МІФО-СИМВОЛІЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРОЗОВОЇ СПАДЩИНИ ВАСИЛЯ БАРКИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовані актуальність і мета дослідження, сформульовані завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано методологічний інструментарій, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення здобутих результатів.

У першому розділі “Художній світ Василя Барки і фольклор” аналізується домінуючий вплив народнопоетичної складової культури на тематичний та художньо-стилістичний плани творчої манери письменника. Розглянуто критичні оцінки щодо світоглядних орієнтирів В. Барки, втілених у його літературних здобутках. Як світоглядна система й спосіб життя в розділі характеризується модель світовідчуття письменника крізь призму понять “народнорелігійна мораль” та “етнічна модель світу”. Дослідивши на основі епістолярію, публіцистики факти з біографії митця, можемо засвідчити сприйняття та засвоєння письменником традиційних схем народного світогляду, що ґрунтується на міфологічних принципах моделювання дійсності та відображає ментальні риси етнічного характеру українців. У народнорелігійній концепції В. Барки нами виокремлений ряд базових концептів: “Дерево Життя”, “дім”, “рід”, “Бог”, “Христос”, “душа”, “серце”, “любов”, “небо”, “рай”, “пекло”,  “мати” тощо.

На основі аналізу змісту понять “народнорелігійна мораль” та “етнічна модель світу” (системне сприйняття дійсності під впливом попереднього культурного досвіду, спільні географічні та історичні чинники, єдині морально-релігійні стереотипи, зокрема, синтез язичницької та християнської етики, ментальні поведінкові реакції тощо), ми виокремили два домінуючі аспекти світоглядної системи В. Барки:

1)  народнотрадиційний план – вплив традиції на становлення світоглядних позицій письменника, що полягає в засвоєнні народних моделей світосприйняття, моральних цінностей, сформованих його родоводом; звідси походить його прихильність до первісної міфології, індивідуальна манера відображення   дійсності з використанням традиційної етнічної символіки та відтворення реальних подій з допомогою фольклорної образності, фольклорної стилізації та творчого підходу до використання народнопоетичних засобів; ця домінантна характеристика є реалізацією патріотичних почуттів митця, відправним моментом символічного плану його творчого доробку;

2)  релігійно-містичний (християнський) аспект концепції письменника; його становлення відбувається за певних біографічних подій, що вплинули на формування його життєвих позицій та втілені в авторській релігійно-ірраціональній системі символів з їхніми трансформованими, модифікованими варіантами на тлі трагічних історичних подій.

У першому розділі розглядається вплив двох факторів на інтелектуально-емоційне становлення письменника. Бінарність світоглядної концепції В. Барки стала об’єктом аналізу з боку критиків його ранньої поетичної творчості (Б. Бойчук, Ю. Шерех). Дослідники переважно зосереджуються на пошуку фольклорних джерел поетичної творчості В. Барки (Б. Бойко, Д. Гусар-Струк, Т. Головань та ін.). На основі відгуків очевидців, сучасників, родичів, публіцистичних розвідок, різнопланових досліджень творчості митця в роботі аналізуються визначальні фактори, що вплинули на формування народно-символічного характеру його світосприйняття. Передусім це козацьке походження, цінність родинного зв’язку, сакральне ставлення до матері, знання народних говірок, переказів, засвоєння норм хліборобсько-трудової етики, любов до рідної мови, визначальна роль “живого спадку” народу – творчості кобзарів, близькість до народної “сміхової культури” тощо.

Становлення релігійно-містичного ставлення до світу можна пояснити доленосними подіями дитинства та юності, що пізніше стало причиною вибору ним аскетичного способу життя та взагалі формування релігійно-містичного аспекту його світогляду. Це передусім переживання власної клінічної смерті, вплив архімандрита Іоанна, студіювання літератури містичного спрямування, глибокий аналіз “Божественної комедії” Данте тощо.

