НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛЕГАЛЬНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ У 1935-1939 рр. (історико-політологічний аналіз)

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми” про­аналізовано наукові джерела з проблематики дисертації, а також з’ясовано ступінь наукової розробленості теми.

Джерельну базу дослідження становлять: 1) архівні документи і ма­теріали (фонди Центрального державного архіву громадських об’єд­нань України м. Києва, Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Державних архівів Львівської, Івано-Франківської та Волинсь­кої областей); 2) опубліковані збірники документів і мате­ріалів; 3) спогади тогочасних українських і польських партійних діячів (І. Макуха, І. Кед­рина, А. Чернецького, Г. Юзефського, Я. Новака, В. Ві­тоса, С. Грабсь­кого); 4) матеріали періодичних видань, зокрема “Свобода”, “Новий час”, “Діло” – друковані органи УНДО; “Громад­ський голос”–УСРП; “Робітничий голос” – УСДП; “Батьківщина”, “Перемога”, “Українські вісті”–ФНЄ; “Нова зоря” – УНО; “Українська нива” – ВУО.

Дослідження історії політичних партій Західної України другої половини 1930-х рр. можна хронологічно поділити на три етапи: 1-ий–1935-1939 рр.; 2-ий–1945-1991 рр.; 3-ій–1991-2005 рр. На першому етапі домінували праці лідерів політичних партій В. Целевича, І, Кедрина, З.Пеленського (УНДО), М. Шлемкевича (ФНЄ) та ін., де, як правило, аргументувались переваги програми та ідеології партій, які ці автори представляли.

На другому етапі увага дослідників була прикута, в основному, до діяльності комуністичних сил краю. Лише побіжно, і то у негативному плані, згадувалися інші політичні партії, які означувалися “буржуазно- націо­налістичними”. Праці С. Макарчука і Ю. Сливки, попри певну заідеологі­зованість, властиву для наукових досліджень того часу, все ж розкривають ідейно-політичні засади діяльності УНДО, характер його відносин з іншими політичними партіями. Певний внесок у наукове висвітлення проблем діяльності легальних політичних партій у 30-х рр. ХХ ст. зробили українські емігрантські дослідники З. Книш та П. Мірчук, польські історики А. Чу­бинський, В. Кулеші, С. Степень, Я. Тома­шевський.

З відновленням незалежності України у 1991 р. відкрилися мож­ливості для об’єктивного дослідження всієї палітри політичного життя Західної України 2-ї половини 30-х рр. ХХ ст. На цьому – третьому етапі – найповніше розкрито діяльність УНДО (праці М. Кугутяка), УСДП (праці І. Райківського), ВУО (праця М. Кучерепи і Р. Давидюка). Парламентську діяльність легальних українських політичних партій Західної України досліджено у наукових працях О. Зайцева. Характер діяльності Контакт­ного Комітету, а також розклад політичних сил Західної України напе­редодні Другої світової війни проана­лізовано у низці змістовних досліджень М. Швагуляка. Проблемі “норма­лізації” присвя­тили увагу Л. Зашкільняк та В. Комар. У сучасній польській істо­ріографії проблема діяльності політичних партій Західної України розгля­нута у контексті аналізу польсько-українських взаємин (роботи Р. То­­жець­кого, Ч. Бжози, В. Менджецького, Я. Томашевського). Проте як в українській, так і в зарубіжній науці відсутні комплексні дослі­джен­ня розв’язання укра­їнського питання політичними партіями Західної України 2-ї половини  30-х рр. ХХ ст.

У другому розділі “Політичні партії та особливості їх функ­ціону­вання в Західній Україні у міжвоєнний період ХХ ст.” розгля­нуто теоретико-методологічні засади дослідження партій, здійснено класи­фікацію партійно-політичного спектру Західної України, визначено місце національного питання у програмних документах українських по­лі­тичних партій.

