| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та його актуальність, визначені мета і завдання, базова методологія дослідження. Робоча гіпотеза полягає у виявленні нового типу музичної семантики, який відбиває процес авторського мислення, що в антропологічному вимірі означає спосіб самоздійненості особистості, яка пізнає світ. До того ж новий тип рефлексивного світоспоглядання – це не стільки почуття, скільки філософська думка, говоріння, промовляння себе, «внутрішня мова/мовлення» автора (термін Л. Виготського). Отже, сенс мовної рефлексії складає процес усвідомлення свідомості як такої.
Проблеми рефлексії як феномена музики розкрито в двох загальних дискурсах. Перший, семіотичний, – вказує на роль рефлексії як системи знаків та символів авторського висловлювання (= споглядання, розмірковування, інтроспекції, роздуми, рефлексії). Музика навчилась моделювати процедуру мислення, власне розумовий акт не відразу, поступово формуючи іманентні засоби для відбиття ментальних ознак самосвідомості. Авторське Я рефлектує у ліричних монологах, інструментальних речитативах, у часопросторі повільних частин сонатно-симфонічного циклу; впізнається в автоцитатах та монограмах, в медитативній манері інтонування. У варіантно-поліфонічному розгортанні музичного тематизму уособлюється „потік свідомості” автора, що мислить та страждає (приклади наводяться в розділах 3-6).
Культур-антропологічний дискурс передбачає такий вимір пізнання музичного твору, який вказує на роль автора як особи (Я) в комунікативних процесах діяльності художньої свідомості (створення музичного твору, його відтворення виконавцями, слухацьке сприйняття та розуміння, науковий опис). Чи дійсно особистість митця обумовлює тип творчості, її тенденційність та ентелехію, що складають відповідну картину світу? Однак досі в категоріальній системі музикознавства ключові дефініції „особистість”, „свідомість”, „самосвідомість”, „спілкування” існують у статусі запозичених. Їх розробка з урахуванням специфіки інтонаційного мислення – крок до створення теорії особистості в музичній культурі як складової загальної антропології культури.
Розділ 1 – «ЛІТЕРАТУРНО-ФІЛОСОФСЬКІ ДЖЕРЕЛА РЕФЛЕКСІЇ» – містить стислий огляд літературно-поетичної та філософської інтерпретації героїв та ситуацій, які постають історичними прообразами музичної рефлексії.
На підставі аналізу текстових фрагментів, запозичених із літературно-поетичних й філософських джерел рефлексії (зокрема, творчості Г. Сковороди, Й. Ґете, Г. Геґеля, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Бердяєва, О. Лосєва, П. Флоренського та ін.) розкрито смисловий об’єм терміну в контексті західноєвропейської культури Нового часу, доведено необхідність дослідження загальнохудожніх та наукових засад рефлексивного способу мислення для подальшої екстраполяції на площину та об’єкти музичної творчості. На прикладах літературних героїв (Фауст, Печорін, Наполеон, Кутузов) та феноменології людини (Г. Сковорода, Г. Геґеля, М. Бердяєв, О. Лосєв) розкрито тяжіння самосвідомості культури до наскрізного лейтмотиву буття людського духу – самопізнання.
Розділ 2 – «МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЛЕКСІЇ В МУЗИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ» – присвячений викладу теорії рефлексії в музиці. Відповідно до визначених завдань розкрито найскладніші механізми функціонування музичної рефлексії, конкретні форми її екзистенції в діапазоні:
від розробки основних дефініцій теорії рефлексивної свідомості („рефлексія”, „свідомість”, „суб’єкт рефлексії”, „особистість”, „метафізика образу”, „онтологія творчості” тощо) до опису рівнів моделювання рефлексивної творчості, її ознак та проявів (Я-образ як носій художньої свідомості автора, мова/мовлення, драматургія типу „шлях духовного сходження”, рефлексивний стиль мислення).
У підрозділі 2.1. – «Загальнонаукова інтерпретація терміну „рефлексія”» – наводяться визначення, які належать авторитетним науковцям, в чиїх текстах можна знайти посилання до термінології, що нас зацікавила: це роботи М. Бонфельда, Н. Герасимової-Персидської, О. Зінькевич, М. Сабініної, І. Юдкіна. Велику цінність мають праці В. Медушевського, онтологічну концепцію якого розроблено в дисертації на матеріалі музичної рефлексії.
