ЛАТИНСЬКОМОВНА ІНСКРИПЦІЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI – ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ (ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність проведеного дослідження, визначені основні засади, що зумовили вибір об’єкта і предмета, сформульовано мету, завдання, окреслено матеріал дослідження, методи і прийоми його аналізу та розкрито наукову новизну. Визначено також теоретичне значення і можливість практичного застосування отриманих результатів.

У першому розділі „Культурно-історичні передумови виникнення явища сакралізації матеріальних об’єктів у європейському мовному ареалі” зроблено короткий огляд історії розвитку латинської мови і її ролі в світському і релігійному житті Європи, виділено основні чинники, що вплинули на значне поширення латинськомовних інскрипцій в Україні XVІ–XVІІІ ст.

У першому підрозділі першого розділу „Феномен поширення латинської мови в Європі після падіння Римської імперії” розкриваються питання, пов’язані з функціонуванням латинської мови після втрати державного статусу, коли суттєво змінилися не лише умови життя суспільства, але й умови побутування цієї „мертвої” мови, яка продовжувала, однак, активно використовуватися в церкві, науці, освіті, міжнародних стосунках і відповідно еволюціонувати в процесі її широкого вживання в різних етномовних соціумах. До ІХ ст. скрізь у регіонах поширення латинської мови вживаються нові мови, і латина перестає бути рідною для будь-кого, а здійснений в V ст. латинський переклад Біблії освячує мову перекладу авторитетом Святого Писання.

Повністю інтегрована до суспільної освіти, латина відтоді стає предметом „шляхетним”. Вона є ознакою гуманістичної освіти, а її обмежене вживання призводить до сакралізації. Саме тоді й відбулася зміна в свідомості суспільства щодо ставлення до латини, змінився її статус: знання цієї мови не мало утилітарно-практичного значення, воно стало виключно почесним. Латина позначала приналежність до того класу суспільства, який дозволяв людині витрачати гроші, час і зусилля на вивчення того, що не було корисним жодною мірою ані з професійного погляду, ані з погляду безпосереднього практичного вжитку.

У другому підрозділі першого розділу „Шляхи проникнення та роль латинської мови в суспільному житті України ХVІ-ХVІІІ ст.” іде мова про основні етапи знайомства з латинською мовою в Україні та основні чинники, які цьому сприяли. Знайомство з латинською мовою відбувалося в Україні в декілька етапів, а основними чинниками, які сприяли цьому, були політичні, культурно-релігійні і торговельно-економічні стосунки з європейськими країнами. Мандруючи світом і оселяючись на нових землях, освічені європейці приносили свої звичаї, культуру і, безсумнівно, мову. Але, поряд з рідною мовою, вони продовжували традиційно користуватися латиною. Численні матеріальні знахідки підтверджують думку, що в добу раннього Середньовіччя знайомство з латиною на території України відбувалося на побутовому рівні завдяки різноманітним предметам, прикрашеним латинськомовними інскрипціями. Ці речі були привезені з Заходу, захоплені як трофеї або ж виготовлені на замовлення. Поширенню латинської мови сприяли численні вироби, оздоблені латинськими написами і алегоричними фігурами.

З ХV ст. знання латини починає означати приналежність до вищого класу суспільства і вона набуває функції соціальної диференціації, з її допомогою для обраних відкривається величезна частина спадку античності. Коли ж уживання певної мови виходить за рамки звичного і повсякденного, ця мова набуває статусу мови „священної”. З цього часу можна говорити про застосування латинської мови як мовного засобу сакралізації того чи іншого об’єкта.

У результаті тривалої міжмовної взаємодії на території України в ХVІ – ХVІІІ ст. формується специфічний різновид пізньосередньовічної латини, а з приходом ідей епохи Відродження вона наскрізь пронизує світське життя і починає масово використовуватися з метою зміцнення позицій держави та піднесення престижу як країни загалом, так і окремих шляхетських родів чи навіть осіб, а стара церковна культура поступається місцем культурі світській, в основі якої лежала антична традиція. Вживання ж латинської мови в інскрипціях пояснювалося не стільки практичними потребами, скільки статусом самої мови, яка стала ознакою приналежності до еліти суспільства.

У другому розділі – „Інскрипція як особлива форма існування латини” простежується традиція нанесення на матеріальні об’єкти інскрипцій, основною метою яких спочатку було прагнення донести певну інформацію до оточуючих. З часом виникає усталена форма побудови інскрипцій, основними елементами якої було зазначення імені діючої особи, дати або часового відрізка і змісту дії, що мала місце. Сакральний характер написаного часто підкреслювався зверненням до Бога. Але водночас існували інскрипції суто декоративного характеру. Наприклад, цитати з популярних авторів часто використовувалися як елемент самостійної декоративної композиції в художньому оформленні споруди.

