Нецька Л.С. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю (цивільно-правовий аспект)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається мета, об'єкт, предмет, основні завдання дослідження, характеризуються науково-теоретична, методологічна та нормативна база дисертаційної роботи, її наукова новизна, ступінь апробації, теоретичне і практичне значення висновків та отриманих результатів.

У першому розділі   "Створення товариства з обмеженою відповідальністю" приділена увага виникненню та історичному розвитку товариства з обмеженою відповідальністю, його характерним особливостям, установчим документам та порядку створення цього товариства в Україні.

У підрозділі 1.1. з'ясовуються передумови і причини виникнення товариства з обмеженою відповідальністю, його переваги над акціонерною   компанією,   розглядається   принцип   обмеженої відповідальності,   теоретично   розроблений   західноєвропейськими юристами, а також досліджується історія виникнення товариства з обмеженою відповідальністю в Україні і Росії.

Батьківщиною даного товариства стала Німеччина. Виникло воно, як вдалося встановити, шляхом модифікації акціонерної компанії. Нове товариство перебрало на себе кращі її риси і повністю втілило принцип обмеженої   відповідальності,   під   яким   розумілася   майнова відповідальність до певної наперед визначеної і заявленої межі.

Попередником товариства з обмеженою відповідальністю було гірничозаводське товариство з куксів, що своїми коренями сягало у середньовіччя. Куксом вважалася визначена частина гірничого промислу, котра і була часткою учасника у майні товариства. Від акціонерної компанії воно відрізнялося тим, що частки не мали визначеної номінальної ціни, а учасники залишалися зобов'язаними перед товариством і після повної оплати куксів, оскільки сплачували внески на функціонування гірничого промислу.

Товариство, яке будувалось на основі обмеженої відповідальності і пайової участі товаришів, завоювало собі місце у ринковій системі після прийняття німецьким рейхстагом закону "Про товариство з обмеженою відповідальністю" 20 квітня 1892 року.

У ході дослідження дисертант прийшла до висновку, що за царської Росії офіційно товариства з обмеженою відповідальністю дозволені не були, хоч і існували під іншими назвами. У Росії та Україні товариства з обмеженою відповідальністю появились після встановлення радянської влади, у період нової економічної політики (1921-1927рр.). Узаконене дане товариство було Цивільними кодексами РРФСР і УРСР у 1923 році.

Товариства з обмеженою відповідальністю за часів НЕПу були позбавлені деяких класичних рис. Законодавство не передбачало для них ні розміру паїв, ні сум початкової оплати вкладів, зате вимагало додаткової відповідальності особистим майном в однаковому для всіх кратному відношенні до суми вкладів і проводило ідею змінюваності складу учасників, що цілком відповідало колективним формам господарювання.

Із  згортанням  НЕПу  діяльність  товариств  з  обмеженою відповідальністю була заборонена і відновилась з утворенням незалежної України.

У підрозділі 1.2. розкривається правова природа установчого договору товариства з обмеженою відповідальністю.

Установчий договір даного товариства обґрунтовується як дво- чи багатостороння консенсуальна безоплатна угода, мета якої - створення товариства. Зміст його складають ті умови, які приймаються сторонами як обов'язкові на основі чинного законодавства. Предмет установчого договору — закріплення волі сторін на створення товариства з обмеженою відповідальністю. Зміст установчого договору може мати свої особливості. Окрім традиційного закріплення прав засновників, їхніх відносин, визначення форми, мети, видів діяльності юридичної особи цей нормативний акт може породжувати обов'язки для створюваного господарського товариства і утримувати конфіденційну інформацію. Проблема виконання юридичною особою обов'язків, закладених установчим договором, не розв'язана, як показує досвід іноземних країн.

Дисертант поділяє думку авторів проекту Цивільного кодексу України про надання права прийняття товариством з обмеженою відповідальністю зобов'язань, які виникли за укладеним засновниками установчим (за проектом – засновницьким) договором, адже склад засновників товариства і учасників на початковому етапі діяльності товариства найчастіше один і той же.

