ЛЕГІТИМАЦІЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА ЮСНАТУРАЛІСТИЧНА ТРАДИЦІЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет дисертаційної роботи, охарактеризовано методи дослідження, сформульовано мету, завдання, позиції наукової новизни, а також теоретичне й практичне значення отриманих результатів, показано їх апробацію.

У першому розділі «Джерела, історіографія та теоретико-методологічні засади дослідження» охарактеризовані основні джерела – пам’ятки української та європейської духовної культури, які стосуються трактування природного права. Здійснено аналітичний огляд наукової літератури, визначено головні принципи становлення концепції природного права, теоретичні й методологічні особливості наукових пошуків.

У підрозділі 1.1 «Джерела та історіографія проблеми» проаналізовано джерельну базу дослідження і наукові праці, автори котрих висвітлювали концепцію природного права в українській та європейській філософії. Найдавніші пам’ятки духовної культури України («Руська правда», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання» Володимира  Мономаха, Києво-Печерський  патерик) зафіксували філософсько-правові ідеї того часу, коли право  як справедливість вважалося мірилом соціального статусу людини. Виразно простежується повага до особистості й гідності людини-християнина.

          Праці С. Оріховського («Напучення польському королю Сигізмунду ІІ Августу», «Про закон целібату», «Про турецьку загрозу», «Життя і смерть Яна Тарновського» та ін.), а також Статут, інші документи Львівського братства засвідчують тяжіння українських мислителів до гуманістичної концепції природного права Ю. Ліпсія та Г. Гроція.

          У розділах етики філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії С. Кулябки, С. Калиновського, М. Козачинського і Г. Кониського  вирізнено питання справедливості як важливої моральної чесноти, де автори коротко ознайомлюють з поняттям права, його поділом на природне і штучне (божественне і людське).

          Поглиблений інтерес до проблеми  природного права засвідчений у працях мислителів XVІІІ–XІX ст. Я. Козельського («Філософські судження»), діалогах Г. Сковороди, професора Харківського університету Й. Шада («Теорія нації»), курсах з історії та теорії природного права П. Лодія, конспектах лекцій з «Історії філософії права» та «Філософії права» П. Юркевича. Праці М. Драгоманова, І. Франка і М. Грушевського висвітлюють проблему прав українського народу, зокрема прав особистості. Б. Кістяківський, глибокий фахівець у галузі права, ґрунтовно опрацював феномен права взагалі, теорію прав людини, правової держави, природного права, яке, на думку вченого, споконвіку властиве людині й постає основою та доповненням підзаконної влади, принципом правової держави.

          Європейська юснатуралістична традиція представлена фрагментами Геракліта й Демокріта, думки котрих вплинули на розроблення природно-правової концепції софістів, Сократа, Платона, стоїків і Цицерона. Ґрунтовний аналіз природного права подав Арістотель у «Політиці», пов’язавши його з чеснотою справедливості («Нікомахова етика»). У концепції стоїків природне право трактується як загальний світовий закон, що зосереджений у людській душі (Цицерон «Про закони», «Про обов’язки»). У християнських мислителів джерелом природного права є премудрість і воля Божа (Августин «Сповідь» і «Про град Божий»; Т. Аквінський «Сума  теології»).

          Концепцію природного права як природного закону й основи співжиття людей активно опрацьовували мислителі Нового часу XVІ–XVІІІ ст., що підтверджують праці Г. Гроція «Про право війни і миру», Т. Гоббса «Левіафан», С. Пуфендорфа «Про природне право та нації», «Про обов’язки людини-громадянина за природним правом», Д. Локка «Два трактати про державне правління», Б. Спінози «Теологічно-політичний трактат», Ш. Монтеск’є «Про дух законів», Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір» та ін. Учення про природне право і філософсько-правові погляди представників німецької класичної філософії репрезентовані розвідками І. Канта, серед яких найповніше філософія права досліджена у «Метафізиці звичаїв». У «Філософії права» Г. Геґеля задекларована основна мета філософії права в очищенні її від ідей природного права XVІІ–XVІІІ ст. Оригінальні думки висловив професор права Ансельм Фойєрбах, батько Людвіга, у працях «Про природний стан», «Про єдиноможливий доказ буття і дії природного права», «Анти-Гоббс» та ін.

