МОВНИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕЧЕННЯ

Краткое содержание

Розділ 1. «Суб’єкт як центральний елемент мовного антропоцентризму». Лінгвістична думка пройшла чималий шлях до усвідомлення того, що мову слід вивчати невід’ємно від людського чинника, у контексті різноаспектної діяльності людини. Еволюція загальної теорії мови, яка розглядається у координатах світу і людини, тісно пов’язана з поетапним розвитком суспільства і, безперечно, зі зростаючою автономністю людини у світі.

Питання взаємозв’язку мови й людини набуло особливої ваги у мовознавстві ХХ ст. Спостерігається повернення до ідей В. фон Гумбольдта, О.О.Потебні І.А. Бодуена де Куртене, які вказували на анторопогенну природу мови.  Відштовхуючись від думки І.Г.Гердера, що «людина стає розумною тільки завдяки мові», ряд мовознавців визнають, що саме завдяки мові людина стає людиною, і не просто людиною, а творчою особистістю (В. фон Гумбольдт, О.О.Потебня, І.А.Бодуен де Куртене, Г.Гійом, Е.Бенвеніст). Накопичуючи «капітал думки» у процесі пізнання, людина пізнає не тільки світ, але і своє «я». Відповідно зростає самосвідомість людини, і завдяки цьому людина виділяється з маси як особистість (О.О.Потебня). Завдяки мовному спілкуванню людина соціалізується, стає суспільною істотою (І.А.Бодуен де Куртене). І, нарешті, завдяки мові забезпечується відносна автономність людини у світі (Г.Гійом). На думку французького мовознавця Е.Бенвеніста, це стосується як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, оскільки і індивід, і суспільство існують завдяки мові: «саме в мові і через мову індивід і суспільство детермінують один одного» (Е.Бенвеніст). Тому сучасні лінгвістичні дослідження звертаються до людського фактору у соціальному та індивідуальному аспекті, так само як і у співвідношенні із зовнішнім світом.

Усвідомлення визначальної ролі мови у становленні свідомої розумової діяльності людини, у розвитку її самосвідомості та у концептуалізації навколишнього світу стимулювало розвиток нового підходу до вивчення мовних явищ, який отримує назву антропоцентричного підходу. Антропоцентричний принцип дослідження мови походить також від поняття системи (функціональної сукупності взаємопов’язаних елементів), але якщо при системоцентричному підході в центр ставиться знаковість мови як самодостатнього дискретного утворення, яке людина використовує в різних ситуаціях, то при антропоцентризмі вихідною точкою стає лінгвометральна форма існування суб’єкта (Н.Бардіна).

Поняття суб’єкта є одним із найдискусійніших у мовознавчій науці.   Термін «суб’єкт» широко використовується науковцями для позначення різних граматичних та позаграматичних, формальних та змістових явищ. Як відомо, поняття суб’єкта прийшло у мовознавство з логіки, де суб’єкт означає предмет, про який виноситься судження (Н.І.Кондаков). Чітке розмежування логічного суб’єкта та його синтаксичних корелятів у системі мови виявилося складним завданням для лінгвістів. Традиційні визначення суб’єкта як синтаксичної категорії захищають то менталістичні, то формальні критерії, або дуже часто чітко не розмежовують структурні, смислові та функціональні характеристики суб’єкта. У синтаксичній традиції надовго закріпився одномірний підхід до вивчення синтаксису речення, при якому члени речення розглядались в єдності форми, значення і функцій, без належної уваги до явища асиметрії форми і змісту.