В основному установчий договір регулює відносини засновників юридичної особи, тому існує погляд про його чинність до моменту реєстрації товариства. У дисертаційному дослідженні висловлюється думка, що установчий договір не втрачає чинності на весь період діяльності товариства і може мати юридичне значення при вирішенні спорів між засновниками, між засновниками і товариством, між засновниками та учасниками.

На основі аналізу чинного законодавства України доводиться, що сторонами установчого договору можуть виступати державні установи і організації, громадські організації, іноземні і міжнародні організації, громадяни України та іноземні громадяни, особи без громадянства дієздатні, обмеженодієздатні (з дозволу піклувальників).

Законодавчо не визначено, чи можливе укладення установчого договору через представника, а тому у юристів різні підходи до вирішення цього питання. Дисертант вважає цілком прийнятним укладення установчого договору за участю представника. Оскільки дана угода не термінова, представник має змогу зв'язатися з особою, яку представляє, уточнити її вказівки і виконати її волю. Практиці такі випадки відомі.

У підрозділі1.3. з'ясовуються основні риси, зміст і функції статуту товариства з обмеженою відповідальністю. Переконливо аргументується відмінність статуту від установчого договору. Статут товариства з обмеженою відповідальністю – це офіційний локальний нормативний акт, який створюється на основі нормативного акту вищої юридичної сили (Закону України "Про господарські товариства"), повно визначає правовий статус товариства,  внутрішні  правовідносини  товариства  і  учасників, компетенцію органів його управління, закріплює певні корпоративні норми, які мають значення і для третіх осіб. Норми статуту мають обов'язковий характер для товариства і учасників, а також для інших осіб при виникненні у них правовідносин з товариством (для спадкоємців учасника, для осіб, які бажають вступити у товариство, для суду при вирішенні спорів, для кредиторів і ін. суб'єктів господарювання).

З метою ознайомлення з діяльністю товариств, сприяння відвертим відносинам на основі довіри між суб'єктами ринку пропонується запровадити в Україні публікацію статутів господарських товариств, як це прийнято у країнах Західної Європи.

У підрозділі 1.4 приділяється увага проблемі  державної реєстрації товариств з обмеженою відповідальністю. Зокрема, поетапно розглядається підготовка і подання необхідних документів для державної реєстрації товариства, порівнюється процедура реєстрації юридичних осіб в Україні та Франції, США. У ході дослідження цього питання виявлено ряд недоліків у законодавстві України:

• реєструється багато фіктивних товариств;

• місцезнаходження багатьох юридичних осіб можливе за однією адресою;

• органи державної реєстрації практично безвідповідальні у своїй діяльності і недостатньо компетентні;

• ніякі  перевірки  напередодні  реєстрації  не  проводяться (місцезнаходження, наявність матеріальної бази і ін.);

• установчі документи належним чином не перевіряються.

Підтримуючи думку багатьох юристів, автор пропонує доручити реєстрацію юридичних осіб в Україні спеціалізованим юридичним органам, як це робиться у розвинутих державах світу. Наприклад, доцільно створити Державну реєстраційну палату з регіональними відділеннями на місцях.

У другому розділі "Товариство з обмеженою відповідальністю як юридична особа" аналізуються основні риси товариств з обмеженою відповідальністю, висвітлюється проблема правового режиму їхнього майна, особливості правовідносин та відповідальності товариства і учасників, а також діяльність органів управління товариства.

 Перший підрозділ присвячений загальній характеристиці товариств з обмеженою відповідальністю, які діють в Україні.

