МІСЬКІ СИРІТСЬКІ СУДИ В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами і плановими темами досліджень; визначено мету і завдання дисертації, її об’єкт та предмет; охарактеризовано методи дослідження, використані в роботі; сформульовано наукову новизну одер­жаних результатів і їх практичне значення; наведено відомості про апро­бацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Історіографія проблеми, джерельна база, методологія та поняттєво-термінологічний апарат дослідження» складається з двох під­розділів, присвячених загальним історіографічним, джерелознавчим, теоре­тичним і методологічним питанням дисертації.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми та джерельна база дослі­дження» аналізуються історіографічні та археографічні джерела, які були використані в процесі написання дисертації. Теоретичним підґрунтям роботи стали історичні та історико-правові праці вітчизняних і зарубіжних авторів дорадянського періоду, зокрема Є. М. Анучіна, Г. М. Бараца, І. Д. Беляєва, У. Блекстона, Ф. Г. фон Бунге, М. Ф. Владимирського-Буда­нова, Ю. В. Готьє, В. О. Григор’єва, І. І. Дитятіна, Х. Х. фон Дабелова, Л. А. Кассо, В. М. Латкіна, П. М. Мілюкова, П. А. Муллова, К. О. Неволіна, Д. Я. Самоквасова, В. І. Сергеєвича, Н. С. Суворова, Д. К. Е. Цахаріе фон Лінгенталя, С. М. Шпілевського тощо; праці з цивільного та сімейного права О. І. Загоровського, Д. І. Мейєра, К. П. Побєдоносцева, Г. Ф. Шерше­невича та ін.; спеціальні дослідження проблем опіки і піклування О. О. Бор­зенка, Г. Л. Вербловського, І. Я. Давиденка, К. П. Змирлова, І. В. Константи­новського, О. Д. Любавського, П. І. Люблинського, О. Є. Мокшанцева, О. С. Невзорова, О. В. Палібіна, Р. Потьє, Л. З. Слонімського, О. Ф. Сокол­ова, Н. С. Стрепетова тощо. У цих працях розглядалися передусім питання матеріального опікунського права, але автори часто торкалися і питань статусу сирітських судів.

За радянських часів дослідженню сирітських судів майже не приділялася увага. Певний зв’язок із темою нашої роботи мають праці М. П. Єрошкіна та П. А. Зайончковського з історії дореволюційних державних органів.

Здобуття Україною незалежності стимулювало нові дослідження в царині історії права. Визнаними фахівцями з історії органів місцевої влади України в період Російської імперії є, зокрема, В. П. Горбачов, В. А. Чехович, В. С. Шандра та О. Н. Ярмиш. Історії інститутів опіки та піклування присвячено окремі дослідження А. В. Гавловської, О. Н. Євтушенка, Н. М. Крестовської, С. Є. Морозової, П. П. Музиченка, Д. С. Прутяна та Н. Я. Рудого. Проте ці дослідники майже не приділяли уваги питанням історії сирітських судів в Україні.

У Російській Федерації ця проблематика теж майже не привертала уваги дослідників, утім у 2010 році в Санкт-Петербурзькому державному універ­ситеті було захищено дисертацію О. Є. Думенко на тему: «Сирітські суди Тверської губернії в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст.». Інший дослідник Є. В. Крамченко у своїй дисертації на тему «Судова система Воронезької губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» (Вороніж, 2005) присвятив сирітським судам окремий розділ. Крім того, важливе значення для нашої роботи мали праці сучасних російських учених Н. М. Єфремової та Л. Ю. Міхеєвої.

Археографічну базу роботи становлять архівні документи та законодавчі акти, що стосуються предмета нашого дослідження. Автором, зокрема, опрацьовувались фонди сирітських судів, міських маґістратів та деяких інших органів у Державному архіві м. Києва та Державному архіві Київської області. Найінформативнішими для потреб нашого дослідження були журнали сирітських судів, до яких заносилися рішення по всіх справах.