Однією з важливих рис світоглядної концепції В. Барки є “сковородизм”. Дослідники творчості митця (В. Гаврилюк, Ю. Барабаш, О. Гринів) вважають В. Барку продовжувачем філософсько-етичної системи Г. Сковороди, зокрема, підкреслюють засвоєння ним вчення про три світи, кожен з яких має дві натури: видиму й невидиму. В. Барка глибоко засвоїв “філософію серця”, що її вибудували свого часу П. Юркевич, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш та ін. У першому розділі охарактеризовано системний погляд митця-філософа на “кордоцентричну” проблему в трьох аспектах: психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному.

Другий розділ “Міфологічна та фольклорна основа прозового доробку Василя Барки” складається з трьох підрозділів і містить аналіз архетипної образної символіки прози письменника, мовно-фольклорних елементів в індивідуально-авторському стилі. Цей аналіз грунтується на структурному, семантико-логічному та семіотичному підходах до характеристики образної системи, стилістичних особливостей текстів. З’ясовується семантико-ідейне навантаження образів, назв творів, прослідковується трансформація традиційних символів, фольклорних зразків, стилістики усного народного мислиннєво-мовленнєвого процесу тощо.

Перший підрозділ другого розділу “Декодування символічних назв романів “Жовтий князь” і “Рай” присвячений трактуванню назв творів на грунті традиційної міфологічної системи та релігійно-символічного культурного досвіду. Зокрема, виявлено, що образ-символ жовтого князя виражається у кількох іпостасях: в образах змія, ящура, звіра, сфінкса, диявола, бузувіра. Відправний момент у з’ясуванні семантичної наповненості символу жовтого князя – релігійний міф, сформульований у 13-ій главі “Одкровення Іоанна”. Семантичні відтінки нечистої сили, втілені у смислових виявах жовтого князя “сатана”, “диявол”, “бузувір”, реалізувались у процесі “вибудовування” автором названого символу, акумулюючи традиційні міфологічні уявлення та моделюючи певну соціально-політичну ситуацію. В. Барка трансформує апокаліптичний міф крізь призму селянського сприйняття трагедії. Очевидно, В. Барка використав міф кінцесвіття згідно з народнорелігійною моделлю світосприйняття. Семантично тотожним символу князя у В. Барки виступає образ змія. Він має таку ж смислову наповненість, як і в апокаліптичному міфі, але основи для його значеннєвого підгрунтя слід шукати у традиційних міфологічних уявленнях українців. Згідно з гіпотезою Ж. Дюмезіля, світ у індоєвропейський період був оснований на потрійному принципі, що складає структурну модель Світового Дерева: до “нижнього” світу належать плазуни. На основі фольклорно-міфологічних уявлень у світоглядній народній моделі можна виокремити два полярні вияви образу змія: позитивний – як охоронець володінь, освоєних людиною, негативний – як володар і охоронець диких природних середовищ. У В. Барки зустрічається образ змія – збирача данини, охоронця кордонів, поглинача, викрадача, цербера тощо, але дещо трансформований: змії (у цьому випадку прислужники-партійці) збирають своєрідну данину з селян. На основі смислових виявів символу змія можна провести аналогії з традиційним міфом про зміїного царя та його прислужників: змії мають свого владику – царя або царицю. Зміїний цар втілений передусім в образі Сталіна, а зміїні прислужники – то виконавці його політичної тактики. Автор демонструє своєрідне перетворення людей на звірів (зміїв), що можна пояснити одвічними зооморфними народними уявленнями, що втілились у фольклорних текстах, зокрема, у казках, та трансформувались у художній прийом персоніфікації. Дракон у В. Барки тотожний образу абстрактного звіра, аналог якому можна знайти в апокаліптичному міфі й який домінує у нашаруванні смислів жовтого князя з метою відтворення універсального денотату жовтого князя.

