МІФ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані мета і завдання роботи, охарактеризовано методи та наукову новизну дисертації, її практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

 Перший розділ дисертації „Сутність, особливості та функції політичного міфу” присвячено огляду літератури з теми дослідження, аналізу теоретичних підходів до явища міфу, з’ясуванню його сутності, особливостей та функцій. Оскільки міф є явищем суспільного життя, що супроводжує  людство протягом всієї історії, цей феномен розглядали більшість філософів, починаючи від Платона, які намагались зрозуміти його сутність, витоки, різновиди, суспільну роль. У ХІХ – ХХ століттях найбільший внесок у дослідження міфу зробили Р. Барт, Г. Гегель, Е. Гелнер, М. Еліаде, Е. Кассірер, Дж. Кемпбелл, Д. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, Б. Маліновський, Ф. Ніцше, Ж.Сорель, Е. Тайлор, Дж. Фрезер,  З. Фрейд, К. Хюбнер, Ф. Шеллінг, К. Юнг та ін. Цієї теми торкались російські і вітчизняні дослідники – А. Афанасьєв, М. Бердяєв, Ф. Буслаєв, П. Гуревич, О. Лосєв, Є. Мелетинський, А. Потебня та ін. На основі всього різноманіття поглядів виокремлюються такі концептуальні підходи до дослідження проблеми міфу: абстрактно-алегоричний, матеріалістичний, філологічний, соціологічний, соціально-психологічний, трансцендентальний, структуралістський, символічно-романтичний, теїстичний та універсалістський.

Більшість досліджень міфу присвячена його архаїчним формам, але реальне панування міфів у політичному житті суспільства викликало потребу розширення знань про міф, що відобразилось у дослідженні цієї проблематики як окремої теми. На жаль, фундаментальних досліджень у цій сфері небагато. Вони належать західним вченим Е. Кассіреру, Ж. Сорелю, К. Хюбнеру та російським дослідникам П. Гуревичу, А. Кольєву, В. Полосіну, А. Цуладзе. Різноманітним аспектам цієї теми присвячені окремі статті та роботи російських та українських дослідників Ю. Антоняна, Ю. Баумана, І. Буркута, Є. Головахи, В. Горського, О. Гриценка, О. Донченко, Т. Євгеньєвої, О. Забужко, І. Іонова, С. Кара-Мурзи, І. Кравченка, С. Кримського, А. Левандовського, І. Лисого, В. Малахова, А. Мосєйко, В. Нечаєва, М. Обушного, Н. Паніної, М. Поповича, Г. Почепцова, В. Пугачова, Ю. Романенка, О. Садовникова, М. Савельєвої, В. Скуратівського, В. Ткаченка, А. Тихолаза, Я. Шимова, Н. Щербініної та ін. Головна увага у переважній більшості праць як українських, так і зарубіжних дослідників приділяється розгляду концептуальних підходів до дослідження проблеми міфу, з’ясуванню його характеристик та особливостей функціонування в політичному житті суспільства, дослідженню національної міфології. Як ілюстративний матеріал переважна більшість авторів використовують тоталітарну міфологію, що панувала у Радянському Союзі.

Конкретні аспекти функціонування політичних міфів, їх структура, створення та поширення, вплив на масову свідомість досліджуються значно меншою мірою. Майже не висвітленою є проблема маніпулятивної функції міфів. Дослідження, що торкаються цієї тематики, висвітлюють переважно практичні аспекти, констатують факт наявності політичних міфів, маніпулювання ними, але не зачіпають теоретичних обґрунтувань.

У розділі показано, що міф є формою прояву міфологічної свідомості, але проектується на всі сфери життєдіяльності. Міфологічна свідомість перехрещується з іншими видами людської свідомості і, таким чином, виникають політичні, економічні, історичні, соціальні міфи. Як невід’ємна частина людської свідомості, міфологічне має свою логіку, особливим чином пояснює оточуючий світ та процеси, що в ньому відбуваються, і найяскравіше воно проявляється в періоди потрясінь, трансформацій і критичних обставин. Міфологічній свідомості, яка сприймає як архаїчні міфи, так і міфи сучасні, притаманна важлива властивість – некритичне ставлення до себе і до змісту міфу, взагалі нерозуміння самого факту його створення й існування. Тому людство постійно перебуває під впливом міфів: соціальних, культурних, національних, політичних. Є три причини необхідності та об’єктивності існування міфів: психологічна, онтологічна та соціальна.