          Історіографія проблеми коротка, переважно – це підручники і кілька дисертацій, автори котрих побіжно торкаються феномену природного права, аналізуючи ідею прав людини в політико-правовій думці України або у спадщині окремого мислителя. А. Бичко порушує проблему вироблення національної правової системи, аналізуючи джерела права від Княжої доби до Конституції Пилипа Орлика.

          Найактивнішу увагу проблемам природного права приділяють представники Харківської школи філософії права (В. Шкода, О. Данільян, В. Бачинін, С. Максимов та ін.). Вони вперше  в українській філософсько-правовій науці представили концепцію природного права як  предмет дослідження філософії права.

          Юснатуралістичну  традицію в європейській юриспруденції та філософії висвітлює М. Братасюк у праці «Антропоцентрична теорія права», виокремлюючи також юснатуралістичну традицію української правової культури.

          Українські історики філософії досліджували трактування природного права С. Оріховським (В. Литвинов, Р. Множинська, Д. Вирський), П. Могилою (В. Нічик), професорами Києво-Могилянської академії (Я. Стратій, Л. Довга, М. Кашуба).

          У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічне обґрунтування концепції природного права» на основі теоретичних розробок харківських учених розглянуто поняття природного права, яке є суто теоретичною конструкцією і корегується зі загальнішим поняттям справедливості, пов’язаним з цариною моралі. Природне право вважається заданим людині від природи, асоціюється також з природним законом як підсвідомою регулятивною нормою, котру людина усвідомлює. Харківські вчені розглядають два основні підходи до розуміння феномену природного права. Згідно з першим, природне право є сукупністю моральних вимог, пропонованих позитивному праву, щодо його справедливості (Платон, Кант). З позиції другого підходу, природне право –це необхідна й незмінна основа чинного права (Арістотель, Геґель). Отже, природне право розрізняють у двох площинах – теоретико-гносеологічній та онтологічній: як категорію методологічну і як реальний факт соціальної дійсності. Суть природного права може бути виражена як «боротьба за гуманізацію правопорядку». Розглянуто чотири основні підходи до типологізації концепцій природного права. Перший ґрунтується на ключових категоріях природно-правового мислення. Залежно від зосередженої уваги  виокремлюються типи природно-правових концепцій: космологічні, раціоналістичні та антро­пологічні. Другий підхід оснований на розумінні права як справедливості. Третій стосується концепції нового природного права і за способом обґрунтування ідеї права класифікується як концепції натуралістичні, деонтологічні й логоцентричні. Четвертий підхід поділяє концепції природного права на класичні й сучасні (неокласичні). Сюди належить  антропоцентрична теорія права, що розкриває його гуманістичний потенціал (М. Братасюк).

          Розкриваються застосовані в дисертації методи дослідження феномена природного права: феноменологічний, котрий допомагає виводити уявлення про право із «чистої сутності права» як глибинного конструкту свідомості; метод психоаналізу як спосіб проникнення у підсвідоме, виявлення справжніх прихованих прагнень і мотивів діяльності людини; онтологічно-аксіоматичний та діалектичний  метод дають змогу досліджувати концепцію природного права як складну систему, що постійно розвивається; метод герметевтики – пояснення та тлумачення сутності й властивостей понять і концепцій. Доповнює герменевтику методологія комунікативної раціональності, яка акцентується на широкому обговоренні проблем природного права і юснатуралістичної традиції. Крім філософських, застосовані й  загальнонаукові методи.