Символ ящура, обраний В. Баркою, – тотожний образам жовтого князя, змія. Очевидно, цей символ автор обрав з метою підкреслити глибоку проблемність та сформувати цілісний концепт. Традиційний міф про ящура зумовлюють асоціативні зв’язки, що простежуються в міфологічній конструкції ”жовтий князь – змій – диявол – звір – ящур – політика”. У В. Барки образ змія-ящура набув рис етнічно-міфологічних, первинних, а також фольклорних – вони в свою чергу грунтуються на гіперболізованому світосприйнятті: істота кроволюбна, вимагає жертви заради власного життя. Важливу етико-естетичну функцію виконує у романах кольорова символіка. Особливого семантичного відтінку набуває жовтий колір. Базуючись на асоціативних уявленнях, можна означити цей колір-символ як забарвлення міфологічного персонажа – зміїного царя, а також власне забарвлення тварини-змії. У В. Барки маємо негативну конотацію кольору, але з трансформацією її семантики в політичному смислі. З жовтим кольором у письменника пов’язана діяльність та її наслідки партійних керівників, їхніх прислужників. Жовтий у митця – це колір тривоги, лихого передчуття, колір голоду, смерті, колір мертвої природи: жовтолиций виконавець партійних вказівок Отроходін, жовтий звір на малюнку, у місті жовті установи, жовті двері райвиконкому, жовта трава, “жовтіє хата”, жовті очі у голодних, жовті вікна у вірші О. Блока “Фабрика”.

Назва роману “Рай” має концептуальне значення, бо в ній трансформована авторська ідея, концепт через полісемантичність, відтворену письменником шляхом метафоризації. Первинною щодо реміфологізованого міфу про рай у нього виступає апокаліптична біблійна легенда – про створення на землі раю після перемоги над звіром-змією (жовтим князем) після Страшного Суду, – вміщена у “Одкровенні Іоана (Глава 20 і 21-а). В. Барка наснажує символ раю традиційною міфо-образною атрибутикою. Передусім це міфологічні образи ангелів та серафимів. Згідно з традиційним у народній символічній системі мотивом раю як хати В. Барка протиставляє міфологічні структури “рай – хата – держава” та “рай – хата – людина”. Остання опозиційна конструкція грунтується на сакральній повазі українців до власного дому та родини. У контексті роману “Рай” виокремлюється міфологічна структура “рай – сфінкс (звір) – держава”, в основу якої покладений символічно-гіперболізований принцип сприйняття політичних подій. Гіперболізованого смислу набуває символ раю в опозиції символічних структур “рай – соціалізм” та “рай – душевна гармонія”.

У романі “Рай” зустрічаємо оксюморонне значення символу раю: він набуває ознак пекла. В основі такого семантичного “абсурду” – релігійний міф про функціональне протиставлення раю та пекла. Один із смислових виявів раю безпосередньо співвідноситься з поняттям мікрокосму (за Г. Сковородою), внаслідок чого створюється міфологічна структура “рай – любов”.

Назва роману “Рай” визначальна у формуванні авторського концепту, що реалізується через різні міфологічно-авторські смисли символу раю. Полісемантичний спектр назви роману на грунті реміфологізації втілений в універсальному денотаті: рай – це символ минулого і теперішнього, символ особистої любові й “любові” до нової соціалістичної держави, символ родинного щастя і “щастя” у комуністичному “раї”.

У другому підрозділі другого розділу “Архетипна образна символіка прозових творів Василя Барки” аналізуються семантичні вияви традиційної образності у прозових творах письменника. Ґрунтуючись на дефініціях понять архетипу та етноархетипу, символічну структуру прозових творів В. Барки ми розглядаємо як модель світобудови. Образним втіленням світопорядку є Дерево Життя (Світове дерево, Дерево центру, Дерево пізнання, Небесне дерево тощо). У В. Барки спостерігаємо дві схеми світобудови згідно з трирівневою моделлю Світового Дерева:

1)    художньо-символічна імпліцитна авторська схема, втілена в образних системах прозових творів письменника. У цьому випадку розглянуто художні символи, що мають архетипне походження та характеризуються міфологічними характеристиками згідно зі структурою Дерева Життя;

2)    експліцитна, так звана “світоглядова схема” В. Барки, копію якої збережено в архіві письменника. Ця схема має дещо ускладнений характер: в ній відбувається своєрідне “накладання” давньосхідної моделі Дерева та християнської моделі світобудови, трансформованої відповідно до індивідуального трактування картини світу.

