МЕТОДОЛОГІЯ МОДЕЛЮВАННЯ У ДОСЛІДЖЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано зв’язок роботи з науковими темами, сформульовано мету і завдання дослідження, описано методи, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію та публікації.

У першому розділі “Соціальна реальність у соціологічній традиції та сучасних теоріях” розглянуто природу соціальної реальності в теоретичному баченні. Численні концепції природи й сутності соціальної реальності подають її у вигляді або макро- й мікроконтинууму, або континууму об’єктивно-суб’єктивного. Ланцюжок від мікро- до макрорівня соціальної реальності передбачає такі ланки: індивіди, або діючі особистості та їх взаємодія; соціальні групи, соціальні інститути й організації; типи суспільств і типи цивілізацій. Об’єктивний рівень утворюють діючі індивіди, соціальні дії та взаємодії, структури управління, закони, соціальні й економічні інститути та інституції. Суб’єктивний рівень представлений такими явищами, як соціальні установки, норми, цінності, ціннісні орієнтації, культурні символи тощо.

Пошуки інтегративного підходу в сучасній соціологічній теорії здійснюються у кількох напрямах; найпомітнішою стала тенденція до конвергенції різних парадигм у розумінні мікро- та макрорівнів соціальної реальності. Це виявилося в теорії “структурації” Е. Гіденса, в ідеях “інтеграції теорії дії і теорії систем” Ю. Хабермаса (J. Habermas), інтеграції соціальної дії і соціального порядку Дж. Александера (D. Aleksander), “мікропідґрунтя явищ мікрорівня” Р. Коллінза (P. Kollins), інтеграції раціонального вибору з макросоціологічними проблемами М. Хечтер (M. Checter), “інтегративного обміну” Р. Емерсона (P. Emerson), “структурної теорії дії” Р. Берта (P. Bert), “методологічного індивідуалізму” Р. Будона та ін.

Розглянуто протилежні теоретико-методологічні орієнтації, які можна представити у вигляді дихотомічних рядів. Перший ряд дихотомій — дихотомії онтологічного (тобто пов’язаного з вихідними визначеннями соціальної реальності) характеру. Це: дихотомії на зразок “дія–структура”, “взаємодія–система”, “порядок–конфлікт”, “суб’єкт–об’єкт” та ін. Другий ряд дихотомій — дихотомії гносеологічного (тобто зумовленого тим чи тим підходом до пізнання соціальної реальності) порядку, а саме: “суб’єктивізм–об’єктивізм”, “реалізм–номіналізм”, “методологічний індивідуалізм–холізм”, “раціоналізм–інституціоналізм” та деякі інші.

Охарактеризовано загальну систему теоретичних координат “дія/ структура — суб’єктивізм/об’єктивізм”. Акционістський суб’єктивізм об’єднує теорії, що базуються на уявленні про соціальне життя як суб’єктивну реальність, що породжується сукупністю індивідуальних актів свідомості та дій людей. При цьому саме соціальне життя втрачає статус об’єктивності й цілісності. Іншими словами, соціальна реальність є тим, що ми уявляємо про неї. Вона зводиться фактично до індивідуальних уявлень, відчуттів і фактів індивідуального досвіду.

Намагаючись перебороти однобокість такої позиції, прихильники акционістського суб’єктивізму вводять поняття “інтерсуб’єктивність”. Вони визнають існування типових уявлень або соціальних значень, які є продуктом взаємодії між людьми. Соціальна реальність трактується ними як повсякденна реальність, яку кожний з членів спільноти поділяє разом з іншими. Ґенеза соціального визначається ними не в термінах індивідуальної свідомості, а виходячи з понять взаємодії і спільної діяльності.

Люди конструюють соціальну реальність, виробляючи в процесі спільної діяльності набори зразків (способів відтворення дій) і соціальних значень. У цьому сенсі соціальний світ є продуктом колективної творчості людей, їх інтерсуб’єктивної взаємодії. Цілісність цього світу підтримується за допомогою інтерсуб’єктивної свідомості (правил, норм тощо). Завдячуючи цьому дискретна реальність може трансформуватися в єдине ціле.

Мультипарадигмальність сучасної соціології представлена як відображення зміни й ускладнення соціальної реальності. Констатовано, що пріоритетним став розвиток технологій віртуальної реальності. Комп’ютеризація повсякденного життя вводить до обігу віртуальну реальність в якості комп’ютерних симуляцій реальних речей і вчинків. Нині суспільство, в традиційному його розумінні, заміщається кіберпротезуванням інституційних форм. Взаємодії здійснюються як віртуальні аналоги реальних соціальних взаємодій. При цьому відбувається заміщення реального виконання соціальних ролей симуляцією, створюється образ реальних атрибутів інституційності. Отже, інтенсивне використання останніми роками технологій віртуальної реальності має соціальний зміст — заміщення соціальної реальності її комп’ютерними симуляціями. Це спонукає соціологів використовувати поняття віртуальності для пояснення соціальних змін.