У ХХ ст. визнання центральним елементом антропоцентричної мовної парадигми суб’єкта, тобто людини сприяло пошуку нових напрямів для розвідок у дослідженні людини-суб’єкта. Так, з позиції функціональної лінгвістики мовознавці розглядають комунікативну та когнітивну перспективи дослідження суб’єкта. Поняття комунікативного суб’єкта бачиться як саморепрезентація індивіда у ситуації мовлення стосовно ситуації дійсності, структура якої експліцитно чи імпліцитно кодується формальними засобами семантичного, синтаксичного і текстового рівнів мовної системи (К.Бейлон, К.Міно). У прагматичній теорії суб’єкт розглядається як відправник повідомлення стосовно адресата чи ситуації: основна увага приділяється  мовленнєвим актам, намірам, цілям мовців (О.Л.Доценко, І.П.Сусов). У когнітивному руслі досліджень суб’єкт як активний носій «когніції» (О.С.Кубрякова) використовує універсальні механізми відображення зовнішнього світу, які пов’язані з вербально-символьними структурами мови.

У семантичному синтаксисі суб’єкт бачиться як один із аргументів семантичної структури речення (Т.Б.Алісова, Ю.Д.Апресян, В.Г.Гак, Ч.Філлмор, У.Чейф, Л.Теньєр, Б.Потьє). Семантична концепція синтаксису не ототожнює суб’єкт із підметом, оскільки позиція суб’єкта і позиція підмета, належачи до різних структур (формальної та семантичної), збігаються тільки у типових випадках. Тобто підмет є тільки одним із можливих способів вираження суб’єкта (Т.Б.Алісова, В.В.Богданов).

Таким чином, упродовж усієї історії вивчення категорії суб’єкта за основу брався окремий аспект дослідження (логічний, формальний, комунікативний, семантичний, функціональний), що призводило до однобокого висвітлення його мовознавчої сутності. Нині визнання речення як багатовимірної одиниці передбачає розгляд категорії суб’єкта на кожному рівні речення, а також – її розгляд у поєднанні його формальних та змістових ознак.

Розділ 2. «Статус суб’єктних синтаксем у структурі французького речення». Структурно-семантичний аналіз синтаксичних одиниць має два тісно взаємопов’язані спрямування: з одного боку, він має завданням з’ясувати смисловий зв’язок компонентів речення з елементами позамовного світу (семантичний аспект аналізу), а з іншого –  показати особливості їх структурування в єдине ціле, яким є речення (структурний аспект аналізу).

Структурно-семантична модель речення зорганізовується довкола предикатної синтаксеми, яка, з погляду плану вираження своїми валентностями передбачає усю структуру речення, а з погляду плану змісту визначає семантичний характер одиниць, які з ним поєднуються (Н.Ф.Баландіна, С.Д.Кацнельсон). Суб’єкт є субстанціальним компонентом (синтаксемою) семантико-синтаксичної структури, як і інші компоненти структури речення, він визначається стосовно предиката. У валентній схемі предиката відкриваються як лівобічні, так і правобічні позиції. Лівобічна позиція при предикаті відводиться для суб’єкта.

Семантична диференціація суб’єктних синтаксем залежить від характеру предиката. У зв’язку з цим важливого значення набуває аргументована класифікація предикатних синтаксем. У дисертації розмежовуються динамічні та статичні предикати, виділено п’ять семантичних типів предикатів і, відповідно, п’ять семантичних різновидів суб’єктних синтаксем. З-поміж динамічних суб’єктів розрізняємо: 1) акціональні суб’єкти: а) суб’єкт фізичної вольової результативної дії; б) суб’єкт каузації; в) суб’єкт психічної діяльності; г) суб’єкт мовленнєвої діяльності; д) суб’єкт локативної дії; 2) процесуальні суб’єкти: а) суб’єкти фізіологічних процесів; б) суб’єкти емоційно-психічних процесів; в) суб’єкти фізичних процесів у природі. З-поміж статичних суб’єктів розрізняємо 1) суб’єкти стану: а) суб’єкт фізичного стану; б) суб’єкт психічного стану; в) суб’єкт існування; г) суб’єкт локативного стану; д) суб’єкт володіння; 2) кваліфікативні суб’єкти: а) суб’єкт кваліфікації; б) суб’єкт класифікації; в) суб’єкт характеризації; г) суб’єкт ознаки-відношення; д) суб’єкт якісно-модального відношення; 3) квантитативні суб’єкти. У межах усіх названих груп, зважаючи на семантичні відтінки предиката, вирізняємо певні підгрупи суб’єктів, які різняться між собою певними смисловими відтінками.