На основі універсальної концепції Світового Дерева, розробленої вітчизняними та зарубіжними дослідниками (М. Максимович, Я. Головацький, Г. Івакін, В. Топоров, М. Маковський, М. Попович та ін.), з’ясовано смислові вияви образу дуба у романі “Рай”. Авторський концепт цього символу має реміфологізований характер, втілений у його семантичному діапазоні. Одним із них є дуб як символ негативних політичних зрушень, символ “райського” життя в комуністичній державі. У романі показова щодо співвідношення етимологічного та авторського міфу про Дерево Життя сцена знищення дуба. Цей епізод має магічно-містичне трактування й символічне наповнення: це зображення наслідків руйнування основи життя, що набуває ознак міфологічної космогонічності. У В. Барки маємо модифікацію утилітарної функції одного з язичницьких богів – Перуна – на грунті більш сучасних історичних подій: у митця процес знищення дуба тотожний світоруйнації.

Символ Дерева Життя втілюється у В. Барки в образі дуба, смислові відтінки якого формують специфічну міфологічну структуру: “дуб – політика – воля – грім (Перун) – світоруйнація (апокаліпсис) – нове життя”. Базуючись на гіперболізовано-метафоричних етимологічних та індивідуально-авторських уявленнях, усі смисли “працюють” на створення загального концепту: дуб – символ райського життя, емоційно-інтелектуальної стабільності нації.

Етноархетипну символічну образну структуру прози В. Барки ми аналізуємо згідно з моделлю Світового Дерева. У “верхньому” світі Прав розміщуються Небо, Сонце, Місяць, Зорі, птахи. Образ неба у контексті прози письменника набуває гіперболізованих ознак, відбиває специфіку міфологічного сприйняття світу згідно з народно-традиційною картиною світопорядку. В. Барка розташовує “небесні” символи, зокрема, зірки, в церкві, очевидно, з метою відтворити процес спадкоємної передачі колективної інформації: у романі “Жовтий князь” бабуся як представниця родини приходить на останню церковну відправу, щоб відновити своє й рідних гармонійне світосприйняття. У експліцитній авторській “світоглядовій” схемі наявні шестиконечні зірки, які письменник-містик розташовує навколо образу Триіпостасьного Бога. Використання цих “небесних” образів – “шестикрилих” – для автора закономірне явище, оскільки вони є компонентами авторської світоглядної моделі крізь призму релігійно-християнського світобачення.

Сонце у В. Барки характеризується споконвічними міфологічними характеристиками, які формувались під впливом народних уявлень про центральне небесне світило “верхнього” світу: як божество, як огненне коло, як золота панна, як оновлення життя, оптимістичне сприйняття світу. Сакральними ознаками наділений у В. Барки місяць, що відповідає традиційно-народним міфологічним, автохтонним уявленням. Зокрема, чільне місце у ідейно-проблемному змісті творів письменника займає реміфологізований міф про братовбивство.

У народній міфології “небесні” символи ототожнюються зі світлом. У творах письменника ми віднайшли усталену опозиційну композицію “світло – темрява (пітьма, тінь)”, яка символізує добрий та злий першопочатки, одвічний моральний конфлікт. Цій міфологічній схемі цілком правомірно відповідають бінарні структури “Бог – диявол”, “порядок – хаос”, що демонструють у творах письменника соціально-політичний конфлікт. Це свідчить про реміфологізацію традиційної міфо-символіки. В. Барка особливого значення надає міфоструктурі “світло (світ) – краса”, яка співвідноситься з естетичним світосприйняттям у міфологічній свідомості українців. Зокрема, категорія краси виявляється через споглядання природних явищ, яке є анімістичним, первісним. Носіями естетичного світосприйняття виступають представники “верхнього” світу Дерева Життя – птахи. Традиційно вибудувана у В. Барки міфоструктура “світло (світ) – родина”. Ця усталена конструкція характерна для язичництва: сутність світла втілювалась у людському родові.

“Стовбур” Баркового Дерева Життя, рівень Яв, представлений етноархетипами хати (дому), душі та серця. У письменника ці символи є проявами світового рівня мікрокосму. Базуючись на космологічній природі дому крізь призму селянського світобачення, В. Барка створює міфологічну конструкцію “хата – могила”. Таке поєднання несумісних понять підкреслює абсурдність селянського буття в період голокосту.

