МОВА ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА У ЛІНҐВОКУЛЬТУРНОМУ АСПЕКТІ

Краткое содержание

У  “Вступіײ розкрито сутність  та стан вивчення проблеми, сформульовано її значення, мету й завдання дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну та практичну цінність одержаних результатів, зазначено кількість публікацій за основним напрямами дослідження.

У першому розділі “Лінгвокультурне дослідження тексту: теоретичні та прикладні аспектиײ   зосереджено увагу на основних етапах виникнення та розвитку лінгвокультурології, окреслено поняття “мова епохиײ, “картина світуײ та “мовна особистістьײ, названо соціально-психологічні, історичні, етнокультурні чинники  мови доби, зазначено важливість художнього тексту як об’єкту дослідження.

У роботі розглянуто історію виникнення та становлення поняття лінгвокультурології, зазначено міждисциплінарний характер проблеми співвідношення мови та культури, етнокультурного явища та його мовного означення; уведено поняття лінгвокультурного універсуму як об’єднання взаємозумовлених понять мови та культури в їх структурному розмаїтті; лінгвокультурної системи, цілісне існування якої можливе лише за умов паралельної та одночасної дії як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних  чинників; лінгвокультурної ситуації (далі ЛКС) як перманентного хвилеподібного процесу змін у діахронії і водночас як статичного зрізу, попереднього етапу для наступного такого ж зрізу у синхронії.

При висвітленні питання мовної особистості автора та картини світу береться до уваги, що поняття “мовна особистість”,  поєднуючи  в собі чинники соціальні, психологічні, лінгвістичні, надає широкі можливості для вивчення функціональних особливостей мови, мовленнєвої діяльності, комунікативного простору та багатьох інших теоретично-прикладних аспектів лінгвістики. “Картина світу” є одним із центральних елементів мовної особистості. Вона притаманна не тільки окремій особистості, а й  поколінню, суспільству взагалі. Це поняття розкривається у працях В. Гумбольдта, який вважав, що різні мови є різним баченням світу. Уявлення про світ найкраще відтворює лексика, безпосередньо пов`язана з предметним світом людини. Різкі зміни концептуальних картин світу під впливом екстралінгвістичних чинників знаходять відображення в лексиці, зокрема у ключових словах епохи. Характерними для цього процесу є такі аспекти: а) привнесення іншокультурного компонента до лінгвокультурного, ментального простору етносу; б) віддзеркалення у мові трансформації шкали суспільних цінностей; в) зміна закликів; г) зміни в назвах об`єктів матеріального та нематеріального світу.

У  роботі здійснено короткий аналіз дискусій щодо соціального характеру мови, висловлено думку про необхідність різноаспектного підходу до вивчення зв’язків мови та суспільства.

При дослідженні соціально-психологічних, історичних, етнокультурних чинників мови епохи зазначаємо, що мова як один з суттєвих компонентів суспільства, як фактор його єднання, засіб зв’язку між поколіннями зазнає серйозних змін під впливом екстралінгвістичних чинників. Російська імперія початку ХХ століття – багатонаціональна і багатомовна країна – потребувала для централізації управління єдиної мови та квазімови, якими стали російська та її піджінізована версія. Водночас мовна поведінка елітної групи впливала на суспільну мовну норму,  стаючи об’єктом наслідування. Незначна за кількістю українська інтелігенція того періоду знаходилась у дихотомічній мовній парадигмі. Помітне зростання національної свідомості, боротьба за державну незалежність зумовили звернення до народних джерел, мовний пуризм, творення власної системи термінів.

Кожна доба соціальних зрушень активізує зміну статусних груп і суспільних пріоритетів. Суттєвим чинником змін мовних норм певного історичного періоду є конфлікт поколінь. Розгляд змін у мові крізь призму соціальності дає багато загального, незалежно від епохи та країни: збагачення тезаурусу новими лексичними та фразеологічними одиницями, зміна соціального, стилістичного, ідеологічного забарвлення лексики, порушення рівноваги стилів, модифікація орфографії. Характерною рисою мови епохи змін є “політичне фразерство”, яке призводить до спрощення синтаксису, тематичного звуження вокабуляра, укорінення емотивної лексики, виникнення та поширення дефектних (з точки зору норми) слів та моделей словотворення.

 Під мовою епохи розуміємо сукупність мовних одиниць, що їх відбирають автори для вираження властивих саме цій епосі почуттів. Такі елементи відіграють ключову роль у структуруванні, відтворенні мовною особистістю картини світу. Найактивнішою частиною тезаурусу особистості є саме ключові слова епохи, наприклад, такі як: свобода, маніфест, конституція, суд, вирок, каторга, Сибір, демократія, партія, абсурд, гармонія, тюрма,  революція та под.

