МЕМУАРНО-ДНЕВНИКОВАЯ ПРОЗА М. ВОЛОШИНА: ХУДОЖЕСТВЕННАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ ВНУТРЕННЕГО МИРА ЛИЧНОСТИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, об’єкт і предмет аналізу, основні положення, що відображають наукову новизну роботи, визначено використані методи дослідження, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження, структуру дисертації та про публікації автора.

Перший розділ «Мемуаристика М. Волошина в теоретичному висвітленні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Основні напрями в розвитку волошинознавства» дається огляд критичної літератури про творчість М. Волошина. Наголошується, що, починаючи з 20-х і до 70-х років ХХ століття, автори статей і рецензій, присвячених творчості Волошина, не розуміли або не приймали позиції поета. 1923 року Б. Таль у статті «Поэтическая контрреволюция в стихах М. Волошина» звинуватив Волошина у контрреволюції. Тон цієї статті став своєрідним камертоном для інших критиків, що перекручували суть поезії та есеїстики Волошина. Л.  Войтоловський і А.  Селівановський, об'єктивно не розібравшись  у суспільній позиції та поведінці поета, вже за інерцією розглядали його поезію як таку, що змикається з контрреволюційною, емігрантською.

Творчість Волошина різко критикують В. Рожицин і Л.  Сосновський, С. Родов і В. Правдухін, Н. Коротков і А. Лежньов та ін. У результаті цього збірки віршів поета, що намічалися для публікації в 1923 і 1924 роках, друком не вийшли, а 30-річчя літературної діяльності вдалося відзначити у 1925 році лише невеликою статтею в «Известиях». Виставка волошинських пейзажів, організована Державною Академією художніх наук у 1927 році (з друкованим каталогом), стала, по суті, останнім виходом М. Волошина на суспільну сцену.

У 70-і роки вийшла друком перша значна монографія «Судьба поэта», присвячена життю і творчості М. Волошина. Її автор І.Т. Купріянов зважено підійшов до поезії Волошина, його філософських, історичних, політичних та естетичних позицій. Монографія започаткувала сучасне волошинознавство.

Останнім часом про Волошина в літературознавстві з’явилася низка праць (переважно невеликого обсягу), серед яких переважають роботи фактографічного характеру (В. Купченко і З. Давидов). На тлі цих робіт і вже згадуваної монографії І.  Купріянова вигідно вирізняються вступні статті В. Мануйлова, О. Лаврова, В. Базанова, Е. Менделевича, тих же В. Купченка і З. Давидова в окремих виданнях віршів і прози Волошина, опублікованих за останні десять років.

Проте дослідження теоретичного характеру тільки починають з’являтися в пресі. В основному це статті про окремі питання волошинської поетики (В.  Жарких, Т. Ярушевська, Л. Грановська), конкретні твори (Т.  Кошемчук, Г. Подольська), окремі цикли віршів (В.Цвєтков, В. Компанієць, М. Кобзєв, О. Сазонова).

Велике значення для сучасного волошинознавства мають «Волошинські читання», які відбуваються періодично в Будинку-музеї М.О. Волошина в Коктебелі. Доповіді, матеріали, дослідження цих читань опубліковано в п'яти збірниках різних років видання: «Волошинські читання» – 1981, 1989, 1991, 1997, 2000  рр. Матеріали наукових збірників є сучасним рівнем науки про творчість Волошина. Це глибокі теоретичні й аналітичні дослідження, що показують М.Волошина в широкому спектрі його різноманітних інтересів: поета, прозаїка, мислителя, історика, політика, живописця, неординарної особистості.

Значним внеском у розвиток волошинознавства також є  дисертаційні роботи: В. Жарких («Сущность творчества в эстетике М. Волошина: Время как атрибут творческого процесса», 1989), Т. Кошемчук («Сонеты М.  Волошина», 1990),  І. Кіреєвої («Проблема творческой личности в литературно-критическом наследии М.А. Волошина», 1992), І. Абрамової («М. Волошин в 1920-е годы: поэзия и позиция», 1994), Т.  Бреєвої («Литературно-критическая деятельность М.А. Волошина», 1996), Н.  Ареф’євої («Античные мотивы в творчестве М.А. Волошина», 1999), Л.  Любимцевої («Особенности поэтики М.А. Волошина», 2000), І.  Кур’янової («Феномен жизнетворчества в культуре переходного типа», 2004).

