Мачуліна І.І. Соціально-реконструкціоністський підхід у практиках формування професійної культури фахівця у вищій школі

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, аргументується наукова новизна одержаних результатів, а також їхнє практичне і теоретичне значення, вказується на особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

         Перший розділ дисертаційного дослідження – “Теоретико-методологічні основи аналізу вищої школи як середовища формування майбутнього фахівця” присвячений аналізу основних теоретичних та методологічних підходів до сутності освіти. Проаналізовано стан, а також домінуючі напрями трансформаційних змін сучасної вищої освіти в Україні та їхній вплив на розвиток особистості майбутнього фахівця.

          У першому підрозділі “Евристичний потенціал теоретико-методологічних підходів до формування сучасного фахівця у вищій школі як основа соціального реконструкціонізму” на основі аналізу зарубіжних та вітчизняних теоретичних уявлень про освіту, відзначено, що роль освіти в суспільстві тісно пов’язана з економічними, культурними, соціальними процесами та особливостями певного етапу його розвитку. Сукупний результат дослідницької діяльності щодо визначення місця і ролі освіти в суспільстві дозволив виявити специфіку соціологічного підходу до освіти, в рамках якого проаналізовані такі методологічні підходи, як культурологічний, діяльнісний, системний, інституціональний, конфліктний, структурно-функціональний. Для аналізу освіти в контексті розвитку особистості майбутнього фахівця продуктивними виявилися компетентнісний, соціокомунікативний та соціокультурний підходи, пов’язані з запровадженням нової некласичної парадигми освіти.

        Аналіз сучасних концепцій дозволив зробити висновок про домінування ідеї корінної перебудови освітньої системи за новими принципами, оскільки кожний напрямок соціології освіти виокремлює в якості об’єкта свого дослідження комплекс суперечностей, що зумовлені процесом глобалізації, трансформаційними змінами  та особливостями постмодернізаційної ситуації в суспільстві.

         Автором підкреслюється, що для осмислення напрямків реформування освіти з метою підготовки спеціаліста до дій в суспільстві постійних трансформацій методологічно важливо запровадити новий підхід до освіти, що на основі інтеграції всіх попередніх підходів дозволить розвивати професійну культуру майбутнього фахівця в руслі соціального реконструкціонізму, який дозволяє акцентувати увагу саме на перетворюючій діяльності в ході соціокультурних трансформацій.

          Метою соціально-реконструкціоністського підходу є удосконалення і перетворення суспільства, виховання фахівців для трансформацій і соціальних реформ. Завдання педагогів – формувати у майбутніх фахівців такі навички і знання, які дозволили б їм виявляти проблеми, від яких страждає суспільство, і вирішувати їх. При вирішенні цього завдання, викладач виступає агентом соціальних реформ і змін, керівником проектів і лідером досліджень. В навчальному плані велика увага приділяється суспільним наукам і методам соціальних досліджень, вивченню тенденцій сучасного і майбутнього розвитку суспільства, втілення в процес навчання ідеалів рівності, культурного плюралізму.

          В методологічному плані та для більш досконалого аналізу соціально-реконструкціоністського підходу, дисертант зупиняється на соціальному конструкціонізмі – соціологічній теорії пізнання, яка була розвинута П. Бергером і Т. Лукманом в їхній праці “Соціальне конструювання реальності”. Автори зазначають, що соціальна реальність має два сектори: непроблематичний (в рамках якого люди користуються старими, тобто набутими знаннями) та проблематичний (коли, особистість стикається з проблемою, а потрібних знань для її вирішення немає). Використовуючи напрацювання П. Бергера та Т. Лукмана, в дисертації доводиться, що за умов сучасного суспільства, яке  трансформується, людина майже постійно знаходиться в проблематичному секторі (особливо це стосується професійної сфери). Саме тому головним чинником розвитку сучасного суспільства стає освіта. Завдання освіти полягає в тому, щоб сформувати такий рівень професійної культури, завдяки якому фахівець за допомогою реконструкції обов’язково знаходив би оптимальне рішення професійної проблеми.

          Отже, запропонований автором соціально-реконструкціоністський підхід до формування професійної культури може розглядатися, як ефективний при вирішенні фахівцями принципово нових завдань, що виникають у зв’язку з модернізацією сучасного суспільства. 