Серед найбільш кардинальних екстралінгвістичних факторів для української мови початку ХХ століття слід назвати: 1) революційні події 1905-1907 рр.; 2) Першу світову війну; 3) революцію 1917 р. та громадянську війну; 4) ріст проявів національно-мовних тенденцій; 5) активізацію соціальної диференціації суспільства; 6) зростання ролі друкованого слова;  7) зміну суспільних та індивідуальних переконань, пріоритетів духовного та матеріального життя.

Розглядаючи питання про текст як об’єкт дослідження, спираємося на думку, що оскільки мова знаходить своє виявлення  саме в текстах, а мовна особистість – це передусім створювані нею тексти, то мистецтво розуміння та тлумачення текстів є важливим для пізнання шляху розвитку людства. Розуміння символів та образів епохи, коли були створені драматичні твори В. Винниченка, виявлення характерних для того періоду мовних засобів відображення, вивчення особливостей їх спрацьовування допоможе глибше осягнути як саму епоху, так і її мову.

Розглядаючи методологію лінгвокультурного дослідження тексту, підкреслюємо необхідність комплексного підходу до визначення ЛКС, до вирішення проблеми засобів можливої інтерпретації текстів періоду, що вивчається. Авторський текст виступає і як індивідуальна мова самого автора, і як прояв загальної мови, що відбиває певний часовий лінгвокультурний зріз. Аналіз літературного твору вимагає вирішення проблеми співвідношення літературознавчих та лінгвістичних підходів до тексту. Зміст художнього твору не може залишатися поза межами лінгвокультурного дослідження, хоча він і не є його об’єктом. У лінгвокультурології використовуються апарати дослідження та категорії естетики, культурології, історії, літературознавства. Це об’єктивно зумовлено спільністю предмету цих наук, яким є текст у його широкому розумінні, текст як “первинна даність”, як “будь-який пов’язаний знаковий комплекс” (М. Бахтін).

У другому розділі “Українська мова та українське суспільство на початку та в першій чверті ХХ століття” розглянуто проблему мови як засобу міжособистісного спілкування, синхронного опису подій у періодичній пресі та в художній літературі, накопичення інформації для передачі наступним поколінням. Ця проблема охоплює широке коло питань не тільки суто лінгвістичних, а й суспільних, політичних, юридичних, які особливо виразно виступають на тлі етнічних, історичних, культурологічних чинників, характерних для багатомовного суспільства, яким і була Російська імперія.    

В огляді соціально-економічних та політичних умов розвитку мови в 1900-1917 рр. йдеться про те, що цей період, хоча й із серйозними зауваженнями, можна назвати епохою подій та процесів, важливих для відродження, становлення української мови, значного поширення сфер її застосування, активізації українських громад.

Процес поширення української мови у царинах освіти, науки, політики було перервано Першою світовою війною, під час якої на землях Галичини та Буковини було розігнано українські політичні та культурні формування, російська військова і цивільна влада розпочала русифікацію окупованих земель Правобережжя. Водночас пересування великих мас війська та значна за розмахом міграція населення створили умови для взаємопроникнення культур, а формування в Австрії у серпні 1914 р. підрозділів Українських січових стрільців уможливило відновлення й усталення військової термінології та фразеології (“мовні” сліди цих явищ – у словах штик, фронт, нейтральний ґрунт, сестра-жалібниця з п’єс В. Винниченка “Пригвождені”, “Гріх”). 

Перші роки ХХ ст. приносять визнання інтелігенції як творця та головного користувача літературної мови, відмову від принципів орієнтації на мову села, послаблення зв’язків літературної мови з діалектами. Постає питання про взаємини центральноукраїнського різновиду мови з її західним аналогом у вигляді львівського койне, яке вирішується на користь прибічників наддіалектної синтетичної мови, що виявляла б себе в економіці, політиці, юриспруденції, науці й літературі, стала б засобом охорони культурних традицій нації. В. Винниченко виступав проти визначення української мови як мужицької, але не сприймав і гіпертрофованого мовного патріотизму.