Міфи, що функціонують у політичній сфері життя суспільства, ми умовно називаємо політичними міфами. Політичний міф є формою синтезу міфологічної і політичної свідомості. Як таку форму його можна визначити як емоційно-забарвлену чуттєву уяву про політичну дійсність, яка значною мірою заміщує і витісняє реальну уяву про неї. Політичний міф є особливим міфом, що зберігає в колективній пам’яті народу його соціальний досвід, імперативи духовно-морального виміру політичних процесів.

Класичні (архаїчні) та сучасні (до яких належать і політичні) міфи суттєво відрізняються. Якщо архаїчна міфологія являє собою  переважно космологічну модель, то сучасна міфологія - соціальну модель. Основним завданням архаїчного міфу було пояснення світу, побудова єдиної цілісної картини буття. Сучасний міф не ставить собі такої мети, оскільки це завдання вже виконане, його основна мета – обґрунтувати життя соціуму, певним чином інтерпретувати  процеси, які в ньому відбуваються.

Основними характеристиками сучасного міфу є вербальне оформлення, раціональне підґрунтя, всезагальність, гетерогенність, парадигмальність стосовно всіх форм поведінки та діяльності, відносна короткотривалість, консервативність, одночасна синкретичність та біполярність, просторово-часовий динамізм, персоніфікований та маніпулятивний характер, опора на архетип (стереотип мислення), підтримка вірою, ритуалами та символами. Міф є не рефлексивним, тому що з самого початку несумісний з раціонально-критичним підходом до будь-якого явища, віддаючи перевагу емоційному змісту та суб’єктивному переконанню. Він за своєю природою є ірраціональним феноменом, але сучасний політичний міф здатний поєднувати  в собі свідоме і несвідоме, реальне й ідеальне, раціональне та ірраціональне.

Міфологічна свідомість стає найбільш відкритою і здатною до сприйняття в кризові історичні періоди – під час війн, революцій, реформ. У такі епохи вона найбільш рухлива і диференційована. Оскільки в політиці ніколи не буває повного спокою, то в ній завжди присутня швидше динамічна, ніж статична рівновага, тому міфи завжди супроводжують цю сферу.

 Політичний міф може проявлятись на різних рівнях політичної свідомості - теоретичному та емпіричному. Якщо міфи на теоретичному рівні мають науковоподібну форму, то на емпіричному рівні міф повністю демонструє свою природу і специфіку,  реалізує свою силу, тому що, спираючись на емоції, почуття, вірування, використовує елементи містики, релігійних переконань, побутових і традиційних стереотипів, асоціацій.

Міф, який функціонує в політичному житті, містить у своїй структурі такі елементи: архетип будь-якої ситуації, пов’язаної зі здійсненням заходів соціального регулювання і примусу („якщо... то...”), зміст конкретного досвіду, емпірично отриманого в ситуаціях, об’єднаних даним архетипом, та систему алегоричних образів, функціональна символіка яких співвідносить „бажане” з „належним”, тобто зі сформованим архетипом.

Політичний міф виконує такі основні функції:  роз’яснювальну, апологетичну, інтегративну, нормоутворюючу, терапевтичну, маніпулятивну.

Політичний міф як антропологічний феномен, пов’язаний з людською природою, не може зникнути остаточно. В суспільстві можуть наставати періоди захоплення раціональністю, і в такому випадку будь-який політичний міф слабшає. Критика політичних міфів, їх розвінчування супроводжуються утворенням нових міфів. Основний метод руйнування міфів – це витіснення їх іншими – контрміфами. Відколи у колишньому СРСР основний політичний міф - про побудову комунізму - перестав функціонувати, відновилися національні міфи, що призвело до утворення нових держав.

У розділі зроблено висновок, що міфи є невід’ємною складовою політичного життя,  розглядати це явище тільки під кутом зору їх позитивності чи негативності неприпустимо. Необхідно визнати факт їх існування і функціонування як неминучість і необхідність. Політика – сфера раціонального й ірраціонального, тому наявність міфів у ній є закономірністю.

