МІСІНКЕВИЧ АННА ЛЕОНІДІВНА ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕКУЛЬТИВАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито стан її наукової розробки та зв'язок роботи з науковими програмами, темами, визначено мету та завдання дослідження, його предмет та об’єкт, характеристику методологічної бази дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, практичне значення, викладено дані про апробацію наукових досліджень.
Розділ 1 «Науково-теоретичні та законодавчі основи правового регулювання рекультивації земель» складається з двох підрозділів, які присвячені дослідженню стану, тенденцій та перспектив розвитку як наукових досліджень так, і нормативно-правового регулювання рекультивації земель в Україні.
У підрозділі 1.1. «Правові питання рекультивації земель у наукових джерелах» розглянуто еволюцію наукових поглядів та думок з питань правового забезпечення рекультивації земель в Україні.
Проведений у дисертації науковий аналіз наявних наукових досліджень правових питань рекультивації земель показує, що в теорії земельного права України залишаються недостатньо розробленими питання щодо юридичної природи рекультивації земель, а саме: визначення правового поняття «рекультивація земель» як юридичної категорії, визначення суб’єктів здійснення відновлювальних робіт та кола їхніх прав й обов’язків у сфері рекультивації земель, об’єктного складу земельно-рекультиваційних правовідносин залежно від форми власності на землю, від категорій земель та їх цільового призначення, а також науковий аналіз правових підстав та умов проведення рекультиваційних заходів, ефективність здійснення державної політики та інституційно-функціонального забезпечення рекультивації земель в Україні.
У підрозділі 1.2. «Законодавче забезпечення рекультивації земель в Україні» досліджується розвиток законодавчого забезпечення правових питань рекультивації земель. У роботі виділено чотири етапи еволюції законодавчого забезпечення і правового регулювання суспільних відносин у сфері рекультивації земель в Україні. Перший етап охоплює період з 1990 по 1992 рр., коли були прийняті Постанова ВР УРСР «Про земельну реформу» та Земельний кодекс України від 18 грудня 1990 року. Другий етап – з 1992 до 1996 рр., в ході якого була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України «Про першочергові заходи щодо підготовки і проведення земельної реформи» та в якому обумовлювалась обов’язковість створення належної нормативно-правової бази щодо організаційно-правового забезпечення рекультивації порушених земель. Третій етап охоплює період з 1996 року по 2002 рік і характеризується прийняттям Конституції України, в якій закріплюються імперативні норми, спрямовані на забезпечення охорони землі як основного національного багатства. Четвертий етап розпочався з 2002 року, тобто після прийняття 25 жовтня 2001 року і набрання чинності з 1 січня 2002 року нового Земельного кодексу України, і триває й дотепер. У цей період приймаються основні законодавчі акти з питань рекультивації: закони України «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про землеустрій» та інші.
Досліджуючи питання рекультивації земель крізь призму нормативно-правових актів, можна стверджувати про необхідність виокремлення у системі права міжгалузевого комплексного правового інституту з рекультивації земель, який охоплює правові норми земельного, екологічного, аграрного, гірничого та господарського законодавства України.
Проведене дослідження законодавчої бази з рекультивації земель показує, що у чинному земельному законодавстві немає спеціального законодавчого чи іншого нормативного правового акта, у якому комплексно були б врегульовані земельно-рекультиваційні правовідносини, що істотно знижує ефективність правового забезпечення рекультивації земель в Україні.
Розділ 2 «Юридична природа рекультивації земель в Україні» складається з чотирьох підрозділів, у яких досліджуються питання щодо поняття рекультивації земель як юридичної категорії, визначення об’єктного та суб’єктного складу земельно-рекультиваційних правовідносин, правових підстав та умов проведення рекультивації земель.
У підрозділі 2.1 «Поняття рекультивації земель як юридичної категорії» розглянуто питання щодо формування та розвитку правового інституту рекультивації земель в Україні. Проведено також порівняльний аналіз правового забезпечення рекультивації земель в Україні та інших державах.