Особливе значення для нашого дослідження мають мемуарні джерела. Про Волошина існує численна мемуарна література, оскільки він приятелював з багатьма знаменитими людьми, відомими письменниками і художниками й багато з них залишило свої спогади.

У підрозділі 1.2. «Поняття жанру мемуарної прози стосовно творчості М. Волошина» розглядається проблема визначення мемуарного жанру у творчості поета, виявлення його ознак, сутнісних рис.

Проблема визначення мемуарного жанру продовжує залишатися спірною, вимагає нових пошуків і рішень. Найсуттєвішими дослідженнями про мемуари є книга Л.Я. Гінзбург «О психологической прозе» і фундаментальні монографії А.Г. Тартаковського «1812 год и русская мемуаристика», «Русская мемуаристика XVIII – первой половины XIX вв.».

Стійкими видовими ознаками мемуарного жанру вчені вважають особистісне начало, ретроспективність і пам'ять. Ці положення дозволяють нам ввести мемуарну прозу М. Волошина в русло культурних феноменів і досліджувати її не тільки як документ, але й як художню літературу.

Розробляючи теоретичні принципи мемуарного жанру, літературознавці ставлять питання, чи можна прирівнювати мемуари до автобіографічних творів Автобіографічну оповідь іноді визначають як «мемуарно-біографічний жанр», «мемуарно-автобіографічний роман» (О.Н.  Бєлокопитова), «мемуарно-автобіографічний жанр» (С.І.  Машинський).

Спираючись на думку Л.Я. Гінзбург, зазначимо, що автобіографія відрізняється від щоденника, в якому день за днем фіксуються факти і враження. Вона відрізняється також і від спогадів (хоча їх часто сплутують), тому що є історією автора, тоді як мемуари – це історія подій, які певною мірою стосуються всього суспільства.

У зв'язку з цим ми поділяємо точку зору Д. Даніна, який пропонує термін «мемуарна проза». Він вважає, що слово «проза» допускає свободу зображення пережитого, якої вимагає задум автора, у свою чергу, слово «мемуарна» обмежує цю свободу, оскільки включає  пам'ять і документ.

Зазначена категоріальна властивість, на нашу думку, знаходить в автобіографічних і мемуарних творах найяскравіше втілення: особистість автора розкута, пам'ять дозволяє відтворити реальність у деталях. Та обставина, що автор, оповідач і персонаж у цих творах тотожні, свідчить про достовірності оповіді. Такі твори не тільки фіксують події, у них дуже важливою є сфера духовного досвіду, особистих проживань і переживань дійсності. Історіографічні і суб'єктивні засади в них співіснують, проте виявляються в автобіографіях і мемуарах у різних співвідношеннях. Усе це стосується і мемуаристики М.Волошина.

Мемуари доцільно поділити на дві великі групи: мемуари-автобіографії і мемуари про інших людей та певні події. Ці групи розрізняються  з точки зору об'єкта опису, що може слугувати диференційною ознакою мемуарів, проте головною відмінністю є мета написання мемуарів.

Загальною ознакою всіх творів мемуаристики є спогади. Спогади М. Волошина відтворюють його душевний світ і переживання як учасника подій, допомагають відчути «колорит епохи», специфіку обстановки, стосунків і настроїв того часу. Мемуари – це завжди особисте свідчення, тому об'єктивні факти неодмінно постають у них суб'єктивно забарвленими. Щоб авторська суб'єктивність не перетворилася на суб'єктивізм, дуже важливим є те, яка особистість стоїть за цими спогадами. Якщо в неї є життєвий досвід, знання, думки, моральна основа і мета, тоді мемуари вбирають у себе всі барви життя, відгукуються на багатогранність часу, і тому є об'єктивними. Усе це є в мемуарній прозі Волошина.

У підрозділі 1.3. «Авторська оцінка в мемуарній прозі М. Волошина» розглядається не конкретна особистість автора, а його особистісна точка зору.