          У другому підрозділі “Трансформація освітньої парадигми в умовах глобалізації суспільства: принципи реконструкції” розглядається проблема зміни освітньої парадигми наприкінці ХХ – початку ХХІ століття та її вплив на розвиток особистості майбутнього фахівця. Аналізуються основні причини реформування системи вищої освіти у світі в цілому і в Україні зокрема. Підкреслюється, що сьогодні розвиток освіти проходить в умовах глобалізації, яка означає, що людство входить в єдину систему соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв’язків, взаємодії і відносин. Глобалізація вищої освіти в умовах інформаційного суспільства передбачає універсалізацію національних, етнічних, традиційних, мовних, галузевих, відомчих та інших структур на підставі формування глобальної культури; фіксацію зміщення всесвітньої інформаційно-знаннєвої, духовної культури в епіцентр сучасної освіти; трансформацію діалогу освіти і культури. Визначені основні риси постмодернізації, які допомагають більш глибше зрозуміти тенденції та потреби сучасності, де головним капіталом стають інформація і знання.

У зв’язку з цим, відбувається зміна вектора освітянської діяльності та духовно-морального самовизначення спеціаліста. Завдяки гуманізації, фундаменталізації, індивідуалізації та технологізації культуротворчого процесу у вищій школі серед завдань освіти домінує націленість на формування у майбутнього спеціаліста здатності до відповідальної реконструкції соціальних об’єктів в інтересах сучасного суспільства. Принципи безперервності освіти та її випереджувального розвитку дозволяють коректувати напрям на прогностичне спрямування освітніх технологій, на розвиток організаційних, структурних, управлінських і дидактичних нововведень.

Отже, принципи реконструкції парадигми вищої освіти орієнтують на формування таких якостей фахівця, які дозволять йому корінним чином перебудовувати, переобладнувати об’єкт майбутньої професійної діяльності за новими принципами або відновлювати та розвивати краще з набутого, підвищуючи ефективність, продуктивність праці. Всі ці перебудови за новими принципами обумовлюються соціальними трансформаціями, що відбуваються і є відповіддю на виклики сучасності.

         У третьому підрозділі “Сутність і зміст професійної культури фахівця в контексті постмодернізаційних трансформацій” зазначено, що умови сучасного світу спонукають до переосмислення тих завдань, які ставить сьогодні перед собою вища освіта у формуванні професійної культури фахівця, здатного ефективно діяти в умовах конкуренції в ринковій економіці, виявляти проблеми та тенденції розвитку в усіх сферах суспільства та використовувати свої знання для реконструкції соціальних об’єктів на нових засадах.

На основі введення поняття “модель спеціаліста”, що означає однозначну внутрішньо несуперечливу сукупність найзагальніших соціальних вимог до рівня його професійної компетентності, світоглядних і етичних позицій, загальної і професійної культури, визначені основні компоненти професійної культури. Першим компонентом є система професійних знань, навичок, умінь; другий компонент – це загальний світогляд фахівця, який є наслідком процесу гуманізації та гуманітаризації освіти; третій – здатність до професійного та особистісного самовдосконалення; четвертий компонент –реконструкціоністський, який визначається спроможністю фахівця до перетворюючої діяльності. 

В роботі зазначається, що зважаючи на потреби суспільства, підготовка фахівців у вищих навчальних закладах повинна супроводжуватися розвитком високого рівня не тільки професійної, а й загальної культури, адже за основу взята теза про те, що професійний розвиток фахівця є невід’ємним від загальнокультурного. Сучасному постіндустріальному суспільству потрібні не просто фахівці високої кваліфікації, але, в першу чергу, люди етичні, культурні, творчі, всебічно освічені. Розглядаючи культуру як соціальний механізм взаємодії особистості з мінливим оточуючим середовищем, автор підкреслює, що в цьому сенсі вона забезпечує передачу знань і досвіду, а також розвиток методології і алгоритмів перетворювальної діяльності. При цьому, як інтеграційний показник вона орієнтує на вивчення особистості з точки зору її активності, спрямованості, структурної впорядкованості, цілісності діяльності. Тому професійна культура виступає як реалізація духовного оснащення особистості спеціаліста, що дозволяє підвищувати її загальнокультурний рівень, формувати необхідні якості сучасного фахівця.

Враховуючи виклики сучасності та нові, більш високі вимоги до особистості майбутнього фахівця, автор пропонує власне визначення професійної культури, доповнюючи його реконструкціоністським вектором. Отже, професійна культура – це характеристика соціально-професійних якостей фахівця, здатність і потреба самостійно їх вдосконалювати й реконструкціювати для вирішення нестандартних, ускладнених професійних завдань та особистого культурного зростання.

Другий розділ “Реконструкційний вектор формування професійної культури фахівця у вищому навчальному закладі” присвячено особливостям формування професійної культури майбутнього фахівця у вищому навчальному закладі, здатного до реконструкціоністської діяльності в умовах постійних суспільних трансформацій.