На рівні мікрокосму в цьому підрозділі розглянуто опозиційну структуру “свій – чужий”, що демонструє загальну світоглядну ознаку етносвідомості. Зокрема, для родини Катранників у романі “Жовтий князь” світ розділився на два протилежні: світ свій (власний дім) та світ чужий, зовнішній (те, що поза домівкою). Така модель світоустрою відповідає міфологічним уявленням слов’янського язичництва. Символ порога у письменника наділений сакральною функцією, що відповідає смислам цієї необхідної деталі дому в народнорелігійній світоглядній моделі у формі табу та різних магічно-містичних дій. Крізь призму стійких світоглядних схем проаналізовано символічну метафоричну конструкцію “хата – поріг”. Сакральне ставлення українців до власної оселі підкріплене релігійним світосприйняттям: у В. Барки зустрічаємо образ-символ хати-двору, в якому він поєднує два світи – земний та потойбічний.

Для В. Барки на рівні мікросвіту важливі символи серця і душі – фундаментальні концепти у цілісній моделі світосприйняття автора. У ній смислові відтінки серця ґрунтуються на етнічних автохтонних уявленнях та на традиціях кордоцентризму в українській філософській думці. У символічній конструкції “серце – любов” автор втілює споконвічні виміри духовного життя українців, де серце є центром людської душі, що містить цілий всесвіт. В. Барка доповнює цю семантичну конструкцію етичною категорією чистоти, що розглядається крізь призму народнорелігійної моралі. На грунті характеристик понять чистоти та правди письменник вибудував символічну структуру “серце – музика”. Автор поєднує символічно-антропоцентричний аспект з релігійною стороною “філософії серця”, доповнюючи сполучення “серце – любов” ірраціональною конструкцією “небесна любов”.

У В. Барки концепт серця часто має містичне обґрунтування, що етимологічно споріднене з християнською світоглядною традицією. Виявляється воно у символічній конструкції “серце – віра – Бог”. Релігійний аспект кордоцентричної проблеми В. Барки поєднується з його ритуальною реалізацією – через молитву. Письменник, передаючи риси народнорелігійної моралі, створює символічну конструкцію “серце – віра – народ”. У етико-естетичному плані “філософії серця” В. Барки ми виокремили авторську аналогію з категорією краси.

Із серцем пов’язаний символ душі, який виступає перехідним образом, що має пряме відношення до “нижнього” світу. У В. Барки, на нашу думку, символ душі вибудовується з врахуванням двох культурно-релігійних традицій: уявлень про співвідношення душі і тіла стародавніх слов’ян та християнської моделі “душа – тіло”. Новатором виступає В. Барка у спробі надати символу душі структурованих ознак. Індивідуальна “світоглядова” схема, збережена в архіві письменника, та проведена аналогія з романом “Спокутник і ключі землі” свідчить про те, що митець-філософ виокремлює концепт душі як фундаментальний у власній моделі світобудови.

Один із центральних етноархетипів – ворота – символ, що виконує функцію переходу від світу Яв до “вищого” світу та до світу мертвих. На основі споконвічних міфологічних уявлень про ворота В. Барка створює власну символічну конструкцію з урахуванням первісних етнічних ознак про перехід душі та містичних біблійних міфів про Апокаліпсис і створення світу праведних: “душа – Страшний Суд – ворота – Новий Єрусалим”.

Отже, шляхом реміфологізації традиційних етноархетипних символів В. Барка моделює специфічні форми світосприйняття: через модифікацію рівнів Дерева Життя персонажі творів систематизують нові для них умови життя.