Розглянуто визначення рефлексії як об’єкту інтерпретації різних гуманітарних наук. Так, рефлексія – поняття гносеології, оскільки відображення є об’єктивною властивістю матерії. Ось чому філософи вважають її однією з найвищих функцій людської свідомості.
Рефлексія як загальне поняття психології бере до уваги безпосереднє знання суб’єкта про власні психічні стани. В класичній психології воно означає особливе джерело знання, внутрішній досвід на відміну від зовнішнього (Дж.Локк); саморефлексія – процес подвійного, дзеркального взаємовідображення суб’єктами один одного.
Рефлексія – поняття філософіі. Г. Геґель першим надав визначення свідомості через категорію духу. Рефлексивна філософія походить від Р. Декарта, маючи своє продовження в ХХ ст. (К. Ясперс, Е. Левінас, П. Рікер). Звідси в некласичній філософії ХХ ст. з’являється метафізичне тлумачення рефлексії як «інтуїції глибинної реальності Я та Абсолютного Духу в нас». Тож рефлексія є поняттям онтології, бо вона властива високоорганізованому індивіду – носієві „внутрішньої суб’єктивності” (за Г. Геґелем), людині, яка народжена на Образ, але щоб дійти до Подоби, має пройти шлях пізнання (від перед-особистості – до абсолютної особистості в онтотрансцензусі).
На підставі вищезазначених загальнонаукових дефініцій надалі пропонуються тлумачення рефлексії, надані з позицій культурно-історичної пам’яті мистецтва.
У підрозділі 2.2 – «Визначення рефлексії в музичній науці» – репрезентовано низку авторських дефініцій рефлексії в системному колі різних аспектів когнації музичної творчості. Так, в широкому розумінні рефлексія – це духовна форма самосвідомості митця, зафіксована в структурі музичного твору та відтворена його інтерпретаторами. Вказаний смисл належить ціннісній семантиці музики.
Розуміння рефлексії в аспекті внутрішньої мови/мовлення автора містить більш вузьке, комунікативно-знакове значення терміну: це план інтонаційно організованої мови, власне процес мислення суб’єкта рефлексії та супутніх психологічних станів. Ця дефініція окреслює предмет мовної рефлексії, яка буде послідовно розглядатися в подальшому викладі концепції роботи.
Запропоновані дефініції, послідовно опрацьовані в аналітичних розділах та підрозділах дослідження, розкривають власне музичні смисли та значення рефлексії з урахуванням історико-стильової множинності та контекстуальності її проявів.
Підрозділ 2.3 – «Homo cognitio: досвід моделювання метаструктури свідомості (в чотирьох дискурсах)» – присвячений обґрунтуванню концепції Людини Рефлексивної, яка пізнає себе та світ через усвідомлення власної свідомості. Системне вивчення метаструктури свідомості враховує досвід чотирьох дискурсів, взаємодія яких дозволяє виявити екзистенцію музичної рефлексії.
Психологічний дискурс пропонує декілька визначень людської особистості як такої (з праць У. Джемса, Е. Берна) та в аспекті психології мистецтва (Л. Виготського, М. Бахтіна). За думкою О. Леонтьєва, слід було розірвати замкнене Декартом коло свідомості. Він також вказує на три закони свідомості: закон єдності, закон тотожності та потік свідомості.
Вже в наш час В. Зінченко виокремлює два шари в структурі свідомості: буттєвий та рефлексію. А. Агафонов вказує, що функція відбиття (віддзеркалення) в психологічному сенсі є розумінням смислової проекції відображеної реальності. Це твердження дуже важливе з точки зору онтології музичної творчості, оскільки ще Л. Виготський звертав увагу на подвійну природу свідомості. (Дзеркало, двійник, двосвіття – класичні теми герменевтики).
Власне для музичної творчості мають значення ряд предметний, пов’язаний з чуттєвою сферою людського всесвіту, та вербальний, які разом визначають смислообрази саме музичної рефлексії (самосвідомості). Крім того, слід підкреслити, що рефлексійний шар охоплює значення (знаки-символи) не окремо, а, як правило, в системі цілісної культури.
Стосовно визначення свідомості у філософському дискурсі були використані праці тих авторів, які пропонують сучасні концепції людини в площині культурної антропології: це проблеми самопізнання в дослідженнях М. Бердяєва, О. Лосєва, М. Мамардашвілі та В. П’ятигорського, В. Ганзена, А. Агафонова, В. Суханцевої, які окреслили герменевтичне коло «людина – культура – світ».
