| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність і значущість теми, сформульовано мету й окреслено завдання роботи, вказано на наукову новизну результатів проведеного дослідження, його зв’язок із науковими програмами, способи практичного застосування отриманих результатів тощо; висвітлено ті методологічні критерії, на яких базуються подальші студії, зокрема обґрунтовується вибір онтологічної герменевтики як інтерпретаційної домінанти.
Вказується, що саме в герменевтичних параметрах з’являється можливість продуктивного витлумачення класичних поетичних досвідів в межах провідного завдання герменевтики, котре, на думку Г.-Ґ.Ґадамера, полягає в тому, щоб пояснити “диво розуміння”, пояснити, що становить собою “причетність до загального смислу”. Причому першочерговим стає виявлення та обґрунтування в межах художньої літератури саме національної сутності “загального смислу” як інваріантного вияву того, “що є постійним і не улягає змінам” у нашому “духовному житті”.
У першому розділі – “Поняття літературної герменевтики і теоретико-практичні підстави експлікації національного сенсу екзистенціалів у художній літературі” – вивчаються теоретико-практичні підстави інтерпретації національного сенсу екзистенціалів в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко через окреслення сутнісних рис поняття літературної герменевтики. Цьому служать усі три підрозділи.
У підрозділі 1.1. – “Герменевтика, літературна герменевтика, сенс: конкретизація понять” – вказується, що когерентно-смислова інтерпретація поетичних досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л. Костенко та вихід на вірогідний методологічний потенціал цих досвідів передбачає попереднє окреслення концептуальних герменевтичних “основопонять” (М.Гайдеґґер), котрі визначають можливий напрям теоретичного та практичного витлумачення національного сенсу модусів людського існування в межах мистецтва слова: герменевтики, літературної герменевтики та сенсу.
При цьому герменевтика розглядається як філологічна дисципліна, котра займається “мистецтвом розуміння текстів”, загальногуманітарна теорія та методологія інтерпретації і як практика тлумачення. Відповідно літературна герменевтика у своєму розширеному значенні означає насамперед практику й теорію інтерпретації буття, котру автор репрезентує в художньому літературному творі, а реципієнт пізнає її через цей твір. А сенс, узгоджуючи класично-герменевтичну та онтологічно-герменевтичну термінологію, постає як глибинне інтенціональне значення літературного твору (літературного феномена взагалі), що виявляє істину національного буття і може бути охарактеризоване як онтологічно-екзистенціальна мета цього твору (чи феномена).
Підрозділ 1.2. – “Герменевтика сенсу національного буття і її поетичне вивіряння: екзистенція, літературний твір, мова”, – містить подальшу експлікацію герменевтичних підстав осягнення художньої інтерпретації. Насамперед виявляються можливі аналітичні аспекти, котрі формують інструментарій, що допомагає вивчати художньо-літературне витлумачення сенсу буття, але буття саме національного. При цьому з’ясовується, що з усіх сущих саме людина здатна найбільш глибоко проникати в буття, оскільки існує в такий спосіб, що вона є “ось” буття, тобто, як пише М.Гайдеґґер, “його просвіт”. І основоположною рисою екзистенції, звідси, стає “екстатичне виступання в істину буття”. Таким чином, випрозорюється пізнавальний онтологічно-екзистенціальний ланцюг: екзистенція (репрезентована екзистенціалами) дозволяє пізнати присутність (людське тут-буття), котра, своїм чином, виводить на розуміння сенсу (чи істини) буття. У цьому плані художня література, особливо глибока філософська поезія, “поезія пізнання” (Е.Соловей), допомагає і фахівцям-мислителям і звичайним реципієнтам збагнути те буттєве питання, котре збагнути найважче. Це добре видно на прикладі точно змальованого враження М.Костомарова від поезії Т.Шевченка, котра у смисловому плані справді “роздирала завісу” – відкривала істину (сенс) народного буття. Це ж підтверджує і відповідний аналіз поезій Т.Шевченка (“І досі сниться: під горою…”), Є.Маланюка (“Під чужим небом”) Л.Костенко (“Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить…”, “Дзвенять у відрах крижані кружальця…”).
У наслідок окреслення основних герменевтичних ракурсів збагнення смислу (через “звертання” до сущого, “прозріння” в суще, через “розкривання” буття сущого в аспекті боротьби ідей і через історичне “становлення” національного буття за допомогою слова) на прикладі конкретних поетичних творів Т.Шевченка (“Перебендя”, “Царі” та ін.), Є.Маланюка (“Свідомість”, “Напис на книзі віршів” та ін.), Л.Костенко (“Стоїть у ружах золота колиска…”, уривка із “Берестечка” та ін.) та Д.Павличка (“Ти зрікся мови рідної”, “Два кольори”, “Мазепина”, “Партія – очі мої”, “Москва” та ін.) дисертант приходить до висновку про те, що художній літературний твір має націотворчий смисловий потенціал, оскільки так чи інакше творить істину національного буття. З іншого боку, проведений розгляд дозволяє помітити наявність творів, котрі фальшують національну дійсність в інтересах колоніалістичної антинаціональної ідеології (наприклад, комуністичної).