У другому розділі „Міфотворення та міфотворчість у політиці” розглядається процес виникнення політичного міфу, для розкриття якого використовуються поняття міфотворчості і міфотворення.

Міфотворення є процесом стихійного виникнення міфу в міфологічній свідомості. Це об’єктивне формування міфу, дистанційоване від волі і безпосереднього впливу соціальних суб’єктів. Механізм міфотворення розкрив К. Леві-Строс у своїй структурній теорії міфу. Самостійно міф виникає як потреба сьогодення, як спроба і засіб пояснити ті обставини чи ситуації, які науково, раціонально пояснити неможливо, або як спрощена інтерпретація цих, не для всіх зрозумілих, пояснень. Якщо міфотворення як процес починається з ірраціонального імпульсу і розгортається в міфологічній свідомості, то міфотворчість є цілеспрямованою раціональною дією, продуктом якої є міф з обміркованим задумом, ірраціональність якого пов’язана з несвідомим сприйняттям і поширенням міфу. Міфотворчість є процесом цілеспрямованого впливу активного суб’єкта на будь-що або будь-кого. Тут ми маємо напередуявну ідеальну ситуацію в свідомості суб’єкта міфотворчості, яку він намагається поєднати з реальною ситуацією, впливаючи на останню. Міфотворчість передбачає існування творчого суб’єкта, який задіяний у цьому процесі і діяльність якого є визначальною. Якщо якийсь конкретний суб’єкт творить міф, справедливим є висновок, що він і твориться з певною метою і має функціонувати з цієї ж причини.

Створення політичного міфу передбачає появу чогось нового, що раніше не існувало в актуалізованій формі. У цьому процесі виокремлюються три змістовні складові політичного міфу, а саме: ціннісна, мотиваційно-потребна та комунікативно-смислова, завдяки яким проявляються його особливості.

У процесі міфотворчості важливу роль відіграють чинники формування політичного міфу, як певна сукупність соціальних та психологічних змінних (якостей, параметрів), що певним чином впливають на процеси створення та сприйняття міфу. Найбільш важливими і значущими тут є чинники невизначеності, соціальної залежності-незалежності, смислової зрозумілості, соціальної адекватності та соціальної напруженості.

Суб’єктами міфотворчості в політиці можуть бути певні політичні угруповання (партії, рухи, об’єднання), етнічні спільноти, органи державної влади, окремі особистості (політичні лідери) тощо.

При аналізі політичної міфотворчості в розділі розглядаються процеси творення міфу та  сприйняття створеного міфу. Міф як продукт міфотворчості безумовно містить раціональну складову, тому творення міфу починається з визначення його раціональної концепції та фактів, що її доповнюють. Концепція політичного міфу має бути унікальною, корисною, помірно складною. Вона повинна мати загальне пояснення для споживачів міфу та містити передумови їх поведінки. Факти необов’язково повинні бути унікальними, новими, сенсаційними. Найголовніше – вони мають бути вибудовані в теорію. При підборі фактів слід зважати на одну важливу обставину: міф неможливо повністю перевірити. Якісний міф не повинен перевірятись інакше, ніж за допомогою тих фактів, на яких він і ґрунтується. Найчастіше міф є продуктом системи існуючих міфів або міфологем, він, як правило, спирається не на дійсні факти, а на вже звичні міфи, що вважаються фактами.

Політичний міф повинен базуватись на певному архетипі, що забезпечить його життєздатність та функціональну силу. Значимість політичного міфу полягає в можливості викликати на поверхню політичних процесів той архетип, який дозволить задати визначений мотив діяльності – через політичну рекламу, ритуал, містерію. Через архетип здійснюється зв’язування бажаного і належного спочатку в міфологічних категоріях (наприклад, мовою метафор, що тиражуються), потім – у підібраній до гасла політичній дії. Саме тому у процесі міфотворчості широко використовуються архетипи. Прийом використання архетипів дуже дієвий, оскільки, як зазначає М. Еліаде, він є єдиним правильним способом доторкнутися до священного, а, отже, торкнутися людської свідомості та душі, вплинути на них.