Засаднича ідея, віддзеркалена у назві дисертації, потребує доказу на рівні сучасної метафізики: на яких підставах музика є аналогом людини? Пошуку відповіді на це риторичне питання присвячені аналітичні розділи дослідження (5, 6). Проте не можна було розраховувати на успіх, якщо не спиратися на концепцію В. Ганзена, у розвиток якої А. Агафонов пропонує підхід до людини як „смислової моделі світу”. Запозичені визначення філософського змісту рефлексії стали базовими для розбудови її музично-наукової інтерпретації.
Філософія та музика споріднені саме за функцією духовного самопізнання людини, тяжінням до Образу та Подоби. Це підтверджують праці з патристики (тексти Отців Церкви), християнських філософів ХХ ст. (о. П. Флоренського, В. Лосського, І. Мейєндорфа, Х. Яннараса, С. Хоружого та ін.), а також матеріали конференцій з проблем особистості в сучасному християнському світі, в музичній культурі та освіті, що проходили в мм. Москва, Київ, Харків, Ростов-на-Дону в останнє десятиріччя.
Семіотичний дискурс. Музична рефлексія як семіотичний об’єкт складає власну систему семантичних значень та комунікативний синтаксис. На рівні сприйняття рефлексії як музичного тексту вона впізнається в звукоінтонаційному часопросторі через сукупність принципів та прийомів, серед яких: Я-образ, подвійна експозиція, уповільнені темпи, оберненість часу, типи музичної драматургії – двосвіття, шлях духовного сходження (детальніше про це йдеться у підрозділі 3.2).
Можна констатувати, що рефлексія виробила історично зумовлені знаки та символи, які складають царину музичного Логосу (іманентні форми музичного мислення). Об’єктивно діючи в психо-онтологічній структурі особистості митця, рефлексія віддзеркалює не лише Я-свідомость автора, але й загальний контекст соціокультурного буття.
Культур-антропологічний дискурс репрезентують думки та висловлювання щодо рефлексії видатних культурологів та музикознавців М. Бахтіна, Л. Баткіна, М. Фуко, В. Медушевського, Н. Герасимової-Персидської, І. Юдкіна.
Принциповим було введення онтологічної атрибуції особистості – світської та релігійної, завдяки чому відбулося розведення відповідних історико-культурних модусів рефлексії – картезіанської та християнської картин світу. Звідси походить необхідність християнського дискурсу.
Стосовно значення ідей М. Бахтіна, які були яскравим відбиттям християнської антропологіі (хоча і в прихованій формі), можна констатувати, що завдяки М. Бахтіну концепт оберненості на себе як на Іншого, а також концепт свідомості як відношення стали атрибуцією, конституційними ознаками рефлексії. Інший при цьому є частиною Я, належить йому; спілкування з ним стає, по суті, ще однією формулою самопізнання: Я = Інший, на відміну від формули «Я – Я», яка виникає завдяки оберненості свідомості на власне Я.
Отже, після М. Бахтіна настанова на Іншого стає визнаною методологічною домінантою в тлумаченні творчого процесу.
У розділі 3 – «СТРУКТУРА РЕФЛЕКСИВНОГО ОБРАЗУ В МУЗИЦІ» – розглядаються основні параметри самопроявів рефлексії з урахуванням специфіки музичного мислення. Рефлексивний образ в музиці – це історично усталений т и п музичної семантики, що відбиває повноту буття суб’єкта в аспекті самопізнання через досвід внутрішньої мови/мовлення автора. Вже в контексті романтичного мистецва ХІХ ст. рефлексія набула місію маніфестації особистого досвіду митця, що потім переходить в сублімацію художнього акту іншого Я (виконання твору, слухацького сприйняття).
Найвагоміші передумови формування мовної рефлексії в музиці: по-перше, медитативна сфера інтонування, подпорядкування мелоса мовленнєвому типу висловлювання, самодостатність стійких формул, їх повторюваність та варіантне розгортання, в ритміці – структурна асиметрія. По-друге, загальна тенденція до індивідуалізації композиційного процесу, подібного до „потоку свідомості”.
Найвищий смислоутворюючий синтез здійснюється на рівні стилю як авторського слова. Рефлексивний тип мислення є моделюванням свідомості митця. В цьому полягає онтологічна відмінність рефлексивного образу від інших (драматичних, емотивних, репрезентативних, наративних тощо); він має природу дзеркального відбиття, структурної подібності, конґруентності, що означає двоплановість драматургії, „прорив” в метафізичний вимір, обумовлює власний хронотоп (оберненість часу, часові „зсуви” тощо).