Крім того, окреслюються формальні можливості (тобто засоби здійснення) художньої інтерпретації. При цьому вказується, що універсальний принцип герменевтичного обрію (як обрію запитування, у межах якого визначається смислова спрямованість кожного тексту) стосовно літературного твору передбачає неодмінне виявлення “того запитання, відповіддю на котре є твір”. Але здійснюємо виявлення цих герменевтичних запитання і відповіді не безпосередньо на основі структури художньої мови, а на основі породженої нею ейдологічної системи – “структури поетичного образу”. Зразком інтерпретаційних можливостей мови літератури як образної мови може бути роздум-спогад Т.Шевченка “Ну що б, задавалося, слова…”.
Автор виявляє певний каузальний зв’язок: художня мова – образ – (герменевтичне) значення. Причому на значеннєвому рівні іде мова про змістове (власне когерентне) значення, що стає основою для виявлення значення смислового. Так попереднє визначення літературної герменевтики, дане у першому підрозділі, дещо уточнююється і звучить наступним чином: літературна герменевтика – це насамперед практика і, за певних обставин, теорія інтерпретації буття, котру автор репрезентує в художньому літературному творі (кодуючи в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему).
У підсумковому підрозділі (1.3) першого розділу – “Поетичні досвіди Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко і проблема літературного пізнання національного сенсу екзистенціалів” – остаточно вивіряються підстави репрезентативності творчих досвідів аналізованих поетів стосовно національно-смислового витлумачення.
Загалом висловлювання різних дослідників про сутнісну національність та націотворчість Т.Шевченка дисертант підсумовує висловлюванням І.Франка, котрий у 1906 році конкретизує власне розуміння та значення генія як “речника національних ідей, як поета, що обняв душею всю Україну”. Позитивна парадоксальність цього спостереження в тому, що саме в такому основному – національному – ракурсі кожне наступне покоління українських вчених сприйматиме і самого І.Франка, і всіх тих, хто разом з ним поповнив золотий фонд класиків української літератури (тобто і Є.Маланюка, і Л.Костенко). Саме Шевченкові національно-герменевтичні питання (його, герменевтичний обрій) – “…Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю?..” – варто вважати основоположними смисловими питаннями для всієї української літератури, навіть культури Нового часу (особливо, якщо письменницьке “пишу” розширити до загальноекзистенціального “живу”).
У численних аспектах обґрунтовується звернення до творчих досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, оскільки саме ці автори володіють особливою репрезентативністю з погляду вивчення сутності та розвитку літературної герменевтики в контексті великих історичних епох (від кінця XVIII ст. – до української революції 1917 року, від 1917 – до 40-х рр. ХХ ст. і від 50-х рр. ХХ ст. – до початку ХХІ ст.) на базі витлумачення національного сенсу екзистенціалів у межах художнього дискурсу як великі національні письменники, письменники-націотворці. Перефразовуючи видатного німецького філософа Й.Ґ.Фіхте, вони (разом із своїми численними однодумцями), як справжні національні мислителі, “просто говорили” про українців і для українців. Т.Шевченко поетично творив націю з “рабів німих” в умовах уже здавалося б повністю денаціоналізованої російським царизмом Малоросії, започатковуючи новітній тип світогляду і мислення українця. Є.Маланюк продовжує боротьбу художнім словом (“стилосом”) за українську ідентичність в еміграції після двох катастрофічних поразок української справи під час Визвольних Змагань та після другої світової. Л.Костенко, долаючи лабети компартійної цензури, в літературний спосіб повертає український народ, кожного українця до власного національного буття (ставить “над берегами вічної ріки”), вириваючи свідомість читача з полону колонізаційних радянських та й пострадянських стереотипів.
У другому розділі – “Поезія Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: розвиток смислової інтерпретації екзистенціалів” – на широкому художньому матеріалі із постійним провадженням філософсько-герменевтичного діалогу вивчається національно-смислове витлумачення екзистенціалів у досліджуваній поезії. Перший підрозділ (2.1) – “Структура екзистенціалів тут-буття персонажа як національної людини в поезії великих письменників” – присвячений типологізації художнього тут-буття та окресленню структури модусів літературної присутності в аналізованих поетичних досвідах.
Пропедевтичне окреслення типу художньої присутності та її екзистенційної дійсності (“найближчого” простору, “життєсвіту”) у творчих досвідах Т.Шевченка (“Гайдамаки”, “Холодний Яр” та ін.), Є.Маланюка (“Уривок з поеми”, “Варяги” та ін.) і Л.Костенко (“І засміялась провесінь: – Пора!..”, “Маруся Чурай”, “Не треба думати мізерно” та ін.) дозволяє виснувати, що загалом цей тип як аксіологічно позитивний (зразковий) персонаж (навіть характер) є виразно українським (національним). Він постає перед нами національною людиною шевченківського зразка як “репрезентант сучасного українства” (М.Шлемкевич). Екзистенційно ця людина – українець (Я-буття) – є людиною козацькою, що проявляється як у підтипі звичайної національної присутності (простого “козака”), так і в підтипі присутності провідницької (духовної еліти народу, “лицаря”). З іншого боку, окрім індивідуального, у поезії всіх трьох авторів існує ще й надіндивідуальний, колективний тип національного тут-буття – народ чи нація (українці (Ми-буття)). Художнім різновидам національної присутності протистоять два основні типи присутності антинаціональної – імперська людина-пан (“творець зла”, “кат”) та імперська людина-раб (маргінал, “малорос”), – котрі увиразнюють сутність українського тут-буття. Екзистенційний простір української присутності конституюють також такі складні енси, як земля та світ.