          У підрозділі 1.3. «Принципи концепції природного права» виокремлено два підпункти, котрі відповідно розглядають вічний космічний закон як природне право в Античну епоху та природне право як вираз Божої справедливості в Середньовіччі. На думку античних мислителів, в основу права покладено космічний світопорядок, вічний непорушний закон, привнесений у серця людей самим божественним розумом – це Логос у Геракліта, справедливість у Сократа й Платона, а в лекціях Арістотеля простежуємо чітке ототожнення закону держави з правом, що поділяється на природне і позитивне (громадянське). Основою природного права є універсальний  розум. Римські мислителі розвинули сформовану стародавніми греками політико-правову традицію, зокрема ідею справедливості й пов’язаної з нею рівності, – «справедлива рівність» і «рівна справедливість» мислилась основною сутнісною ознакою права.

          У Середньовіччі на трактуванні природного права позначилася християнська ідея Божої справедливості, рівності всіх перед Богом і рівної  відплати за добро й зло. Природне право постає як вияв Божої премудрості та Божої волі, воно є відображенням Божої справедливості й Божого провидіння. Це відчувається у Зводі цивільного права часів Юстиніана у Візантії (VІ ст.) і проголошується у «Сумі теології» Т. Аквінського, де природне право асоціюється зі встановленою Богом  справедливістю як моральною чеснотою, що вимагає віддавати кожному належне йому право.

          Другий розділ «Європейська юснатуралістична традиція Нового часу» аналізує найсуттєвіший доробок європейських теоретиків природного права, розкриває природно-правову традицію, яка починається з ототожнення  моралі та права, поглиблюється визнанням природного права як розумного регулятора суспільного життя і завершується трактуванням природного права як ідеї абсолютної моральності, що втілює всезагальний закон і дух народу.

          У підрозділі 2.1 «Ототожнення моралі та права мислителями XVІ–ХVІІ ст.» проаналізовані концепції природного права європейських мислителів, котрі намагалися пов’язати політику і право, мораль і релігію з людською природою. Голландський мислитель Ю. Ліпсій трактує природне право як право збереження життя, а його учень Г. Гроцій вважає його «приписом здорового глузду», відповідно до якого кожен учинок людини підпадає моральній оцінці. Д. Локк, поглибивши розуміння природного права, зіставляє його з природним законом.

          На відміну від Т. Гоббса, котрий вважав, що природне право – це повна свобода кожного індивіда, через яку в природному стані панувала «війна всіх проти всіх», Локк стверджував: свобода визначається межами закону природи, який є розум – «світоч природи». Гоббс наголошував на егоїзмі й суперництві людей, тому природне право в його розумінні – насамперед право на самозбереження, «свобода кожного володіти своїми природними здібностями згідно з вимогами природного розуму (recta ratio)». Б. Спіноза, погоджуючись із позицією Гоббса, розвиває уявлення про невідчужування природного права людини, воно природжене, незалежно від суспільного статусу. Повне передання природних прав людини державній владі можливе лише теоретично, вважає мислитель; поза сферою прав держави залишається природне право громадянина на свободу совісті, здатність судження, питання взаємної згоди, любові й ненависті людей, право не свідчити проти себе та ін. Природне право кожного ґрунтоване на його  розумності.

          Основною заслугою німецького юриста і філософа С. Пуфендорфа вважається виокремлення природного права як самостійної галузі знання. На його думку, право повинне узгоджуватися лише з законами розуму, незалежно від догматів віровчення та наявних законів. Природний стан характеризується свободою індивідів, а держава, створена на основі договорів, отримує право чинити насильство в ім’я спільного блага. Мислителі окресленого періоду аналізують природне право як справедливість, установлену «здоровим розумом» як природним законом.

          У підрозділі 2.2 «Раціоналізація природного права в епоху Просвіт­ництва» проаналізовані концепції природного права європейських мислителів ХVІІІ ст., котрі продовжили й закріпили традицію «раціоналізації» вчення про природне право, пов’язану з іменами Б. Спінози та С. Пуфендорфа, Х. Томазія та Х. Вольфа. Відокремлення природного права від моральної  теології пов’язане із занепадом у суспільстві свідомості значущості християнських ідеалів. Це започаткувало осмислення його доцільності, що характерне для поглядів діячів французького просвітництва, а також німецької класичної філософії.

