Лисенко О.М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, ступінь її розробки, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та завдання роботи, її об’єкт та предмет; охарактеризовані методологічні основи та теоретична база дисертаційного дослідження; визначаються положення, які відбивають наукову новизну дисертації; наводяться відомості про публікацію результатів дисертації, структуру і обсяг роботи.

Перший розділ – “Природа порівняльного правознавства” – присвячений з’ясуванню того, що являє собою порівняльне правознавство: метод, автономну науку чи і метод і науку; який термін доцільніше застосовувати до зазначеного явища; досліджується історія становлення та розвитку порівняльного правознавства, в тому числі й в Україні.

Підкреслюючи, що ім’я, яким позначається предмет (явище) або клас предметів (явищ), має виражати його смисл, дисертант доводить некоректність використання термінів “порівняльне право”, “порівняльне законодавство”, які, на його думку, можуть призвести не лише до термінологічної плутанини, а й до змішування різних за своїм змістом явищ. Оскільки  розуміння термінів “право”, “законодавство” пов’язане з явищами, призначенням яких є регулювання поведінки людей та їх спільностей, може виникнути думка про появу якоїсь нової галузі “порівняльного” права, тоді як порівняльне правознавство являє собою лише систему знань, а не правил поведінки. Виходячи з цього, робиться висновок, що найбільш коректним є використання терміну “порівняльне правознавство”.

Аналізуються різні підходи до змісту поняття “порівняльне правознавство”: від трактування його виключно як методу наукового аналізу до розуміння як самостійної юридичної науки. Автор дотримується позиції, згідно з якою питання про природу поняття “порівняльне правознавство” не можна вирішувати за способом   альтернативи “або-або” – або метод, або наука (чи, принаймні, наукова дисципліна). З одного боку, порівняння – це науковий метод дослідження, який широко використовується найрізноманітнішими юридичними науками, а з другого – широке застосування цього методу призвело до нагромадження значного матеріалу і як наслідок – до потреби розробки теоретичних передумов його використання, сфери застосування, типології тощо. Ці питання виходять за межі розуміння методу виключно як способу побудови і обгрунтування знання і становлять систему знань, яка і є складовою предмета порівняльного правознавства.

Розглядється історія становлення порівняльного правознавства, фактори, які стимулювали його розвиток, або ж, навпаки, гальмували його. Автором пропонується виділяти не чотири, як це в основному було до цього часу, а шість основних етапів в історії формування та розвитку порівняльного правознавства.

Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. До нього, зокрема, можна віднести працю Платона “Закони”, Арістотеля “Політика”, використання порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів, роботи англійського вченого Фортескью, німецьких юристів другої половини ХVІІ століття Струве і Стрика. В епоху Просвітництва до порівняльно-правового аналізу звертались англійський філософ Джон Локк, французький філософ Жан-Жак Руссо, італійський юрист Чезаре Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства залишив французький мислитель XVІІІ століття Шарль Луї Монтеск’є.

 Другий етап пов’язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками такого напряму були Г.Мейн в Англії, Лерміньє у Франції, А.Пост, І.Колер у Німеччині, М.М.Ковалевський та П.Г.Виноградов у Росії. Історико-правове спрямування мала також перша кафедра порівняльного правознавства та перші журнали з порівняльного правознавства.

Третій етап – це використання порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний імпульс його розвитку дали, зокрема, широкомасштабні кодифікаційні роботи, які розгорнулись у різних країнах Європи з початку ХІХ століття. Оскільки європейські країни знаходились у подібних економічних, політичних та соціокультурних умовах, то це обумовлювало аналогічні тенденції у розвитку законодавства.

Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право, як явище, існує не лише у формі закону, а й у інших формах – судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінює діапазон використання порівняльного правознавства. Викристалізовується по суті основна його мета: шляхом порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів з’ясовувати не тільки і навіть не стільки їх ефективність у досягненні емпіричних цілей, скільки виявляти закономірності еволюції правових систем і інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та зближення. Значний внесок у розвиток такого широкого підходу до порівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г.Радбрух, Дж.Біндер (Німеччина); Р.Салейль, Е.Ламбер, А.Леві-Ульман (Франція); Е.Роген (Швейцарія); Гальгано, Мароі, Ротонді, Т.Аскарелі (Італія); Х.Гаттерідж (Англія); Р.Паунд (США) та інші.

П’ятий етап – це формування теорії порівняльного правознавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-правового аналізу, його методики тощо.

Нарешті, шостий етап пов’язаний з поступовим переростанням теорії порівняльного правознавства в автономну науку: розширення кола досліджуваних тем, формування предмета порівняльного правознавства, його понятійного апарату, визначення місця в системі юридичних наук та інше. Особливе місце у становленні порівняльного правознавства як відносно самостійної галузі знань належить Міжнародному конгресу  порівняльного права, який відбувся в Парижі у 1900 році.

Дисертантом вперше робиться спроба дослідити розвиток порівняльного правознавства в Україні. Наводяться приклади використання порівняльно-правового методу ще з часів України-Русі. Вони свідчать про те, що його застосування в Україні, як і в Європі загалом, мало спочатку винятково практично-правотворчу спрямованість.

Більш-менш активний розвиток порівняльного правознавства починається тільки у XIX столітті і пов’язаний, насамперед, з іменами істориків українського, російського та зарубіжного права, такими, як В.В.Богішич, М.Ф.Владимирський-Буданов, І.І.Дитятин, М.Д.Іванішев, Ф.І.Леонтович, М.О.Максимейко, І.М.Собестьянський, М.М.Ясинський та інші. Крім “чистих” істориків права до порівняльно-правового аналізу звертались також представники галузевих юридичних наук. Це, зокрема, викладач Київського університету св.Володимира О.В.Романович-Славатинський, професор кримінального права і судочинства Київського університету О.Ф.Кістяківський, його син – професор Київського університету Б.О.Кістяківський та інші.

Аналізуються причини, які викликали занепад порівняльного правознавства з початку 20-х років XX століття: протиставлення соціалістичного та буржуазного права та домінування думки про їх непорівнюваність; визнання єдино вірним методу матеріалістичної діалектики; ізоляція країни.

Ставлення до порівняльного правознавства почало змінюватись лише в 60-х роках минулого століття, коли під впливом “хрущовської відлиги” активізувались економічні і культурні зв’язки СРСР з “капіталістичними” країнами. В юридичній пресі з’явився ряд цікавих дискусійних статей, присвячених порівняльному правознавству, його завданням і функціям, об’єктам, сферам застосування тощо. Все більше уваги порівняльному правознавству приділялось на наукових конференціях, круглих столах, симпозіумах.

Нова віха у розвитку порівняльного правознавства в Україні безпосередньо пов’язана із здобуттям нею державної незалежності у 1991 році. Потреба в формуванні власне української національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку та міжнародним стандартам, прилучення України до європейських і світових інтеграційних процесів, відмова від методологічного монізму та перехід на позиції методологічного плюралізму – все це дало поштовх до принципової переоцінки попередніх уявлень про місце і роль порівняльного правознавства у вітчизняній юридичній науці та перспектив його подальшого розвитку. Нині стає все очевиднішим, що без вивчення і використання нагромадженого досвіду іншими державами у розвитку законодавства та вирішенні інших правових проблем, обміну правовою інформацією, науковими ідеями, становлення національної правової системи, її зближення з правовими системами  розвинутих країн, у першу чергу європейських, неможливе.

У  розділі другому – “Характеристика порівняльного право­знавства як науки” – досліджуються питання предмета порівняльного правознавства, його функцій, методології, структури, місця класифікації правових систем в структурі порівняльного правознавства, а також майбутнього розвитку правової системи України.