На основі з’ясування специфіки українського типу присутності в досліджуваних творчих досвідах дисертант вибудовує структуру основопонять, за допомогою котрих вивчає специфіку літературної інтерпретації національного сенсу екзистенційних модусів, оскільки національна присутність допомагає збагнути сенс насамперед національного буття. У роботі експлікативну структуру основних екзистенціалів (йдеться про експлікати, що охоплюють звужене та розширене значення цього гайдеґґерівського терміна, але обов’язково не категоріального типу – такі, що стосуються аналітики присутності) утворюють: розуміння, туга, радість, жах, турбота, співбуття, підручне (річ), смерть, часовість, історичність, доля, самість, свобода, істина (сенс), батьківщина, Бог, мистецтво, національна держава. Детальний їх розгляд здійснюється у всіх трьох пунктах другого підрозділу цього розділу – “Діахронне осягнення України як фундаментального буттєвого феномена в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: екзистенціали та структурування національного сенсу”, – з метою виявлення першого фундаментального екзистенціалу, що утворює основоположну смислову структуру національного тут-буття.
У пункті 2.2.1 – “На шляху до літературного витлумачення суті присутності (модус розуміння і “відкривання” національного сенсу туги, радості, жаху)” – очима літературної національної присутності, котра існує способом національного розуміння, на широкому поетичному матеріалі, що охоплює усю творчість досліджуваних авторів, розглядаються характерні риси інших модусів художнього тут-буття (туги, радості, жаху), що продовжується і в другому пункті (2.2.2) – “Розгортання художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів літературної присутності: співбуття, турбота, підручне, часовість, історичність, доля, смерть, самість”, – через вивчення модусів турботи, співбуття, підручного, смерті, часовості, історичності, долі, самості, а завершується у підсумковому пункті 2.2.3 – “Україна як буття і як перший фундаментальний екзистенціал в класичній українській поезії”.
Кожним своїм твором в різних культурно-історичних обставинах, раз більшою, раз меншою мірою, переважно явно, інколи приховано, прямо й опосередковано Т.Шевченко (“Думи мої, думи мої…”, “Причинна”, “Н.Маркевичу”, “Мені тринадцятий минало”, “І виріс я на чужині…”, “Посланіє”, “Сон” та ін.), Є.Маланюк (“Знов неба темний оксамит…”, “Думи мої, думи…”, “Чужина”, “Одна пісня”, “Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко…”, “Брязкіт зброї. Досвітній вітер”, “Під чужим небом”, “Друге посланіє” та ін.), Л.Костенко (“Маруся Чурай”, “Пращур”, “Шпиль туги”, “Мені відкрилась істина печальна…”, “Слайди”, “Старесенька іде по тій дорозі”, “Дума про братів неазовських”, “Берестечко” та ін.) культивують у читача герменевтичне “розмірковування”, котре дозволяє розкрити буття присутності, прозріти в те, що найближче людині, побачити фундаментальну складову її національної сутності, оскільки для того, щоб “розмірковувати”, достатньо “зупинитися на близькому і подумати про найближче: про те, що стосується кожного з нас – тут і тепер, тут, на цьому клаптику рідної землі, тепер – у теперішній час світової історії”. Можна з великою мірою упевненості стверджувати, що “близьким” і “найближчим” у бутті літературної присутності, протагоніста, а також “кожного з нас” (читача) стає саме батьківщина, Україна. Україна зображається в усіх трьох поетичних досвідах як архіважлива складова сутності нормальної (не спустошеної) екзистенції літературної присутності як окремого індивіда (людини), так і цілої спільноти (народу/нації), що, крім усього іншого, докладніше аргументує вмотивованість уведення терміна “національна екзистенція”.
Національний (український) характер екзистенції автор пізнає через діахронно експліковані модуси. Тобто протагоністи та позитивні персонажі Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко існують (перебувають) у світі по-українськи – різними українськими способами. Узагальнюючи, можна помітити, що всі три поети (від початку і до кінця творчого шляху) зображають нам людину як національне тут-буття, котре існує способом національного розуміння – виявлення національної структури буття присутності. Вона, ця людина, радіючи, тужачи, жахаючись, відкриває не лише індивідуальну національну присутність, власне чи чуже Я-буття українця, а й колективне Ми-буття народу (загальнонаціональне тут-буття), особливо, коли боїться і жахається не якогось “абстрактного”, а саме власного, колективного чи власного-як-колективного кінця буття-у-світі. Для неї Україна постає однією з основних істин (чи констант) співбуття – “людського співжиття” (Г.-Ґ.Ґадамер). Ця присутність зображається “дитям турботи” (Й.Ґ.Гердер) національної, оскільки існує як пастир і охоронець українського буття, України. Вона проживає в українському світі, оберігаючи національні речі, а ті, своїм чином, оберігають національне “проживання” літературної присутності. Основним сенсом турботи цієї присутності стає національна часовість: проживання індивіда від народження до смерті не самозамкнене у собі, а включене в минуле, теперішнє і майбутнє свого народу. Вона витлумачує власну історичну екзистенцію (Я-буття) через вписування долі окремої присутності в межі долі цілого народу (Ми-буття). Її смерть у поетичних “межових ситуаціях” (К.Ясперс) оголює національну сутність присутності як буття-до-смерті і встановлює найвищий екзистенційний ідеал, зберігаючи в такий спосіб “істотність буття” (М.Гайдеґґер) саме українського. Зрештою, усі три українські поети ейдологічно витлумачують “хто” української присутності як сутнісно національне (а не абстрактно-суб’єктне) “Я”, утверджуючи “власну самість”, самість українця, на противагу невласній, переважно імперській, “людино-самості”.