В описі стану та статусу української мови в період 1917 – 1920 рр. зазначаємо, що події цього періоду, які стосувались соціально-політичної та економічної сторін життя країни, носили винятково динамічний, стрімкий характер. Натомість мовний  механізм захищений від моментальних змін притаманною йому інерцією, тому змін подібного масштабу у стані та статусі мови не сталося. До того ж на Україні до 1917р. не було жодної газети українською мовою, органів виконавчої влади на місцях практично не існувало, Ради діяли під орудою російськомовних більшовиків, у країні була велика кількість консервативного монархічного елементу, лави якого повнились за рахунок втікачів від червоного терору в Росії. Незважаючи на все це, українська мова таки “зірвалась до нового життя” (Р. Смаль-Стоцький), але її успіхи за певних умов могли б бути значно виразнішими.

Проблема співіснування двох мов розглядається у роботі як питання українсько-російської двомовності, відображене у драматичних творах    В. Винниченка. Зазначаємо, що попри складні суспільні та політичні умови українська розвивається і стає високорозвиненою мовою, яка здатна репрезентувати національну ідею, спосіб життя; вона перетворюється на засіб спілкування й самовираження суспільства, що змінювалось.

Третій розділ “Аспекти мовної організації драматичних творів В. Винниченка як відображення особливостей історичного періоду” присвячено опису та аналізу мови текстів п’єс В. Винниченка як символу кардинальних змін у житті держави.  

Аналізуючи питання філософської складової мови драматичних творів Володимира Винниченка відзначаємо, що період зламу століть, який став моментом літературного дебюту митця, приніс із собою нові погляди та теорії, нові провідні імена у сферах філософії, психології, соціології, літератури тощо. “Весь цивілізований світ на той час перебував під впливом відкриттів Зіґмунда Фройда та його колег у сфері підсвідомого. Не менш захоплюючими і впливовими стали в Європі ідеї надлюдини Фрідріха Ніцше. Звичайно, Винниченко не міг бути винятком”                  (С. Михида). Ці та інші передові для того часу ідеї драматург використовує під час написання творів. Зокрема, текстові характеристики мовних особистостей із п’єс “Гріх”, “Базар”,  “Пригвождені”, “Між двох сил” та ін. свідчать про кризовість свідомості цих персонажів, про передчуття ними кінця не тільки окремої людини, але й народу, людства взагалі. Мовними засобами письменник доносить до нас позиції своїх героїв, які стверджують вищі людські цінності навіть ціною власного життя.

Уважаючи мовну інтерференцію одним з важливих елементів мови доби, досліджуємо проблеми взаємодії близькоспоріднених російської та української мов як однієї з ознак епохи. Білінгвізм на території України, особливо ж її центральної та південної частин, є очевидним фактом. Російська мова мала першорядний статус як мова військових та правоохоронців, мова команд та управління, мова міської комунікації. Революційні ідеї того періоду, що поширювались здебільшого з Росії, зумовили відповідну мову. Російська стала також мовою спілкування між революціонерами різних етносів.  Перші літературні спроби В. Винниченка відбулися російською мовою, написані ним українською п’єси мають значний вміст російської у вигляді як окремих слів, реплік, так і цілих текстових структур. З особливою ж характерністю відображено мовну ситуацію того часу у мішаній мові багатьох персонажів, так званому “суржику”, та макаронічному мовленні.

Російськомовність стає ознакою відмінності, відчуженості, “іншості” представників владних структур та вищого прошарку суспільства, білінгвізм представників української інтелігенції свідчить про дуалістичність їх мовного світу, а численні випадки мовної інтерференції, макаронічного мовлення доводять активність упливу екстралінгвістичних чинників на розвиток та становлення української мови початку ХХ століття  (“всю камеру рассажу по тёмным карцерам”, “мені треба побачить жениха... нельзя ли мне хоть на две минуты свидания с ним”, “как драгоценноє здоров`ячко ваше? На свіданіца прийшли?”) (“Базар”).  

Аналізуючи використання автором апелятивної лексики у номінації персонажів як відображення лінгвокультурної ситуації періоду, згадуємо зокрема про ідеологізацію деяких загальних іменників офіцер, козак, гайдамак, робітник, селянин тощо, про імена власні та ініціатичні, про характерні для епохи значних соціальних зрушень прояви національної свідомості на рівні вживання в мовленні апелятивів на позначення національності.

Антропоніміка п’єс В. Винниченка розглядається як один з творчих прийомів створення автором власної картини того періоду шляхом використання семантики імен персонажів творів. Виокремлено такі групи імен, у яких виразно відчувається лінгвокультурна складова або вживання яких зумовлено екстралінгвістичним чинниками: імена індивідуальні власні (Козолуп, Бурчак, Абстракт), імена індивідуальні ініціатичні (гайдамак, есдек, бундівець), імена групові на позначення соціального стану та національної приналежності (селянин, робітник, єврей, кацапня).

