Макогін Ганна Василівна УКРАЇНСЬКИЙ ТРАДИЦІЙНИЙ ОДЯГ ЯК ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ВБРАННЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ ХІХ − ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено територіальні та хронологічні межі, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи.
У першому розділі «ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ» проаналізовано наукові праці за темою роботи, охарактеризовано джерельну базу й розкрито методологічні основи дослідження.
1.1. Огляд літератури і джерел за темою дослідження. У науковій літературі спостерігається широкий спектр дослідницьких проблем традиційного одягу: від описової характеристики вбрання мешканців окремих сіл до складних культурологічних квестій. У зв’язку з цим літературу поділено на п’ять груп за проблематикою нашого дослідження. До першої групи належать роботи, присвячені вивченню етнічних особливостей традиційного одягу українців. Однією з перших була розвідка Я. Головацького (1877). Значно розширили географію та проблематику досліджень І. Гургула (1960), К. Матейко (1977), Т. Ніколаєва (1996; 2005), Г. Стельмащук (1998, 2008, 2013) М. Білан і Г. Стельмащук (2000), О. Косміна (2006, 2008, 2011), які проаналізували розвиток традиційного вбрання й за сукупністю подібних рис визначили локальні групи його варіантів. Їх статті також присвячені джерелам вивчення народного одягу, аналізу традиційного вбрання окремих етнографічних груп та застосуванню народного досвіду в сучасному костюмі. Характеристики народного одягу певного регіону або етнографічної групи українців викладені у монографії Г. Стельмащук (2006) та дисертаціях Л. Пономар (2000), Х. Нагорняк (2006), Я. Олексюк-Тихоліз (2006), розділах монографій та дисертацій Д. Гобермана (1980), О. Кожолянко (2006), Я. Кожолянко (1996) і М. Костишиної (1996), статтях Г. Горинь, О. Полянської, А. Українець, які висвітлюють засоби художньої виразності та розкривають етимологію назв вбрання. Вагоме значення для нашого дослідження мають також праці Г. Горинь (1986), О. Никорак (1988; 2004), Р. Захарчук-Чугай (1988), Т. Кари-Васильєвої (2002), О. Федорчук (2007), Г. Врочинської (2008), в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вишивка, прикраси, вироби зі шкіри тощо. Проблеми творчого засвоєння традицій у професійному моделюванні костюма знайшли відображення у роботах К. Матейко (1963), В. Бойка (1965; 1970), С. Сидорович (1979), Г. Щербія (1983), Т. Бушиної (1986), Т. Ніколаєвої (1984; 1997), М. Костишиної (1996), О. Цимбалюк (2000), О. Тканко (2009), О. Никорак (2007), О. Лагоди (2007), та В. Гурдіної (2012).
Другу групу становлять праці з етнографії, в яких народний одяг виступає одним із напрямів у структурі досліджень. Розвідки першої пол. ХIХ ст. носили описовий характер і належали в основному етнографам-аматорам: І. Любич-Червінському (1811), Л. Марчинському (1823), Л. Ґолембйовському (1830), К. Вуйціцькому (1835), Е. Спенсеру (1838), Л. Зєнковичу (1841), Ю Коженьовському (1843). Глибше як складову матеріальної культури аналізують народне вбрання І. Вагилевич (1842), Й. Коль (1843), Ю. Крашевський (1845), А. Бельовський (1857), Т. Стецький (1864). З поширенням у науці еволюційної концепції розвитку народів дослідники О. Торонський (1860), С. Витвицький (1863), В. Поль (1869), В. Завадський (1869), Т. Жулінський (1887), І. Коперніцький (1887) залучають характеристики одягу до гіпотез про походження етнічних чи етнографічних груп. Важливі для нашого дослідження відомості про зовнішні характеристики, знакові функції, естетичні засади традиційного одягу українців кін. ХІХ – поч. ХХ ст. містять праці П. Чубинського (1872), О. Кольберга (1889), К. Мрочка (1897), Р. Кайндля (1894), Г. Купчанка (1895-1897), К. Фалькевича (1896), Б. Cокальського (1899), В. Шухевича (1899), І. Франка (1905-1906), П. Несторовского (1905), Є. Казимира (1907) та Ю. Шнайдера (1906). На поч. ХХ ст. з’являються нові напрями вивчення народного побуту й мистецтва. У працях С. Маковського (1925), Д. Зеленіна (1927), Б. Крижановського (1927), А. Зарембського (1928) традиційний одяг розглядається як джерело вивчення культури. Етнографи ставлять за мету на основі аналізу традиційного мистецтва, зокрема вбрання, визначити етнічну структуру суспільства, підійти до з'ясування його історичного минулого.