          Вольтер, утверджуючи природне право кожної людини на життя й задоволення власних потреб, що зрівнює всіх людей, визнає: у суспільстві таке право регламентоване правилами-законами, згідно з якими кожен повинен виконувати свої обов’язки. Подібно мислить природне право і Ж.-Ж. Руссо, стверджуючи, що у природному стані всі люди рівні. У суспільному стані мислитель декларує природне право з його свободою як право на працю, переконуючи, що свідома свого природного права на свободу і захист власної гідності людина ніколи не повинна коритися тому чи іншому володареві, адже немає рабів від природи.

           В обширній праці «Про дух законів» Ш. Монтеск’є першим серед теоретиків природного права пов’язував суспільний розвиток із суто природними чинниками – географічним середовищем. Природні умови життя формують розум і пристрасті людини, але люди рівні від народження, а розумні й освічені законодавці у будь-яких кліматичних умовах можуть виховати гідних громадян. Мислитель переконаний: у випадку, коли громадянські закони суперечать природному праву, треба віддавати пріоритет останньому.

          Французькі просвітники, згуртовані навколо «Енциклопедії», – Д. Дідро, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також К. Гельвецій – глибоко осмислювали поняття «природної» людини, що стало основою просвітницьких проектів перебудови суспільства. Така людина від природи наділена природним правом на життя й самозбереження, усвідомлює переваги суспільного життя і поєднується з іншими на основі свідомого договору, згідно з яким зобов’язується ставити суспільні інтереси вище від особистих і добровільно відмовляється від претензій, котрі шкодять оточенню. Дотримуючись природного права, французькі просвітники захищали «природний порядок» людства, царство розуму і всезагальне щастя.

          Близький до просвітників за поглядами «англійський демократ» Т. Пейн, що певний час жив у Парижі. Солідаризуючись з теоретиками природного права, він захищає єдність людського роду і рівні права кожної людини. Природне право Пейн вважає основою громадянських прав. Суспільство існує не для обмеження прав особи, а для кращого забезпечення цих прав.

          Діячі епохи Просвітництва продемонстрували розуміння раціональних засад природного права і підійшли до трактування його як загальних принципів, основу котрих становить людська природа, світ людського буття. Ці принципи втілюють та виражають найважливіші цінності й потреби людей і є визначальними стосовно позитивного права.

          У підрозділі 2.3 «Теорія природного права в німецькій класичній філософії» проаналізовані думки про природне право І. Канта, Й. Фіхте, А. Фойєрбаха, Ф. Шеллінга, Г. Геґеля. Основоположник німецької класичної філософії вважає, що право вкорінене у природі, й відіграє виняткову роль у світовому механізмі. Кант аналізує глибинні біосоціальні витоки права, простежує його трансформацію в механізм самозбереження життя на рівні людини й сягає того етапу розвитку права, коли воно постає як кінцева мета людського роду – найвищий принцип організації життя людей. Природне право у розумінні Канта – це право, притаманне природі людини й ґрунтоване на розумі, право, котрим воно повинно бути за вимогами практичного розуму. Правова теорія Канта є теорією природного права, тобто права, яким воно споконвіку було і повинне бути, а не яким воно є в державі.

          Ансельм Фойєрбах проголосив себе прихильником практичної філософії Канта і виступив проти заперечення теорії природного права. Він намагався продемонструвати можливість виведення права з морального закону, оскільки мораль визначає лише дозволене, що не суперечить моральному закону, а природне право визначає все, що не суперечить правам інших.