У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослі­дження політичних партій” дається загальна характеристика теоретико-мето­доло­гічних підходів до визначення суті поняття “політична партія”. З’ясовується внесок у дослідження даної проблеми класиків світової
(Г. Еллі­нек, А. Лоуелл, М. Острогорський, Р. Міхельс, М. Вебер, М. Дю­вер­же) та української (В. Старосольський, С. Дністрянський, М. Стахів, О. Назарук) партології, праці яких мають важливе концеп­туальне значення для аналізу діяльності українських політичних партій Західної України
20-30-х рр. ХХ ст. Методологічні проблеми партій та партійних систем досліджувалися також у наукових працях сучасних українських авторів В. Литвина, М. Томенка, А. Білоуса, Ю. Шведи, М. Обушного, М. При­муша. Проведений нами аналіз дає змогу дійти висновку, що серед дослідників немає єдиного погляду на визначення поняття “політична партія”. Це пояснюється багатогранністю об’єкту дослідження і різними підходами до розв’язання зазначеної проблеми, різними традиціями націо­нальних політологічних шкіл. Кожен з дослід­ників вважає домінуючою ту чи іншу ознаку партії (організаційну струк­туру, ідеологію, методи та засоби діяльності), виділяє різні критерії їх класифікації (структурний, класовий, залежності від місця у політичній системі, ідеологічний тощо). При цьому всі вони у визначеннях пого­джуються з тим, що партія – це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп та спільностей.

У другому підрозділі “Класифікація та типологія партійно-полі­тичного спектру Західної України” проведено поділ тогочасних укра­їнських політичних партій на типи згідно загальноприйнятих у політичній науці критеріїв класифікації. За правовим статусом легальними полі­тичними партіями краю у 2-й половині 30-х рр. ХХ ст. були УНДО, УСРП, УСДП, ВУО, УНО, ФНЄ. Нелегально діяли ОУН та КПЗУ. За типологією, заснованою на структурному критерії (запро­понованою М. Дюверже), ці партії належали до типу масових. Лише в діяльності УНДО проявлялися окремі ознаки кадрової партії. За критерієм відповідності до місця і ролі в політичній системі ІІ Речі Посполитої, революційними партіями були КПЗУ і ОУН, консерватив­ними – з певними застереженнями УНО та ВУО, а реформістськими – УНДП, УСРП, УСДП і ФНЄ (з певними застереженнями). Просистемними були ВУО та УНО (з певними застереженнями), антисистемними – КПЗУ, УСДП, УСРП, УНДО, ФНЄ, ОУН. За класифікацією партій по шкалі „ліві-центр-праві” до лівих належала КПЗУ, лівого центру – УСДП і УСРП, до центру УНДО, до правого центру – ВУО і УНО, до правих – ФНЄ та ОУН. За ідеологічним критерієм до комуністичних партій належала КПЗУ, соціалістичних – УСДП і УСРП, до ліберальних – УНДО і ВУО, до консервативних – УНО, до націоналістичних – ФНЄ і ОУН. Більшість з цих партій були національно-визвольними, оскільки у своїх програмах піднімали проблему розв’язання національного питання.

Класифікація партійно-політичного спектру Західної України дає змогу систематизувати існуючий масив даних про ці партії, допомагає встановити специфічне місце кожної із них в партійній та політичній системах, розкриває форми і методи їх боротьби за розв’язання національного питання.

У третьому підрозділі “Місце національного питання в програмних документах українських політичних партій Західної України” з’ясо­вується розуміння національного питання українськими політичними партіями, бачення ними шляхів його розв’язання в конкретно-істо­ричних умовах, просте­жується еволюція програмних документів партій у вирішенні національного питання.

Під національним питанням автор даного дослідження розуміє форму етнічного (національного) самоусвідомлення, яка на певному етапі породжує постійне прагнення до національного (політичного) само­визначення і створення незалежної держави. Легальні українські політичні партії розглядали розв’язання національного питання як пріоритетне у своїй діяльності. Його складовими вони визначали: 1) став­лення до політики Польської держави та, відповідно, оцінку становища українців краю; 2) можливість розв’язання його в рамках цієї держави; 3) ставлення до радянської України та процесів, що там відбувалися; 4) реалізація ідеї незалежності і соборності Української держави.