Аналіз, здійснений у першому підрозділі другого розділу „Основні типи класифікацій латинськомовних інскрипцій”, дозволив встановити, що найбільш поширеним різновидом інскрипцій є посмертні, друге місце займають будівельні інскрипції (на честь зведення споруди), за ними ідуть інскрипції глорифікаційні й моралістично-афористичні. Окрему групу становлять інскрипції із зазначенням дати події. Аналіз текстів інскрипцій виявляє збереженість античної традиції структурування тексту напису, яке включає такі основні елементи: 1) ім’я особи, про яку йдеться в написі; 2) зазначення дати події або років життя особи; 3) дієслово на позначення певної звершеної дії („присвятив”, спорудив”, „помер” тощо). До того ж існували стандартні лексичні звороти, а відступи від усталених принципів побудови інскрипцій доволі рідкісні, навіть коли йдеться про великі за обсягом написи, що, крім основних відомостей, містять титули осіб, епітети, які характеризують їхні чесноти, окремі факти з життя, що не стосуються безпосередньо описуваного.

Другий підрозділ другого розділу „Мовно-стилістичні особливості найпоширеніших типів інскрипцій” присвячений аналізу мовно-стилістичних особливостей окремих груп написів. Прагнення слави та посмертної пам’яті призвело до відновлення культу нанесення поховальних написів, які часто виконували функцію органів інформування, призначених для широкого кола читачів, саме до яких часто і звертаються їх автори. І робилися вони не лише pro memoriam, але й ad gloriam. Інскрипція зберігала пам’ять про людину на тривалий час, продовжуючи в такий спосіб її існування і підносячи тим самим її вартість в очах суспільства.

Головна мета нанесення будівельних інскрипцій (написів на честь зведення будівлі) полягала в презентації якомога повнішої інформації про будівлю, а саме про її назву і призначення, замовника або будівельника, дату зведення. Велика кількість будівельних написів зустрічається не лише в містах, а й на периферії, що пояснюється їх надзвичайною пропагандистською спрямованістю, а отже і вагою.

Присвячувальні інскрипції – написи на честь Бога, розташовані, як правило, на храмах, вівтарях або культових предметах, зокрема і принесених у подарунок.

Глорифікаційними інскрипціями традиційно вважають декілька різновидів написів: 1) почесні (tituli honorarii); 2) похвальні (res gestae); 3) елогії (elogium).

У третьому розділі – „Фонетико-орфографічні і лексико-граматичні особливості середньовічних латинськомовних інскрипцій на території України в XVІ–XVІІІ ст.” проведено аналіз лексико-граматичної будови і фонетико-орфографічних особливостей пізньосередньовічної латинської мови інскрипцій українського походження в зіставленні з відповідними категоріями граматичної системи латинської мови класичного періоду і визначено зміни, яких зазнала тогочасна латинська мова під впливом української і частково польської мов.

У першому підрозділі третього розділу „Фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІ-XVІІІ ст. українського походження” з’ясовано, що для відтворення звуків латинської мови інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. використовуються ті самі букви, що й у класичний період. Проте правильність написання як питомих лексем, так і іншомовних слів залежить здебільшого від рівня володіння автора латиною та від того, наскільки сильним був вплив тодішнього правопису польської мови. З певністю можна стверджувати, що букви q, v, x збереглися в тих словах, які не зазнали фонетико-орфографічної полонізації. Натомість вживання літер і їх сполук сz, k, sz, w, z тощо пояснюється стимулюючим впливом польської мови.

Широкого використання набувають букви w, k і j, не характерні для класичної латини. Зазвичай літера k виступає лише графічним варіантом для позначення звука |к|, i часто вживається паралельно з літерою с, а літера w вживається паралельно з v для розрізнення на письмі вимови звуків |в| та |у|: Cosacis [PMZ: 204], Cosaci [А] i Kosacos [PMZ: 208], Kossakowsciana [PMS: 121]; Nitoslawscius [PMS: 74]. Для позначення голосного звука |і| зазвичай вживалася буква і, проте часто можна спостерігати й паралельне використання літери y, яка традиційно писалася лише в словах грецького походження: lacrymas [PMS: 119–122] і lacrimis [PMS: 120–122]; літера j вживалася на позначення звука |і| нескладового: conjunx [PMZ: 206], jaceo [KKL: 24], majora [PMS: 122]. Набуває поширення тенденція, пов’язана з гіперкорекцією літери h, яка з’являється там, де її раніше не було: lethaliter [KKL: 61], lachrymis [PMZ: 205].