Законодавство Російської імперії досліджувалося за «Повним зібранням законів Російської імперії», а також за офіційними та неофіційними виданнями Зводу законів Російської імперії. Використовувались також різноманітні тематичні збірки законодавства, часто оснащені коментарями упорядників, добіркою підзаконних актів та офіційних роз’яснень. Неможливо було оминути увагою й деякі зарубіжні правові акти. Серед них Кодекс Наполеона 1804 р., Австрійські цивільні уложення 1787 та 1811 рр., Шведське державне уложення 1734 р., Статут сирітських судів міста Ревеля, Звід місцевих узаконень Остзейських губерній тощо. З метою дослідження глибших витоків сирітських судів як органів урядової опіки у роботі розглядаються окремі джерела греко-римського та середньовічного права, а також інше опікунське законодавство, що застосовувалось на українських та російських землях до запровадження сирітських судів, та деякі законо­проекти: Руська Правда, джерела церковного права, Литовські статути, пра­ця Б. Гроїцького «Оборона сиріт і вдів», Соборне уложення 1649 р., «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., Зібрання малоросійських прав 1807 р., Проект Зводу місцевих законів західних губерній тощо.

У підрозділі 1.2 «Методологія та поняттєво-термінологічний апарат дослідження» розглядається методологічний інструментарій та поняттєво-термінологічний апарат дисертації. Дисертантом використовується комп­лекс філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Використання зазначених методів за умови слідування принципам об’єк­тивності, всебічності, комплексності та історизму наукового пізнання, а також ціннісного підходу дає можливість скласти найповніше уявлення про предмет дослідження.

Догматичний метод допомагає зіставити діяльність сирітських судів із чинним на той час законодавством, звісно, після з’ясування логічного змісту самої літери закону. Долати «непорозуміння», викликані застосуванням догматичного методу, допомагає юридична герменевтика як мистецтво розуміння юридичного тексту. Цей метод розширює можливості тради­ційних теорій юридичної техніки та тлумачення. Застосування герменевтика дає змогу не лише аналізувати об’єктивні закономірності створення, прийняття, тлумачення та застосування правових норм, а й приділяти одна­кову увагу питанням суб’єктивного особистісного сприйняття правового матеріалу, що здійснюється крізь призму як власного правового мислення дослідника, так і через визначення системи юридичних уявлень суб’єктів правовідносин досліджуваного періоду. Герменевтика спирається не на норми, а на правовідносини, правові рішення, правову поведінку, а такий підхід цілком допомагає реалізувати джерельна база нашого дослідження.

Серед іншого використовувалися традиційні для юридичної науки загальнонаукові методи: сходження від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного, синтезу й аналізу, системний, структурний, структурно-функціональний. Особливо вплив цих методів виявляється під час аналізу взаємовпливу законодавства та правозастосовної діяльності сирітських судів.

Порівняльно-правовий, або компаративно-юридичний, метод у роботі так само широко використовувався, зокрема, при порівнянні законодавства Російської імперії та інших країн щодо предмета нашого дослідження.

Хронологічний метод дав змогу оптимізувати структуру дослідження.

Автором здійснено необхідне для розв’язання завдань дисертації уточ­нення таких понять, як «опіка», «піклування», «опікування», «малолітні», «неповнолітні», «установи», «Височайше затвердження», «дореформений», «казенний». Найбільшу увагу приділено генезі таких засадничих для дисер­тації понять, як «опіка» і «піклування». Зокрема, зроблено висновок, що поняття «опіка» в досліджуваний період не мало загального законодавчого визначення. Найприйнятнішим для потреб роботи є визначення опіки як урядового управління майном та (або) особою, що здійснюється спеціально уповноваженим державним органом опіки як безпосередньо, так і через призначених ним опікунів, і встановлюється над особою, яка визнається нездатною до управління своїм майном чи такою, яка не виконує обов’язків, передбачених законодавством.

