Маєвська А.В. Тягар утримання майна і наслідки його порушення у цивільному праві України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, методологічну основу, зазначено наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться дані про апробацію і впровадження результатів наукового пошуку, а також про публікації дисертанта за темою дисертації.

Розділ 1. «Становлення тягаря утримання майна в цивільному праві» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню стану наукової розробки проблематики дисертаційного дослідження .

Підрозділ 1.1. «Доктринальні та практичні підходи до формування субінституту тягаря утримання майна» присвячено дослідженню проблем виникнення та становлення тягаря утримання майна, як субінституту, поява якого зумовлена важливим соціальним значенням права власності та речових прав на чуже майно.

Доводиться, що тягар утримання майна за своєю суттю є юридичним обов’язком для власника або іншої особи, для якої він виникає на підставі договору або закону. У своєму здійсненні цей обов’язок забезпечений нормами матеріального та процесуального права. Враховуючи, що тягар утримання майна може стосуватися не лише власника, а й інших осіб, доводиться, що тягар утримання майна є комплексним правовим утворенням, а норми, що його закріплюють, входять до складу не лише інституту права власності, а й інших речових прав. Автором наголошується, що тягар утримання майна закріплюється декількома галузями права (земельного, житлового, сімейного тощо).

Автором визначаються характерні властивості тягаря утримання майна: правовідносини щодо тягаря утримання майна регулюються комплексом норм, переважна більшість яких закріплено у ЦК України; тягар утримання майна має свою сферу застосування, пов’язану з реалізацією права власності; тягар утримання майна має засоби правового впливу; відповідні норми регулюють відносини, які мають на меті припинення неналежного виконання тягаря утримання майна та поновлення порушених прав; має особливі причини виникнення (соціальну, правову, природну, темпоральну та часову).

Тягар утримання майна зобов’язує власника і одночасно являється примусом вчинити певні дії щодо належного йому майна відповідно до вимог закону чи адміністративного акту. Примусовий тягар утримання майна може встановлюватися в публічних інтересах. Добровільний тягар утримання майна може бути встановлений договором чи одностороннім правочином (складом односторонніх правочинів), наприклад, заповітом та прийняттям спадщини. До встановлення добровільного тягаря утримання майна можна віднести: встановлення сервітуту в заповіті (ст. 1246 ЦК України), заповідальний відказ (ст.ст. 1237–1238 ЦК України), покладення на спадкоємця інших обов’язків (ст. 1240 ЦК України). Тягар утримання майна може існувати як щодо власного майна, так і щодо чужого майна, яке належить особі на певному правовому титулі.

Підрозділ 1.2. «Становлення субінституту тягаря утримання майна та його цивільно-правова характеристика» присвячено історичній ретроспективі встановлення правової категорії тягаря утримання майна.

З’ясовано, що вперше тягар утримання майна як правовий обов’язок був закріплений в Конституції України 1996 р., у ч. 3 ст. 13 якої встановлено, що власність зобов’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Таке формулювання відображає концепцію необхідності активного ставлення до речі (майна), згідно з якою річ не може сама собою проявити свої шкідливі властивості. Вони проявляються лише внаслідок діяльності з її використання. Крім того, можливість завдання збитків пов’язується як із діяльністю людей, так із наслідками бездіяльності.

Тягар утримання майна встановлюється виключно в інтересах «загального блага» чи суспільного охоронюваного законом інтересу. Проте, в окремих випадках, він може бути встановлений індивідуальним приписом в інтересах окремого власника. Обмеження прав власника повинні встановлюватися на підставі закону та у визначених ним межах. При цьому, має бути забезпечена рівність усіх власників щодо такого роду обмежень.

Підрозділ 1.3. «Сутність і призначення тягаря утримання майна» присвячено з’ясуванню сутності досліджуваного правового явища, яке визначено позитивним правом. Автор виходить з того, що тягар утримання майна – це правовий субінститут (група однорідних за спрямуванням правового регулювання правових норм), який встановлює певні юридичні обов’язки для власника і забезпечений нормами матеріального та процесуального права.

Свобода не може бути безмежною і є усвідомленою необхідністю, а тому для визначення міри (межі) цієї свободи, з огляду на свободи інших осіб, слід їх взаємно врівноважити. Свободу власності потрібно врівноважити імперативними приписами законодавства, які б дозволили уникнути конфлікту інтересів щодо належного власнику чи іншому володільцю майна та третіх осіб, врахувати природний характер права власності, встановити механізм забезпечення покладення на власника витрат щодо утримання майна та убезпечити інших учасників цивільних правовідносин від шкідливих проявів об’єктів права власності. Отже, тягар утримання майна встановлюється стримуючими приписами закону, які мають два прояви: публічно-правовий та приватноправовий.