Так окреслюється феномен батьківщини (України) як фундаментального екзистенціалу, що структурує екзистенцію й окремої, індивідуальної національної присутності (українця), і колективної, надіндивідуальної національної присутності (українського народу, нації) в поезії досліджуваних авторів. Тут-буття нормальних, незмаргіналізованих людини і народу в усіх трьох класиків зображається/витлумачується не через модуси абстрактного суб’єктного існування, а через органічно українські, сутнісно національні буттєві риси в межах національного часопростору. З іншого боку, в такий спосіб літературно підтверджується герменевтична максима “фундаментальної онтології” М.Гайдеґґера (та представників багатьох інших органічних, ненігілістичних філософських систем – Руссо, Гердера, Фіхте, Шеллінґа, Геґеля, Карлайла, Дільтея, Шпенґлера та ін.) про батьківщину як онтологічну основу існування присутності, її буття-у-світі: те, що в “ґрунті” батьківщини – “коріння людини”, що саме в батьківщину будь-яка нормальна людина “закорінена”. Бути людиною, звідси, означає бути людиною національною.
Художнє витлумачення України, України як буття, України як найближчого, незабутнього і вічного ґрунту тут-буття постійно віднаходимо в аналізованій поезії. У Т.Шевченка – це, наприклад, образи “повитого красою” того, чому нема “почину, і краю немає”, що “ніхто… не додбає і не розруйнує”, що заховане предками у “високих могилах”, що увічнюється самобутніми і могутніми образами “садка вишневого коло хати” та “старого дуба”. У Є.Маланюка – це щось “своє, незбагненно родиме”, те, “що жилами зв’язало, / Що в кров і мускули вросло”, це ті “невідь”, “лоно світу”, “пітьма зачаття” і “хаос прабуття” (пор. із “прастаном” сущого у М.Гайдеґґера), до яких “відпливає” ліричний герой, це “вічний образ на сірім цоколі часу”, це рідна херсонська хата і “тверда пшенична нива”. У Л.Костенко – це щось “незабутнє” і “неповторне”, “вічне” і “несмертельне”, це “вічна ріка”, це “Чорний Шлях” і “Великий Луг”, це праслов’янський “Сувид”, це “важка… вічності хода”, це “хутір Вишневий”, це те, що “в мені болить”, це “усе як є” – “усе моє, все зветься Україна”.
Особливо виразно можна помітити національну “цілющість Батьківщни” і, відповідно, позанаціональну “згубну безрідність” на прикладі наскрізного основобразу усіх трьох поетів, що стає найповнішим і найточнішим експлікатом буття як саме українського буття. Йдеться про персоніфікацію України (вітчизни) як буття в образі матері (“мами”, “неньки”, “вдови сиротини”, “бездітної вдовиці”, “покритки”, “Мадонни”, “степової Деметри”, “Матері-Землі”, “бабусі”, “Великомучениці” та ін.). Поглиблена (смислова) інтерпретація сутності екзистенції протагоніста і персонажа в усіх трьох поетів дозволяє окреслити Україну (батьківщину) як перший (умовно) фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності.
У третьому підрозділі (2.3) – “Витлумачення свободи як сутності істини буття і як другого фундаментального екзистенціалу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” – поруч із поміченою та окресленою українськістю художньої присутності, її національним типом екзистування висвітлюється інша буттєва риса літературної присутності – українець та українці у досліджуваних поетів упродовж всього творчого шляху існують як сутнісно вільні сущі: “козаки”, “лицарські сини” Т.Шевченка, внуки чумаків, праправнуки січовиків, воїни УНР Є.Маланюка чи козацькі нащадки – “вільні люди вільної землі” – Л.Костенко. Так здійснюється детальніше увиразнення (чи, радше, з огляду на здійснену інтерпретацію, підсумування) модусу свободи (та, відповідно, несвободи). При цьому враховується те, що воля й неволя, так само, як і народження і смерть, молодість і вік, батьківщина й чужина тощо, належать у сучасній герменевтичній теорії до незмінних і постійних реальностей, котрі “вимагають визнання від кожного” (Г.-Ґ.Ґадамер). Характерно, що саме сім’ю, батьківщину та свободу перераховує Т.Шевченко в “Щоденнику” і вважає “всім” для буття людини, коли шкодує солдатів, у яких забрано “все, чем только жизнь красна”.