У третьому підрозділі другого розділу “Фольклоризм індивідуального стилю письменника” аналізуються з допомогою поняття “фольклоризм” народнотрадиційні елементи в індивідуальному стилі В. Барки. Базуючись на сучасних дослідженнях проблеми інтерференції фольклору та літератури (У. Далгат, М. Русин, С. Грица, В. Погребенник, С. Єрмоленко, С. Росовецький, М. Дмитренко та ін.), у контексті романів письменника “Жовтий князь”, “Рай”, “Спокутник і ключі землі” ми визначаємо ряд індивідуально-стильових особливостей, які свідчать про трансформацію окремих елементів фольклорних творів, а також досліджуємо використання письменником художніх прийомів з усної народної творчості на лексичному, фразеологічному та синтаксичному мовних рівнях. В. Барка вживає ряд постійних епітетів (у красному світі, ясні очі, голубине серце, тихий погляд, буйна голово тощо). Зустрічаємо у письменника традиційні образні порівняння (жінка, як жар-птиця; очі, як шовк; шия тоненька, як стебелина; дівчина – квіт, обмитий росою тощо). Наявні у В. Барки усталені, але дещо модифіковані порівняння (щоки, мов двоє яблучок сорту “ранет” та ін.). Письменник використовує у текстах метафоричні конструкції, що асоціюються з традиційним світосприйняттям українців (очі заволокло сльозами, залебедів Аркадій та ін.). Одне з досягнень В. Барки, на нашу думку, – творче використання фразеологічних мовних одиниць. Письменник, враховуючи світоструктуруючу функцію фразеологізмів, вживає їх у традиційному, усталеному значенні (ще не світ не зоря; кровинки в лиці нема; загоїлось, як на собаці тощо). Але наявні у його творах індивідуально-авторські, оказіональні фразеологічні сполучення (крутитися, як троянда в ополонці; крутитися в сметанці життя тощо). Синтаксично виражальними традиційними прийомами, які використовує автор, є інверсія (краса небесна, муки людські та ін.), тавтологія (всячі всячини та ін.), еліпсис (нічого за дрібними не бачить та ін.). Це засвідчує, що індивідуальний стиль В. Барки має виразні фольклорні ознаки, але окремі мовні елементи характеризуються персонально-авторською модифікацією. Це засвідчує, що індивідуальному стилю В. Барки властиве безпосереднє і модифіковане використання фольклорної поетичної традиції, що є ознакою усталеності світосприйняття.

У третьому розділі “Етноархетипи та ритуали як моделюючі засоби символічного світу авторської прози”, який складається з двох підрозділів, аналізується етноархетип сім’ї у статичному (традиційні символічні схеми світосприйняття, уявлення) та динамічному (ритуали) вимірах, що займають чільне місце у контексті прози В. Барки. Багато дослідників (В. Пушко, М. Кульчицька, Р. Мовчан та ін.) відзначили майстерність письменника у відтворенні родинних джерел: етнопедагогічних чинників, ставлення до землі й хліба, стосунків між батьками й дітьми, процесу передачі духовно-практичного досвіду як запоруки збереження механізмів колективної пам’яті.

У першому підрозділі третього розділу “Традиційні ознаки етноархетипу сім’ї в прозовому доробку письменника” розглянуто ментальні ознаки української родини, зокрема, етнічні характеристики жінки-матері. Модель етноархетипу жінки у В. Барки вибудовується з допомогою фольклорних ремінісценцій, міфологічних гіперболізованих атрибутів. Цей етнічний символ ми розглядаємо структуровано, а саме – шляхом визначення в ньому кількох смислових відтінків. Внаслідок цього змоделювали специфічні авторські конструкції: “мати – вишня – вдова”, “мати – пам’ять”, “мати – праця – земля – хліб”, “мати – дитина”, “жінка – чоловік”, “мати – суспільство”, “Аніма – мати – Богородиця”. В образі жінки-матері у творах В. Барки втілюються автохтонні морально-естетичні засади української родини. Крізь призму стійких народнорелігійних уявлень письменник відтворює ментальні ознаки жіноцтва, виражені у етично-естетичних категоріях: лагідність, сентиментальність, емоційність, саможертовність, вірність. В. Барка вибудовує оригінальний міф про кохання-любов, що має міфологічне і фольклорне походження.