Розділ 2. «Правовідносини тягаря утримання майна» складається з трьох підрозділів, в яких розкриваються питання щодо суб’єктів, об’єктів та змісту тягаря утримання майна.

У підрозділі 2.1. «Суб’єкти (носії) тягаря утримання майна» розкривається застосування термінів «суб’єкт» та «носій» тягаря утримання майна, а також «вигодонабувач». Доведено, що носієм тягаря власності є сам власник, або особи, на яких власник покладає виконання обов’язків, що складають зміст тягаря утримання майна. Крім того, носієм тягаря власності можуть бути й особи, які отримали річ, але належним чином, або відповідно до вимог чинного законодавства, не перевели (оформили) на себе право власності, або особи, які покликані здійснювати тягар власності за власника, в силу прямої вказівки (припису) закону чи договору. Так, зобов’язаним є опікун, який відповідно до ст. 55 ЦК України повинен забезпечувати особисті немайнові й майнові права та інтереси малолітніх, або осіб, які визнані недієздатними. Якщо опікун діє за підопічного, то він приймає на себе всі права та обов’язки підопічного. Отже, очевидно, що опікун повинен здійснювати й права підопічного стосовно його власності та нести тягар власності.

Застосування терміну «носій права та обов’язку» щодо суб’єкта тягаря утримання майна надає можливість відійти від більш загального поняття «суб’єкт» та звузити сферу його застосування до абсолютних правовідносин речового характеру. Крім того, цей термін точніше відображає правове становище учасника таких правовідносин і орієнтує на приналежність йому специфічних юридичних обов’язків. Прийнято до уваги семантичне навантаження терміну «носій» як особи, якій належать певні юридичні обов’язки. При цьому доводиться, що застосування цього терміну дозволяє акцентувати увагу саме на зобов’язуючій складовій змісту правовідносин – юридичним обов’язкам.

У підрозділі 2.2. «Об’єкти тягаря утримання майна» розкриваються особливості виконання обов’язків щодо окремих об’єктів тягаря утримання майна.

Знаходження ст. 322 ЦК України в розділі 23 ЦК України «Загальні положення про право власності» свідчить про те, що законодавець розглядає це правове явище в контексті права власності. Отже, об’єктами відносин, щодо яких проявляється тягар утримання майна, є об’єкти права власності. Тягар утримання майна неоднорідно розподіляється між власниками, зважаючи на таку властивість об’єктів права власності як їх оборотоздатність. Так, наприклад, тягар утримання майна, що може перебувати виключно у власності держави, покладається на державу і не може бути покладено на інших осіб.

Тягар утримання майна проявляється в правовому режимі майна, який охоплює собою: порядок регулювання відповідних відносин, що виникають в результаті комплексу взаємопов’язаних правових засобів; порядок регулювання майнових прав на основі єдиного концептуального підходу (стрижня), що визначає його загальне спрямування; встановлення порядку виконання юридичних обов’язків та спонукання їх носіїв до виконання; порядок регулювання відносин, що включає в себе відповідний набір правових засобів і можливостей. Надання тому чи іншому об’єкту цивільних прав певного правового режиму слугує упорядкуванню цих відносин, забезпеченню охорони прав суб’єктів, встановленню підвищених чи кваліфікованих, порівняно з іншими об’єктами підстав приналежності прав.

У підрозділі 2.3. «Зміст тягаря утримання майна» розглядаються юридичні обов’язки з утримання майна. Конкретний обсяг таких обов’язків залежить від правового режиму майна та його призначення, особливості способів використання майна тощо. Тягар утримання майна визначено як правовий обов’язок, як вид та міра належної поведінки суб’єкта права, що встановлені приписами чинного законодавства для задоволення інтересів уповноваженої особи та забезпечена державою.

Визначаючи момент виникнення тягаря утримання майна, слід виходити із загальних правил про момент виникнення права власності, що встановлені ст. 334 ЦК України. Власник може нести тягар утримання лише з моменту заволодіння річчю. Не маючи права володіння річчю (майном), власник фізично не може здійснювати стосовно неї ті дії, які можуть потенційно складати тягар власності. Тому, тягар власності виникає з моменту заволодіння річчю.