Незмінною програмною засадою найвпливовішої із легальних ук­раїнських політичних партій – УНДО – проголошувалась національна єдність всього українського народу, який “змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях”. Ставлення партії до радянської України і процесів, що там відбувались, спочатку було компромісним, а після краху українізації і голодомору 1932-1933 рр. – різко негативним. Програма УНДО стверджувала, що партія не визнає правомірності польського панування на західно­українських землях. Однак серед кількох політичних угруповань, що існували в УНДО, офіційну позицію партії здебільшого формували прихильники “реальної”, тобто прагматичної політики, які виступали за досягнення українсько-польського порозуміння на грунті вимог національно-територіальної автономії західноукраїнських земель у складі Польщі.

Друга за впливами в краї – УСРП – стояла на позиціях націо­нальної самостійності, засуджувала “нищення всіх проявів українського націо­нального життя в УРСР та Польщі”. Її члени свою партію називали національною і класовою, що єднає працюючих українців міста і села. Союзниця УСРП УСДП також пов’язувала розв’язання національного питання із вирішенням соціальних проблем. Проте, шукаючи союзників серед польських соціалістів, соціал-демократи формували своє ставлення до Польщі виходячи більше з класових, ніж з національних позицій.

Для порівняно лояльної щодо влади УНО політичним орієнтиром у розв’язанні національного питання була ідея автономії Західної України у складі Речі Посполитої. Гасло національної незалежності не під­німалося.

Найвищою метою створеного у 1933 р. ФНЄ проголошувалася побудова самостійної соборної Української держави. Підносячи свій основний постулат – формування єдиного національного проводу і консолідація під його керівництвом усіх сил народу на грунті творчого націоналізму – лідери ФНЄ орієнтувалися на досвід націоналістичних рухів Італії та Німеччини.

Найбільша українська організація на Волині у 30-х рр. ХХ ст. –
ВУО – перебувала під впливом польської адміністрації. У своїй програмі ВУО акцентувало увагу на лояльності до Конституції Речі Посполитої і на прагненні зміцнювати українсько-польську дружбу. Порозуміння і співробітництво з поляками мало б створити можливості, на думку діячів ВУО, для “розбудови культурно-освітніх і господарчих установ україн­ського народу на Волині”.

У третьому розділі “Політика “нормалізації” українсько-поль­ських стосунків та ставлення до неї українських політичних партій” проана­лізо­вано причини, суть і наслідки політики “нормалізації” як так­тики діяльності УНДО щодо розв’язання національного питання, з’ясо­вано ставлення до “нормалізаційної” угоди інших українських політичних партій.

У першому підрозділі “Нормалізаційна” угода, її суть, причини та передумови укладення” розкрито основні концепції політики Польщі стосовно “українського питання”, прослідковано еволюцію ідеї поро­зуміння між УНДО і польським урядом, висвітлено причини, що спону­кали сторони до укладення угоди 1935 р., проаналізовано її зміст.

Як відомо, у міжвоєнний період у польській політичній думці панували дві концепції щодо українського питання: асиміляційна кон­цепція націонал-демократів і доктрина “польського прометеїзму” соратників Ю. Пілсудського. Остання, розглядаючи зовнішню політику
ІІ Речі Посполитої через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу з комуністичною Росією – основним ворогом Польщі, галицьким українцям відводила роль “авангарду нового походу на Схід”. Ця кон­цепція залишала певний простір для мож­ливості українсько-польського порозуміння за сприятливої для цього політичної ситуації.