Вважаємо, що особистісними засадами мемуарної літератури є авторська позиція. Це зумовлюється самою природою мемуарного жанру. За характером відображуваного в ньому об'єкта – це завжди свідчення людей про себе і свій час, голос самої історичної реальності, доступної для сприймання в масштабах одного людського життя або життя людей одного покоління. І якщо література в широкому значенні слова – це художнє пізнання життя, то мемуари слід визначити як самопізнання. Метою будь-яких мемуарних творів є бажання людини залишити про себе пам'ять, передати набутий досвід нащадкам, по-новому оцінити минуле, це й визначає природу і характер відтворюваних у мемуарній літературі образів. Вони виступають як «світообрази» (Н. Лейдерман), що передають сутнісні сторони буття. Тому авторська оцінка Волошина-мемуариста – це голос особистості, що передає світогляд покоління, епохи, це голос часу, яким він сам себе бачив і розумів. Наявність світоглядного елемента в його мемуарах робить їх фактом художньої свідомості.

Таким чином, автор стає своєрідною особистістю-концепцією буття, тобто особистістю, яка виявляється конденсованим вираженням повноти і загальної суті людського буття.

Другий розділ «Особливості розкриття внутрішнього світу особистості в щоденниковій прозі» присвячений дослідженню щоденника «История моей души», який є відображенням душевних пошуків поета, формування його світогляду.

У підрозділі 2.1. «Специфіка щоденника як жанру мемуарної прози» розглядаються особливості щоденникової прози.

У щоденниках, як і в мемуарах, втілюються деякі риси історичної самосвідомості особистості. Проте слід зазначити їх істотні відмінності в типі і структурі оповіді, а також у характері комунікативності. Мемуари – це зв'язна, сюжетно-організована розповідь-спогад, а щоденники містять дискретні записи. Щоденник за своєю природою «автокомунікативний», у момент ведення він розрахований головним чином на внутрішні, інтимні потреби автора.

Щоденники є дуже цікавим і привабливим жанром (особливо для читача): це щоденне спостереження за собою й оточенням, раз і назавжди зафіксований момент життя, домислити тут щось дуже складно. У щоденнику письменник постає як особистість, яка пізнає. А в художньому творі письменник, уже володіючи певним знанням, ділиться ним з читачем.

Для багатьох письменників ведення щоденника ставало своєрідною творчою лабораторією, в якій відточувалися сюжети, думки і стиль. Не є винятком і щоденник М. Волошина «История моей души», хоча навряд чи коли-небудь автор думав про публікацію своїх особистих записів. Душа людини в її найпотаємніших переживаннях є тією самою «тонікою» щоденника Волошина, тим «дзеркалом», у якому незмінно відбивається образ самого автора, тому що поет завжди присутній у своїх творах.

У підрозділі 2.2. «Принципи зображення внутрішнього світу особистості в щоденнику “История моей души”» досліджено щоденник поета, який, на наш погляд, є квінтесенцією всієї мемуарної творчості Волошина. Це ще раз підтверджує думку про те, що Художник «пильно вдивляється» не тільки в кожного, але й, і це насамперед, у самого себе.  Тут можна спостерігати художній закон, надзвичайно суттєвий для літератури ХХ століття в цілому: спрямованість у глибину людської особистості, що виявляється в прагненні до монологічної оповіді, переходить у спрямованість до горизонтів, з яких видно систему координат людської суті взагалі.

Важливу роль у щоденнику відіграють засади сповіді. Поет не просто передає спостережувані факти, а, вдивляючись у себе, вибудовує модель свого життєвідчування. 

Волошин вів щоденник у складну епоху. На межі століть світ роздирався пристрастями і передчуттями. Це супроводжувалося не тільки небувалим культурним сплеском, але й небувалим ідейним напруженням, що спалахнуло після світової війни та російської революції. Люди мистецтва – поети, художники, музиканти – гостріше за інших відчували іонізацію повітря. Звідси – хвиля самогубств, розквіт окультизму, метання, шукання, психічні зриви. Волошин жив у цьому світі, як ніхто інший відчуваючи його пульсацію. Щоденник «История моей души» – переконливий психологічний портрет епохи.

Початок ведення щоденника пов'язаний з двома моментами внутрішнього життя 27-річного поета: із сильним натиском думок і образів, які потребували виходу, і таким же сильним почуттям до Маргарити Василівни Сабашникової. Він болісно шукав сенс існування, своє місце у світі, в любові. Тут же, у щоденнику, і формувалась особлива, волошинська філософія любові як основа, що вічно творить і об'єднує.