          Й. Фіхте у праці «Основи природного права» розвиває раціоналістичний підхід до розуміння поняття права, обґрунтовуючи: його джерело – розум, і усвідомлення розумності веде до усвідомлення свободи. Поняття про право не стосується морального закону, воно – поняття про певні відносини між розумними істотами. Природне право у Фіхте асоціюється з первинним правом (Urrecht), є абсолютним правом особи і зводиться до права розпоряджатися своїм тілом, яке уособлює «я», права  власності й права самозбереження. Правовий закон, на думку Фіхте, повинен установлювати певну межу первинних прав з метою запобігання порушень прав інших осіб.

          Проблема свободи, на думку Ф.Шеллінга, становить головну проблему людства загалом і основний предмет філософії. Прагнення до свободи закладене в самій природі людини і є метою історичного процесу. Природа – цілісний, одухотворений організм, в якому закладені й свобода, і правовий устрій. У процесі остаточної реалізації ідей свободи люди створюють «другу природу» – правовий устрій. Він повинен поширюватись, і людство має прийти до всесвітнього правового устрою та всесвітньої федерації правових держав.

          Г. Геґель, під впливом сучасника і колеги Ф. Шеллінга, протиставляє поглядам Канта і Фіхте свою ідею абсолютної моральності, характеризуючи її як цілісність морального життя, всезагальне і дух народу. В межах філософії духу Геґель розвиває власні ідеї про сутність держави та права, де право – одна із форм  вияву об’єктивного духу. Сутність духу становить світ свободи, тому предметом філософських роздумів про право Геґель вважає поняття природної свободи. Концепцію природного права Геґель опрацьовує, дотримуючись думки Канта, Фіхте і Шеллінга, що всі явища дійсності повинні одержати виправдання в розумі, наявному в дійсності як порядок і сенс. Тому для Геґеля природне право – це єдність буття і належності, філософія конкретної позитивної моральності. Природне право, на його погляд, має завдання пізнати суть позитивного права, щоб визначити у ньому вияв об’єктивного розуму, ідеальну основу позитивного права. Справжнє наукове дослідження природного права, на думку Геґеля, можливе лише з філософських позицій. У такий спосіб поняття «природне право» стає еквівалентним філософському, рівнозначним поняттю права у його «Філософії права».

          У третьому розділі «Осмислення природного права в українській філософії» проаналізоване розуміння українськими мислителями феномена природного права, процес критичного сприйняття думок європейських філософів та їх популяризації, розвитку в умовах України.

          У підрозділі 3.1 «Витоки концепції природного права» наголошується, що на формування правових відносин у Княжу добу значно впливало звичаєве право, а впровадження християнства сприяло ознайомленню з європейською концепцією природного права. У Русі був відомий візантійський «Звід цивільного права» Юстиніана, де вперше юридично визнана теорія природного права, згідно з якою всі люди рівні. Це засвідчено у численних пам’ятках, де наголошено на винятковому авторитеті християнства у людських стосунках. З природним правом пов’язується поняття істини, свободи вибору і справедливості – «правди», – так записано у «Руській правді». Християнство, на думку авторів пам’яток, постало санкцією природного стану, коли кожній людині виділено місце на землі й дано право користуватись її благами. Особливо виразно це відображено у творчості С. Оріховського, котрий визнає: природне право є таким, якого природа надала всім живим істотам, тому його ніхто не може відмінити. Твір мислителя «Про природне право» не зберігся, але в інших численних працях гуманіст активно пропагує повагу до гідності людини, особливу цінність людського життя, принципи справедливості, свободи вибору, переваги права над законом, що є основними принципами концепції природного права, опрацьованої європейськими гуманістами на засадах античної традиції.

          Окремо розглянуто окреслену С. Оріховським і донині актуальну в Україні тему захисту народом свого природного права на національну ідентичність, проблему подолання громадянами свавілля правителя чи церкви у державі. Мислитель розглянув детально проблему правової держави, де влада володаря обмежена законом і панує принцип справедливості й поваги до природного права кожного. С. Оріховський став  предтечею утвердження новітнього погляду на природне право, яке вважав основним принципом існування людини і яке було стрижнем громадянського гуманізму.