          У першому підрозділі “Особистісно-діяльнісні засади реконструк- ціоністського підходу в формуванні професійної культури фахівця у вищій школі” для впровадження нового підходу у навчально-виховний процес автор використовує вже розроблений особистісно-діяльнісний підхід, який за умов нової парадигми освіти набув особливої актуалізації.

      Аналіз особистісно-діяльнісних засад дозволяє виокремити основні компоненти соціально-реконструкціоністського підходу, серед них особистісний, який  базується на мотивах, цілях, інтересах особистості студента та їх розвитку; діяльнісний, який реалізується через освітню діяльність студентів в процесі навчання. В рамках ВНЗ вдається формувати такі характеристики діяльності, як предметність, активність, цілеспрямованість, мотивованість, усвідомленість. В роботі підкреслюється, що діяльнісний компонент є важливою складовою для вироблення соціально-реконструкціоністського вектора освіти: в загально-педагогічному плані – це положення про суб’єкт-суб’єктні відношення викладача і студента та активність особи, що навчається; у загально-психологічному – це теорія діяльності особистісно-діяльнісного опосередкування, де акцент ставиться на психологічній готовності до реконструкції реальності за новими принципами. Отже, на основі компонентів особистісно-діяльнісного підходу, автор виокремлює ще один компонент, реконструкціоністський, який визначається перш за все творчим потенціалом особистості, розвитком інноваційних якостей майбутнього фахівця. В контексті соціально-реконструкціоністського підходу творчість як найвищий ступінь діяльності, може бути представлена критерієм розвитку як професійної, так і загальної культури особистості.

Аналіз емпіричних досліджень показав, що студенти ВНЗ серед значущих якостей сучасного фахівця, крім професійних знань, виділяють і такі як ініціативність, самостійність в прийнятті рішень, організаційні навички, уміння працювати з людьми, намагання постійно удосконалювати свої знання, креативність, а також уміння працювати в умовах конкуренції. Це свідчить про те, що студенти усвідомлюють необхідність формування таких якостей, які відповідають вимогам часу.

     Сучасні фахівці мають бути заповзятливими, творчими людьми, які здатні самостійно вирішувати в ситуації вибору, готові до співробітництва, до міжкультурної взаємодії, яких відрізняє толерантність, витримка, почуття відповідальності за країну, її соціально-економічне і культурне процвітання. Головними результатами такого становлення особистості стануть: підвищення інтелектуального рівня розвитку, формування творчої активності, спрямованої на саморозвиток особистості і на удосконалення суспільних відносин.

Таким чином, соціально-реконструкціоністський підхід спрямований на розвиток тих якостей, які є індивідуальними для кожного студента і соціально-значущими для прогресивного розвитку суспільства.

У другому підрозділі “Реконструкціоністська спрямованість соціалізації і інкультурації особистості в соціокультурному середовищі вищого закладу освіти” розглядаються чинники, механізми та особливості процесу соціалізації особистості. Особлива увага приділяється соціалізації студентської молоді у вищому навчальному закладі. Зазначено, що в третьому тисячолітті значимість цього етапу розвитку особистості ще більше зросла. З одного боку, збільшується кількість молодих людей, які вважають навчання у ВНЗ обов’язковим етапом свого життя, а з іншого – підвищуються вимоги не тільки до професійної підготовки, але й до особистісних якостей, здатних забезпечувати успішність адаптації та можливість самореалізації людини у світі, що швидко змінюється.

На основі виокремлення основних чинників соціалізації, зазначено, що розвиток особистості, процес соціалізації та інкультурації залежить не тільки від цілеспрямованого, організуючого процесу освіти, але й від бажання, інтересу, цілеспрямованості самої особистості, від її внутрішнього прагнення, тобто її активності. В цьому контексті підкреслено необхідність здатності молодої людини до культурної рефлексії, що в загальному вигляді являє собою стан свідомості, звернутий до переосмислення культурних актів, що відбулися, і свого культурного досвіду у пошуках нових парадигм розвитку культури і власного культурного зростання.

         В підрозділі розглянуті соціально-психологічні (імпринтинг, наслідування, екзистенціальний натиск, ідентифікація, рефлексія) та соціально-педагогічні (інституційний, традиційний, стилізований, міжособистісний) механізми соціалізації, які впливають на розвиток особистості майбутнього фахівця. Зазначено, що процес соціалізації студента забезпечують ціннісні орієнтації, адже вони виступають основою механізму соціалізації студента в соціально-культурному просторі. Орієнтуючись на реконструкційний вектор підготовки сучасного фахівця, відмічено, що одним з головних механізмів соціалізації є самоосвіта. Це означає, що на основі цілеспрямованого впливу (навчання, виховання), потрібно “пробудити” у майбутнього фахівця потребу у самовдосконаленні.