Основні риси товариства з обмеженою відповідальністю:

• воно є юридичною особою, одним із видів господарських товариств;

• відноситься до "союзів капіталу", але має певні ознаки персоніфікованих товариств;

• має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами;

• відповідальність  учасників   по   зобов'язаннях  товариства обмежується їхніми вкладами у статутний фонд;

• товариство   самостійно   несе   відповідальність   по   своїх зобов'язаннях і вона повна;

• товариство і учасники мають взаємні права і обов'язки;

• діяльність їх в Україні носить підприємницький характер, але багато даних товариств займаються діяльністю, яка не повинна мати за мету отримання прибутку, що призводить до негативних наслідків. Причиною цього є те, що в Україні не передбачена організаційно-правова форма для юридичних осіб, які займаються неприбутковою діяльністю. Новий Цивільний кодекс України, у проекті якого передбачені непідприємницькі товариства, має виправити ситуацію. Однак цього недостатньо. Потрібно на законодавчому рівні  чітко визначити, які види діяльності не повинні носити прибутковий характер;

• регулюється його діяльність Законами України “Про господарські товариства”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про власність”, установчим договором та статутом.

Акцентується увага на невизначеності кількісного складу учасників та обмеженнях, закладених у Законі України “Про господарські товариства” щодо кількісного складу учасників ,  що з одного боку не дозволяє діяти товариствам з одним учасником та створює проблеми при державній реєстрації товариств з двох-трьох учасників, з іншого боку не забороняє товариствам з обмеженою відповідальністю при великій кількості учасників за фінансовими можливостями фактично досягнути рівня акціонерного товариства.

У підрозділі 2.2. визначається поняття правового режиму майна та досліджуються прогалини законодавства, яке його регулює. На основі аналізу наукових поглядів щодо цього питання автор прийшла до висновку, що під правовим режимом майна товариства з обмеженою відповідальністю слід розуміти законодавчо визначений склад цього майна, порядок його формування та вибуття, правову охорону, здійснення товариством повноважень власника майна та порядок звернення стягнень кредиторів на майно товариства.

 Оскільки не існує єдиного розуміння майна ні в юридичній літературі, ні в законодавстві, на основі поглядів В.В.Розенберга пропонується майно товариства з обмеженою відповідальністю розглядати як поєднання основного його капіталу - статутного фонду і всіх інших матеріальних цінностей, набутих товариством за час його діяльності. Статутний фонд створюється із вкладів учасників. У товаристві  обов'язково створюється страховий фонд і поповнюється за рахунок прибутків. На жаль, законодавство не визначає за рахунок чого має створюватися страховий фонд, а це важливо, оскільки він виконує гарантійну функцію.

Гарантом діяльності товариства з обмеженою відповідальністю є статутний фонд, який дуже часто не виконує цієї функції через допущення ряду порушень при його створенні чи використанні. У дисертації звернена увага на такі зокрема:

• неправильна оцінка вкладів (завищена);

• відсутність чіткого визначення, що може бути вкладом, а що ні (приймаються вклади, які швидко псуються, втрачають цінність і т.п.);

• подання неправдивих відомостей про сплату внесків, про використання статутного фонду;

• вклад у вигляді права користування об'єктом власності учасника може бути вилучений, оскільки сам об'єкт не є власністю товариства, та і не завжди такий вклад може бути залучений до відповідальності перед кредиторами;

• придбання товариством частки учасника за рахунок статутного фонду.

З метою удосконалення законодавчого регулювання правового режиму майна варто:

• ввести солідарну відповідальність учасників у разі створення статутного фонду в менших розмірах, ніж передбачено установчими документами (така норма закладена у проекті Цивільного кодексу), у випадках зменшення статутного фонду нижче встановленої законом межі (зазначений проект пропонує у цьому разі залучення додаткових внесків або ліквідацію товариства) або при виявленні нестачі у статутному фонді внаслідок порушення порядку його використання (законодавчо має бути передбачений порядок використання), за неправильну оцінку вкладів;

• розробити правовий механізм оцінки негрошових вкладів і створити державний орган, який би надавав допомогу в оцінюванні об'єктів інтелектуальної власності;

• конкретно визначити, що може бути вкладом у статутний фонд, виключивши з переліку предмети, які не характеризуються відносною сталістю і несуть великий ризик втрати вартості, та об'єкти, які не можуть бути залучені до відповідальності перед кредиторами (право користування);

• дозволити купувати частку учасника лише за рахунок майна, що виходить за межі суми статутного фонду;

• чітко передбачити порядок використання статутного фонду і ввести штрафні санкції для посадових осіб за використання статутного фонду не за призначенням;

• зобов'язати учасників і засновників товариства в установчих документах визначати правовий режим майна, яке вони передають товариству на праві власності чи на праві користування;

• у ст.16 Закону України “Про господарські товариства” записати вимогу про обов'язкове повідомлення кредиторів у разі зменшення статутного фонду товариства і про надання необхідних гарантій кредиторам.