Третя група опрацьованої літератури – це праці, у яких реалізований культурологічний підхід до вивчення народної культури. Проблематика знаковості народного одягу висвітлена у наукових дослідженнях Ґ. Маслової (1956; 1984), О. Воропая (1958) та П. Богатирьова (1971). Характеристика народного вбрання як своєрідного соціокоду, що передає інформацію з минулого в майбутнє, знайшла відображення в роботах Г. Горинь (1998), О. Косміної (1998; 2003), Н. Калашнікової (2002), О. Шевнюк (2008) і А. Кікоть (2010). Розкрити знакові функції традиційного вбрання та його місце в системі культури допомогли дослідження семіотики тілесності, визначеної М. Маєрчик (2011), і обрядовості, здійснені Н. Здоровегою (1974), В. Борисенко (1988), І. Бугерою (1997), І. Нессен (2005), Р. Гузієм (2007).
До четвертої групи належать праці, які не стосуються безпосередньо вивчення українського народного одягу, проте відображають теоретичні концепції, що вплинули на напрям дослідження заявленої теми. Це праці В. Воронова (1924), М. Некрасової (1983), К. Чистова (1986), А. Байбуріна (1989) і М. Станкевича (2004), у яких висвітлено наукові аспекти традицій у народному мистецтві.
П’яту групу літератури становлять дослідження політичного, економічного та духовного життя українців ХІХ – поч. ХХ ст., здійснені істориками М. Грушевським (2003), І. Крип᾿якевичем (1994), Я. Грицаком (1996), і статті громадських діячів другої пол. ХІХ ст. І. Аксакова (1888), О. Барвінського (1913), О.Терлецького (1902, 1903) та А. Вахнянина (1908).
Джерельна база досліджень – це колекції народного одягу та світлин з краєзнавчих музеїв Івано-Франківська, Львова, Коломиї, Бурштина, Городенки, Борщева, Буштини та приватних збірок. Для культурологічного аналізу традиційного вбрання також велике значення мають матеріали з організації конкурсів і виставок, література краєзнавчого характеру, різноманітні довідкові видання тощо. Цінними для визначення естетичних критеріїв одягу в доіндустріальному суспільстві є фольклорні тексти, емоційна форма яких поглиблює розуміння філософії народного вбрання. Джерельну базу досліджень доповнили збірки пісень, приказок та прислів’їв, записаних етнографами : Я. Головацьким, П. Жиготою І. Вагилевичем, О. Кольбергом, Г. Ількевичем, В. Гнатюком, І. Франком, М. Колессою, М. Номисом. Важливим джерелом інформації є інтернет-ресурси: офіційні сторінки артистів і художніх колективів, відеозаписи фільмів, концертів та окремих художніх номерів.
1.2. Методологія дослідження традицій в одязі опирається на фундаментальні методи аксіологічної теорії, яка розглядає явища з позитивно спрямованої ціннісної позиції. Метод системного аналізу зорієнтував на вивчення народного одягу як цілісного явища матеріальної, духовної та соціальної культури, елементи якого пов’язані численними відношеннями (утилітарність-знак-естетика-образ). Щоб виявити принципи взаємодії між елементами цієї складної системи, застосований структурно-функціональний аналіз. Для спостереження трансформації матеріальних форм і знакового змісту українського традиційного вбрання під впливом політичних та економічних змін, етапів розвитку науки, творчості вчених, розвитку їхніх поглядів використано історико-порівняльний метод. Синхронний метод застосований у дослідженні одягу з різною мірою трансформації традицій в одному обраному проміжку часу, без звернення до історичної перспективи. Хронологічний метод дав можливість простежити не тільки зміну костюмних комплексів, а й сприйняття традиційного одягу в часовій послідовності. Семіотичний метод використаний для аналізу культурного об᾿єкту як знакової системи, завдяки якій здійснюється комунікація, трансляція досвіду від покоління до покоління. Під час дослідження нами застосовувалися загальнонаукові методи аналізу й синтезу, емпіричні методи: опитування, бесіди, які проводилися з різновіковими категоріями носіїв традиції, керівниками художніх колективів та артистами різних жанрів. Порівняльний і типологічний методи використовувались при аналізі концертного костюма для того, щоб виявити залежність принципів трансформації традиційного вбрання від жанру сценічного мистецтва. Допоміжними засобами дослідження є інтернет-ресурси: пошукові системи Google, Yahoo, Яндекс, Мета, соціальні мережі.