За результатами дослідження у дисертації сформульовано юридичне визначення поняття рекультивації порушених і деградованих земель як законодавчо забезпеченого комплексу прав та обов’язків відповідних суб’єктів щодо виконання передбачених законодавством організаційно-правових, технічних, фінансових, землевпорядних дій, спрямованих на відтворення природного стану землі (земельної ділянки) як головного засобу виробництва у сільському, лісовому господарстві, а також як просторово-територіального базису і як об’єкта природи з наявними ландшафтами з метою забезпечення якісного життєвого середовища суспільства.
На підставі проведеного дослідження у роботі встановлено, що у чинному земельному законодавстві недостатньо врегульовані питання щодо особливостей проведення рекультивації земельних ділянок на різних категоріях земель. Тому у дисертації зроблені рекомендації щодо необхідності закріплення у Законі України «Про охорону земель» основних напрямків рекультивації земель, а саме: сільськогосподарський, лісогосподарський, водогосподарський, рекреаційний, санітарно-гігієнічний, будівельний, індустріальний, що дозволить законодавчо забезпечити особливості проведення рекультивації земель різних категорій.
Підрозділ 2.2. «Об’єкти у правовідносинах з рекультивації земель в Україні» присвячено дослідженню питань об’єктного складу земельно-рекультиваційних правовідносин за чинним земельним законодавством України.
На основі проведеного наукового аналізу основних елементів земельно-рекультиваційних правовідносин у дисертації зроблено висновок про те, що об’єктами таких правовідносин є земельні ділянки різних форм власності на всіх категоріях земель за умови порушення їх природної ландшафтної структури, а також деградації та забруднення поверхневого родючого шару ґрунту внаслідок антропогенного впливу, що призводить до зміни функціонального призначення в природі, економіці та суспільстві таких ділянок. У зв’язку з цим у роботі запропоновано закріпити у Земельному кодексі України імперативний принцип регулювання земельних відносин, суть якого полягає в обов’язковості здійснення рекультиваційних заходів на землях промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення, які були вилучені із земель сільськогосподарського та лісогосподарського призначення для означених потреб.
У підрозділі 2.3. «Суб’єктний склад у правовідносинах з рекультивації земель» досліджуються особливості суб’єктного складу земельних рекультиваційних правовідносин.
За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що суб’єктами земельно-рекультиваційних правовідносин є фізичні та юридичні особи, які використовують земельні ділянки на різних правових титулах для здійснення господарської чи іншої діяльності, яка з необхідністю передбачає порушення природного стану таких ділянок, їх деградацію чи пошкодження, і за законом зобов’язані виконати комплекс рекультиваційних заходів з відновлення якісного стану таких ділянок з метою використання їх за основним цільовим призначенням.
У дисертації пропонується закріпити в Законі України «Про оренду землі» та у Типовому договорі оренди земельної ділянки обов’язки орендаря земельної ділянки з проведення рекультивації земель, а також фінансове і матеріальне забезпечення проведення відновлювальних робіт. Також у роботі зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення механізму визначення оптимальної потужності нанесення родючого шару на різних за складом малопродуктивних угіддях та встановлення граничних термінів зберігання родючого шару ґрунту у відвалах, оскільки при довготривалому зберіганні значною мірою втрачається його родючість.
Враховуючи, що за Конституцією України земля як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави, у дисертації зроблено висновок, що у структурі земельних рекультиваційних правовідносин самостійними суб’єктами виступають органи державної влади та місцевого самоврядування, які повинні забезпечувати комплекс організаційно-правових, планувальних, фінансових, матеріальних, трудових, землевпорядних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, пов’язаних з рекультивацією пошкоджених, деградованих та забруднених земель.
На основі проведеного аналізу сучасного стану законодавчого забезпечення виконання власниками землі і землекористувачами заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів, запобігання іншим негативним явищам, що погіршують якісний стан ґрунтів, у роботі запропоновано посилити юридичну відповідальність за невиконання таких обов’язків.
У підрозділі 2.4. «Правові підстави та умови рекультивації земель» досліджуються особливості виникнення, зміни та припинення правових підстав та умов рекультиваційних правовідносин в Україні.