Другий підрозділ третього розділу „Морфологічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІ-XVІІІ ст. українського походження” присвячений висвітленню змін у морфологічній системі.

Морфологічна система іменника пізньосередньовічної латини інскрипцій не зазнала істотних змін. Проте, трапляються випадки, коли ім’я згадуваної особи, записане відповідно до норм латинської мови, має парадигму відповідної латинської відміни, в той час як прізвище відтворюється польською мовою і залишається морфологічно незмінним: ab Marco et Joanne Sobieski [PMS: 208].

Найпоказовішими змінами в системі прикметника є такі:

1) поширення явища субстантивації прикметників під впливом української мови: Rediit redivivus in oras [A] – „Повернувся воскреслий Христос на землю”;

2) особливістю середньовічних латинськомовних інскрипцій є використання форм вищого або найвищого ступенів замість звичайного як одного з прийомів глорифікації: Quorum exuviae sub hac aera majori extremum resurrectionis diem expectant [KKL: 59] – „Рештки яких чекають воскресіння судного дня в цей великий час”. Посиленню впливу на читача сприяло також застосування прийому градації – нанизування слів з поступово зростаючим ступенем інтенсивності вираженої ознаки: Praeclaris naturae, praeclarioribus animi insignis dotibus [KKL: 30] – „Обдарований надзвичайними рисами вдачі, та ще більшими – душі”;

3) підсилення значення якості прикметника може відбуватися за допомогою або префіксів, або ж аналітично – за допомогою відповідних прислівників: … cui permultis monumentis eximiae liberalitatis relictis [KKL: 31] – „...йому багато пам’ятників звели, бо був він надзвичайно милосердним”;

Слід відзначити також препозицію прикметника до означуваного слова під впливом української мови, для якої такий порядок є нормою: magna genitrix [KKL: 71] – „велика праматір”.

Система займенника характеризується такими інтерференційними змінами:

1) звуження спектра просторових значень вказівних займенників під впливом української мови, яка має спрощену парадигму засобів позначення просторової демонстративності, за схемою: idem, ipse, hic, iste, ille = is; idem = hic; is = hic;

2) під впливом української мови не зазнає імплікації особовий займенник у ролі підмета, який не несе логічного наголосу: Facimus nos ecclesiam hanc [PMZ: 211] – „Збудували ми цей храм”;

3) поширення явища прономіналізації прикметників і дієприкметників dicens (той, що говорить), dictus, a, um (вказаний), praesens (присутній), memoratus, a, um (згаданий), nominatus, a, um (названий) тощо за аналогією до української мови: Edificavit arcem presentem de lapidibus [DZ: 69] – „Збудував цей замок з каменю”;

У системі дієслова латинської мови інскрипцій відбуваються такі морфологічні зміни:

1) зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого часу під впливом української мови: Optimis artibus moribusque instructus, plurimis legationibus dexterrime functus [KKL: 31] – „Видатний своїми вміннями і вдачею, він численні обов’язки добре виконував”;

2) розширюється група дієслів, які можуть мати допоміжне значення: Mе misit parare Katherina [DS: 34–35] – „Катерина звеліла мене виготовити”;

3) активні дієприкметники набувають значення дієприслівників: In discrimine vitae positus... [KKL: 60] – „Перебуваючи в небезпеці для життя...”;

4) збільшується частота вживання дієслів у perfectum logicum: Campana fusa est [DS: 34–35] – „Дзвін був відлитий”;

Третій підрозділ третього розділу – „Синтаксичні особливості середньовічних латинськомовних інскрипцій XVI-XVIII ст. з території України”. Порушення синтаксису відмінків в українському різновиді середньовічної латини знайшло відображення в заміні безприйменникових конструкцій з іменем прийменниковими, що часто призводило до гіперкоректних утворень. Діапазон значень самих прийменників розширився від конкретних до більш узагальнених. Незважаючи на те, що пізньосередньовічна латинська мова українських інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. наслідувала морфолого-синтаксичні функції і форми класичної латини, а рівень володіння латинською мовою авторів був досить високий, семантика латинських прийменниково-відмінкових і відмінкових форм зазнала відчутних змін під впливом української мови. Найхарактернішими є такі зміни:

1) тенденція до вживання прийменникових конструкцій з е (ex) і inter замість Genetivus partitivus: lectissimo ex fratre [PMS: 114] – „Найкращому з братів”, Nunquam inter vivos divosque [KKL: 26–27] – „Жоден з живих і мертвих”;

2) конструкції з прийменниками de, a, ex вживаються в значенні Ablativus originis, які відповідають конструкціям української мови з родовим відмінком імені з прийменником з. Належність людини до певного поселення або походження з якогось роду позначається здебільшого конструкцією з прийменником de, зрідка вживається також ex або a: Grimalia de gente Zamoscius [KKL: 31] – Грималія з роду Замойських; e Pannonia [KKL: 28] – з Паннонії; a Potok [PMS: 103] – з Потоків;

3) набувають особливого поширення додатки, що вводяться прийменником de: De hac urbe bene meritus [KKL: 28] – „Він добре дбав про це місто”.

На синтаксичному рівні спостерігаються такі зміни:

1) переміщення дієслова-присудка в початкову постпозитивну стосовно підмета позицію, що є загальною східнослов’янською рисою, на відміну від класичної латини, для якої була характерна фінальна позиція дієслова-присудка в загальній структурі речення: Luna non dabit lumen suum, nec polus monstrabit viam [PMS: 121] – „Місяць не даруватиме свого світла, зоря не вказуватиме шлях”;

2) еліпсис дієслова-зв’язки за зразком відповідної конструкції української мови: Virtutis praemium honor [А] – „Почесть – нагорода доблесті”;

3) порушення нормативної структури інфінітивних конструкцій: Narrabunt anni sequentes quanta hic Deus operatur per Mаrіаm [KKL: 33] – „Наступні роки збережуть пам’ять про те, що ніби-то Бог зробив це з допомогою Марії” (замість Narrabunt anni sequentes quanta hic Deum operare per Mаrіаm);

На тлі суттєвих позиційних змін у структурі речення латинськомовних інскрипцій, міцний граматичний зв’язок між головним і підрядним реченнями на формальному рівні зберігається, а основні типи підрядних речень, які функціонували в класичній латині, вживаються і в латинськомовних інскрипціях ХVІ–ХVІІІ ст. з території України.

Аналіз лексики латинськомовних інскрипцій українського походження, проведений в четвертому підрозділі третього розділу „Лексичні особливості латинськомовних інскрипцій ХVІ–ХVІІІ ст. з території України” дозволив встановити, що головна роль у появі нових слів та розвитку значень старих була зумовлена, як правило, історичними факторами і новими реаліями життя, а посилення впливу християнської церкви призвело до дальшої розбудови конфесійної терміносистеми. Питома лексика латинської мови і запозичена грецька класичного і пізньоантичного періодів набуває релігійного забарвлення під впливом церковної латини. Так, прикметник beatus, a, um у класичній латинській мові мав питоме значення „щасливий”, „багатий”, „квітучий”, але згодом з’явилося значення „праведний”, „благословенний”; catholicus, a, um – спільний, загальний, отримує нове значення „католицький”, „правовірний”;

Найістотніші зміни втім простежуються в тематичній групі соціально-політичної лексики, в смисловій структурі якої відбувається перерозподіл і спеціалізація значень відповідно до комунікативних потреб і вербалізації нових явищ і понять: palatinus, i m – воєвода (пор. palatinus, i m – царедворець, той, хто був на службі в правителя), dux, ducis m – князь, гетьман (пор. dux, ducis m – вождь); ускладнення соціальної організації суспільства вимагало і усталення складених термінів із dux на позначення відповідних посад: dux magnus – великий князь, dux supremus – великий гетьман, dux campester – польний гетьман. Також окремі прикметники, зазнавши субстантивації, змінюють лексичне значення відповідно до потреб позначення нових реалій: castellanus, a, um – фортифікаційний → castellanus, i m – каштелян, magnificus, a, um – славетний, знаменитий → magnificus, i m – ясновельможний.

Утворення нових слів відбувалося відповідно до наявних моделей за допомогою словотворчих афіксів латинської і давньогрецької мов на базі лексем, успадкованих з латини класичного періоду: за допомогою суфікса іменників жіночого роду -iss(a), продуктивного в середньовічній латині, було утворено, наприклад, іменники haeredissa, ae f –  спадкоємиця (від heres, edis m, f – спадкоємець, -иця) та ducissa, ae f – дружина гетьмана, княгиня (від dux, ducis m – вождь).