У другому підрозділі третього розділу “Сакральна ритуальність у символічному світі прози Василя Барки” досліджуються стандартизовані форми людської поведінки, репрезентовані “міфами в дії”, – ритуалами. У цьому контексті проаналізовано обрядовий аспект прози В. Барки, враховуючи функціональний спектр ритуалів, визначений Е. Дюркгеймом, М. Маркевичем, Р. Каюа, А. ван Геннепом, А. Байбуріним,  М. Поповичем, М. Гримич та ін. Грунтуючись на визначенні обрядів переходу, ми охарактеризували проблему співвідношення життя і смерті крізь призму народнорелігійних уявлень у творах письменника. Показовим у цьому плані є відтворений автором поховальний обряд як перехідний із світу живих до світу мертвих. Ми зосередили увагу на сакральній функції ритуалу, а також на пов’язаній з нею символічній структурі “Космос (порядок) – Хаос”. Поховальний обряд у В. Барки репрезентує згідно з моделлю народнорелігійних уявлень принцип емоційної впорядкованості. Очевидно, саме демонструючи споконвічні уявлення про акт смерті та засоби душевного примирення з втратою близької людини, письменник вводить ряд необхідних ритуальних елементів: запалення свічки, обряд прощі, голосіння, обмивання покійника, везення домовини на санях, висловлення молитви, виготовлення надмогильного хреста, кидання землі на домовину. Зустрічаємо у творах В. Барки модифікований обряд поховання – прощання з любов’ю. Наявні у письменника фольклорні стилізації під традиційні замовляння, підкріплені певними ритуальними діями. Серед них виділяється специфічне замовляння, яке характеризується утилітарними ритуальними ознаками в певних історично-трагічних умовах: божевільний звертається до партійців, прислужників “жовтого князя”. У цьому замовлянні виявляється магічно-містична функція слова. Очевидно, В. Барка підкреслює одну з важливих тенденцій замовлянь – боротися зі злом. Найліпшим реалізатором цієї функції є божевільний, тобто людина, вільна від соціальних обмежень, а тому може прямо до Бога чи від Бога проголошувати істини. Отже, письменник репрезентує народнорелігійну модель світобудови через ряд ритуальних дій. За В. Баркою, пояснення сакральних явищ та створення психотерапевтичного ефекту – основне призначення обрядів переходу.

У Висновках узагальнено результати дослідження.

Образна система прозових творів В. Барки має виразні міфологічні та фольклорні витоки, що характеризуються реміфологізованою сюжетною обробкою, унікальною модифікацією фольклорної образності, влучним використанням народнопоетичних елементів. На основі характеристики поняття “народнорелігійна мораль” у результаті аналізу невідомих та маловідомих біографічно-творчих відомостей про В. Барку виокремлюються три плани концепції письменника-філософа: народно-традиційний, релігійно-містичний, “сковородизм”.

З огляду на триаспектність письменницького світорозуміння визначаються специфічні авторські концепти, що знайшли своє художнє переосмислення в прозовій спадщині. Серед них найбільш вагомі – “міф”, “символ”, “Дерево Життя”, “серце”, “селянська культура”, “хліборобська етика”, “мати”, “сміхова культура”, “Бог”, “віра”, “Ісус Христос”,  “родовід”, “любов”, “душа” тощо.

У полісемантичному спектрі символічних назв романів “Жовтий князь” та “Рай” на основі асоціативного аналізу виокремлюються тенденційні смисли найважливіших символів. Зокрема, у семантичній структурі символу жовтого князя відзначається кілька смислів: “змій – диявол – ящур – дракон – бузувір”. Символ жовтий князь у В. Барки – реміфологізований образ, який зосередив у собі, з одного боку, ознаки автохтонного раціонально-експресивного світосприйняття українського етносу, а, з іншого боку, є виявом  індивідуально-авторської міфосвідомості.

Авторський концепт, втілений у смислових виявах назви роману “Рай”, реалізується крізь полісемантичне різноманіття асоціативних символічних відтінків. Грунтуються вони переважно на етимологічно-міфологічній народній традиції, релігійно-містичних уявленням про образ раю. Виокремлюються такі символічні структури, в яких денотатом є рай: “рай – сад”, “рай – хата”, “рай – держава”, “рай – любов”, “рай – гармонія”.

Архетипна образна символіка прози В. Барки – універсальна і водночас унікальна модель світопояснення, що відображає структуру Всесвіту і знайшла своє системне впорядкування у письменницькому світобаченні, – моделі Дерева Життя. У В. Барки наявні дві схеми світоустрою згідно з моделлю Світового Дерева: по-перше, це художньо-символічна імпліцитна схема, втілена в образних системах прозового доробку письменника, вона представлена символами, які мають архетипну природу та характеризується міфологічними ознаками; по-друге, експліцитна “світоглядова” схема, в якій відображена модифікація давньосхідної моделі Дерева та християнської моделі світобудови (збережена в архіві письменника).