Зміст тягаря утримання майна як обов’язку власника щодо належної йому речі встановлюється законодавцем, спеціальними актами цивільного законодавства і конкретизується відповідно до правомочностей власника. Відповідно до цього, тягар утримання майна як тягар власності, існує стосовно володіння, користування та щодо розпорядження майном.

Розділ 3. «Наслідки порушення обов’язку з тягаря утримання майна» складається з трьох підрозділів і присвячений встановленню та дослідженню правових наслідків порушення обов’язку з тягаря утримання майна.

У підрозділі 3.1. «Поняття та види порушень тягаря утримання майна» розглядаються та аналізуються форми неналежного виконання власником своїх обов’язків з утримання майна. Якщо власник неналежним чином виконує свої обов’язки щодо утримання майна чи своєю поведінкою створює умови, що можуть призвести до погіршення чи знищення майна, і це стосується охоронюваних законом інтересів інших осіб, то це повинно кваліфікуватися як неналежне здійснення права власності.

Обов’язки власника у ЦК України на загальному рівні визначені через зобов’язування власністю (ч. 4 ст. 319 ЦК України); недопустимості використання власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні властивості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК України); тягаря утримання майна (ст. 322 ЦК України); ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України).

Відповідно будь-яке невиконання покладених на власника чи титульного володільця юридичних обов’язків може розглядатися як порушення приписів чинного законодавства.

Автором пропонується розглядати в якості порушення тягаря утримання майна неналежне виконання чи недотримання обтяжень власника або створення умов, які призводять до погіршення чи знищення майна, що загрожує охоронюваним законом правам та інтересам інших осіб.

Порушенням обов’язків щодо утримання майна можуть завдаватися збитки і самому власнику, адже майно, у випадку його неналежного утримання, втрачає свої корисні властивості та може стати непридатним для використання. В окремих випадках це може створити загрозу, заподіяння шкоди здоров’ю та життю власника (якщо ним є фізична особа) та інших фізичних осіб. Так чи інакше, невиконання тягаря утримання майна призводить до збитків чи шкоди.

У підрозділі 3.2. «Примусове вилучення майна як наслідок порушення тягаря утримання майна» розкриваються наслідки порушення обов’язку утримання майна, зокрема, можливість, у встановленому законом порядку, втручатися у права власника.

Чинне законодавство України передбачає примусове вилучення майна у власника як санкції за вчинене правопорушення (публічно-правове чи приватноправове), або у випадку настання суспільної необхідності. За своєю юридичною природою суспільна необхідність є передбаченим законом юридичним фактом як підставою для прийняття, у встановленому порядку та формі, судом рішення про позбавлення чи обмеження прав інших осіб. Крім того, ще в римському приватному праві примусове вилучення майна було психологічно-специфічною функцією публічних обмежень.

Одним із випадків примусового припинення права власності у зв’язку із недотриманням тягаря утримання майна є примусове припинення права власності на земельну ділянку, що передбачено ст. 143 ЗК України. Відповідно до цієї статті підставами для примусового припинення права власності є: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, не усунення допущених порушень (забруднення земель) в строки, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

З невиконанням тягаря власності пов’язані правила щодо викупу пам’яток історії та культури, передбачені ст. 352 ЦК України. Ця норма вказує на інтерес держави та суспільства щодо збереження пам’яток історії та культури, внаслідок чого на їх власників законом покладено тягар бережливого ставлення до цих особливих об’єктів права власності. Його невиконання призводить до наслідків, передбачених ст. 352 ЦК України.

Примусове вилучення майна у власника є крайнім заходом, а тому його застосування має відповідати характеру та суті порушення тягаря утримання майна.

У підрозділі 3.3. «Порушення тягаря утримання майна як підстава для набуття права власності за набувальною давністю» розглядається та аналізується питання про взаємозв’язок набуття права власності за набувальною давністю і недотриманням тягаря утримання майна.

Набувальна давність розглядається як підстава набуття добросовісним набувачем права власності на річ та підстава втрати попереднім власником права власності на неї. Проте, у цивільному законодавстві та цивілістичній доктрині наголос зроблено на перший аспект цього правового явища, про що свідчить як його назва, так і місце в системі цивільно-правових норм цивільного законодавства більшості країн.

Інститут набувальної давності є можливою правомірною підставою втрати права власності тією особою, яка не виконує своїх обов’язків щодо несення тягаря власності та не проявляє до свого майна належної турботи, не здійснює своє право власності та не виконує юридичні обов’язки. У такій конструкції набувальна давність може розглядатися як один із наслідків неналежного виконання обов’язків за тягарем утримання майна.