Загалом свобода у всіх трьох художніх досвідах (про що свідчать “Невольник”, “Полякам”, “Якось-то йдучи уночі…”, “Єретик”, “Москалева криниця”, “Посланіє”, “Кавказ”, “Невольник”, “Саул” та ін. Т.Шевченка, “Голоси землі”, “Еміграція”, “Молитва”, “Посланіє”, “І гніву дозрівають важкі грона”, “В цім закалюжнім Вавилоні…” та ін. Є.Маланюка, “Покремсали життя моє на частки…”, “Берестечко”, “Дума про шлях”, “Плем’я Тода”, “Заворожи мені волхве!..”, “Древлянський триптих” та ін. Л.Костенко) висвітлюється герменевтично: як сутність національної істини, як царина національної долі, як буттєвий послух. Натомість завжди в поезії критикуються різні спустошувальні стосовно людини, нації та їхнього світу форми несвободи та нігілістичне, розрахункове мислення, що породжує їх. З цього боку літературні досвіди українських класиків показують те, що націоналізм як “форма свободи” (С.Дюрінґ) (чи форма національної свободи) випливає з любові до вітчизняного буття як “матері”, з охорони його, з усвідомлення, що індивідуальна й колективна присутність є “пастирем буття”, тоді як імперіалізм як форма колективної несвободи випливає з егоїзму, з любові до себе як суб’єкта, з усвідомлення себе “паном буття”, з вивищування якимось народом себе (як “вибраного”) над іншими народами як об’єктами експлуатації.
Свобода в аналізованих поетичних досвідах структурує екзистенцію й окремого індивіда і цілої нації, бо робить людину й народ відповідними власній сутності – ек-зистентними, історичними, закоріненими у батьківщину як власне буття. Автентичне, органічне, неспотворене колоніалізмом буття української присутності – це завжди і передусім “пастирське”, історичне буття-вільним. Таким чином, свобода є для літературної присутності другим (знову-таки умовно) фундаментальним екзистенціалом, що утворює основоструктуру національного сенсу її екзистенції.
Останній елемент смислової основоструктури простежується у четвертому підрозділі (2.4) – “Художнє тлумачення Бога як трансцендентного буття і як третього фундаментального екзистенціалу”. Це простеження базується на виявленні постійної присутності християнської складової екзистування персонажів (наприклад, один із постійних епітетів світу – “Божий” у Т.Шевченка, Україна як “Євангелія піль” і як “Мадонна” у Є.Маланюка, “розп’яття” як “доля кожної людини” у Л.Костенко та ін.), що виводить нас на можливість розімкнення поетичного витлумачення Бога.
Своєрідним герменевтичним підсумком (і джерелом) усіх інтерпретацій, що стосуються християнського буття-у-світі українців, їхнього шляху до Творця у всіх трьох поетів може бути декларація протагоніста з поеми Т.Шевченка “Сон” (1847), котра дозволяє чітко збагнути, що трансцендентна любов до Бога перевіряється екзистенціальною жертовною, оберігаючою любов’ю до національного буття, батьківщини, упосліджених братів:
…Я Богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Заради своєї сплюндрованої чужинцями “матері” (рідного буття) – “України убогої” – герой готовий пожертвувати найдорожчим, що є у людини з погляду християнської релігії – спасінням власної душі. Цей найбільший – національний – ступінь пастирської самопосвяти, на який може піти глибоко віруючий християнин і який розвиває смислову ідею національної самопожертви (а також турботи, історичності, долі, самості) із “Заповіту”, стає суттю християнської віри “шевченківської людини”.
Загалом Бог у поетичних досвідах, – наприклад, “Кавказі”, “N.N. (“Така, як ти, колись лілея…”)”, “Варнаку”, “Мені здається, я не знаю…”, “Іржавці”, “Осії. Главі ХІV”, “Ісаії. Главі 35”, “Холодному Ярі”, “Марії”, “Неофітах”, “Давидових псалмах”, “Гамалії”, “Посланії”, “Княжні”, “Ликері”, “Сні” (1847), “Єретикові” та ін. Т.Шевченка, “Посланії”, “Євангелії піль”, “Соборі”, “Візії”, “Молитві”, “Еміграції”, “Вітрах історії” та ін. Є.Маланюка, “Давидових псалмах”, “Брейгелі “Шлях на Голгофу”, “Марусі Чурай”, “Храмах”, “Берестечку”, “Ісус Христос розп’ятий був не раз…” та ін. Л.Костенко, – витлумачується переважно в екзистенціальному, а не трансцендентному плані. Структурована сутність Його (Краса, Любов, Сила, Істина, Слово, Справедливість, Життя, Кара, Боротьба тощо) з’являється із по-національному зображених сфер священного та божественного (від прекрасної природи та ідилічного сімейного життя до національно-визвольної боротьби). Так поетично показується, цілком в інкультураційному дусі, національний “шлях до божества”. Бог зображається передусім як український Господь – творець і опікун (євангельський “добрий пастир”) українського світу й української присутності. Українське тут-буття розуміється як активне “поетичне” проживання в присутності й очікуванні Бога, на противагу антихристиянському існуванню – проживанню в присутності спустошувальних ідолів. Бог постає як ще один фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності.