Визнавши, що семантична диференціація суб’єктних синтаксем залежить передусім від характеру предиката, важливо було простежити за кількісними характеристиками сполучуваності синтаксем з дієслівними предикатами. З  цією метою було проаналізовано 10000 реченнєвих конструкцій. У проаналізованому матеріалі динамічні суб’єкти складають 68,55%, а статичні – 31,45%. У їх ієрархії акціональним суб’єктам властива значна кількісна перевага – 57,65%. Вагому роль в суб’єктно-предикатній структурі проаналізованих речень відіграють суб’єкти стану – 17,17%. Майже однаковим є кількісне вживання суб’єктів процесу – 10,9% та суб’єктів кваліфікації – 13,78%. Квантитативні суб’єкти перебувають на периферії суб’єктних синтаксем, оскільки їм властива найменша сполучуваність з дієслівними предикатами – 0,5%.

Проведене спостереження дозволяє стверджувати, що французькій суб’єктній синтаксемі властива агентивна орієнтація, а також те, що у реченні центральне місце відводиться людині-суб’єкту, оскільки ці суб’єкти поєднуються з предикатами, яким властива сема активності. Дія у таких конструкціях сприймається як цілеспрямована, залежна від волі і намірів суб’єкта. Саме істота (здебільшого людина) може цілеспрямовано виконувати певні дії (Н.Ф.Баландіна, Г.О.Золотова). У процесі роботи було виявлено цікаві особливості при розгляді специфіки функціонування статичних предикатів. У французькій мові для передачі локальних та темпоральних відношень часто використовується суб’єктно-предикатна структура, де у позиції суб’єкта вживається мовна одиниця, що позначає особу. Таким чином, просторова і часова локалізація інших субстанцій визначається стосовно центральної позиції людини-суб’єкта.

Окрім висвітлених вище характеристик суб’єктної синтаксеми, необхідно звернути увагу і на той факт, що французька мова характеризується сталою структурною формулою побудови речення: S – V – O. Відповідно, у більшості випадків суб’єкт збігається з позицією підмета. Кількісний аналіз підтвердив, що у позиції підмета вживаються переважно мовні одиниці, що позначають істоту. У проаналізованому матеріалі 72,84% підметів позначають істоту. Проте це не виключає можливості вживання у позиції підмета і іменників-неістот. Тут важливо зауважити, що у французькому реченні часто спостерігається прирівнювання неістот до активного діяча, тобто синтаксичний анімізм. Наприклад: La lettre est allée me chercher à mon ancien domicile de Paris (J-P.Sartre); L’un après l’autre les visages sortirent de l’ombre (B.Clavel).

Використання метафоричних та метонімічних перенесень у будові французького речення, де неживим об’єктам, абстрактним поняттям, частинам людського тіла та її маніфестаціям надаються усі ознаки і властивості істоти внаслідок поєднання з семою істоти, яку виражає дієслово,  пояснюється глибинним антропоморфізмом французької мови. Антропоморфізм як ономасіологічна універсалія в мовній площині пояснюється тим, що в центрі уваги людини перебуває вона сама, і звідси її намагання описати навколишній світ за своїм образом і подобою. Антропоморфні метафоричні та метонімічні перенесення стали настільки звичним явищем у французькій мові, що вони давно втратили свою стилістичну експресивність і використовуються як засоби лексико-синтаксичної організації речення.