У другому розділі «ФУНКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ВБРАННЯ В ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ» визначено дві групи функцій: «практичні» та «репрезентативні». Більшість функцій українського традиційного одягу – полісемічні. «Функціональне» часто сприймається в дихотомічній парі з «естетичним» чи «знаковим», а поняття естетики одягу нерідко прямо або побічно ототожнюється з утилітарною функціональністю.
2.1. Практичні функції одягу. Групу практичних функцій українського народного вбрання становлять захисні та ергономічна функції. Ергономічності традиційній ноші: комфортності, міцності, зручності в експлуатації (забезпечення вільного руху) надавали відповідність антропометрії, співрозмірність частин, специфіка крою, технології виготовлення та декорування. Функцію фізичного захисту одяг здійснював, забезпечуючи теплоізоляцію, повітропроникність, гігроскопічність або вологонепроникність (згідно з потребами людини), завдяки доцільно підібраним матеріалам і крою. Крім базових утилітарних функцій, у системі традиційної культури вбрання виконує також функцію психологічного захисту. Одяг-оберіг, якому приписували магічну силу, навіював впевненість у захищеності, сприяв психологічному комфорту. Оберегову «силу» отримували речі, виконані в особливих умовах або ті, що отримали «магічну енергію» в ритуалах.
2.2. Репрезентативні функції народного вбрання в системі етнічної культури. Сукупність усіх знакових та естетичних функцій українського народного вбрання можемо визначити як засіб представлення людини у суспільстві. Через набір певних ознак: силует, крій, деталі, колористику та декоративно-художні елементи оздоблення одяг вказував на регіональну чи вузько-територіальну приналежність носія. Дороговизна комплексу святкового одягу робила його засобом демонстрації майнового стану власника. Це виявлялося через кількість вбрання, якість та вартість матеріалів, з яких виконаний одяг, якість та ціну головних уборів, взуття та прикрас. Одяг багатших людей мав здебільшого такий же крій, що й вбрання бідняків. Проте приналежність до різних соціальних станів у одязі часто проявлялась саме в крої, кольоровій гамі та декорі. Наслідуючи міську моду в манері одягатися, дрібна шляхта віддавала перевагу матеріалам промислового виробництва, хоч бідним шляхтичам матеріалами для костюма часто слугували тканини домашнього промислу. Вбрання шляхти мало ознаки регіональних комплексів, проте відрізнялося від селянського стриманішою гамою кольорів та меншою кількістю декору, зокрема вишивки.
Кількість компонентів одягу, колір матеріалів і декорування залежали також від вікової категорії. Збільшення складових комплексу вбрання дітей означало набуття ними статусу соціально значущих членів сільської спільноти. Зменшення кількості прикрас та декору в традиційному одязі асоціюється зі старістю. За винятком окремих типів плечового та верхнього вбрання, чоловіча та жіноча ноша мала безліч відмінностей у крої, колористиці та способах декорування. Статус заміжньої жінки маркувався головним убором, що закривав волосся. На відміну від жінок, дівчата могли демонструвати свої коси, прикрашаючи їх уплітками, стрічками, квітами і вінками. Якщо дівчина вкривала волосся хусткою, то обирала відмінний від жіночого спосіб. Існували також розбіжності у дівочому та жіночому поясному одязі або в способах його носіння. Традиційне вбрання українців поділялося тільки на щоденне та святкове. Для означення весільних чинів застосовували відповідну атрибутику: віночки, букети, хусточки, рушники тощо. Вираження жалоби в одязі проявлялося через стриману кольорову гаму та відсутність прикрас.
Естетичність одягу в традиційному суспільстві також є одним із засобів репрезентації людини в соціумі. Естетичні норми і правила носіння вбрання залежали від віку, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного. Формування ідеї прекрасного у свідомості наших предків народжувалось у виробничо-практичній діяльності, тому поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з працелюбством. Характерною ознакою традиційного українського вбрання є його декоративність, через яку демонструється розвинена культура виробництва матеріалів для одягу та опанування багатьох видів і технік його оздоблення. Висока якість вбрання та охайність в одязі – неодмінна складова «гарного».
Репрезентативні функції мали і додаткові соціальні значення. Зокрема, функції означення територіальної приналежності та соціального становища включали індивіда до певної соціальної групи. Демонстрація віку та статі могла бути одночасно засобом атракції, а вираження сімейного стану та майнового статусу – служити стимулом для виховання певних моральних якостей. Таким чином, український народний одяг – це система символів і знаків різного рівня інформативності про особу-носія та суспільство.
У третьому розділі «ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМИ І ЗМІСТУ НАРОДНОГО ОДЯГУ» визначаються фактори, які сформували стереотипи й підтримують стабільність одягових традицій та культурно-історичні чинники, що викликали зміни в народному вбранні.