. Муравйовим. Відповідно, розглядаються:

-               механізми гармонізації, конституйовані в рамках самого Європейського Союзу;

-               нормативно-правова практика, усталена у взаєминах між ЄС та державами-асоційованими членами цієї спільноти;

-               формат правового співробітництва Європейського Союзу з державами, що не володіють жодним з окреслених статусів.

В першому випадку йдеться про те, що норми національного права країн — членів європейських інтеграційних організацій повинні бути приведенні у відповідність із вимогами права Євросоюзу.  При цьому, гармонізація законодавства не вимагає від держав-членів ухвалення однакових правових актів. Йдеться насамперед про те, щоб держави-члени застосовували схожі закони чи інші правові акти.

Розглядаючи гармонізацію внутрішнього права асоційованих країн з правом Європейського Союзу, потрібно зауважити, що її варто розглядати як етап у процесі поступової уніфікації правових норм європейських інтеграційних організацій та держав-нечленів, що співпрацюють з ними. В цілому, можна говорити про такі способи зближення національного права асоційованих країн із правом ЄС, як:

1) прийняття національних правових актів, які тією чи іншою мірою враховували б положення права ЄС;

2) приєднання держави, що не є членом ЄС, до міжнародних угод, які зобов’язують Європейське Співтовариство та держави — члени цього об’єднання;

3) інкорпорація в національне право правових актів ЄС із гармонізації (директив);

4) взаємне визнання сторонами діючих у кожній з них стандартів;

5) паралельне ухвалення асоційованими країнами нормативних актів, що є ідентичними або схожими за своїм змістом з актами Євросоюзу.

У межах підрозділу 3.2. “Гармонізаційний  механізм зближення законодавства України з правовою системою Європейського Союзу: теоретико-правові та практичні особливості” звертається увага на те, що гармонізація законодавства України з правом Євросоюзу є однією з важливих умов поглиблення співпраці нашої країни з європейськими інтеграційними організаціями та його державами-членами. Вона створює необхідні передумови для переходу до наступних стадій інтеграції, включаючи членство України в ЄС.

Інституціональною основою процесу гармонізації законодавства України з правовою системою Європейського Союзу є укладена у 1994 році Україною Угода про партнерство і співробітництво з Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами.

Положення УПС щодо гармонізації мають рамковий характер, а їх реалізація вимагає ухвалення правових актів, створення необхідних інституційних механізмів та проведення відповідних дій як на міжнародному рівні у відносинах сторін, так і в правопорядку України та Співтовариства.

На кожному з цих рівнів гармонізація здійснюється шляхом використання певних способів. У зв’язку з цим можна виділити кілька способів гармонізації. По-перше — це приєднання до міжнародно-правових документів, які закріплюють міжнародні стандарти у певній галузі. По-друге — ухвалення національних правових актів, положення яких відповідають нормам права ЄС.

УПС визначає основні сфери, в яких гармонізація здійснюється шляхом приєднання до міжнародних зобов’язань у певній галузі міжнародних відносин. Ними є захист прав на інтелектуальну власність, енергетика, охорона довкілля та боротьба з відмиванням грошей.

У підрозділі 3.3. “Основні форми та шляхи правового наповнення євроінтеграційного курсу України” зазначається, що ключовим елементом успішної євроінтеграції України є досягнення певного рівня узгодженості українського законодавства із правовими нормами ЄС.

Міжнародно-правове співробітництво між Україною і ЄС пройшло декілька етапів. На першому етапі, який почався після отримання Україною незалежності в 1991 р. і продовжувався до набрання чинності в 1996 році Тимчасової угоди з питань торгівлі і питань, пов’язаних з торгівлею, відносини між Україною та ЄС регулювали положення укладеного в грудні 1989 р. Радянським Союзом договору про комерційне та економічне співробітництво з Європейським Економічним Співтовариством та Євратомом.

Другий етап ґрунтувався на укладеній у 1994 році Угоді про партнерство і співробітництво. Україна стала першою новою незалежною державою, яка уклала таку угоду, однак тривала ратифікація УПС державами ЄС дозволила їй вступити в дію лише у 1998 році, тому на другому етапі співробітництво було сконцентровано в основному на розвитку економічних або торгівельних відносин без практичного звернення на проблеми правової (законодавчої) інтеграції права України до права Європейського Союзу.

Третій етап, що розпочався після набуття чинності УПС, характеризується розширенням співробітництва сторін на достатньо широкий спектр відносин, включаючи і сферу зближення правових систем.

Для України гармонізація національного законодавства до норм права ЄС має особливу значущість і актуальність, оскільки з цим процесом пов’язане не тільки створення правової бази для майбутнього вступу до ЄС, а й досягнення інших важливих для нашої держави цілей, а саме:

-               створення підґрунтя та рушійної сили правової, адміністративної та судової реформи в Україні;

-               наближення України до повного виконання своїх зобов’язань за УПС як етапу на шляху поступової інтеграції до Європейського Союзу;

-               створення стимулів для здійснення економічних реформ, підвищення конкурентоспроможності економіки та сприяння залученню іноземних інвестицій в Україну;

-               розвиток зовнішньої торгівлі між Україною та ЄС, оскільки зі створенням зони вільної торгівлі для них діятимуть рівні правила;

-               подальша демократизація суспільних процесів, розбудова основних засад функціонування громадянського суспільства відповідно до європейських стандартів.

Таке загальне бачення подальшої діяльності у сфері наближення правової системи України до права ЄС конкретизовано у роботі організаційними та інституціональними пропозиціями щодо покращення та посилення ефективності діяльності органів державної влади України у цьому напрямку.