 У підрозділі 2.3. розглядаються проблеми управління товариства з обмеженою відповідальністю, аналізуються повноваження органів управління. Приділяється увага з'ясуванню правового статусу посадових осіб товариства. Методом порівняльного аналізу законодавства України і ФРН та Франції виявляються недоліки вітчизняного законодавства, яке не вимагає, щоб посадові особи були повністю дієздатні (ця прогалина використовується у кримінальних цілях), не закріплює можливості відсторонення посадових осіб товариства на підставі рішення його учасників. Не передбачена і відповідальність посадових осіб товариства з обмеженою відповідальністю в Україні перед третіми особами у випадках порушення статуту чи законодавства (відповідають лише в межах кримінального закону).

Аналіз компетенції зборів учасників - вищого органу управління товариства з обмеженою відповідальністю показав, що у зборах можуть брати участь учасники товариства чи їхні представники, і що збори учасників вправі вирішувати будь-які питання діяльності товариства.

З метою підвищення ефективності управління зборів учасників рекомендується у Законі України "Про господарські товариства" закріпити вимогу про визначення часток учасників в абсолютних цифрах, адже визначення часток у процентах призводить при підрахунку голосів до дроблення голосу і рішення може бути прийняте частиною голосу (наприклад, 1,65% - "за", 1,35% - "проти").

Для захисту прав меншості доцільно передбачити у Законі України "Про господарські товариства" право вимагати скликання зборів учасниками товариства, які володіють не менше як 1/10 статутного капіталу.  Ми підтримуємо цю позицію авторів проекту Цивільного кодексу.

Виконавчий орган товариства з обмеженою відповідальністю - дирекція чи директор, - здійснюючи поточне керівництво, може виконувати делеговані зборами учасників повноваження.              

Аналіз судової практики свідчить про зловживання директорів товариств з обмеженою відповідальністю своєю посадою. Сприяє цьому те, що у статутах товариств з обмеженою відповідальністю директори наділяються великими повноваженнями. Вважаємо, що не доцільно учасникам товариства  надавати такі великі повноваження в установчих документах посадовим особам і краще вирішувати важливі фінансові питання на зборах. Позитивно у зв'язку з цим оцінюємо норму проекту Цивільного кодексу про відчуження 50 і більше відсотків майна товариства тільки за рішенням більшості учасників у ? голосів.

З метою здійснення ефективного контролю за роботою виконавчого органу пропонується товариствам з обмеженою відповідальністю з великою кількістю учасників обов'язково створювати наглядову раду, як це передбачено для акціонерних товариств. Така практика існує у ФРН.

Обґрунтовується думка про чітке визначення кількісного складу  учасників товариства з обмеженою відповідальністю: враховуючи розвиток європейського законодавства і йдучи на зближення з ним необхідно  дозволити діяльність товариств з обмеженою відповідальністю з одним учасником і обмежити кількісний склад даних товариств 50 учасниками. При збільшенні  кількості учасників (понад 50) зобов'язати товариства з обмеженою відповідальністю перереєстровуватись в акціонерні, як це передбачено у Франції.

Товариствам з обмеженою відповідальністю, у яких невелика кількість учасників (до 10 чол.), потрібно надати право самостійно визначати кількісний склад ревізійної комісії, адже ревізійна комісія з 3 чоловік не є необхідною для товариства, наприклад, з 3-4 учасників.

У підрозділі2.4. досліджуються правовідносини товариства і його учасників, проблеми вступу і виходу учасників з товариства. На основі законодавства та установчих документів товариств з обмеженою відповідальністю м. Києва аналізуються права і обов'язки товариства, права і обов'язки учасників.