Розглядаючи питання відображення емоційності лінгвокультурної ситуації революційного періоду у драматичних творах В. Винниченка за допомогою лексичних засобів, зазначаємо, що значна кількість слів у текстах (передусім іменники), окрім основного значення, активно виявляє конотативні значення (оціночні, функціонально-стилістичні, емоційні, експресивно-образні). Слова, що мають не тільки предметно-логічне, а й конотативне значення, виступають експресивними засобами мови на лексичному рівні. Серед таких розрізняємо слова  високого та зниженого стилістичного тону. Автор широко використовує варваризми, історизми, архаїзми та неологізми для створення національного колориту, як засіб мовної характеристики персонажів, як засіб гумору та сатири. Слова зниженого стилістичного тону у мові п’єс В. Винниченка найбільш виразно  представлені арготизмами з лексикону деяких персонажів п’єси “Базар” (халява, пєвчі, сучій нос, масалка, стірки, цинтувати).

Деякі іменники нейтрального шару лексики набувають у текстах драм В. Винниченка своєрідного забарвлення завдяки контексту (настоящі революціонери, человеческий язык, невиразний спів, проклята краса, залізні руки). У роботі відзначаємо наявність опозиції “свій-чужий” у мові драматичних творів Володимира Винниченка. Слід підкреслити, що у періоди значних змін у житті суспільства маси населення розділяються на “своїх” і “чужих”, знищуючи одне одного за сигналом слова-ідентифікатора сумнівної об’єктивності. Автор використовує декілька прийомів створення стилістично забарвлених стандартних мовних одиниць з метою позначення політичної приналежності дійових осіб: займенники у виразному стилістичному протиставленні (“щоб вони вас не видали вашим товаришам, ви мусите видавать їм своїх товаришів”), ад’єктивні конструкції з поширеним використанням демінуїтивних суфіксів (“інтелігентики – жалкі, маленькі, зависливі, зморені“), політичні ярлики (анархіст, декадент, представники пролетаріату, товстопузі буржуа, ренегат, зрадник), специфічні форми звернення (панночка, судариня, мадам – товариш; гашпадін Блюмкес),  відверто дерогативну лексику (сволоч, червива собака, старий душогуб, падлюки, мерзотні створіння).

При аналізі функціонування дієслівних конструкцій у драматургії Володимира Винниченка як одного з маркерів мови епохи розвиваємо думку про те, що рівень використання дієслівних форм визначає загальну динамічність мовлення, виступає своєрідним сталим характеризатором автора тексту, формує уявлення про екстралінгвістичну ситуацію. Широка синонімічність дієслівних категорій і форм дозволяє здійснювати багатопланові синонімічні заміни. Для фокусування виразності художнього тексту автор використовує комбінації часових форм дієслова та засобів вираження модальності. Вживання форм теперішнього часу з виразними лексичними засобами здійснює підсилювальну функцію, формуючи хронотоп  “тут-і-зараз” (“они вийшли з собору і пошли...“Боже царя” співають,... потом давай бить магазин,.. і кричать “бей жидов”. Ми давай составлять сопротивлєніє... А тут козаки їм на помоч... давай бить нас”) (“Дизгармонія”), пасивні конструкції у художніх текстах створюють атмосферу об’єктивності, навіть відстороненості (брата розстріляно, зрадників буде покарано). Повною мірою використано можливості способу дієслова, зокрема наказового, характерного для публіцистичного, ораторського стилю мови обраного нами для аналізу історичного періоду (“Усіх вирізать, проклятих!”, “Будь щирий!”, “Не розбігаться! Хто з револьверами, наперед. Стріляй”; “За мною! Не одставай!”) (“Між двох сил”, “Дизгармонія”). Лексичні одиниці такого типу створюють динамічну картину світу, формують рішучу мовну особистість, типову для революційної доби.