Обов’язкова експліцитна вираженість суб’єкта у французькій мові пояснює наявність другого типу підметів – займенників-клітиків, які є обов’язково придієслівними елементами і не можуть вживатися самостійно. Але ці займенники не потрібно вважати суто морфологічними маркерами дієслова, основна функція суб’єктних займенників у французькій мові має не морфологічний характер, а скоріше структурний. Вони забезпечують повноту синтаксичної групи і дозволяють організувати французьке речення за основною структурною схемою його побудови.

Обов’язковий структурний характер займенникових одиниць підтверджується й тим фактом, що вони вживаються при однорідних дієсловах-присудках. Так само у розмовному регістрі мови дуже часто включається вказівка на мовця чи на особу, яка сприймає повідомлення, незважаючи на те, що ця особа є зрозумілою з ситуації чи контексту мовлення. Порівн.: (Зрозуміло? – Так, Зрозуміло? – Vous comprenez? – Oui, je comprends).  

Так, займенники французької мови вживаються для позначення означеного (конкретного) суб’єкта, неозначеного та узагальненого суб’єкта. Займенники використовуються для передачі безособовості, тобто відсутності суб’єкта. Тут йдеться переважно про речення, які позначають атмосферні стани природи. Наприклад: Les autres ils attendent. Il pleut! (S.Germain); Il faisait une de ces chаleurs! (E.Triolet). У цьому випадку в схему опису вводиться такий учасник, як «світ» або «природня сила», які визнаються як активний фактор, як активний учасник ситуації (А.В.Циммерлінг). Можна вважати, що йдеться про метафоричне прирівнювання сил природи до людини, а присутність людини-суб’єкта, яка фіксує ці стани природи, не є експліцитно вираженою.

Отже, категорія суб’єкта має особливий статус у структурі французького речення, де для відображення різноманітних ситуацій навколишньої дійсності використовується, як правило, суб’єктно-предикатна структура речення. Позначення особи збігається з позицією суб’єкта або спостерігається метафоричне прирівнювання предметів і явищ до людини. 

Розділ 3. «Дискурсна антропоорієнтованість французького речення». Визнавши, що у французькому реченні категорія суб’єкта відіграє особливо важливу роль у структурно-семантичній організації речення, оскільки при відображенні різноманітних ситуацій навколишньої дійсності людина-суб’єкт часто виступає центральним елементом, стосовно якого розгортається ситуація, звернемо також увагу на  суб’єктність як загальну категоріальну ознаку французького речення. Структуру функціонально-семантичної категорії суб’єктності можна представити у вигляді центра і периферії (О.В.Бондарко). Центральне місце відводимо суб’єктові, оскільки саме через нього поєднуються усі засоби вираження суб’єктності, що визначає високе функціональне навантаження категорії суб’єкта, частоту його функціонування. На периферії перебувають мовні засоби різних рівнів, які стосуються сфери суб’єкта, доповнюють один одного, розподіляють між собою семантичне навантаження.

Таким чином, людина-суб’єкт, виступаючи в реченні в якості мовця, спостерігача, діяча чи носія станів не тільки експліцитно фіксується у суб’єкті французького речення, а й імпліцитно маркує свою глибинну присутність, центральність за допомогою різних суб’єктних компонентів речення, морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру.

На лексичному рівні на особливу увагу заслуговують деякі вживання особових суб’єктних займенників, які дублюють суб’єкт, не спричиняючи при цьому сегментації речення. Суб’єкт, перебуваючи у початковій позиції, подвоюючись займенником, виокремлюється і наголошується. Наприклад: Non mais moi j’ai vu que vous étiez vraiment de métier (P.Cappeau); Moi je sais que ma mère mettait rien (P.Cappeau).

На лексичному рівні цікавим також є розгляд присвійних детермінативів французької мови, які часто вживаються в асемантичній функції, тобто там, де відношення приналежності уже є зрозумілим з контексту чи з ситуації, або уже виражено іншими лексичними одиницями. Наприклад: J’ai ma valise (J.Cocteau). Таким, власне, є вживання присвійних детермінативів у конструкціях, що передають значення невідчужуваної приналежності. Наприклад: Il installe la petite fille sur ses genoux, et prend dans sa poche une enveloppe dans laquelle il a glissé du riz (Ph.Claudel). 