Розділ 2 «Історико-правові передумови запровадження міських сирітських судів в Україні у контексті відповідного світового досвіду» складається з двох підрозділів, у яких розглядається правничий досвід України у царині опікунського права, який передував запровадженню сирітських судів, а також генеза сирітського суду у праві Російської імперії в контексті відповідного світового досвіду.

У підрозділі 2.1 «Органи опіки на українських землях до запровадження міських сирітських судів» розглядаються питання генези органів опіки, що існували на українських землях до запровадження сирітських судів, питання про церковний або світський характер цих органів. Зазначається, що перші писані норми опікунського права на українських землях були створені під беззаперечним впливом візантійського законодавства, яке було результатом тривалого розвитку греко-римського права. Коротке ознайомлення з істо­рією органів опіки й піклування у візантійському праві свідчить про те, що підходи до цього питання були відмінними в різні історичні періоди. Візантійське право знало як державні (світські), так і церковні опікунські органи. Опікою в різні часи завідували такі державні органи та посадові особи, як претори, дефензори, квестори тощо, тобто загальні (неспеціалі­зовані) органи, але фіксуються й окремі спроби створення спеціалізованого державного опікунського органу (praetor tutelarius). Церква у Візантії станом на період рецепції візантійського права в Київській Русі ще остаточно не монополізувала опікунську справу. У Константинополі опіка майже весь цей час мала світський характер. Єпископи брали участь у вирішенні питань опіки, але здебільшого у провінціях. Спроба надати інституту опіки виключно церковного характеру фіксується в Еклозі. Ця збірка у Візантії була чинною впродовж доволі короткого періоду, але мала визначальний вплив на право Київської Русі, зокрема на Руську Правду.

Зазначається, що правові пам’ятки Київської Русі не містять точних вказівок стосовно характеру органів опіки. У церковних статутах київських князів при визначенні сфери виключної компетенції церковних судів право­відносини у сфері опікунського права прямо не згадуються. У зв’язку з цим точно визначити світський чи церковний характер опікунських органів на Русі наразі не вбачається можливим.

Автор констатує, що середньовічне опікунське право українських та російських земель ішло різними шляхами розвитку. Так, у Великому князів­стві Литовському опіка вже в XVI столітті після впровадження першого Литовського статуту набула ознак цілісного правового інституту, яким визначався світський характер органів опіки. При цьому важливе значення для опіки в містах мало маґдебурзьке право. Натомість у Московській державі, навіть у Соборному уложенні 1649 р., секуляризації інституту опіки не було здійснено. Після непослідовних у контексті подальших процесів спроб Петра І передати функції органів опіки міським маґістратам лише Установами для управління губерній 1775 р. було запроваджено систему державних опікунських органів, зокрема сирітських судів. Прогресивним було те, що з поширенням Російського законодавства опіка в Україні стала справою спеціалізованих державних органів.

У підрозділі 2.2 «Запровадження міських сирітських судів у Російській імперії в контексті відповідного світового досвіду» відзначається, що сирітські суди не були суто російським винаходом. Феодальні станові опікунські органи були доволі поширеними в Європі тих часів. Для російських законодавців і, зокрема, Катерини ІІ взірцем було остзейське право. Російський сирітський суд було запозичено із практики прибал­тійських провінцій, де такі суди мали вже тривалий досвід існування як у міському, так і в земському праві. Натомість різноманітні джерела ост­зейського права більшою мірою зосереджені на матеріальному опікун­ському праві, ніж на питаннях статусу сирітських судів та процедурі провадження в опікунських справах, що тоді переважно регулювалися звичаями. Запровадження сирітських судів у Прибалтиці пов’язується зі шведським законодавством, однак точних відомостей про існування таких судів у самій шведській метрополії ми наразі не маємо. З огляду на це становить інтерес позиція Х. Х. Дабелова, який наголошував на визна­чальності сімейного характеру опіки в середньовічній Швеції. За цих умов вирішення поточних питань опіки здійснювали сімейні ради, а суд виступав як місцеблюститель сімейної ради за її відсутності та як самостійний орган, що зосереджував у собі верховний нагляд за опікунською справою. У Росії функції верховного нагляду за опікунською справою закріпилися за загаль­ним судом, а сирітський суд став органом наближеного нагляду за опікою, тобто постійно виконував функції місцеблюстителя сімейної ради. Іншим важливим джерелом, яке вплинуло на російське опікунське право, став трактат французького юриста Р. Потьє «Про дворянський та буржуазний гард». Імовірно, що під впливом цієї праці в Росії було створено систему органів опіки, які розмежовувалися за становим принципом на дворянські опіки та сирітські суди.