Відтак, з’являється можливість помітити, що українська людина та народ існують не лише в межах гайдеґґерівського “чотирикутника” (землі, неба, смертних і Божественних Сутностей), а й у межах національно-екзистенціального “трикутника” – Бога, Батьківщини (України), Свободи – вперше чітко художньо вираженого та витлумаченого в поезії Т.Шевченка (звідси й пропонована дисертантом назва “трикутника” – шевченківський). Якщо “чотирикутник” німецького філософа постав на основі осмислення насамперед повсякденного тут-буття та імпліцитного рефлексійного протистояння спустошенню, породженому передусім внутрішньою несвободою на базі західного технократичного розрахункового мислення, то “трикутник” Т.Шевченка з’являється як буттєва структура екзистування людини, що поетично (і явно!) протистоїть спустошенню, спричиненому передусім несвободою зовнішньою – чужоземною колонізацією.
У підрозділі 2.5 – “Інтерпретація держави як політичного дому національної екзистенції в поетичних досвідах Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” – окреслюється осмислення в поезії держави (“Посланіє”, “Єретик”, “Кавказ”, “Сон” (1844), “Гайдамаки”, “Заповіт”, “Чигирине, Чигирине…”, “Юродивий” та ін. Т.Шевченка, “Варязька балада”, “Київ”, “Вітри історії”, “Cаmpus martius”, “Війна”, “Поліття”, “Уривок” та ін. Є.Маланюка, “Сніг у Флоренції”, “Чигиринський колодязь”, “Маруся Чурай”, “Берестечко” та ін. Л.Костенко), що допомагає конкретизувати національний сенс українського тут-буття. Виявляється, що осмислення держави (як основообразу) та державності (як змістового та смислового концепту) присутнє у поетичних досвідах усіх трьох досліджуваних авторів. Однак провідну, спрямовуючу роль тут займає, безумовно, поетична герменевтика Т.Шевченка, у межах котрої вперше в новій українській літературі з’являється фундаментальне ейдологічне окреслення (“геніяльна формула” (Є.Маланюк)) української держави як “своєї хати” у поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” (1845). Держава витлумачується онтологічно-герменевтично як “прихисток”, річ, будівля, що уможливлює вільне проживання індивідуального та надіндивідуального типів національної присутності. Йдеться про можливість національного екзистування, що відповідає власній сутності (своїй “правді, і силі, і волі”) тільки в межах природного (національного) політичного дому: “своєї хати” (Т.Шевченко), “Києва” як “власного Риму” (Є.Маланюк) чи “держави”, що “держить” (Л.Костенко). Повноцінна національна екзистенція людини і народу в поетичних досвідах усіх трьох авторів – це, крім усього іншого, ще й політична, державницька екзистенція: національна присутність оберігає свою національну державу, а вона – стає оберігальним притулком для проживання цієї присутності.
В останньому підрозділі (2.6) другого розділу – “Істина (неприхованість) як “істота буття” і сутність мистецтва; мистецтво як джерело національної екзистенції в українській класичній поезії ХІХ-ХХ століть” – підсумовується смислове витлумачення екзистенціалів в поезії усіх трьох авторів через узагальнення поняття смислу як істини.
Кожною буттєвою рисою літературні герої осмислюють, пізнають, витлумачують своє національне побутове й історичне існування та національне буття взагалі в межах смислової основоструктури, що конституюється буттям-у-світі. При цьому в творах, де зображено самодостатнє й незагрожене експліцитно повсякденне буття присутності (наприклад, “І досі сниться: під горою…” Т.Шевченка, “Спогад” (1930) Є.Маланюка чи “Акварелі дитинства” Л.Костенко) загалом здійснюється проживання українця(-ів) у межах “чотирикутника”. Тобто за допомогою образів-речей (“саду”, “хати”, “чебрецю”, “Дніпра” тощо) у цих творах можна побачити, як оберігально проживають люди в межах цілісності “четвірки”, у власному прихистку-домі: рятуючи землю, погоджуючись із небом, очікуючи Божественних Сутностей, ідучи за своєю власною сутністю (“долаючи смерть як смерть”). Таке співбуття землі, неба, Божественного і смертних витворює художній світ мирного, спокійного, незагроженого національного буття.
Дещо іншу ситуацію спостерігаємо у тих творах, де йдеться не про спокійне самодостатнє буття національної присутності, а про буття бездержавне, пов’язане із драматичним протистоянням різноманітним типам імперського спустошення (наприклад, у “Гайдамаках”, “Кавказі” чи “Сні” (1844) Т.Шевченка, “Посланії”, “Голосах землі” чи “Другому посланії” Є.Маланюка, “Марусі Чурай”, “Думі про братів неазовських” чи “Берестечку” Л.Костенко тощо). У цих творах (і вони, з огляду на культурно-історичні обставини колоніального існування нації у ХІХ та ХХ століттях, переважають у всіх трьох поетів) смислова основоструктура дещо змінюється, оскільки образи речей (“свячений ніж”, “байдаки”, “кріс”, “кулемет”, “булава”, “шабля” тощо, але найбільше – держава-“хата”) переховують іншу “простоту” – загрожений екзистенціальний “трикутник” (Бога, Україну (Батьківщину), Свободу). Останній, поруч із проживанням українського тут-буття у “чотирикутнику”, передбачає й інші взаємопов’язані процеси, що переформатовуюють єдність землі, неба, божеств і смертних в аспекті боротьби за власну “хату”-захисток: активне утвердження Божої правди (в дусі шевченкового “молітесь Богові одному”) та власної національної алетейї, жертовну охорону власної батьківщини як “матері”, безкомпромісну боротьбу за національну свободу, за “волю Вкраїни”. Тому український художній світ (як розкритість, як “обличчя буття”), який витворюється у цих творах, дещо відмінний від того, який можна спостерігати у попередньому випадку.