Говорячи про посесиви, потрібно також вказати на високу частотність їх уживання у французькому дискурсі. Насиченість французького тексту посесивами дуже помітна при зіставленні французьких текстів з їхніми перекладами українською мовою. З цією метою було проаналізовано п’ять уривків з французьких художніх текстів, обсягом 10.000 словознаків кожен. Порівняльний аналіз показав, що тільки 75,38% французьких посесивів передаються посесивами в українському перекладі. Цікавим є той факт, що у проаналізованих уривках із художніх творів тільки 23% французьких посесивів, вжитих перед іменниками, що означають невідчужувану приналежність, передаються присвійними займенниками в українському перекладі. Потрібно також відзначити, що дуже часто українська мова взагалі уникає вживання іменникових одиниць, що позначають частини тіла людини. Наприклад: Et quand l’heure est venu, le pilote, à coup sûr, peut coller son front à la vitre (A. de Saint-Exupéry). І коли настає час, пілот може впевнено визирнути у вікно (А. де Сент-Екзюпері). Це ще раз підкреслює факт зосередженості французької мови на суб’єкті та її значно більшу антропоцентричну орієнтованість, порівняно з українською мовою. Тому велика частота вживання посесивів, що часто виходить за межі граматичної норми, є ще одним яскравим свідченням глибокої суб’єктності французького речення, де суб’єкт не тільки постійно експліцитно виражений, але й постійно підсилюється різними структурними елементами.

На морфологічному рівні особливим маркером антропоорієнтованості французького речення є займенник se, який входить до складу займенникових дієслівних одиниць. Дублюючи підмет в активних займенникових конструкціях, він позначає опосередковане сприйняття, усвідомлення суб’єкта, інтеріоризацію дії.

Мовний матеріал французької мови свідчить, що досить часто, особливо у розмовному дискурсі, цей займенник вживається надлишково, у нетиповій для нього позиції. Наприклад: Hélène se garde tout pour elle. Hélène se mange tout le gâteau. Це характерне дублювання підмета вказує не тільки на особливу зацікавленість суб’єкта у дії, зворотний займенник тут привертає увагу до підмета, виділяє його, будучи, так би мовити, емфатичним репрезентантом підмета.

Наявність у структурі французького речення цих особливих елементів, які є кореферентними з підметом-суб’єктом, слугує для кращого експліцитного вираження суб’єкта, а надлишкове вживання цих елементів можна пояснити тільки великою антропоорієнтованістю французького речення.

Французька мова володіє також широким інвентарем інтонаційно-синтаксичних засобів, що служать для передачі суб’єктності французького речення.  У плані вираження ці засоби стосуються інтонаційного оформлення речення, а також у деяких випадках, – зміни синтаксичних функцій слів. У плані змісту це виявляється у зміні їх співвідношення із ситуацією.

Одним із способів експресивно-інтонаційного виділення суб’єкта у французькій мові є його перенесення у постпозицію. З цією метою письмово-книжне та усне мовлення вдаються до різного роду способів. Письмовий регістр мови використовує абсолютну інверсію, при якій дієслово знаходиться на початку речення, а суб’єкт слідує за ним. Наприклад: Soudain, au bout du quai, apparurent deux policiers (В.Peskine). 

Усне мовлення, намагаючись уникати вживання інвертованих конструкцій навіть там, де цього вимагає мовна норма, розміщує суб’єкт після дієслова, перебудовуючи при цьому структуру речення. У початковій позиції підмета вживається займенникова лексична одиниця, семантичне значення якої є порожнім, а реальний суб’єкт ставиться у постпозиції. Наприклад: Il fument des gens dans la salle (M.Bonte). Il vint une femme cependant (S.Germain).