Одним з принципів подання фактів є «протокольність». Наприклад, схвильовані, рубані фрази запису про події Кривавої неділі передають трагічність епохи. Так об'єктивний, історичний план події і суб'єктивне, ліричне осмислення фактів природно поєдналися в одне ціле і зберегли строгу документальність. Згодом цей запис вилився в статтю «Кровавая неделя в Санкт-Петербурге», що стала першим у Франції свідченням про цю подію.

У той же час автор не прагне до сухого перерахування фактів. Волошин як художник-поет переплітає об'єктивне із суб'єктивним, внаслідок чого виникає текст-полотно, в якому стібок-реалія витягає за собою стібок-почуття: «13 июня. Едем. На пароходе. Мгновение грусти, когда слезы свертываются в глазах. “Посмотрите отражения. Как я это понимаю. Запомните это. Нарисуйте это. Вот этот желтый забор в большой волне. А видите: кусочки инкрустаций дерева внутри круга”. На берегу. “Я чувствую свободу. Меня никто здесь не знает”». Тут ми і спостерігаємо «плетіння»: стібок-реалія – стібок-відчуття – стібок-реалія: «Едем. На пароходе» – стійка метафора річка-час (вода-хиткість)  знайшла вираження в «мгновении грусти». Наступна реалія «на берегу» (земля-твердиня) викликає відчуття свободи, а значить, буття (я ще є). Таке поєднання об'єктивно-суб'єктивного плану знаменує, на нашу думку, досягнення Волошиним тієї творчої свободи, яка є не свавіллям, а актом осягнення буття, де незмінно наявні не тільки дисонанси, але й основи гармонії.  Такий принцип побудови «Истории моей души» названо нами «волошинським стібком».

Мова щоденника «История моей души» багата на афоризми. Вони стають певними постулатами морального кодексу самого поета.

Крізь увесь щоденник проводиться єдиний принцип, який свідчить про те, що головне в щоденнику Волошина – сфера духу. Цей принцип полягає в описі стану душевного миру, що здійснюється не шляхом розглядання предмета, а шляхом «самовивчення», «проникнення в самого себе». Тому в його щоденникових записах багато руху, шукань власних помилок і гріхів. Поет прагне виразити різноманіття різних акцентів, змін, переходів у принципово єдиному суб'єктивному погляді, голосі, тоні, що організує твір як ціле.

У підрозділі 2.3. «Роль хронотопу в передачі внутрішнього світу особистості» приходимо до висновку, що у волошинському хронотопі провідним компонентом є час, і він співвідноситься з фактами свідомості.

У самого М. Волошина розуміння часу неоднозначне, він прагне охопити життя відразу в трьох часових вимірах, і тому минуле, сьогодення і майбутнє в нього не розірвані, а єдині й нерозривні. Час в уявленні Волошина – це мистецтво, що твориться самою історією. Подолати час – значить зробити явною присутність минулого, здійснити наступність у плині подій. Художній час не повинен і не може бути подобою реального, це естетично освоєна категорія, яка є актом творчого процесу.

Домінуюче місце у Волошина відводиться для миті, яка розуміється ним як вічно мінливе життя. Основні моменти волошинської інтерпретації категорії часу зводяться до таких положень: 1) час дискретний і складається з миттєвостей; 2) вічність мислиться як повнота часів; 3) минуле, сьогодення і майбутнє є не реальністю, а лише способом пізнання буття; реальність пронизує їх, і вона цілісна; 4)  носієм цілісності є пам'ять.

Таким чином, хронотопічна основа мемуаристики Волошина надає їй філософічного характеру, «виводить» словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу.

У третьому розділі – «Дорожній щоденник як форма вираження суб'єктивного переживання» – йдеться про те, що жанр дорожнього щоденника є важливою формою передавання внутрішнього світу особистості в мемуарно-щоденниковій прозі М.  Волошина.

У підрозділі 3.1. «Нарисовість – основа дорожнього щоденника М. Волошина» аналізуються дорожні нотатки Волошина, які можна визначити як дорожній щоденник, що має нарисовий характер. Автору щоденника доводиться розплутувати клубок власних спогадів і вражень, що відклалися в пам'яті за багато років. Цей процес надає щоденнику нарисового характеру: по-перше, авторові важливо розташувати і висвітлити предмети опису так, щоб читач став живим співучасником авторського маршруту-дослідження; по-друге, конструктивною основою нарису Волошина стає певний маршрут – по рідній землі або по чужих країнах. Нарисова проза, як правило, стисла в часі – рахунок у ній зазвичай іде на місяці, тижні чи навіть окремі дні. Внаслідок цього митець-нарисовець має широку просторову перспективу. Він у будь-який момент може зупинити природний хід оповіді про подорож і розповісти про те, що його хвилює, як він ставиться до побаченого. У Волошина ці розповіді відіграють роль «вставних новел» (наприклад, «По глухим местам Испании», «В Обер-Аммергау»).