Аналізуючи різноманітні позиції, висловлені в літературі щодо меж порівняльного правознавства, дисертант вважає, що вихід за межі застосування порівняльно-правового методу в порівняльному правознавстві не тільки можливий, а й необхідний, проте весь арсенал засобів і способів пізнання, які ним використовуються, має бути спрямований на досягнення цілей порівняльного правознавства і не виходити за межі його предмета. На думку автора, вивчення іноземного права, яке не переслідує порівняльно-правової мети, не відноситься до предмета порівняльного правознавства; воно може дати лише матеріал для майбутніх порівняльно-правових досліджень. Не охоплюються предметом порівняльного правознавства також дослідження, в ході яких до аналізу іноземного права звертаються з метою вирішення певних проблем національного права. Не складатимуть предмет порівняльного правознавства порівняльно-правові дослідження внутрішнього права, якщо вони обмежуються вирішенням конкретної проблеми, яка не виходить за межі правової системи федерації чи унітарної держави (наприклад, уніфікації чи диференціації законодавства). Історико-правові порівняльні дослідження в межах порівняльного правознавства можливі і нерідко необхідні в тій мірі, в якій вони сприяють досягненню основних цілей порівняльного правознавства – виявленню загального, особливого і одиничного в існуючих правових системах та їх інститутах, розкриттю їх взаємовпливу та визначенню тенденцій і закономірностей їх розвитку. Порівняльному правознавству, як і будь-якій науці, властива своя специфічна, відносно самостійна сукупність закономірностей правових явищ – це закономірності розвитку правових систем, встановлення загального і особливого, подібного і протилежного в них, їх взаємовпливу та тенденцій розвитку.

Здійснюється спроба окреслити коло питань, які складають предмет порівняльного правознавства. Це теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, які застосовуються в порівняльно-правових дослідженнях, тобто його методологічна частина; порівняльне  дослідження  правових систем  сучасності,  їх  типологія  і  класифікація, закономірності розвитку; порівняльний аналіз законодавства різних країн (зокрема, європейських) з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку в умовах інтеграційних процесів, які відбуваються нині у Європі та світі; порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина та порівняння відповідних правових механізмів; порівняльне дослідження правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на її ефективність; порівняльний аналіз індивідуальної, професійної та суспільної правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій і перспектив їх розвитку.

Наведений перелік напрямів, які складають предмет порівняльного правознавства, не претендує на вичерпність, а сам його предмет, як і предмет будь-якої іншої науки, не є чимось раз і назавжди визначеним і застиглим. Він може доповнюватись новими напрямами, які обумовлені розвитком як самого порівняльного правознавства, так і інших галузей знання. Проте розширення предмета порівняльного правознавства не є безмежним. Таке розширення за рахунок предметів інших юридичних наук, як це інколи має місце нині, призводить до розмивання предмета порівняльного правознавства, а разом з тим і до невизнання за ним статусу самостійної науки.

З’ясовується зміст понять мета, завдання, функції науки. Виділяються функції порівняльного правознавства, притаманні юридичній науці в цілому, але модифіковані стосовно особливостей його предмета, та специфічні його функції. До перших з них відносяться: онтологічна, яка в свою чергу поділяється на описову (констатаційну) і інтерпретаційну, інформаційна, евристична, методологічна, прогностична, практично-організуюча, політико-правова, інтегративна; розкривається зміст цих функцій. Серед специфічних функцій порівняльного правознавства виділяються: функція подолання ізоляції національної правової системи та національної обмеженості правового мислення; функція збагачення національної правової системи правовим досвідом інших народів завдяки проникненню в їх правову культуру; функція гармонізації та уніфікації національної правової системи з іншими, насамперед європейськими, правовими системами у зв’язку з “інтернаціоналізацією” сучасного правового життя; функція “інтернаціоналізації” вітчизняної юридичної освіти, подолання її національної обмеженості (самодостатності). Дається коротка характеристика цих функцій.