Аналізуючи особливості синтаксису драматургії В. Винниченка, обстоюємо думку про те, що зміни культурно-психологічного стану суспільства позначаються на  граматиці, зокрема синтаксисі. Типовими для синтаксису стилю модернізму, з яким найчастіше пов’язують творчий метод  Винниченкової драми, є синтаксична неповність (“Але я в такій самій справі. Соціалізм і контрреволюція, товаришу. Треба спасать”), парцеляція (“Мати це моя... Черкніть, значить, що так і так. Жалко, як не знатиме. Напишіть, що кланявся... Ну, та... Ну, і все”), “неграматичне” відокремлення (“Не сердьтесь на мене... і не згадуйте... поганим...Ну... Ну, ідіть, а то я... Нічого, нічого... Ідіть!”; “Коло стіни... Лежала... Мертва... Без голови... Швидше...”), повтор та внесення (“Співає тюрма... Співай, співай, серденько. Люблю я цей спів! Ні в одній опері я не чув ніколи співі з таким чуттям, як в тюрмі...”; “Продали свої синки, продали, зрадили, наплювали самі собі в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такими робити? Що робить з ними?”) (“Між двох сил”, “Базар”). Таким чином, у драматичних творах, де мовлення персонажів є особливо важливим для актуалізації основної авторської ідеї, віддзеркалюється не тільки особливість словникового складу мови початку ХХ століття. Особливості мовлення, спілкування і висловлювання думок, які були притаманні часовому періоду, відтворюються й засобами граматики. 

Однією з ознак мови революційної доби є метафоричність текстів. У драматичних творах В. Винниченка метафора розрахована на небуквальне її сприйняття, справжня сила цього тропу – у створенні багатошарового художньо-естетичного образу на основі зближення непрямого значення слів. Частина Винниченкових метафор картинна (“втомлені оченятка мої,.. пелюсточки мої бліді, ніжні”), деякі побудовані на антропоморфізмі та зооморфізмі (диявол, медвежа біленьке, Чорна Пантера, пушиста самочка), зустрічаємо й метафори кольору та звуку (“лежи, мій білий... О, ти білий тепер зовсім... Тепер блідість твоя зовсім чудова”; “безнадійний спів”) (“Чорна Пантера...”). Досліджуємо створення та функціонування складних поліморфних метафор у п’єсах різних років не тільки як поетичного засобу, але й як своєрідного мовного віддзеркалення етнокультурної ситуації початку ХХ століття з його соціальними зрушеннями, химерно-еклектичними картинами політичних, соціологічних, релігійних учень, течій та вірувань, поліваріантною картиною світу. Серед таких – світове дерево та хрест як основа оказіональних метафор (“на дорозі стоїть хрест і, знаєте, чорний-чорний весь... І вже не хрест, а ... Кривенко”), метафори християнської етимології (“страшне те, що після смерті буде”), онімічні метафори (Каїн, Ангелок, Абстракт), метафора торгівлі (“Базар”, “не стало в мене одного товару, й перестали деякі покупці ганятись за мною”).

Четвертий розділ “Відтворення в мові п’єси “Базар”  лінгвокультурної ситуації в Україні напередодні Першої світової війни та революції 1917 року” присвячений дослідженню лінгвокультурної ситуації названого періоду на прикладі окремої п’єси В. Винниченка.  Обстоюємо думку, що навіть один завершений текст може бути віддзеркаленням ЛКС епохи. Соціальні, культурні, етнічні зрушення  призвели й до змін лінгвокультурних парадигм, що проявилось у тогочасному дискурсі. Вибір п`єси “Базар” у якості об’єкту аналізу зумовлено специфікою та виразністю лінгвокультурного апарату відображення особливостей передреволюційних та революційних років. Драматург передає особливості ЛКС періоду усіма наявними засобами мови: лексичними, фразеологічними, граматичними, фонетичними тощо. Віддзеркалення соціально-психологічних опозицій у суспільстві зумовлене поглядами автора – мовної особистості, яка створює текст.

Лінгвокультурний аналіз тексту п’єси виявляє у тогочасному українському дискурсі певні тенденції щодо використання концептів. Перша – розширення лексичних позначень уже існуючих концептуальних понять, друга – поява нових концептів (напр., революція). Одним із знакових для тієї доби є ключовий для дискурсу революційних часів концепт неволя у різних його реалізаціях (тюрма, каторга, Сибір тощо). Він проявляється в аналізованій п’єсі у розгорнутому описі тюрми – знакового образу тодішньої імперії. Додаткової виразності йому надає пісенно-звуковий ряд твору.

Мова персонажів – дієвий спосіб прояву соціальної стратифікації. Для ув’язнених характерне зокрема вживання лексики низького стилістичного тону, арго, жаргонізмів, відвертої лайки (баба, шмара, масалка, сволоч та под.). Нормальне життя цих людей – у минулому, що підкреслюється частим вживання ними дієслів у формі минулого часу замість теперішнього. Водночас мова в’язнів – це приклад могутнього засобу підбадьорювання та самозаспокоєння в умовах неволі. Саме таку функцію виконують експресивна фразеологія та інвективна лексика (“потягни мертвого татарина за ніс”, “сука конотопська” тощо).