Міфологічна свідомість містить бінарні архетипові опозиції, на основі яких, незалежно від способу творення, формується міф. Схеми „ми-вони”, „добро-зло”, „герой-ворог”, „тоді-зараз”, „там-тут” співвідносяться з різними архетипами та уявленнями. Схема „ми-вони” в сучасній політичній міфології проявляється тоді, коли соціальні й етнічні проблеми замінюються спрощеними уявленнями про вічну боротьбу двох міфологізованих спільнот („демократи – комуністи”, „патріоти – космополіти”, „наші – не наші”). Оскільки міфологічна логіка не визнає можливості існування безособової, об’єктивної причини події або явища, ставлячи на їх місце конкретну особу або групу, спрацьовують схеми „добро-зло”, „герой-ворог”. Одним із основних психологічних механізмів сприйняття міфологічною свідомістю відносин людей у „своїй” групі є механізм персоніфікації лідера. Схеми „тоді-зараз”, „тут-там” пов’язані з активізацією міфологічних уявлень про час і простір, опозиція „тут-там” визначає сакралізацію простору.

У процесі міфотворчості також використовуються певні прийоми, „техніки”, які детально розглядав Е. Кассірер.  Це застосування „соціальної магії”, спрощення і символізації мови міфу, супроводу його ритуалами.

Створені політичні міфи нав’язуються масовій свідомості та нею сприймаються. Існує декілька способів впровадження політичного міфу: пряме впровадження, що передбачає відкритість джерела міфотворчості, але разом з тим не дискредитує його завдяки природі міфу, що сприймається не як вигадка, а як реальність; непряме впровадження, що приховує суб’єкт міфотворчості або дає лише натяк на нього; спрямування впливу „від вас” – передбачає вказівку на псевдоміфотворця; спрямування впливу „не від вас”, що запрограмований на чітку констатацію непричетності певного суб’єкта до процесу створення міфу, але водночас не вказує на справжнього міфотворця.

Міфи сприймаються завдяки специфічним характеристикам міфологічної свідомості, тому відповідь на питання про причини потужного впливу міфів на натовп, масу слід шукати в особливостях людської свідомості, точніше, змін людської свідомості у момент активного впливу міфів.

Не можна сприймати міфотворчість лише з деструктивного чи конструктивного її боку, не усвідомлюючи обов’язковості існування міфів у свідомості суспільства. Навпаки, враховуючи всі сильні та слабкі аспекти цього процесу, слід використовувати нові знання з максимальною користю для становлення здорової суспільної свідомості. Свідома міфотворчість може орієнтувати суспільну свідомість і в позитивному напрямку (міфи соціального, економічного, політичного розвитку, ідеї бажаних і благодійних, хоча і не підкріплених діями і концепціями, перетворень). Міф перетворює індивідуальні і колективні емоції на систему позитивних соціальних цінностей, надаючи їм форми соціального досвіду. Свобода, рівність, право, прогрес – це  досягнення й ілюзії, задля яких об’єднується людська спільнота. Міф мобілізує, уніфікує та об’єднує свідомість нації, спрощуючи сприйняття дійсності. Програма розвитку держави на майбутнє завжди складна та багаторівнева для сприйняття на буденному рівні, але короткі тези декларативного характеру, а тим більше загальна ідея реформації та перебудови суспільних відносин стануть зрозумілими для багатьох прошарків населення, якщо передати їх у вигляді міфу або навіть міфологеми.

Основою позитивної міфотворчості покликаний бути абсолютний міф, який завдяки своїм позитивним характеристикам та притаманним йому споконвічним  архетипам не має жодних перешкод для свого існування та розвитку. Саме такого міфу бракує сучасному українському суспільству, натомість функціонують продукти відносної міфології, яка зумовлює  розпорошеність та роздрібненість міфологічного потоку, що перетворює політичні міфи на оману. Становлення політичного міфу, що спирається на абсолютну міфологію і той або інший національний ґрунт, пов’язане із синтезом  інтеграційних, охоронних і реформаторських зусиль. Тому абсолютна міфологія виступає необхідною умовою позитивної міфотворчості.

 У третьому розділі дисертації “Міф як засіб політичного маніпулювання” розглядається маніпулятивна функція міфу, зокрема з’ясовується, що саме дозволяє використовувати міф з метою маніпуляції та як це відбувається.