За походженням нарис – це жанр газетно-журнальний, і з самого початку його призначенням було інформувати про щось, зображувати і роз'яснювати значні й цікаві явища дійсності. Тому третьою особливістю волошинського нарису є вільне об'єднання фрагментів буття. Автор постійно використовує репортажну, «документальну» форму викладу, в якій персонажі розкриваються в бесіді і в дії. Такий метод оповіді близький до фрагментарної прози.

Дорожні нариси Волошина виростають з дорожніх нотатків і замальовок, які теж є однією з найстаріших форм художньо-публіцистичної літератури. Дорожні нотатки створюються на підставі спостережень автора за фактами реальної дійсності, але містять не тільки відтворення побаченого, але й думки і почуття автора у зв'язку з побаченим. Важливе значення волошинських дорожніх нотаток полягає в тому, що в них правдиво й образно відображається життя. Визначальна позиція мандрівника – це спостереження за чужим світом, зіставлення «свого» (світу, простору) і «чужого». Масштаб для оцінки явищ «чужого» світу дає «свій» світ мандрівника – його батьківщина, яка є внутрішнім центром і на яку орієнтована вся оповідь. Так, Волошин описує і поїздки до рідних місць, і подорожі в далекі, невідомі краї, щоб ознайомити з ними читача, щоб висловити свої думки, поділитися спостереженнями і роздумами. У дорожніх нотатках і замальовках виражається особистість самого автора, його бачення світу, його ставлення до суспільних проблем своєї епохи.

Ці записи використовуються потім для написання нарису. Тому ми вважаємо за можливе ототожнювати жанр дорожнього нарису і дорожніх нотатків стосовно мемуарної творчості М. Волошина.

Таким чином, нарис у творчості Волошина набуває аналітичного й особистісного характеру. Авторське «я» має глибокий зміст, несе велике психологічне навантаження, визначає стиль і тональність нарису. Головну роль в організації матеріалу відіграє емоційна авторська думка. Її коментувальна, порівняльна, й оцінна функції надають волошинському дорожньому щоденнику виразного публіцистичного звучання.

У підрозділі 3.2. «Ідейно-естетична роль навколишнього середовища в художньому дослідженні внутрішнього світу особистості» проаналізовано особливості дорожнього щоденника як жанру мемуаристики..

У структурному відношенні дорожній щоденник Волошина має два чітко визначені плани: зображення і вираження, оскільки завдання дорожніх щоденників – відобразити і процес пізнання світу, й емоційну реакцію на побачене.

Перший так званий дорожній щоденник М. Волошина «Журнал путешествия» – це щоденник-хроніка, в якому за днями розписано маршрут подорожі, а також враження від неї. Записи в ньому – це текст (природно, невідшліфований, оскільки він не був орієнтований на читача), у якому є лише безпосередня фіксація подій і вражень. Тому в «Журнале путешествия» оповідно-описовий стиль переважає над аналітичним та естетично навантаженим словом.

Слід зазначити, що «Журнал путешествия» вели по черзі і Волошин, і його супутники-студенти. Найбільш художніми і змістовними є записи, зроблені Волошиним. Він пропускає дійсність крізь власне світосприймання і забарвлює її індивідуальним світовідчуттям. Це виявляється в епітетах і в оцінці, яку автор дає побаченому.

Індивідуальний стильовий образ Волошина виступає в його власному дорожньому щоденнику, якому в композиційному відношенні притаманна «мозаїчність». Відбувається це тому, що оповідь розгортається вільно, за асоціативним принципом: одне давнє враження, як спалах, викликає інше і спонукає пам'ять повертати все нові й нові подробиці життя. Асоціації дозволяють ввести навіть найдрібніше явище у сферу думки, зберігаючи при цьому його чуттєву безпосередність. Волошин не просто малює словесні картини, він показує і розгортає сам акт бачення, слухання, акт об'єднання суб'єктивного начала з предметним і вводить його в духовну біографію особистості. Пор.: «Так же и эти неразборчивые лиловые арабески в моей записной книжке: стоит только одному такому значку попасть в мою голову – и он начинает сейчас же распускаться в блестящие, ослепительно яркие картины, такие яркие, что я жмурюсь от их света и блеска и сердце мое охватывает старое знакомое чувство, которое прекрасно поймет каждый бродяга. Сумею ли я зафиксировать вас на бумаге, мои “волшебные китайские цветы”».