Тюрма, як імперія в цілому – своєрідний плавильний тигель мов. Російська притаманна представникам панівних класів, військовим, чиновництву. Статус, зверхність цієї мови не викликає сумніву у її носіїв (“человеческим языком говорю вам”). Численні приклади мовлення “тюремних”, перенасиченого каліченими русизмами, виразно свідчать про роль російської як мови спілкування різних народів імперії (“хто січас сюда ідьоть”; “пойді, мілий челавєк, погуляй” та под.). Революціонерка Маруся вільно спілкується літературною українською та російською мовами, у контактах із в’язнями переходить на ближчий їм мовний код (“Часовой! Земляк! Подзвоніть помошника”). Явища мовної інтерференції та використання мішаної мови є типовими для мови доби.

Для вивчення ЛКС епохи важливим є і аналіз вживання мовних одиниць у функціонально-граматичному аспекті. Зокрема розглядаємо функціонування деяких іменників у якості маркерів мови доби (бомба, народ, боротьба, есдек, оратор, гурток, тюрма тощо), широке вживання слів абстрактної лексики (воля, душа, брехня, дух свободи, жертва тощо), присутність у мовленні політичних кліше (проводирі партії, настоящі революціонери) та “революційного” канцеляриту (“прошу слова”, “беру свою пропозицію назад”, “зачиняю зібрання” та под.).

Дієслівні форми та їх кореляти виконують у тексті п’єси не тільки функцію слів епохи, але й засобу створення канви сюжету, мовної характеристики персонажів. Комбінації часових форм, способів дієслова та засобів вираження модальності підвищують функціональне та комунікативне навантаження (“дуже прошу не хвилюватись...ви можете йти в`язать вартового. Чекайте...ви потім вертаєтесь на цей пост. Маруся співає сигнал, їй одповідають, тоді ви йдете. Так. Валяйте тепер”). Характерними для мови п’єси, мови періоду соціальних перетворень є революційне фразерство (“вся ціль наша, щоб людськість вийшла з рабства тіла”), заклики (“будьте ж справжньою революціонеркою”), мовне програмування (“Вона подвигів шукає? Чудово. Тільки не треба, щоб ці подвиги були смішні.. Треба їй говорити, що вона призначена для іншого”). 

Помітними маркерами ЛКС є метафори. Оскільки революція – це завжди переоцінка цінностей, то метафори п’єси “Базар” часто засновані на концептах товар, торгівля, цінність. Опозиційне ставлення до “базару” представників нового і старого поколінь революціонерів – це опозиція ідей та способу життя, виражена мовними засобами (“Трохим. ...Ви – справжній Цінність Маркович. Як це у вас по-торговому усе, математично...Ніколи не торгувався і торгуватись не буду. Цінність Маркович. Невже не торгувались? Ех ви, дворянчики!”).

Драматург широко використовує архетипічні, зокрема біблійні, ситуації, прецедентні імена і тексти (Каїн, сатана, Жанна д’Арк, Шерлок Гольмс), що, на наш погляд, є характерною рисою мови періоду еклектичного співіснування революційних і релігійних ідей.

Найвиразніше особливості мови того періоду виявились у створенні образу Цінності Марковича, професійного революціонера, одного з “проводирів партії”. Його вокабуляр містить лексичні одиниці, притаманні мові представників різних професій та соціальних кіл: я вам прочитаю лекцію своєї філософії, перед вами аз єсьм перший, не талія, закрутіть віжки на руку, зачиняю зібрання.

Головна сюжетна лінія п’єси проходить на тлі та під супровід пісень. Пісенні фрагменти відомі багатьом мовцям і тому актуалізують інформацію, пов’язану з етнокультурним, емоційно-естетичним контекстом тощо. Пісні формують канву сюжету (“сбейте оковы, дайте мне волю”, “винеси нас із кайданів, з неволі в чистеє поле”), закликають та заспокоюють (“чом не йдете визволяти нас з тяжкой неволі”, “поговорим тихесенько в неволі з тобою”), виразно характеризують персонажів твору (“отця я зарєзав, мать свою убив”).

Аналіз мовних засобів дозволяє стверджувати, що для лінгвокультурної ситуації періоду характерні такі мовні риси: прояв соціальної стратифікації у відборі номінативних одиниць, ідеологізація у дискурсі раніше нейтральних лексичних одиниць, активне використання у мовленні ключових слів моменту, розширення поля традиційних та поява нових концептів, активна метафоризація мовлення, вплив “народної” стихії, помітний прояв інтерференції, присутність у дискурсі прецедентних текстів різної етимології.