При аналізі методології порівняльного правознавства підкреслюється, що методологія сучасної науки являє собою досить складне і багатопланове утворення. Одним з основних її завдань є подолання економіко-матеріалістичного монізму в підході до аналізу правових систем і перехід до філософської поліметодології, що зовсім не означає відмови від принципів, законів та категорій діалектики. Обгрунтовується необхідність їх використання порівняльним правознавством. Серед інших загальнофілософських методів особливого значення для порівняльного правознавства набуває системний підхід.

Разом з тим наголошується на домінуючій ролі порівняльно-правового методу в порівняльному правознавстві. В роботі розглядаються правила порівняльно-правового аналізу, запропоновані в літературі, пропонуються дещо відмінні від існуючих підходи до їх формулювання, “прив’язані” до стадій порівняльно-правового процесу. Показано роль інших методів в проведенні порівняльно-правових досліджень, зокрема таких, як формально-юридичний або ж нормативно-догматичний, конкретно-історичний, конкретно-соціологічний, статистичний, метод правового моделювання, математичні і кібернетичні методи, методи електронно-обчислювальної техніки.

Піддаються аналізу підходи до структурування порівняльного правознавства, зокрема таких відомих вчених, як Х.Гаттеридж, М.М.Марченко, Ю.О.Тихомиров. Відзначаючи позитивні риси та недоліки цих підходів, здобувач пропонує власний погляд на це питання, який грунтується на виділенні трьох складових частин в структурі порівняльного правознавства: наукознавчої, методологічної та прикладної.

 Наукознавча частина включає положення, які стосуються поняття порівняльного правознавства, історії його становлення і розвитку, предмета і структури, цілей, завдань і функцій, системи методів, які використовуються порівняльним правознавством, а також його місця в системі юридичних наук.

Методологічна частина зводиться, головним чином, до вчення про метод порівняльно-правового аналізу, його рівні, прийоми та правила, співвідношення з іншими методами, які використовуються порівняльним правознавством, та розробки методики проведення порівняльно-правових досліджень щодо окремих об’єктів.

Прикладна частина дозволяє розкрити особливості застосування  методології порівняльно-правового аналізу на різних його рівнях.

Макрорівень порівняльно-правового аналізу передбачає використання його методології для класифікації (типології) правових систем та розкриття особливостей їх типів (сімей), а також для порівняльних досліджень окремих правових систем.

Мікрорівень порівняльно-правового аналізу характеризується застосуванням його правил, прийомів, методик для проведення досліджень окремих правових категорій, інститутів, норм та інших правових явищ, що належать до різних правових систем або їх типів (сімей).

Висвітлено соціальний сенс та призначення типології (класифікації) правових систем, яка є одним з головних завдань науки порівняльного правознавства. Проаналізовано критерії класифікації правових систем, запропоновані в літературі, і виділено найбільш суттєві з них: спільність історичного шляху формування (виникнення і розвитку) права, тобто його генезису; спільність зовнішніх форм виразу правових норм, тобто джерел права; подібність внутрішньої форми права, тобто його  структури; ідентичність або ж подібність юридичних термінів, категорій і понять, а також способів викладу і систематизації нормативного матеріалу. Дається коротка характеристика правових сімей.

Застерігаючи проти абсолютизації позаправових критеріїв класифікації правових систем, автор у зв’язку з цим особливу увагу зосереджує на аналізі слов’янської (євразійської) правової сім’ї, прихильники конструювання якої з’явилися останнім часом не лише в Росії, а й в Україні. Зазначається, що позиції її прибічників фактично базуються на геополітичній течії євразійства, в основу світогляду якої покладений принцип географічних координат та ідея слов’янської єдності, зокрема так званого панславізму, де з мовної єдності слов’янства виводиться його культурна єдність. На думку автора, названий світогляд є таким же обмеженим, як і поширений донедавна класовий підхід. Слов’яни, будучи єдиною просторовою і мовною групою, не є єдиною культурною групою. Для вибору стратегії подальшого правового розвитку України має значення не геополітика, а культурополітика, у зв’язку з чим в дисертації дається коротка характеристика доктрин культурного розмежування цивілізацій – таласократії і телурократії. Проаналізувавши риси названих цивілізацій, дисертант робить висновок, що Україна історично є цивілізацією таласократичної орієнтації, під переважаючим впливом якої віками формувалися основи її культурної, у тому числі правової, традиції.