Перша спроба порозуміння між УНДО і режимом “санації” у 1931 р. виявилася невдалою. Тенденція до переходу на лояльніші позиції знайшла своє продовження на IV народному з’їзді УНДО (1932 р.). На той час внаслідок гостроти українсько-польських суперечностей примирення було ще немож­ливим. Проте стало очевидним, що воно могло бути реалі­зованим за такої політичної ситуації, яка б робила його взаємовигідним з тактичних міркувань. І така ситуація виникла у 1935 р.

Серед головних факторів, що вплинули на корекцію політичного курсу УНДО, були зміни у державному устрої Польщі у напрямку лікві­дації демократичного парламентаризму. Другим фактором, що спонукав УНДО до примирення з владою, був тягар відповідальності за створення належних умов для діяльності різноманітних українських громадських організацій, що перебували під патронатом партії. Українсько-польському порозумінню також сприяли процеси, що відбувалися в УСРР у 30-і рр., які остаточно поховали радянофільські настрої серед значної частини західноукраїнської громадськості. Поміж чинників, що привели до політики “нормалізації” українсько-польських відносин, важливе місце займав і “міжнародний фактор”, а саме загострення відносин Польщі з Радянським Союзом та одночасне зближення з його потенційним суперником – Німеччиною.

“Санаційний” режим був зацікавлений у союзі національних мен­шостей з Польською державою. Окрім того, в умовах негативного ставлення значної частини польської громадськості та політикуму до нової конституції і виборчого закону, уряд потребував політичного союзника, особливо такого, який би забезпечив владі підтримку укра­їнського електорату.

Угода про “нормалізацію” українсько-польських відносин 1935 р. була укладена лише на словах і не оформлена документально. В її основі лежав виборчий компроміс, у результаті якого УНДО ціною певних поступок діставало змогу сформувати своє парламентське представ­ництво. Умовою порозуміння з боку УНДО були вимога територіальної автономії Західної України та вирішення низки питань, що стосувалися різних сфер суспільного життя українців краю. Натомість польська сторона вимагала визнання свого панування на західноукраїнських землях і підтримки з боку українських парламентарів під час голосування у сеймі.

У другому підрозділі “Спроба реалізації “нормалізаційної” політики її наслідки та причини невдачі” висвітлено практичні кроки української і польської сторін щодо втілення в життя “нормалізаційних” домов­ленос­тей, з’ясовано позицію інших українських політичних партій щодо угоди, проаналовано чинники, що визначили результати “норма­лізаційної” політики та її наслідки.

Крім УНДО, взяти участь у виборах на основі виборчого ком­промісу погодилася лише УНО. УСРП та УСДП оцінили “нормалі­зацію” як “таємну угоду УНДО з урядовим табором” і намагалися довести, що ця політика відповідає інтересам не українських робітників і селян, а “тільки буржуазно-клерикальних партій”. Сам факт порозу­міння із режимом “санації”, як і можливість участі у виборах, УСРП та УСДП рішуче відкидали як несумісні з їх ідеологічно-програмними принципами. До кампанії критики угоди, як акції відверто угодовської, приєднався і ФНЄ, запевняючи громадськість, що обрані на основі вибор­чого компромісу депутати не будуть “незалежними репрезен­тантами українських інтересів”.

Дотримуючись угоди, у новообраному сеймі українські парла­ментарі голосували за усі важливі законопроекти уряду. Дії польської сторони були неадекватні, поступки з боку влади – дрібні й несуттєві. Із появою ознак кризи “нормалізації” виникає невдоволення офіційним курсом УНДО як серед низових структур партії, так і серед широких кіл української громадськості. З грудня 1936 р. в УНДО опозиційні настрої оформилися організаційно: створюється внутрішньопартійна опозиція, яку очолили Д. Левицький, К. Левицький, І. Кедрин-Рудницький, В. Кузь­мович, О. Луцький. Коли ж у 1937 р. політика польської влади щодо національних меншостей стала ще жорсткішою, V Народний з’їзд УНДО (січень 1938 р.), не відкидаючи “нормалізаційної” політики, зобов’язав керівництво партії вимагати від уряду негайного виконання обіцянки про автономію українських етнічних територій у Польщі. У грудні 1938 р. українські парламентарі винесли на розгляд сейму “Проект консти­туційного закону Галицько-Волинської землі”, що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським зем­лям. Законопроект, од­нак, не був прийнятий до розгляду, що означало, по-суті, кінець “норма­лізаційної” політики. Спроба врегулювати ук­ра­їнсько-польські відносини шляхом порозуміння завершилася провалом.