          У підрозділі 3.2 «Проблема природного права у працях діячів Києво-Могилянської академії» показано, що засновник Академії та її провідні вчені продовжили гуманістичні традиції утвердження природного права і гідності людини. П. Могила, у бібліотеці котрого були праці Ю. Ліпсія і Г. Гроція, схвально сприймав ідеї природного права, підтримував тенденцію до зближення права та моралі, співзвучну українським традиціям звичаєвого права, а також ідею освіченого володаря, який визнає верховенство права.

          Прихильність до ідеї природного права, що пов’язувалася в Кодексі Юстиніана з християнською рівністю всіх людей, простежується у багатьох творах П. Могили або асоційованих з його іменем. Так, у «Євангелії учительному» (1637) розглядається справедливість як властиві кожному від народження природне право і природний закон, що зобов’язує людину виконувати Божі заповіді. Однодумцем П. Могили був І. Гізель, котрий пропагував повагу до гідності людини (зокрема жінок і дітей), узаємодопомогу й підтримку в сім’ї, родині, суспільстві. Це засвідчує його увагу до принципів природного права та спільного блага («Мир з Богом чоловіку»).

          У працях діячів Академії відображене розуміння суспільства як живого організму, де всі члени допомагають один одному. Держава також мислиться  як природна організація людей, де кожен має свої обов’язки. Такі уявлення домінували у західноєвропейських теоріях держави, котрі виявляли розуміння людських законів як Божественного й природного. Київські професори, особливо захоплювались дослідженням Г. Гроція «Про право війни і миру», де утверджувалася теорія суспільно-договірного походження держави з метою забезпечення інтересів людей та взаємної вигоди, що повністю ігнорувалось у Російській державі, в складі якої опинилася більшість українських земель у другій половині XVІІ ст.

Т. Прокопович, котрий опинився серед «ученої дружини» Петра І, спробував шукати компроміс між європейськими трактуваннями природного права і російського практичного державного правління. У творі «Правда волі  монаршої» він пише, що коритися володареві й старанно шанувати його укази велить підлеглим «написаний» у їхніх серцях природний закон. Проте як професор філософії у Києві Т. Прокопович запровадив викладання розділу «Етика», де з поміж інших чеснот характеризувалась справедливість і з нею  пов’язувалось природне право. Його розділ повністю не зберігся, але професори, котрі ввели розділ «Етика» у свій курс, засвідчили таку практику. Джерелом правових концепцій для них було вчення Т. Аквінського про зв’язок вічного, природного та державного (позитивного) права. С. Калиновський переконує, що природне право вкорінене у метафізичних глибинах світу, а людина може осягнути його потаємним єством – серцем, як згодом напише Г. Сковорода. Для такого осягнення Бог дав людині інтелектуальну інтуїцію. М. Козачинський визнає: що природне право – це «дана Богом воля, що зобов’язує до дії або її уникнення, світло Господнього лиця над нами», іскра здорового глузду. С. Кулябка обмежився згадкою про природне право, а Г. Кониський зазначав: воно є «від природи і стає відомим для всіх природним шляхом». Виступаючи проти тлумачення теорії природного права в абсолютиському варіанті, чітко вираженому в Т. Прокоповича, професори Києво-Могилянської академії утверджували  природне право і природний закон як основу справедливих позитивних законів. Випускники Академії І. Мазепа та П. Орлик керувалися принципами природного права українського народу, спрямованими на незалежність і національну ідентичність. В основу написаних П. Орликом Конституції 1710 р. і політичного трактату «Вивід прав України» покладена популярна у ту добу ідея природного права та договірного походження держави. Отже, професори і випускники Києво-Могилянської академії, практично осмисливши європейську концепцію природного права, намагалися пропагувати її у своїх працях, адже ідеї природного права гармонійно вписувалися у популярну в Україні християнську традицію рівності всіх людей.