Увиразнюються специфіка, обличчя українського буття – світу мирного, затишного, захищеного (у межах співбуття гайдеґґерівського “чотирикутника”) та немирного, незахищеного, сповненого справедливого протистояння (боротьби) “злоякісному” (утвореного переважно співбуттям шевченківського “трикутника”) через здійснене у поезії збагнення сутності мистецтва. Загалом у всіх авторів це осмислення відштовхується від основоположної настанови, даної ліричним героєм Т.Шевченка у “Подражанії 11 псалму” (1859): “Возвеличу / Малих отих рабов німих! / Я на сторожі коло їх / поставлю слово”. Звідси й герой Є.Маланюка обирає вербальну боротьбу за звільнення нації, боротьбу словом – “стилет” як “стилос” і навпаки. Усвідомлення себе воїном-охоронцем українського буття дозволяє протагоністові помітити подібну функцію в поетів інших народів, тому, наприклад, як до духовного побратима звертається він до пам’ятника Міцкевичу у Варшаві: “…Стережи, стережи це місто, / Вартівничий із бронзи, Адаме!” (“Міста, де минали дні” (1932)). Аналогічно й героїня Л.Костенко в умовах чужинського панування, радянської несвободи (коли немає власної держави – “гетьман не приїхав”, коли “живеться, як на Етні”, коли пригнічує “ганьба віків”, котру “лиш магма відпере”) відважується на боротьбу своїми “безсмертними” словами, яких “куля не бере”, і тільки шкодує, що “авторучка – це не шабля” й “ворожа кров не бризне з-під пера” (“Що ж, авторучка – це не шабля з піхов”).
Мистецтво при цьому постає джерелом національної екзистенції, джерелом “звершено-історичного тут-буття народу”, кожного з “творців” та “охоронців” (М.Гайдеґґер), виконуючи “функцію духовного збереження й традиції” (Г.-Ґ.Ґадамер). А істинотворчою сутністю самого мистецтва виявляється поезія (“спів”, “думи”, “мова”, “ярий клич”, “грім дужих слів”, “стилет”, “неповторність”, “сни… народу”, “самотня битва” та ін.). Сам поет (“кобзар”, “митець”, “залізних імператор строф”, “співець”, “медіум історії” тощо) витлумачується герменевтично – як “промовлювач буття”, пастир, охоронець національного буття в істині, сутність його буття – це буття “на сторожі” уярмлених земляків (“малих отих рабов німих”).
Водночас через онтологічну герменевтику в цьому підрозділі доповнюється метафізичне розуміння переважно національної ідеї. У поезії (через зображення “великого льоху” у Т.Шевченка, “Духу” батьківщини у Є.Маланюка, “України” у Л.Костенко) бачимо національну ідею не лише як фундаментальну “цінність”, але й як (і саме це історично виявлене розуміння переважає у всіх трьох дискурсах) національну істину – неприхованість, відкритість національного буття.
Усе це дає ґрунтовну й достатню доказову базу для того, щоб у третьому розділі – “Національно-екзистенціальний тип тезаурусу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко ” – побачити і в сутнісних рисах визначити окремі посутні смислові ідеї в межах національно-екзистенціального переддосвіду (ще – тезаурусу) на базі осмисленого вище історико-літературного матеріалу.
З позицій класичної герменевтики В.Дільтея стає можливими осягнути виражені в поезії цінності “життя нації” як “сили”, що керують і індивідом як національною людиною, і цілою нацією (в якості “внутрішньої цінності”). Автор звертається у цьому зв’язку до поняття, котре поєднує в собі і силу, і здатність керувати, і верифікативний потенціал, і “національний взаємозв’язок”, – до національного імперативу.
Концептуальним знаменником усіх аксіологічно-імперативних тезаурусних моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії...”), котре доречно вважати найбільш загальним художнім формулюванням Шевченкового національного імперативу: “...Я Богу помолюсь... / Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!”. Саме ця націоцентрична позиція ліричного героя стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця. З іншого боку, зацитований уривок, своєрідно підсумовуючи всі інші наказові аспекти, максимально узгоджується з логічним перекодуванням, яке можна виснувати з цілої поетичої спадщини і яке є базовим для всіх інших моделювань національного імперативу: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло. Промовисто, що одне із перших (і найвлучніших) логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”.