В третьому розділі – “Місце порівняльного правознавства в системі юридичних наук” – особлива увага зосереджена на розмежуванні предметів порівняльного правознавства та таких наук, як теорія держави та права, історія держави та права, галузеві юридичні науки, міжнародне право, європейське право, порівняльне державознавство. Показані можливості використання порівняльно-правового методу в цих науках, а також вплив зазначених наук на розвиток і збагачення порівняльного правознавства. Аналізується стан викладання порівняльного правознавства у вищих навчальних закладах.

У розділі робиться висновок про те, що на відміну від зовсім недавніх часів, коли порівняльне правознавство розглядалось як напрям загальної теорії держави та права ( деякі автори продовжують дотримуватися такої точки зору і зараз), нинішній стан його розвитку дає підстави стверджувати про автономність порівняльного правознавства в системі юридичних наук.

Автор вважає, що головним у розмежуванні предметів порівняльного правознавства та історії держави та права є те, що історія права вивчає загальні закономірності та специфічні особливості виникнення і функціонування права в тій або іншій конкретно-соціологічній обстановці, в певній країні, в хронологічній послідовності, тоді як порівняльне правознавство історія цікавить лише в тій мірі, в якій вона впливає на розвиток правової системи тієї чи іншої країни.

Аналізуючи співвідношення порівняльного правознавства з галузевими юридичними науками та наукою міжнародного права, дисертант приходить до висновку про сумнівність конструювання галузевих порівняльних юридичних наук, оскільки вони не можуть мати ні свого власного предмета, ні методу, без чого не можуть претендувати на самостійність. Це не виключає доцільності, більш того необхідності, ширшого впровадження у навчальний процес порівняльно-галузевих навчальних дисциплін.

На відміну від міжнародного права, яке теж опосередковано має справу з правовими системами різних держав (особливо це стосується міжнародного приватного права), порівняльне правознавство є “чистою наукою” (поширені на початку XX століття уявлення про нього як про якесь “вселенське право” відійшли в минуле), в той час як міжнародне право є одночасно наукою і розгалуженою правовою системою.

Спільні риси і відмінності притаманні також порівняльному правознавству і європейському праву. Спільним для них є, зокрема, їх молодість, історія становлення (відображення інтеграційних процесів), методологічний інструментарій, дослідницький правовий простір тощо. Разом з тим європейське право, як і міжнародне право, є насамперед великим “правовим масивом”, який охоплює норми міжнародного і внутрішнього права, що до того ж належать до різних галузей публічного і приватного права. Порівняльне ж правознавство – це, як підкреслювалось, “чиста наука”.

У зв’язку з тим, що в останнє десятиріччя на пострадянському просторі активно формується ще одна, раніше невідома вітчизняній юридичній науці, відносно відособлена сфера наукових досліджень, яка претендує на статус самостійної науки – порівняльне державознавство, виникає потреба з’ясувати його співвідношення з порівняльним правознавством. Слід зазначити, що для порівняльного державознавства головним об’єктом дослідження є державний інститут, тоді як порівняльне правознавство досліджує його виключно як елемент правової системи. Крім цього, явища державного, політичного характеру цікавлять порівняльне правознавство переважно тією мірою, якою вони урегульовані правом, тоді як порівняльне державознавство вивчає ці явища як такі, що реально склалися.

Автор вважає, що стан викладання навчальної дисципліни “Порівняльне правознавство” нині знаходиться на неналежному рівні, у зв’язку з чим пропонує запровадити її викладання в усіх вищих юридичних навчальних закладах. Рекомендується також ввести в навчальні програми спецкурси, де викладання галузевого права здійснювалося б на основі застосування порівняльного методу. Це можуть бути навчальні дисципліни з порівняльного конституційного права, порівняльного цивільного права, порівняльного адміністративного права, порівняльного трудового права і т.д.