Намагання розташувати суб’єкт у кінці синтагми або цілого речення, пояснюється окситональністю французького речення – наголос падає на кінець ритмічної групи. Тому постпозиція суб’єкта є сильною інтонаційною позицією.

Експресивне виділення суб’єкта є можливим також тоді, коли суб’єкт перебуває у препозиції до дієслова-присудка. Тут йдеться про дистантне розташування суб’єкта і предиката. Елемент, який вживається між ними, сприяє відокремленню і наголошенню суб’єкта, завдяки ефекту фокусування уваги на суб’єкті. Наприклад: Lui, cependant, ne cessait de penser au tableau resté dans la voiture (H.Troyat);  Marie donc leur a proposé son aide (P.Cappeau).

Сталі норми французької мови, які не дозволяють вільно переміщувати суб’єкт у структурі речення, змушують французьку мову вдаватись до широкого використання інтонаційно-синтаксичних засобів виділення суб’єкта. До них зараховуємо презентативні звороти, ізолюючі конструкції та сегментовані конструкції. При використанні одних конструкцій, суб’єкт функціонує як рема висловлення і стає інтонаційно наголошеним, у інших суб’єкт збігається з темою, а подвоєння її займенниковою одиницею сприяє експресивному виділенню теми.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети основне завдання дисертаційного дослідження полягало у системному вивченні категорії суб’єкта у французькому реченні як центрального елемента антропоцентризму, а також у виявленні мовних засобів вираження атропоорієнтованості французького речення, яка складає змістову сутність категорії суб’єктності.

Виконання поставленої мети передбачало розв’язання деяких загальнолінгвістичних проблем, однією з яких є мовний статус категорії суб’єкта. Категорія суб’єкта як основний формотворчий елемент антропоцентризму отримувала своє наукове трактування впродовж тривалої еволюції різних синтаксичних концепцій. Сучасний синтаксис характеризується комплексним підходом до вивчення речення, обов’язковим поєднанням форми і змісту, речення аналізується на семантико-синтаксичному рівні. Тут суб’єкт визначається як на основі змістових, так і на основі структурних ознак, він функціонує як суб’єктна синтаксема, природа якої визначається стосовно предиката: вона займає лівобічну позицію, і її типовим вираженням є синтаксична функція підмета та комунікативна функція теми.

У французькому реченні категорія суб’єкта відіграє особливо важливу роль у структурно-семантичній організації речення, оскільки при відображенні різноманітних ситуацій навколишньої дійсності людина-суб’єкт часто виступає центральним елементом, стосовно якого розгортається ситуація. У структурі речення існують різні суб’єктні компоненти, які виражають його антропоорієнтованість, оскільки кожен з них має певний зв’язок з суб’єктом речення і своїм вживанням підсилює його суб’єктну позицію, фокусує увагу на ньому. Категорія суб’єкта разом з суб’єктними елементами морфологічного, лексичного, інтонаційно-синтаксичного характеру утворюють функціонально-семантичну категорію суб’єктності французького речення, де центральне місце відводиться суб’єктові, а на периферії перебувають мовні засоби різних рівнів, які стосуються сфери суб’єкта, доповнюють один одного, розподіляють між собою семантичне навантаження.

Проаналізований мовний матеріал дає підстави стверджувати, що позиція людини-суб’єкта є досить сильною у структурі французького речення. Тут суб’єкт не тільки характеризується постійною експліцитною вираженістю, важливо й те, що мовний узус виробив цілу низку прийомів лексичного, морфологічного, синтаксичного  та інтонаційного планів для передачі особливої антропоорієнтованості французького речення.

Результати проведеного дослідження можуть бути використані в перспективі для більш глибокого вивчення предикатів у плані вираження суб’єктності, а також для порівняльного та зіставного вивчення суб’єктності у різних мовах.