          У підрозділі 3.3 «Розвиток концепції природного права мислителями XVІІІ–XІX ст.» проаналізовано спроби українських мислителів не лише засвоювати розроблену європейськими філософами концепцію природного права, а й розвивати її окремі тлумачення та ідеї. Українські просвітники почали інтерпретувати природне право як установлення розуму, непідвладне сваволі законодавця джерело прав і свобод індивіда, значно сміливіше, ніж діячі Києво-Могилянської академії, апелювали до концепцій мислителів Нового часу. Випускник Академії Я. Козельський не тільки переклав низку статей із «Енциклопедії» французьких просвітників, а й написав твори, у тому числі «Філософські судження». У цій праці він стверджує: природне право і природний закон випливають зі сутності самої природи; він не погоджується з Руссо, що люди у природному стані були вільнішими і щасливішими, ніж у цивілізованому, бо вважалися рівними на основі природного права. На його думку, людство розвивається, і замість природної рівності повинна запанувати  чеснота й розум.

          До теорії природного права і суспільного договору діячі епохи Просвітництва апелювали переважно під час пояснення суспільного прогресу. С. Десницький вважав, що природне право на приватну власність відповідає праву збереження життя, і воно є основою суспільного поступу. Із визначеною Богом та природою «сродною працею», яка є і природним правом, і природним законом, пов’язує розвиток людства Г. Сковорода.

          Популяризували концепцію природного права перекладами творів європейських мислителів і власними творами прихильники масонства – С. Гамалія, П. Лодій, засуджуючи на її основі кріпацтво і декларуючи рівність людей від природи. П. Лодій викладав у Львівському й Краківському  університетах курс загального та природного права, використовуючи свої переклади праць австрійських учених, котрі пропагували рівність людей у праві на життя, свободу і власність. Установлений природою закон свободи вважав вищим законом розвитку суспільства прихильник учення Канта, Фіхте й Шеллінга професор Харківського університету Й. Шад. У праці «Теорія нації» він пропагував природне право на свободу кожної нації, а не лише окремої людини. Природну для слов’ян ідею общинної демократії, застосовуючи теорію природного права, обстоював член Кирило-Мефодіївського братства М. Гулак.

          Вагомий внесок у теорію природного права зробив П. Юркевич. Він побудував свої лекції з філософії права на основі праць німецьких учених-геґеліанців, з іменами яких пов’язував остаточний перехід від теорії природного права до філософії права (Меоль, Аренс, Брюнчлі, Шталь та ін.). Тексти лекцій засвідчують, що професор детально проаналізував історію становлення вчення про право від найдавніших часів, помітивши в Античності «абсолютний авторитет природного права над позитивним» і наголосивши, що природне право – основа законодавства у кожній державі, яка ґрунтується на засадах розуму. Особливо активно П. Юркевич пропагує вчення Г. Гроція, передаючи суть його досить конкретно: «Жити розумом – природне право людини». Це і стало стрижнем роздумів професора і засадами аналізу концепції європейських мислителів. Концепція природного права П. Юркевича пов’язана з «філософією серця», що постає методологічним фундаментом морального обґрунтування права.

          Концепцію природного права використовують теоретики правової держави (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський), поклавши в її основу співвідношення прав особи та прав нації, переконання у превалюванні інтересів особистості над інтересами держави. Природне право у їхній інтерпретації гарантує свободу особистості й народу (нації), визнання людини як найвищої цінності.

          Ідеї правової держави стали стрижнем опрацьованої Б. Кістяківським філософії права. В основу своєї концепції законної та правової держави професор поклав принцип верховенства закону і концепцію природного права. Визнання природних, невідчужуваних прав особи є основним обмежувачем влади у правовій державі. Б. Кістяківський переконував: лише правова рівність є первинною гарантією реального відтворення принципу природного права – рівності всіх громадян. Філософія права Б. Кістяківського – своєрідний підсумок розвитку правової думки в Україні від найдавніших часів до початку XX ст. Воно засвідчує, що в українській філософсько-правовій думці стійко вкоренилася повага до природного права.