За результатами дослідження зроблено висновок, що земельні рекультиваційні правовідносини виникають, змінюються і припиняються на основі сукупності юридичних фактів, які становлять юридичний склад, на підставі якого має проводитись відновлення природного стану земель відповідно до їх основного цільового призначення. Також у роботі доведено, що рекультивація земель може здійснюватися за наявності законодавчо визначених умов її проведення (порушення природного стану земель, забруднення, деградація, ерозія тощо). З метою забезпечення виконання комплексу рекультиваційних заходів власниками землі і землекористувачами та підвищення ефективності правового регулювання відносин у цій сфері було б доцільно розробити та затвердити Типовий робочий проект землеустрою з рекультивації земель, відповідно до якого повинна проводитись рекультивація пошкоджених та деградованих земель після промислового та іншого господарського використання. Також пропонується на рівні закону врегулювати питання фінансово-правового механізму рекультивації земель.
Розділ 3 «Державно-правове регулювання правовідносин у сфері рекультивації земель» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються питання правових основ державної політики України та інституційно-функціональне забезпечення у сфері рекультивації земель.
У підрозділі 3.1. «Правові основи державної політики у сфері рекультивації земель» досліджуються особливості ведення та здійснення державної політики у сфері проведення рекультиваційних заходів на території України.
За результатами дослідження зроблено висновок про те, що у зв’язку із складною екологічною ситуацією, що має місце нині внаслідок погіршення якісного стану земель, підвищення питомої ваги порушених земель через неконтрольований антропогенний вплив, в Україні виникає гостра потреба розробити та прийняти Закон України «Про загальнодержавну програму використання та охорони земель в Україні», у якому визначити правові основи рекультивації земельних угідь як на державному, так і на регіональному рівнях.
Також належного законодавчого забезпечення потребує розроблення і створення багаторівневої системи стандартизації та нормування у сфері землеустрою і сталого землекористування, охорони та рекультивації земель, яка мала б свою ієрархічну структуру та підпорядкованість у системі органів державної влади. У зв’язку з цим, вбачається за доцільне розробити та прийняти на законодавчому рівні загальнодержавні нормативи та стандарти з питань рекультивації земель, які мають бути адаптовані до вимог та норм законодавства і права ЄС.
Здійснення державно-правової політики у сфері рекультивації земель в Україні має бути спрямовано на підвищення ефективності юридичної відповідальності за злочини та правопорушення, пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням вимог законодавства щодо відновлення основного функціонального призначення земель. У чинному Кодексі про адміністративні правопорушення, а саме: у ст. 53³ «Зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу» та у ст. 54 «Порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням»,- доцільно передбачити збільшення вдвічі штрафних санкцій за порушення суб’єктами підприємницької діяльності цих норм, оскільки існуючі санкції не забезпечують запобіганню зменшення правопорушень у цій сфері правовідносин та ефективного здійснення рекультивації земель. Крім того, у дисертації запропоновано запровадити господарсько-правову відповідальність за пошкодження, псування, забруднення та деградацію земельних ділянок. Зокрема було б доцільно розширити зміст норми статті 153 ГК України, виклавши її у такій редакції: «Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний виконувати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню, виснаженню природних ресурсів та виконувати комплекс рекультиваційних заходів, недопускати зниження природних якостей землі відповідно до їх основного цільового призначення».
Підрозділ 3.2. «Інституційно-функціональне забезпечення рекультивації земель» присвячено дослідженню структури органів державної влади та місцевого самоврядування, кола їх повноважень у сфері здійснення рекультивації на пошкоджених, деградованих і забруднених землях України.
На основі проведеного дослідження інституційно-функціонального забезпечення рекультивації земель в Україні у роботі зроблено висновок про необхідність виокремлення рекультивації земель як самостійної функції органів державної влади і місцевого самоврядування. У рамках цієї управлінської функції органи державної влади та місцевого самоврядування мають забезпечити прогнозування, планування, фінансування, землеустрій, викуп (вилучення) земель, консервацію, агролісомеліорацію, моніторинг земель та ґрунтів, боротьбу із ерозією ґрунтів, формування екологічної мережі на території держави.
Досліджуючи систему і структуру органів державної влади у сфері охорони і раціонального використання земель крізь призму виконання заходів з проведення рекультивації земель, у дисертації зроблено висновок про необхідність створення Державної служби з охорони ґрунтів, яка має здійснювати свою діяльність через Міністерство аграрної політики та продовольства України. Одним з головних напрямків такої служби мало б бути забезпечення рекультивації земель, створення культурних ландшафтів та екологічної мережі на території країни.