Розділ 3 «Формування та розвиток системи міських сирітських судів в Україні та організаційно-правові засади забезпечення їх діяльності (кін. ХVIII – поч. ХХ ст.)» присвячено історії розвитку системи сирітських судів на українських землях від їх запровадження наприкінці XVIII ст. до скасування за часів утвердження радянської влади.

У підрозділі 3.1 «Міські сирітські суди в Україні наприкінці XVIII ст.» розглядаються питання запровадження міських сирітських судів на українських землях у контексті поширення на відповідні території наміс­ницького ладу. Зазначається, що в 1780-х рр. імперська влада розпочинає поширення на територію України намісницького ладу. Харківське наміс­ництво було відкрите в 1780 р., а Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське – в 1782 р. На підставі аналізу архівних документів автором робиться висновок, що кадрову основу сирітських судів перших років існування намісництв становили не купці та міщани, як цього імперативно вимагало законодавство, а колишні службовці державних органів Гетьман­щини, переважно належні до українського козацтва.

Констатується, що запровадження сирітських судів на півдні України мало свої особливості. Катеринославське намісництво було відкрите 30 бе­резня 1783 р. Водночас у Херсоні сирітський суд створено тільки в 1784–1785 рр. Щодо сирітських судів у решті міст тогочасної Новоросії кон­кретних відомостей немає.

На правобережних українських землях, які відійшли до Росії у зв’язку з поділом Польщі, повноцінний намісницький лад запровадити не встигли. Після смерті Катерини ІІ та сходження на престол її сина Павла І тради­ційний судоустрій українських земель було частково відновлено, а сирітські суди на більшій частині території України скасовано.

Дисертантом звертається увага на те, що згідно з Установами для управління губерній 1775 р. сирітські суди створювались у губернських та повітових містах при міських маґістратах, а підпорядковувались губерн­ським маґістратам, які мали ревізувати опікунські звіти, погоджувати продаж підопічного майна та розглядати скарги на сирітські суди. Очолював сирітський суд міський голова, а засідали в ньому двоє членів маґістрату та міський староста. У 1780 р. затвердили другу частину Установ для управ­ління губерній, якою було врегульовано місце сирітських судів у системі державних органів та їхні відносини з іншими органами державної влади й посадовими особами. Сирітський суд було поставлено на один рівень із міським маґістратом, а виконання його рішень мало здійснюватись город­ничим. Міське положення 1785 р. істотно вплинуло на статус сирітського суду, який із підрозділу міського маґістрату перетворився на самостійний орган, де мали засідати не тільки члени маґістрату, а й члени міської думи.

Після скасування губернських маґістратів сирітські суди опинилися в підпорядкуванні палат суду та розправи, а згодом – палат цивільного суду.

У підрозділі 3.2 «Міські сирітські суди в Україні від початку XІХ ст. до ліберальних реформ 60–70-х років ХІХ ст.» розглядаються історико-правові процеси, пов’язані з розвитком системи сирітських судів в Україні у першій половині ХІХ ст.