У дорожньому щоденнику Волошина значне місце відводиться пейзажним замальовкам. Пейзаж органічно пов'язаний з особистістю людини, а спілкування з природою дає потужний стимул до її переживання, до дум про минуле, сьогодення і майбутнє, до глибокої оцінки свого місця у світі і суспільстві. Тому в дорожній щоденник Волошин включає описи міських визначних пам'яток, історичні екскурси, записи про особливості побуту і звичаїв людей.

Зазначимо, що його пейзажі – реалістичні, тому що Волошин точно зображує навколишню природу у властивих для її об'єктів формах, розмірах, розташуванні, кольорі. Мальовничості зображення у дорожніх нотатках автор досягає за допомогою тропів. Найефективнішою з них стає метафора (або метафоричний епітет), яка допомагає авторові гранично зблизити душу і природу: «лопасти кактуса», «амфитеатры облаков», «нервные узлы города», «насупившиеся крыши», «паутина скрещивающихся арок и колонн», «надломленные крылья», «зовущие лучи», «звезды сиротливые» тощо.

Таким чином, пейзажні замальовки в дорожніх нотатках Волошина – це один із способів створення образу автора, своєрідна самохарактеристика.

Розділ четвертий «Зображення внутрішнього світу особистості через літературний портрет» розкриває особливості художнього методу М. Волошина, що поєднує в собі імпресіоністичне зображення дійсності, прагнення інтуїтивно проникнути в глибину внутрішнього світу людини і спробу осмислити кожну творчу долю в нерозривному зв'язку з життям своєї епохи.

У підрозділі 4.1. «Місце літературно-критичних досліджень у творчості М. Волошина» розглядається есеїстський метод Волошина, характерний для багатьох статей його книги «Лики творчества».

Цей метод є вільною розмовою на задану тему; основа його – не проголошувати готові істини, а розщеплювати заскнілу цілісність, відстоювати вільну думку, тобто відбувається «співперебування особистості із зароджуваним словом» (М. Епштейн).

Волошин-критик виявляє рідкісну різносторонність аналітичних інтересів. Особливо цінним є поєднання в ньому професіонального поета з професіональним художником. Його статті присвячені живопису, графіці, скульптурі, літературі. Він високопрофесіонально писав і про театр. Нарешті, що зовсім уже унікально, Волошин із захопленням писав про танець, хоча сам він був майже позбавлений музикального слуху і танцював тільки жартома. Відрізняла Волошина від більшості побратимів по критичному ремеслу і ще одна якість: його виняткова й незмінна прихильність до французької культури.

«Лики творчества» – це ціла серія яскравих статей, у яких досвід життя і творчості поетів та художників, близьких і далеких Волошину, рішуче переосмислено, пережито заново, відтворено в деталях, які вражають чіпкістю пам'яті, свободою фантазії, легкістю і гостротою авторського штриха. Це твори своєрідного жанру, що дістав назву «літературного портрета». Як зазначають учені, портрет – приналежність мемуарного жанру на досить високому ступені його розвитку. Разом з новим розумінням цінності людської особистості портрет займає все більш значне місце в літературі.

Ядром кожної статті книги «Лики творчества» є авторська концепція зображуваної особистості, що й зумовлює добір конкретних художніх засобів. Передаючи світ іншого художника, Волошин і сам постає перед читачем. Незважаючи на те, що його образ залишається в тіні, значення голосу критика надзвичайно велике: він є не тільки ланкою, яка організує оповідання, але й у певному розумінні однією з дійових осіб твору.

У підрозділі 4.2. «Особливості волошинського зображення особистості в літературному портреті» аналізується специфіка створення Волошиним літературного портрета.