Символи “верхнього” світу Дерева Життя (небо, сонце, місяць, зорі) у письменника у своїй основі характеризуються як сакральні, божественні явища, наділені персоніфікованими ознаками, що відповідає народнотрадиційній схемі світосприйняття (“світло – темрява”,  “Бог – диявол”, “порядок – хаос”, “світло – краса”, “світло – родина”).

Символи другого рівня Дерева Життя (хата (дім), серце і душа) відповідають цілісним уявленням письменника згідно із традицією народнорелігійної моралі та ідеям “філософії серця”. Створюючи структури “хата – могила”, “хата – поріг”, автор засвідчує сакральне ставлення українців до власної оселі згідно з первісно-містичними та релігійними народними уявленнями. В. Барка створює опозиційну структуру “свій – чужий”, грунтуючись на характеристиках ментального характеру українців, на етнічно-традиційних моделях світосприйняття.

Поліаспектністю характеризуються архетипні для українського світогляду символи серця і душі. Створивши смислові структури “серце – любов”, “серце – віра – народ”, “серце – віра – Бог”, “серце – краса”, письменник відтворив експресивні ментальні характеристики українців крізь традиційну модель народнорелігійного світовідчуття. В опозиційно-символічних структурах “душа – тіло”, “душа – гріх” втілились світоглядні аспекти письменника, що тотожні народно-міфологічним та християнським уявленням про душу. В. Барка виступає новатором у спробі надати символу душі структуралізованих властивостей: експліцитна “світоглядова” модель у контексті роману “Спокутник і ключі землі” розглядається як ієрархія душі.

Індивідуальний стиль В. Барки має виразно фольклорні ознаки на лексичному, фразеологічному та синтаксичному мовних рівнях. Фольклорна традиція покладена в основу створення значної кількості епітетів, порівнянь, метафор, оксюморонів, інверсій, тавтологій, градацій, оказіоналізмів тощо. Фольклоризми  у прозових творах В. Барки виконують прагматично-смислову функцію: вони є яскравим виявом народнотрадиційної світоглядної моделі, що зумовлює активне використання письменником фразеологічних одиниць усталеного та індивідуально забарвленого (оказіоналізмів) характеру, традиційних та модифікованих словосполучень, фольклорних означень тощо. Це засвідчує стабільність передачі одного з механізмів колективної пам’яті – механізму “здорового глузду”, втіленому  на індивідуальному художньо-літературному тлі.

Споконвічні морально-естетичні основи української родини відтворені у письменника в образі жінки-матері. Смислові вияви жіночого першопочатку, вибудувані у символічних конструкціях “жінка – чоловік”,  “мати – вдова”, “мати – дитина”, “мати – пам’ять”, “мати – Аніма – Богородиця”, створюють універсальний концепт жінки. Новатором В. Барка виступає у створенні індивідуального міфу про кохання-любов, але його “любовна” концепція має міфологічно-фольклорну етимологію.

В. Барка розглядає сім’ю у її динамічному прояві (у ритуальній  діяльності), відтворює ряд обрядових дійств. Очевидно, це відбувається з метою демонстрації сакральності співвідношення світів згідно із структурою Світового Дерева. Особливого значення автор надає обрядам переходу: на основі традиційних етнічних уявлень про душу, життя і смерть, містичний зв’язок живих і мертвих, сакральне і профанне автор послідовно відтворює елементи ритуалу поховання.

Таким чином, аналіз світоглядної моделі В. Барки у триаспектному вимірі, семантико-символічне трактування системи архетипів згідно зі структурою Світового Дерева у прозовій спадщині, дослідження статичних та динамічних ознак сім’ї, народнорозмовних особливостей індивідуального стилю засвідчують домінуючу роль у авторському світосприйнятті, художній манері фольклорної традиції, міфологічного пласту культури, народнорелігійної моралі.