У тексті п’єси “Базар”, де описано лише один епізод діяльності рядової революційної групи, Володимир Винниченко використовує широку палітру характерних для епохи мовних засобів і,  виводячи низку виразно-типових для того часу образів, майстерно фіксує соціально-психологічну та культурно-політичну ситуацію в країні.   

У “Висновках” зазначено:

1. Виникнення тексту спричиняється лінгвокультурною ситуацією певної історичної епохи. Об’єктом дослідження обрано лінгвокультурну ситуацію (ЛКС) періоду першої чверті ХХ ст., яка відображена в драматичних творах Володимира Винниченка, написаних саме в цей час та присвячених опису доленосних для нашої країни подій. Обсяг лінгвістичного матеріалу за рахунок актуальності тематики п’єс, гіперболізації явищ особистого та соціального характеру, зображення типової мовної особистості доби у критичні моменти прийняття непростого рішення роблять такий вибір виправданим.

ЛКС першої чверті ХХ ст. в Україні характеризується подіями та процесами, важливими для відродження та подальшого становлення української мови, поширення сфер її застосування.

2. Україна періоду першої чверті ХХ ст. зазнала впливу багатьох політичних, економічних, соціальних, культурних чинників, характер та дія  яких зумовлювались статусом країни у новому державному утворенні, яке, хоча б позірно, замінило Російську імперію. Диґлосна двомовність, що супроводжувалась функціональною нерівністю мов, проіснувала в Україні протягом більше як 300 років. Мовна політика нової влади Росії передбачала “рівноправну” двомовність, де російська була “більш рівноправною” і, таким чином, ширше вживаною, особливо у сфері управління.

До гальмівних чинників для розвитку української слід віднести зверхнє ставлення до української як до сільської говірки, перевагу росіян над українцями в лавах ВКП(б) та центральних органах влади, мала кількість українських засобів друкованої інформації, контраст в освіті (більшість нижчих шкіл – українські, вищі школи, військові навчальні заклади – російські), мімікрія або еміграція письменників з дореволюційним стажем.

Українська розвивалась за внутрішніми законами розвитку мови як системи, однак запозичення, зникнення та поява лексичних одиниць, зміни у синтаксисі та фонетиці значною мірою залежали від суспільних чинників. Зокрема словниковий склад мови поповнили політичні та адміністративні “совєтізми”, запозичені через російську наукові та промислові терміни. Класичний ієрархічний синтаксис поступився місцем синтаксису актуалізуючому. Фонетичні відмінності у мовленні представників різних верств  та регіонів зменшились за рахунок значного за розмахом “перемішування” населення країни.

Через брак належної державної підтримки українська не змогла стати мовою партії, мовою повсякденного спілкування робітників, військових, науковців технічного профілю тощо. Незважаючи на це, українська літературна мова першої чверті ХХ ст. вже була високорозвиненою, вона перетворювалась на основний засіб спілкування та самовираження суспільства, що змінювалось.   

3. Основною лінгвістичною рисою досліджуваного періоду є співіснування в умовах  спільного територіального, економічного, політичного, психологічного простору двох близькоспоріднених мов – української та російської. Ця обставина виявляється у наділенні автором персонажів п’єс обома мовами, у показі зверхнього ставлення до української представників вищих прошарків тогочасного суспільства, у використанні російської як мови спілкування революціонерів різних національностей, у суржику та  макаронічному мовленні представників люмпенізованої частини суспільства тощо (“Базар”, “Дизгармонія”, “Гріх”, “Між двох сил”).

Серед важливих лінгвістичних рис – характерна лексика доби, використання автором прецедентних імен та текстів, певних концептів, виразна номінативна опозиція “свій-чужий”, насиченість текстів поліморфними метафорами тощо. Притаманна періоду перетворень атмосфера політичних баталій та диспутів зумовила поширення явища ораторства,  “революційного фразерства”, яке сполучає в собі пристрасність людських почуттів та ситуацію відносно обмеженого набору ідей. Ця складова частина мови революції призвела до спрощення синтаксису, тематичного звуження лексикону з одночасним поширеним вживанням емотивної, оцінної лексики. Надмірна патетичність, гіперболізація, невиправдане ораторство уже в кінці 20-х років стали об’єктом сатири у творах того ж В. Винниченка. 

4. Результати впливу основних екстралінгвістичних (соціальних, етнічних, культурних) чинників на розвиток та використання української мови знаходимо в текстах драматичних творів В. Винниченка цього періоду. Особливості відображення зумовлені не в останню чергу специфікою мовної особистості автора, яка формувалась в умовах Півдня України з його високим рівнем взаємопроникнення  та взаємовпливу культур, мов, звичаїв, стереотипів.