Заперечується розуміння діяльності товариства як спільної діяльності учасників. Про спільну діяльність засновників можна говорити до моменту реєстрації товариства як юридичної особи. З моменту реєстрації воно — незалежний суб'єкт ринкової економіки, який має власне майно, самостійно діє і відповідає по своїх зобов'язаннях.

Основна увага у цьому підрозділі акцентується на проблемі відповідальності учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Аргументується погляд про обмежену вкладами у статутний фонд, невнесеними частинами вкладів та додатковими внесками (якщо це передбачено) відповідальність учасників перед кредиторами. Вона опосередкована для учасників, якщо до відповідальності залучається статутний фонд (безпосередньо відповідає товариство) і носить безпосередній характер, якщо учасники відповідають невнесеними частинами вкладів та додатковими внесками. У юридичній літературі існує думка, що учасники товариства з обмеженою відповідальністю несуть ризик збитків, а не обмежену відповідальність. Цю думку підтримують і автори проекту Цивільного кодексу України. Дисертант пропонує не відмовлятися від поняття обмеженої відповідальності учасників товариства і вважає, що розглядаючи дану організаційно-правову форму підприємництва не потрібно нехтувати зв'язком учасників з товариством, їхнім впливом на управління і майнове становище товариства.

Новим у вирішенні проблеми відповідальності учасників товариства з обмеженою відповідальністю є погляд дисертанта про розгляд двох видів відповідальності учасників: обмеженої відповідальності по зобов'язаннях товариства, яка носить майновий характер, і повної відповідальності по взятих на себе зобов'язаннях, що виникають внаслідок здійснення учасниками функцій управління товариством.

В Україні відповідальність учасників товариств з обмеженою відповідальністю мало вивчена і законодавчо майже не закріплена. Це сприяє поширенню навіть у правовій літературі думки про те, що учасники даного товариства ніякої відповідальності не несуть. Перша частина відповідальності учасника згідно запропонованого дисертантом погляду знаходить вираз у цивільних санкціях, а друга - охоплюється санкціями цивільними та кримінальними,     адміністративними, дисциплінарними.

Санкції, що стосуються повної відповідальності учасників по взятих на себе зобов'язаннях, які мають відношення до діяльності товариства, дуже добре розроблені і закріплені у законодавстві ФРН і майже відсутні у законодавстві України. Тому у підрозділі 2.4. розглядаються санкції німецького закону “Про товариства з обмеженою відповідальністю”, які б доцільно було запозичити у вітчизняне законодавство (солідарна та часткова відповідальність учасників, відповідальність правопопередника, виключення учасника-боржника без права на повернення частки (її грошового еквівалента), штрафи, відсторонення посадових осіб).

         Досліджуючи проблеми вступу у товариство з обмеженою відповідальністю, дисертант звернула увагу на недоліки ст.55 Закону України “Про господарські товариства”, яка вимагає зменшувати статутний фонд товариства у випадку відмови правонаступника (спадкоємця) вступити у товариство. Ця норма, на нашу думку, не повинна бути імперативною, бо створює негативні наслідки для товариства. Слід передбачити можливість викупу частки, яка перейшла до правонаступника (спадкоємця) товариством, відступлення цієї частки іншим учасникам чи третім особам. Такий варіант не потребував би зменшення статутного фонду.

          Вихід учасників з товариства також часто пов'язаний із зменшенням статутного фонду. При цьому не враховуються інтереси кредиторів. Вітчизняний закон не вимагає згоди кредиторів на вихід учасника з товариства, пов'язаний із зменшенням статутного фонду, та надання певних гарантій по оплаті боргів. Нерідко вихід одного учасника тягне за собою значне зменшення статутного фонду, яке навіть може призвести до ліквідації товариства.