Міф є ефективним засобом маніпулювання масовою свідомістю. Він справляє анестезуючу і паралізуючу дію, завдяки якій маніпулювання стає невідчутним. Так, сама по собі політична репресія або примус не можуть підкорити людину або зробити  її слухняною, бо, як зазначає Е. Кассірер, залишається сфера  особистої свободи, яка дозволяє чинити опір впливу і перетворенню навіювання на переконання. Міф руйнує цей захист, обплутуючи людину, якщо стає змістом її свідомості, глибоким внутрішнім переконанням, хоча б у формі забобонів і вірувань. Прикладом цього став міф расової виключності, расового домінування, що зробив масову свідомість Німеччини 30-40 років ХХ ст. беззахисною перед усім комплексом політичного тиску нацистів: соціальною та військовою мобілізацією, напругою сил, жорстокістю, що руйнувала особистість, соціальні, політичні і моральні цінності німецької культури. У такому випадку міфи є фундаментом всієї ілюзорної картини світу, що створюється маніпуляторами. Так, основними конструкціями комуністичної системи маніпулювання були міфи про приватну власність як головне джерело соціального зла, про неминучість краху капіталізму і перемогу комунізму, про керівну роль робітничого класу і його комуністичної партії, про єдино правильне соціально-політичне вчення – марксизм-ленінізм.

Пануючи в сфері колективного несвідомого, міф завдяки своїй природі та характеристикам має вагомий вплив на масову свідомість. Масі притаманні характеристики, які дозволяють міфу легко проникати в її свідомість та маніпулювати нею. Маса керується несвідомим, почуттями, тому легко сприймає міф, який містить у собі ірраціональні моменти. Вона мислить образами, сприймає лише крайнощі, тому архетипові конструкції міфу („ми-вони”, „добро-зло”, „свій-чужий”, „герой-ворог”) ефективно спрацьовують. Масова свідомість характеризується зниженням рівня відповідальності, а міф, у свою чергу, задовольняє безсвідомий потяг до бездіяльності, пасивності, звільняє від необхідності робити відповідальний вибір, тому що модель поведінки, дії або рішення визначена наперед. Міф засадничо не передбачає свободи, він пов’язує суб’єкта обітницею вірності її священному першоджерелу – долі, волі богів або зірок, законам карми, національному духові тощо. В такому розумінні міф може бути витлумачений як механізм перетворення можливого на неминуче, свободи на долю, тобто можна маніпулювати свідомістю так, щоб „потрібні” висновки і твердження здавалися такими, що виникли природно, а не були штучно нав’язані.

Оскільки маніпулювання за допомогою політичних міфів задля своєї ефективності передбачає охоплення якомога більшої кількості людей, то міфи в переважній більшості випадків поширюються в процесі масової комунікації, тобто за допомогою засобів масової інформації (газет, радіо, телебачення, мережі Інтернет). При порівнянні характеристик міфу та масової комунікації виявляється не тільки їхня подібність, ізоморфізм, а й спроможність до взаємопосилення. Так, і у міфі, і в мозаїчно-резонансному світі масової комунікації відбувається злиття загального, особливого та одиничного у діалектичну цілісність. Як міф, так і масова комунікація сприяють виникненню феномена глобальної ідентичності, причетності до всього, що відбувається у світі. Міфологічний час та інформаційні блоки засобів масової комунікації, що дають „усі часи та простори відразу” (наприклад, у телевізійних випусках новин), поєднують у єдиний сплав минуле, сучасність і майбутнє. Засоби масової інформації є також потужним джерелом міфотворчості.

Технологія маніпулювання активно використовується в кульмінаційні моменти політичного життя, тобто під час виборчих кампаній. Всі суб’єкти виборчих перегонів намагаються вплинути на думку пересічного виборця з метою отримання його голосу. Як в іміджевих розробках, так і в технологіях організації виборчих кампаній використовуються такі основні міфи: про „рятівника-месію”, про змову, про випробування долі, про вічне повернення, про доброзичливе співтовариство, про індивідуальну силу тощо.

Протидіяти маніпулюванню, що використовує міфи, дуже складно, тому що вони функціонують у сфері підсвідомого. Знешкодження міфу-маніпулятора потребує досконалого знання та обізнаності про цей феномен не лише серед науковців, а й пересічних громадян.

У четвертому розділі „Феномен міфу в політичному житті сучасного українського суспільства” розглянуто специфіку політичних міфів України, яка залежить від менталітету та національних архетипів, що притаманні українській масовій свідомості.