Типовою для рефлексивного образу є подвійна експозиція – наслідок функції відображення (властивість, яку закладено в ментальну структуру людської свідомості). Звідси різниця між типами рефлексійного спілкування суб’єктів („Я – Світ”; „Я – Інший”) та саморефлексії („Я – Я”). Відносини автора та свідомості музики як суб’єкта рефлексії „вбудовані” в глибинний – метафізичний – рівень рефлексивного смислоутворення. Семантика міжособистісних відносин, авторське ставлення до цінностей людського життя вповні розкривають специфіку рефлексивної творчості – це спілкування Я-свідомості автора з культурою як суб’єктом (за виразом М. Бахтіна) з Іншим, що входить в свідомість на правах трансцендентного досвіду.
У підрозділі 3.1. – «Щодо суб’єктів рефлексії» – надано типологію суб’єктів рефлексії. Специфіку рефлексії як предмету музики розкриває зустріч двох свідомостей: автора (Я-образу) і власне суб’єктів музики (носіїв Я-образу – тем-образів, мотивів-символів, монограм, цитат і автоцитат). В такому сенсі рефлексія виявляється універсальним, неодмінним механізмом функціонування мистецтва. Адже творчість – це еквівалент авторської свідомості; натомість слухач в процесі сприйняття того чи іншого твору відчуває себе причетним до цього акту, спів-чуває автору, оцінюючи Я-образ, „привладнюючи” його як власність своєї душі. Інакше кажучи, рефлексія є умовою спілкування художника зі своїм твором та його адресатом за межами творчого акту. У разі, коли слухацьке Я здатне «вмістити» у собі рефлексію автора як „семантичний код”, твір виступає для слухача у функції аналога особистості.
Отже, з точки зору онтології творчості саме художня свідомість автора виступає суб’єктом І роду.
Суб’єктом ІІ роду постає рефлексивний образ, витворений за принципом подвоєння авторської свідомості: ментального, духовного Я та звукоствореного простору художньої реальності, в якій перебуває авторське Я.
Суб’єкт ІІІ роду – це інтерпретаторська рефлексія, феномен „Я-слухання” в процедурі спілкування з музичним твором; останній для реципієнта є носієм, „дзеркалом” чужої свідомості (Інший-в-мені). Рефлексії тих, хто спілкується з Я-образом (виконавець, слухач), виступають у функції alter ego автора, продовжують його.
Рефлексія (в її семіотичному тлумаченні) виникає у реципієнтів-інтерпретаторів на етапі переходу від зовнішньої мови, соціально закріпленого рівня комунікації до внутрішньої мови/мовлення автора. І виконавець, і слухач мають пройти шляхом автора, щоб зрозуміти смисл нарождених музичних образів та осягнути його творчість як об’єкт власної рефлексії. Отже, рефлексія – це феномен психічного ототожнення двох планів свідомості: предметного (відображення композитором об’єктивного світу, соціуму) та ментального (суб’єктивного, особистого досвіду душі), за яким стоїть цілокупна Я-свідомість автора.
Яким є художнє відкриття рефлексії як феномена музичної творчості? На нашу думку, воно полягає в структурованості процесу усвідомлення власної свідомості (в повноті душевного досвіду людини-творця, духовного пошуку Істини). Для цього музика мала виробити механізм авторського висловлювання – мовну рефлексію (=промова, внутрішній монолог, себе-вимовляння). Вочевидь, музика лише тоді стала спроможною сформувати власні рефлексії, коли навчилась мислити, роз-мірковувати, про-мовляти себе іманентними засобами; виробила свій музичний Логос – обернену сторону рефлексивної свідомості – поза впливами інших джерел рефлексії (поетично-літературних текстів, ритуалу, програмності). Медитативне мислення трансформувало функціонування всієї системи музичної мови. Більш того, музика як рефлексія уособила певний модус художньої свідомості, сформувала власний хронотоп (єдність системної організації часопростору музичного твору), метафізичні смислообрази та поняттєві виміри. І все це – задля показу образу homo cognitio.
Слухацька рефлексія не є спеціальним предметом цього дослідження, тому розлядається в ній частково, проте залишати вивчення авторської рефлексії поза увагою тих, для кого творить автор-митець, було неможливим. |