У четвертому розділі “Ідея консолідації національних сил сус­пільства в діяльності легальних політичних партій Західної України” досліджено консолідаційні потуги легальних українських політичних партій як тактичну лінію їх політики щодо розв’язання національного питання.

У першому підрозділі “Міжпартійне порозуміння в програмах та діяльності політичних партій Західної України” досліджено місце кон­солідаційної ідеї в програмних документах українських партій, а також спроби її реалізації у 20-х – 1-й половині 30-х років ХХ ст.

Упродовж міжвоєнного періоду серед західноукраїнського полі­тикуму ідея консолідації національних політичних течій була однією із констант у розвитку українського руху. У середині 20-х років консолідаційні процеси проходили в рамках окремих ідейно-політичних течій (створення УНДО у 1925 р., УСРП у 1926 р.). Ці ідеї виявили свою значимість під час виборчих кампаній 1928 і 1930 рр. У другій із них УНДО, УСРП, УСДП зуміли об’єднатися. Досить близькою до реалі­зації консолідаційна ідея була у 1934-1935 роках у руслі кампанії за скликання Всеукраїнського національного конгресу. У його роботі погодилися взяти участь УНДО, УСРП, УСДП, УНО та чотири за­кордонні осередки колиш­ніх наддніпрянських партій. Хоча укладення УНДО “нормалізаційної” угоди перешкодило скликанню конгресу, партіями було розвинуто досвід політичного діалогу та співробітництва.

У другому підрозділі “Спроби консолідації у другій половині 1930-х рр.” досліджено заходи по втіленню у життя консолідаційної ідеї у форматі Контактного Комітету. Саме під такою назвою увійшли у наукову літературу періодичні зустрічі між представниками УСРП, УСДП, УНО, ФНЄ та опозиційної групи УНДО. Важливим кроком у справі консолідації політичних партій Західної України стала так звана пресова угода 1938 р., укладена між друкованими органами учасників Контактного Комітету. Восени 1938 р. у форматі Контактного Комітету відбулися засідання у справі скликання Всеукраїнської національної ради – широкого представницького органу українських політичних партій. Пропонувалися два варіанти реалізації консолідації: розпуск партій і утворення на їх основі єдиного національного об’єднання (органічна консолідація) та згуртування політичних партій довкола національної ідеї, координація і синхронізація їхніх дій (механічна кон­солідація). Після припинення “нормалізаційної” політики до Кон­такт­ного Комітету долучилося УНДО. Однак на перешкоді реалізації цих задумів стала війна.

Отже, ідея консолідації в програмах та діяльності українських полі­тичних партій розглядалася як важлива тактична лінія на шляху розв’язання національного питання. Необхідність згуртування націо­нальних сил краю аргументувалася змінами як у міжнародному стано­вищі, так і внутрішньо­політичному житті Польщі, станом українсько-польських взаємин та невдачею “нормалізаційної” політики УНДО. Поряд з тим, формат міжпартійного порозуміння уявлявся політичними партіями Західної України по-різному: а) УНДО намагалося об’єднати всі національні сили краю навколо своєї програми; б) УСРП та УСДП, тяжіючи до об’єднання лівоцентристських сил, вважали за необхідне домагатися укладення перемир’я між провідними партіями; в) ФНЄ виступав за ідеологічне та організаційне об’єднання всіх українців краю; г) УНО висувало ідею порозуміння навколо територіальної автономії Західної України в рамках Польської держави.