У другому розділі “Методології дослідження соціальної реальності” проаналізовано методологічні парадигми позитивізму, неопозитивізму та емпіризму; методологічні концепції розуміючої соціології, феноменології, етнометодології та методичні установки соціометрії; методологічні установки структуралізму і функціоналізму.

Онтологічна орієнтація “об’єкт–суб’єкт” характеризує протилежні спроби розглядати соціокультурну реальність крізь призму або об’єкта, або суб’єкта. Антитеза “соціальна реальність є множиною об’єктів, які не залежать від індивідів і детермінують їх поведінку” і “соціальна реальність є формою існування суб’єктів, яка породжена і зумовлена ними” прислуговується розмежувальною лінією між двома типами соціальних теорій — структурно-функціональними й інтерпретуючими (“розуміючими”).

Констатовано, що соціальний когнітивізм декларує методологічний пріоритет соціального над індивідуальним у вивченні когнітивних феноменів, у висуненні на передній план змістовних аспектів когнітивної діяльності, в утвердженні нерозривного зв’язку інтерпретації (розуміння) соціальної реальності та її конструювання. Застосування конструкту “соціальні уявлення” дає змогу вільно переходити з індивідуального аналітичного рівня на соціальний, і навпаки, реалізувати психосоціологічний підхід в соціальних науках і робить непотрібною існуючу дотепер дихотомію індивідуальних і колективних аспектів соціального аналізу.

Під впливом класичних реалістів в сучасній соціальній теорії склалася школа нового реалізму (неореалізму). Її представники відстоюють непохитність реалістичного трактування соціального. Предметом пізнання в класичному емпіризмі є елементарні події, а в трансцендентальному ідеалізмі — моделі, ідеальні форми (конструкції людського розуму чи наукового співтовариства). Предметом же нового, трансцендентального (тобто такого, що належить до апріорних, позадосвідних передумов пізнання) реалізму є структури і механізми, які породжують соціальні явища. Ці реальні структури існують незалежно від наших знань і досвіду.

У третьому розділі “Моделювання соціальної реальності: емпірична верифікація” застосовано моделі для аналізу структури та механізму функціонування ментальності української нації, певних її складових (наприклад, державних і політичних інституцій, соціальних верств тощо), а також дослідження та прогнозування ментальності групи або національної меншини, етнічних процесів, міжнаціональних стосунків та регіональних особливостей. Запропоновані автором методики вможливлюють обґрунтування та пояснення національної специфіки соціальних феноменів — фактів та процесів, досі не пояснених соціальною психологією, етнологією, історією, політологією, теорією держави; надають приклади всебічного аналізу та достовірного прогнозування типової поведінки конкретної особи, груп людей, етнічних і національних утворень за реальних умов повсякдення та екстремальних ситуацій.

Використання “інструментарію” моделей дає можливість, зокрема, отримати чітку, валідну інформацію про кандидата в державні службовці, формулювати посадові критерії його діяльності, коректно вирішувати методичні й процедурні питання комплектування штату будь-якої структури, а також вказує шляхи адаптації зарубіжного досвіду реформування різних сфер до умов України.

На моделі інтегрального соціального інтелекту української нації проаналізовано деякі особливості ментальності та сучасний стан національної психіки, що впливають, зокрема, на перебіг реформ у політиці, економіці, державотворенні. Спираючись на системні дослідження в сучасній етнології, пов’язано стратифікацію національних утворень з блоками моделі соцієтальної психіки нації. Показано яким чином і як функціонує етнос, котрий за допомогою держави набув статусу нації; запропоновано розв’язання дискусійних питань стосовно таких складових як “національна еліта”, “національна основа”, зв’язків між цими стратифікаційними складовими та ролі певних верств у функціонуванні нації.

Саме “інструментарій” моделювання вможливлює детальний розгляд функціонування соціального прошарку, відомого як “провідна верства”, винищеного за царських та радянських часів і відсутнього дотепер. Це надзвичайно важливий блок етносу і нації загалом, оскільки він визначає критерії та принципи включення нації в будь-яку діяльність. Його відсутність зводить нанівець усі зусилля теоретиків і реформаторів економіки. То ж перша, найнагальніша для України рекомендація: держава має створити умови, сприятливі для відродження відсутнього і сьогодні найважливішого прошарку — “провідної верстви” (за сучасною термінологією — середнього класу).

Досліджено і найважливіший в умовах реформи державного управління соціальний прошарок, відомий як “правляча верства” (управлінці, або менеджери) — той чиновницький загал, що фігурує як державні, представницькі, законодавчі, виконавчі тощо інституції, силові та судові структури; це — формальні лідери (в певному розумінні) структурних складових держави або нації загалом. Mоделі також дають можливість не тільки обґрунтувати тезу про формотвірну роль етносу щодо держави, а й, виявляючи психоінформаційну структуру, ціннісні орієнтири та механізми функціонування українського етносу, скласти уявлення про те, якою саме має бути держава, аби адекватно відповідати саме цьому етносові.