Аналізується міністерська реформа 1801–1810 рр. у Росії. Робиться висновок, що в результаті цієї реформи сирітські суди як органи, підпоряд­ковані палатам цивільного суду, були віднесені до відомства Міністерства юстиції.

Предметом уваги дисертанта є повторне запровадження сирітських судів в Україні у 30-х рр. ХІХ ст. в контексті скасування чинності на відповідних територіях маґдебурзького права та Литовського статуту й поширення тут Зводу законів Російської імперії. Аналізуються інші чинники, що сприяли створенню сирітських судів на українських землях, серед яких польське повстання 1830–1831 рр. та епідемія холери на частині території України. Завдання із подолання цих явищ російські урядовці значною мірою покладали на бюрократичний апарат українських земель, що слугувало рушієм для приведення його у відповідність до загальноросійської системи. Прикладом є Іменний указ від 27 травня 1836 «Про влаштування присут­ственних місць у повернених від Польщі губерніях», яким окремо перед­бачалося створення сирітських судів на відповідних територіях.

Докладно розглядаючи в роботі процес створення Київського сиріт­ського суду та початковий статус цього органу, дисертант доходить виснов­ку, що для дореформених сирітських судів важливою проблемою було кадрове забезпечення канцелярії. Урядова політика з цього питання зводи­лась до того, що сирітський суд мав запозичувати канцелярських службовців із міського маґістрату. Разом з тим сирітський суд намагався утвердитись як незалежний орган і шукав шляхів для відокремлення своєї канцелярії.

Аналізуються питання підпорядкування сирітського суду та його звіт­ності іншим органам. Звертається увага на те, що впродовж 30–40-х років ХІХ ст. було остаточно законодавчо оформлено підпорядкування сирітських судів губернським правлінням у порядку нагляду. Нагляд здебільшого спрямовувався на формальні аспекти діловодства сирітських судів, а не на реальну оцінку ефективності їхньої діяльності. Звітні документи та резуль­тати ревізій сирітських судів указують на те, що більшість сирітських судів одночасно мали у провадженні не більше кількох опікунських справ. Дворянські опіки в цей період провадили в декілька разів більше справ, що вказує на майнову спрямованість тогочасної опіки та незаможність підвідомчих сирітському суду станів.

У підрозділі 3.3 «Міські сирітські суди в Україні у період від Судової реформи 1864 р. до їх остаточної ліквідації у 20-х роках ХХ ст.» спершу розглядаються ліберальні реформи в Росії 1860–1870-х років та їх значення для сирітських судів. Відзначається, що в процесі Судової реформи 1864 р. сирітський суд формально зберіг свою відомчу належність до Міністерства юстиції, водночас члени суду опинилися у відомстві Міністерства внутрішніх справ, оскільки після ліквідації міських маґістратів у сирітських судах мали засідати члени міських дум. Після скасування палат цивільного суду сирітський суд мусив самостійно ревізувати опікунські звіти. Скарги на рішення сирітських судів по суті мали подаватися до окружних судів. Таким чином, губернське правління не могло в позасудовий спосіб скасувати рішення сирітського суду.

У містах, де було введено Міське положення 1870 р., у сирітських судах мали засідати не члени міських дум, а спеціально обрані для цього представники станів, підвідомчих сирітським судам. Згідно з законом члени сирітських судів обиралися на окремих зібраннях купецького, міщанського та ремісничого станів, хоча на практиці здебільшого мали місце вибори лише з купців та міщан. Міський голова тепер міг відмовитись від головування в сирітському суді, і тоді для цього обирали іншу особу. Аналіз автором деяких виборчих справ указує на те, що у виборах до сирітських судів важливе значення мало національне та релігійне питання. Зокрема це стосується купецьких виборів, оскільки в багатьох українських містах біль­шість купців належали до іудейського віросповідання і не мали за законом пасивного виборчого права. У містах спрощеного громадського управління сирітські суди очолювалися міськими старостами, а члени судів обиралися громадами міст.