Суголосно шевченківському загальнонаціональному імперативу звучать імперативи в його духовних спадкоємців-поетів, спадкоємців утвердження основної національної мети, основного надзавданя, надвартості для будь-якого, а особливо для поневоленого народу в колоніальних обставинах “життя серед смерті” (С.Андрусів), – утвердження національної ідеї чи, у термінології, В.Дільтея, “ідеї національності”. Тому герой Є.Маланюка, пророкуючи настання “віку молитви і заліза” (“«І вороги – домашні чоловіку»…”), утверджує імператив безкомпромісної національно-визвольної боротьби: “…Бо так і треба, Україно, / Країно проклята моя! / Бо так і треба, так і треба / Звірюці різати життя / В ім’я Христа, безсмертя й неба, / В святої вічності ім’я” (“Посланіє”). Тому й героїня Л.Костенко, заперечуючи провідний “імператив імперії”, пристрасно проголошує у медитації-інвективі “І тільки злість буває геніальна…” основоположну цінність національного: “І щось в мені таке велить / збіліти в гнів до сотого коліна! / І щось в мені таке болить, / що це і є, напевно, Україна”.
Згодом окреслюється інший основний тип національно-езистенціальної перед-структури розуміння, вираженої у всіх трьох поетів. Загалом виявляється, що онтологічно-герменевтичну структуру детермінують два основні передсудження, котрі випливають із попередніх структурних частин роботи (передусім другого розділу). Перший засновок-передсудження зобов’язує кожного розглядати націю (один із найосновніших корелятів батьківщини) як визначальну дійсність (ширше – буття), що детермінує й екзистенцію присутності (проживання в “трикутнику” людини і народу), і її герменевтичну здатність. Другий засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що поезія (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття, і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт. Усі інші національно-екзистенціальні передсудження в межах онтологічно-герменевтичного питального обрію так чи інакше визначаються двома основоположними.
Виходячи з експлікованих передсуджень, з’являється можливість з позицій художньо вираженої інтерпретації (буттєво-історичного мислення) в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко окреслити гермневтичне коло, по якому рухається національно-екзистенціальне розуміння.
Уже в “Посланії” Т.Шевченко формулює структуру правильного (“як треба”) навчання на базі власного інтерпретаційного передання, у межах “своєї хати”, а не “чужого поля” (не в дусі чужинських “великих слов великої сили”, не “по німецькому показу”, не за “современними огнями”). У поемі процес тлумачення детермінований герменевтичним колом, тобто взаємодіючим рухом національної традиції (історичної “слави України”, яку попередньо треба глибоко й критично осмислити – “подивитись… добре”, “прочитати… од слова до слова”) та національного розуміння (“мудрості своєї”): “Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя”.
Така настанова стає базовим передсудженям для всієї української (і не лише літературної) герменевтики. Для героя Є.Маланюка “прозрінням” (“коли нараз вставала гола суть”) стає насамперед давно здійснене синівське осягнення сутності національної традиції, істини українського буття – “…ця хата, цей шлях і цей обрій – це Мати-Земля”, – що визначає будь-яке розуміння (оте “знати”, що протистоїть “заплутаному метикуванню”) (“Post scriptum”). Усе в його осмислювальному бутті визначається “кличем” української “далечіні” і тим, що “прадавнє вдивляється в вічі” (“Насичаю себе залізом…”). Схоже й героїня-оповідачка Л.Костенко у “Скіфській одіссеї”, долаючи “уривання пам’яті історичної”, базує власні історіософські “пошуки натхненні” (“знання… нові і нестеменні”) на глибинному діалозі з національним минулим (“душею тисячоліть”), як це спостерігаємо у формі звертання до скіфських баб: “О музи, музи, музи кам’яні! / Де грім душі, народжений з любові? / Ви мовчите. Ви плачете в мені. / Душа тисячоліть шукає себе в слові”. Унікальність степових артефактів виводить на усвідомлення самодостатності й унікальності національної істини, а отже, і самозбережного їх витлумачення та буттєвого мислення: “…всяк народ на ділі доведе – / хоч там нема того, що є деінде, / зате є те, чого нема ніде”.
Зважаючи на національну природу традиції та залежність витлумачення від національного фактору, автор стверджує наступне національно-екзистенціальне формулювання герменевтичного кола: в загальному сенсі національне буття є тим цілим, що його пізнаємо через наявні частини – різновиди національного буття (сущі); і навпаки: різновиди національного буття (наприклад, художня література) є тими наявними частинами (сущими), що їх повноцінно зрозуміти можемо, лише беручи до уваги ціле – національне буття. При цьому пріоритетна роль надається національній присутності, для якої рух національної традиції (передрозуміння) випереджає будь-яке витлумачення. В іншому формулюванні: в кожному розумінні світу зрозумілою є національна екзистенція і навпаки.
Порівняння двох типів (класично- та онтологічно-герменевтичного) національно-екзистенціального тезаурусу виявляє їхню тотожність у сутнісних аспектах, передусім на рівні сенсу. Хоча в одному випадку смисл розглядається як ціль і цінність (імператив) і мислення відбувається в категоріях, а в іншому – як неприхованість сущого і мислення здійснюється передусім в екзистенціалах, з’являється можливість їх узгодження, якщо охорона сенсу (істини національного буття) стає імперативом (головною ціллю й основною цінністю) буття національної присутності. З погляду гносеології, окреслений герменевтичний тезаурус – систему передсуджень (основу “мудрості своєї”) – з’являється можливість досліджувати в подальшому як національно-екзистенціальну методологію, причому явно іманентну українській традиції, котра випливає із літературної інтерпретаційної практики ХІХ-ХХ століть.
|