У портретах М. Волошина простежуються дві тенденції. Перша з них – це прагнення до об'єктивності в зображенні людини, що зумовлює включення до тексту непрямих характеристик героя, посилання на думки інших людей. Друга тенденція – це довіра до власної  інтуїції при вивченні внутрішнього світу людини. Прийоми, використані автором для створення образу героя, можна назвати імпресіоністичними: це спроба виліпити цілісний образ людини через поєднання розрізнених емоційних вражень від зустрічей з нею – особистих або опосередкованих (читання творів, наприклад). Для цього добираються окремі сцени, що найяскравіше закарбувалися в пам’яті. Саме тому в різних нарисах про одну і ту ж людину конкретні епізоди повторюються майже дослівно.

Волошин часто вдається до асоціативного методу створення художнього образу. Враження від зображуваної особистості підсилює введення пейзажу, інтер'єру тощо – за принципом паралельності або, навпаки, за контрастом. З цією ж метою автор звертається і до творчості портретованого, оскільки вона є природним самовираженням і продовженням особистості, відображенням її внутрішнього змісту («”Александрийские песни” Кузмина», «Алексей Ремизов. “Посолонь”»).

У деяких портретах Волошин використовує так званий прийом багатоголосся, і тому для передавання багатогранності образу свого героя наводить чужі думки і враження. Включаючи непрямі характеристики героя, думки інших людей, він ніби ще більше відтіняє власне враження, оскільки саме воно для Волошина є основним критерієм істинності характеристики художника.

У портретах Волошина, крім літературних прийомів, є й елементи живопису. Саме тому його портрети схожі на картини художників-імпресіоністів, це полотна з певною системою зображення і тональності. Відображаючи видиме в найкоротший момент споглядання, художник повинен, по-перше, передати загальну картину спостережуваного явища (простір і фігуру в ньому): «Наружность Иннокентия Федоровича гармонировала с этим кабинетом, заставленным старомодными, уютными, но неудобными креслами, вынуждавшими сидеть прямо. Прямизна его головы и его плечей поражала» («И.Ф. Анненский – лирик»); по-друге, зробити зримим світло-повітряне середовище, зафіксувати його стан: «Были сумерки. Свет проникал сквозь пыльные стекла со стороны старого двора, который казался колодцем, вымощенным черными плитами. Войдя в кабинет, <…> он сел в кресло около камина, так что тонкая полоса света обрамляла его профиль, лицо же его было в тени» («Реми де Гурмон»); по-третє, підкреслити миттєвість спостереження випадковими позами персонажів, незакінченістю жестів: «Но когда я видел его в глубине комнаты при вечернем освещении en face, то он напоминал мне поэтов двадцатых годов» («”Ярь”. Стихотворения Сергея Городецкого»).

Такий підхід до «вимальовування» внутрішнього світу людини через найдрібніші, навіть незначні зовнішні деталі свідчить про високий ступінь об'єктивності Волошина-критика.

Таким чином, для Волошина-портретиста відповідність «від внутрішнього до зовнішнього» і навпаки має особливо важливе значення, оскільки дає можливість показати зображувану людину в єдності зовнішніх і внутрішніх проявів її особистості, як художнє ціле.

Будь-яке судження Волошина характеризує його як талановитого спостерігача, розумного і проникливого літописця своєї епохи, допитливого і безстрашного дослідника людської душі. Доречно тут сказати і про психологізм Волошина, який виявляється не тільки в зображенні внутрішнього світу людини, руху її думки, відчуттів, її вчинків, але і в описі життя епохи через життя того чи іншого героя. У книзі «Лики творчества» М. Волошин постає знавцем «тонкого льоду» людської душі.

У всіх спогадах проступає і сам Волошин, зі своїм характером і своїм поглядом на навколишній світ. Тому багато його статей сприймаються як свого роду «відкриття», як своєрідна антитеза загальновизнаному, нерідко канонізованому уявленню про прекрасного сучасника. Волошин немов «очищає» його особистість від навмисної умовності і повертає їй неповторні, глибоко індивідуальні, характерні риси.

У той же час і кожен із сучасників у чомусь допоміг Волошину краще зрозуміти життя з його нескінченною різноманітністю, і тим самим зробив коротшим шлях письменника до пізнання дійсності й епохи. З кожним із своїх героїв у Волошина пов'язувалося уявлення про певне коло ідей, настроїв, думок і оцінок, кожен знаменував собою якийсь особливий етап його біографії і творчості. Взяті разом «лики» сучасників утворюють довгу спіраль духовної еволюції самого Волошина.