Автором аналізуються спроби реформування органів опіки й піклування у Російській імперії, що почалися ще на початку ХІХ ст., але особливо активізувалися у 80–90-х рр. Опікунські органи мали стати загально­становими. Активно дискутувалося питання віднесення органів опіки до системи судової влади, земських або міських органів. Робиться висновок, що основними причинами поразки опікунської реформи були суспільне розшарування загалом та невирішеність селянського питання зокрема, а також відсутність коштів для забезпечення діяльності спеціалізованих опікунських органів. Усе це сприяло тому, що сирітські суди, які були за своєю суттю становими органами феодальної доби, проіснували до остаточної загибелі Російської імперії.

У роботі констатується, що більшість сирітських судів в Україні припи­нили діяльність у 1919 році. Київський сирітський суд було ліквідовано в лютому 1920 р. Хронологічні рамки документів із фондів Миколаївського та Херсонського сирітських судів обмежуються 1922 р.

Розділ 4 «Діяльність міських сирітських судів в Україні у контексті розвитку опікунського права» присвячено аналізу законодавства дослі­джуваного періоду з питань опіки й піклування та його відображенню в практиці сирітських судів в Україні.

У підрозділі 4.1 «Загальні юридичні питання опіки і піклування у діяль­ності міських сирітських судів в Україні» переважно розглядається практика сирітських судів в справах про опіку над майном неповнолітніх міщан, купців, особистих дворян та різночинців. Особлива увага приді­ляється таким питанням, як визначення підвідомчості та підсудності опікунських справ, призначення та звільнення опікунів і піклувальників сирітським судом, притягнення їх до відповідальності, процедура прове­дення опису підопічного майна, погодження його відчуження, інші питання управління майном та опікунська звітність, співвідношення опіки та піклування, а також питання піклування над вдовами. Окремо зазначається, що сирітські суди закріпили за собою функцію зберігання коштовних речей та різноманітних цінних паперів підопічних.

Звертається увага на те, що закон не встановлював обов’язковості при­йняття опікунських повноважень особою, призначеною сирітським судом. Разом з тим на практиці сирітські суди наполягали на такій обов’язковості, не приймаючи від опікунів жодних відмовок. Це тривало до 1890 р., коли Сенатом було роз’яснено, що обов’язковості прийняття опікунського звання законом не встановлено. Відповідальність опікунів законодавством встанов­лювалася за заподіяння збитків, а не за формальні порушення. У зв’язку з цим у більшості справ спостерігається несумлінність опікунів у виконанні своїх обов’язків, а особливо в питаннях звітності сирітським судам.

Робляться висновки щодо того, що тривале вирішення питань опіки, часто у кількох інстанціях послідовно, надмірно бюрократизувало опікун­ську справу. За цих умов система не вимагала від членів сирітських судів приватної ініціативи. Будь-який мінімальний ризик блокував позитивне вирішення питання. Особливо забюрократизованою була система надання згоди на відчуження підопічного майна, що передбачала послідовний роз­гляд відповідного питання у сирітському суді, губернському правлінні та Сенаті.

У підрозділі 4.2 «Особливі різновиди опіки у діяльності міських сиріт­ських судів в Україні» розглядаються різновиди опік, що запроваджувалися в сирітських судах з підстав, не пов’язаних із неповноліттям особи. До таких опік належали: опіка над душевнохворими, над безвісно відсутніми, над марнотратниками, боржниками фінансово-кредитних установ, казенними та приватними боржниками тощо. Крім того, аналізуються опіки, що встанов­лювались виключно для потреб судового представництва особи. Такі опіки з’явилися за наслідками Судової реформи 1864 року, хоча й не були достатньо врегульовані в законодавстві. На практиці іноді мало місце призначення сирітськими судами опікунів для представництва в суді інетте­ресів юридичних осіб, якщо неможливо було встановити зв’язок із власниками такої юридичної особи.