         Саме здатність та потреба у соціальній активності, самоосвітній діяльності майбутнього фахівця, визначає реконструкціоністську спрямованість соціалізації та інкультурації особистості у вищому навчальному закладі. Врешті решт, виявлення реконструкціоністської спрямованості в професійній культурі фахівця – це результат постійної роботи над собою, самовдосконалення професійних та особистих якостей. 

          У третьому підрозділі “Індивідуалізація освітніх практик вищого навчального закладу як ресурс розвитку креативного фахівця в умовах постійних трансформацій” зазначено, що серед різноманітних підходів до виховання, пріоритетним, як і в навчанні, є опора на загальнолюдські цінності, особистісно-діяльнісні засади із запровадженням реконструкціоністського спрямування. Зазначено, що в процесі виховної роботи необхідно впроваджувати принцип індивідуалізації, що в результаті, акцентує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє конкретну людину від інших людей. Розвинена індивідуальність характеризується такими рисами: різноманітні уміння, професійна необмеженість, з'єднання різних здібностей, уміння у разі необхідності швидко опановувати інші види діяльності. Отже, таке поєднання якостей надає можливість прояву креативності як реконструкціоністського потенціалу особистості.

 Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому, що конкретний суб’єкт може стати активним учасником суспільного життя, яке в свою чергу, складається з різних соціальних контекстів (сімейного, професійного, дозвільного, політичного, правового тощо). У сучасному суспільстві, особистість ніби  „кружляє” у різних соціальних контекстах, але бути активним учасником суспільного життя можна тільки за наявності розуміння того, що відбувається в ньому, зі всіма структурними, культурними і історичними умовами і передумовами. Це актуалізує питання про формування у кожного студента соціологічної уяви не тільки в контексті загальнокультурного розвитку, але й в професійному відношенні. Отже, сучасний вищий навчальний заклад покликаний не лише формувати професійні якості майбутнього фахівця, але й сприяти засвоєнню загальнолюдських гуманістичних цінностей.

  У підрозділі зазначається, що у міру формування громадянського суспільства актуалізується питання щодо норм етики громадянського суспільства, де на передній план виходять вимоги моральної рівності. Нормативно-ціннісні засоби етики громадянського суспільства утворюють ряд підсистем, таких як підприємницька етика і етика менеджеризму, політична етика, професійна етика, специфічна етика організацій, етика дозвілля і споживання. В плані нашого розгляду, на перше місце виходить проблема професійної етики фахівця, адже неможливо сформувати високий рівень професійної культури без розуміння моральної насиченості відповідного виду діяльності. Саме тому в системі професійної освіти питання морального виховання, формування моральної культури особистості мають дуже важливе значення і повинні розглядатися як одне з центральних завдань стратегії гуманізації освіти у тому числі й в контексті соціально-реконструкціоністського підходу. Без морального виховання немає сенсу говорити про професійну культуру фахівця, адже його професійна діяльність повинна мати за домінанту соціальну спрямованість, служіння суспільству, людям, їхнім потребам та інтересам. З іншого боку, сучасний фахівець повинен нести відповідальність за можливі результати своєї діяльності, причому, як перед сьогоднішнім, так і перед майбутніми поколіннями.

         У виховній роботі у цілісному процесі підготовки сучасного фахівця підкреслено роль студентського самоврядування, адже воно дає змогу виховувати у майбутніх спеціалістів соціальну відповідальність, розвивати в них прагнення до наукового пошуку, підвищення рівня самостійності, а також є важливим для підготовки майбутнього спеціаліста до організаторської, управлінської та виховної роботи. Але за результатами масового опитування в найбільших “університетських” містах України (Донецьк, Київ, Львів, Одеса, Харків), багатьом студентам (49%) важко відповісти про форми студентського самоврядування, які запроваджені у їхньому ВНЗ, що звичайно ж актуалізує питання залучення студентів до активної діяльності.

 Зазначено, що поряд з базовим та вузівським модулями, які визначені специфікою ВНЗ, виховна система повинна включати рекреативний модуль, в контексті якого важливе значення має культурно-дозвіллєва діяльність. Аналізуючи рівні дозвіллєвої діяльності студентів у ВНЗ (споживання, творчість, екстеріоризація), було зроблено висновок про те, що дозвілля як виховний процес сприяє переходу особистості на більш високий рівень її розвитку. Емпіричні дослідження підтвердили, що форми культурно-дозвіллєвої діяльності, які пропонує сучасний ВНЗ, сприяють виробленню готовності до творчої, активної діяльності по реконструкціюванню.