5. Період початку сторіччя охарактеризовано швидким розповсюдженням територією Російської імперії революційних ідей перебудови існуючого суспільного ладу. Ці ідеї у вигляді друкованої продукції та усної пропаганди за умов панівного статусу російської розповсюджувались саме цією мовою, саме нею спілкувались між собою революціонери національних утворень на території держави, що не могло не відбитись на мовній особистості автора, активного учасника революційного руху в Україні, і, відповідно, на мовних характеристиках персонажів його драми досліджуваного періоду.

Християнська релігія була важливою складовою державності Російської імперії (“Вера, Царь, Отечество”). Революційна ідея заперечувала релігійність (“ні бог, ні цар, і ні герой”), хоча окремі відомі особистості російської революції (Горький, Луначарський) намагались поєднати революційність з християнством у своїй практиці богошукання. Спілкуючись з названими особами на еміграції, Володимир Винниченко міг знати про подібні точки зору, не обов’язково поділяючи їх. Відображення впливу християнства знаходимо у метафорах чаші, хреста, Гефсиманії (“Гріх”, “Брехня”, “Пригвождені”, “Memento”), у прецедентних іменах (Каїн), архетипічних образах сатани, чорта.

Дослідження шляхів та засобів впливу екстралінгвістичних чинників на особистість мовця того періоду буде неповним без короткого переліку основних наукових відкриттів та аналізу найбільш поширених філософських та психологічних поглядів епохи. Аероплан, автомобіль, динаміт, електрика – не просто неологізми доби, це символи кардинальних змін у науці, промисловості, військовій справі, які не могли не вплинути на особистість епохи, роблячи її мобільною, впевненою, рішуче налаштованою.

Результати досліджень З. Фройда, К.-Ґ. Юнга у царині підсвідомого, поширення системи філософських поглядів Ф.Ніцше, А. Шопенґауера, О. Шпенґлера на роль людської особистості у творенні історії збагатили тезаурус епохи іншомовною лексикою на позначення психічних станів, абстрактних понять, суспільних процесів і явищ тощо.

 Зазначене вище та аналіз драматичних творів Володимира Винниченка періоду першої чверті ХХ ст. дають змогу на прикладі мовлення персонажів виокремити основні риси лінгвокультурного дискурсу в Україні тієї пори. Серед його особливостей відзначаємо високий рівень еклектичності ідей та поглядів (Грицько, Мартин, Лія – “Дизгармонія”; Зінько, Остап – “Великий Молох”; Родіон – “Пригвождені”), намагання поєднати Господні заповіти з атеїзмом та запереченням моралі (Марія – “Гріх”; Наталя Павлівна – “Брехня”; Інна, Панас – “Закон”), визнання зловісної привабливості революційних ідеалів (Катря, Зінько – “Великий Молох”; Маруся, Леонід, Трохим – “Базар”; Софія, Тихон – “Між двох сил”), протиставлення національного та інтернаціонального (Панас, Софія, Грінберг, Подкопаєв, Сємянніков – “Між двох сил”; Мартин, Лія – “Дизгармонія”, Арон, Ната – “Кол-Нідре”), готовність до самопожертви заради вищих цілей (Маруся – “Базар”; Оля, Ковальчук – “Дочка жандарма”), прагнення до яскравого вчинку з одночасним розумінням загальної ситуації безвиходу (Зінько – “Великий Молох”, Арон – “Кол-Нідре”, Марія – “Гріх”) тощо.

Важливою для тогочасного дискурсу є ґендерна проблема, яка займає значне місце в драмі
В. Винниченка досліджуваного періоду. Тексти проаналізованих нами п’єс дають підстави стверджувати, що автор свідомо звеличує образи жіночих персонажів ( Рита – “Чорна Пантера...”; Марія – “Гріх”; Людмила – “Закон”), іноді навіть сакралізуючи їх  (Маруся – “Базар”). На наш погляд, така ситуація є віддзеркаленням розростання феміністичного руху в світі, зміни систем поглядів на суспільну роль жіноцтва та свідчить про початок сприйняття Україною  передових соціальних парадигм того часу.

Таким чином, результати проведеного дослідження зможуть розширити межі розуміння української мови періоду величних і трагічних перетворень періоду початку ХХ ст., стимулювати подальше вивчення спадщини В. Винниченка та окреслення лінгвокультурної ситуації тієї епохи, зробити певний позитивний внесок до створення основ лінгвокультурного аналізу сучасної української.