До питання про функціонування міфів в українській політиці та українському суспільстві взагалі останнім часом звертається все більше дослідників, зокрема: Ю. Бауман, В. Горський, І. Грабовська, Г.Грабович, О. Гриценко, О. Донченко, О.Забужко, І. Лисий, В. Малахов, М. Обушний, М. Попович, Г. Почепцов, Ю. Романенко, В. Скуратівський, А. Тихолаз, В. Ткаченко, Н. Хамітов та ін. Всі вони схиляються до думки, що Україна, отримавши незалежність, протягом більш ніж десятиліття намагається витворити нову національну міфологію, що повинна стати інструментом інтеграції українського суспільства.

Нинішня культурна ситуація в Україні демонструє реальне зіткнення, співіснування й боротьбу різних міфів, починаючи з тих, що утворюють ґрунт культури її незалежного державного існування, й аж до рішучого заперечення цієї незалежності. Українська міфологія характеризується такими рисами: анархічністю, агресивністю, провінційністю.

Специфіка міфів, які функціонують у політичному житті суспільства, залежить від його менталітету. На думку російської дослідниці А. Мосейко, політичний міф повинен відштовхуватись від національних особливостей менталітету, тобто національних архетипів, які породжуються історією, долею народу, його культурою. Українському менталітету притаманні такі риси: індивідуалізм, пантеїзм як духовний зв’язок українців з середовищем їх помешкання, соціальний фаталізм, екзекутивність (жіночність), інтровертивність (споглядальність, направленість до свого внутрішнього світу), кордоцентризм (примат емоційності над раціональністю), гіпертрофоване волелюбство, толерантність.

Політичний менталітет містить у собі архетипи, які є основоположними елементами міфів. Прослідковується зв’язок притаманного суспільству менталітету та міфів, що в ньому функціонують. Найбільший вплив на свідомість українців мають такі архетипи: домінування минулого над майбутнім (уречевленого над процесуальним), монарності (втраченості, закинутості) буття, тотожності істини і влади, рівності, долі, матері, „вічного учня”, „героїзованого злочинця”, „вічного повернення”.

Після здобуття Україною незалежності виникла потреба зміни та поновлення міфологічного потенціалу культури. Кардинальні зміни політичного ладу, форми державного правління та устрою виявили непридатність міфології, яка вироблялася радянською культурою і в її межах претендувала  на абсолютне значення. Важливим завданням для нашої держави та політичної правлячої еліти стала, насамперед, побудова єдиного національного міфу, який мав би об’єднати та згуртувати націю задля подальшого розвитку. Міф у сфері національної самосвідомості веде до акцентування теми походження даної нації і надає цій темі тією чи іншою мірою сакрального характеру. У сфері політики національні міфи підпадають під категорію політичних, тому що саме вони нагадують про те, яким чином були створені інституції та закони нації, котра посідає власну державну форму.

Національний міф, як правило, супроводжує міф про героя, який у певний відрізок історичного часу є лідером нації. У нових умовах нестабільності нашого становища, проведення соціальних перетворень для вже підготовленого до сприйняття міфу мислення стає доцільним створення образу „героя-рятівника” або „героя-месії”, який, цілком відкинувши існуючу систему, спрямовує свої сили на створення нової. Важливим елементом у цьому є ідентифікація „героя-рятівника” з народом, що закликає героя до свого порятунку, а той виявляє волю народу, виконуючи місію створення нового ідеального суспільства. Сьогодні в українському суспільстві побутує міф про те, що лише варто обрати Президентом України гідну людину, і все буде гаразд. З цими сподіваннями пересічні громадяни пов’язують стабільність економічного розвитку країни, підвищення рівня життя, подолання безробіття тощо. Цей міф „про месію” у сучасному варіанті активно поширювався під час президентської виборчої кампанії командою В. Ющенка.

Наприкінці розділу зроблено висновок, що в українській політиці панують різноманітні міфи, що стосуються представників політичної еліти, можливих варіантів подальшого розвитку держави, її положення на світовій арені. Необхідно, щоб вони виконували лише позитивні функції інтеграції українського суспільства та стабілізації політичної ситуації, і це повинні усвідомити перш за все наші політичні діячі.