          Приклади судової практики  свідчать про випадки виходу учасників з товариства, коли товариство залишається з боргами, фактично доведене до банкрутства. Вихід окремих учасників у подібних ситуаціях порушує рівноправність інших учасників товариства. Вітчизняне законодавство тут допустило прогалину, не передбачивши обставини, за яких вихід учасника з товариства, пов'язаний із зменшенням статутного фонду, не допускається. Натомість, французький законодавець записав вимогу про те, що зменшення  статутного фонду не може мати на меті  посягання на рівноправність учасників. Варто внести відповідні доповнення у Закон України “Про господарські товариства”.

          Щодо виключення учасника з товариства слід зауважити, що при наявності законних підстав для виключення ця процедура затягується нерідко надовго не на користь товариства (чим довше той, кого виключають, у складі учасників, тим більше йому нараховується у відповідній частині прибуток). Згідно ст.60 і ст.64 Закону України “Про господарські товариства” виключення учасника неможливе без його присутності на зборах учасників товариства. Збори, як відомо скликаються не часто, а тому, підшукуючи поважні причини, учасник, якого виключають, на них не з'являється і представника не посилає. Тому для таких випадків, де не вперше розглядається на зборах питання про виключення із складу учасників, доцільно законодавчо передбачити можливість виключення  учасника без його присутності.

У розділі3 йдеться про припинення діяльності товариства з обмеженою відповідальністю.

У підрозділі 3.1. розглядаються підстави, недоліки і проблеми ліквідації товариств з обмеженою відповідальністю, порівнюється процедура ліквідації в Україні та ФРН і Франції. Значним недоліком при ліквідації товариств через грубе порушення законодавства в Україні є те, що не розмежовується вина посадових осіб, органів товариства і учасників товариства у незаконній діяльності юридичної особи.

У ФРН адміністративні органи вправі припинити діяльність товариства з обмеженою відповідальністю, якщо посадові особи або учасники товариства чинять незаконні дії, а в Україні посадові особи товариств практично не підлягають адміністративній відповідальності.

В Україні передбачений судовий порядок скасування державної реєстрації, внаслідок чого товариства ліквідуються. Логічно було б надати органам, які проводять реєстрацію, право скасовувати її у випадках недійсності  установчих документів,  неповідомлення  про  зміну місцезнаходження товариства. Але для цього необхідно розширити компетенцію державних органів реєстрації та притягати їх до відповідальності за невиконання покладених на них обов'язків, вчинення ними протиправних дій.

Доцільно закріпити в законодавстві вимогу повної оплати всіх внесків чи надання гарантій по їх оплаті на випадок, якщо в товаристві залишається один учасник, або ж зобов'язати перереєструватись в іншу організаційно-правову форму. При невиконанні цих умов дану юридичну особу необхідно ліквідувати.

Ліквідація господарських товариств в Україні не завжди доводиться до кінця через відсутність у законодавстві чіткого механізму процедури ліквідації та відповідальності за правопорушення при її проведенні. У випадках самоліквідації товариства фактично розпускаються, не проводячи ніякої ліквідації, і навіть не завжди завчасно попереджуючи кредиторів. Автор вносить рекомендації по вдосконаленню вітчизняного законодавства з цього питання.

Підрозділ 3.2. присвячений розгляду проблеми банкрутства товариств з обмеженою відповідальністю. Аналіз судової практики показав, що більшість товариств з обмеженою відповідальністю ліквідується саме з цієї причини. Дисертант прийшла до висновку, що банкрутству сприяє неврегульована належним чином діяльність податкових органів, нестабільне і складне податкове законодавство. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дозволяє проводити процедуру банкрутства і за відсутності конкурсу кредиторів, що призводить до ліквідації суб'єктів господарювання з волі конкретного кредитора в особі державного органу. Пропонується виправити цю помилку і законодавчо передбачити відповідальність податкових органів та їх працівників за неправомірні дії, вчинені ними при перевірці суб'єктів підприємництва.

У даному підрозділі розглядаються також недоліки Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом ". Рекомендується більш повно визначити правовий статус розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідацією, змінити підхід до визначення ролі і місця державного органу з питань банкрутства (він не повинен переймати функції судового органу), на рівні підзаконних актів врегулювати механізм застосування мирової угоди і санації.

У підрозділі 3.3 приділяється увага реорганізації товариства з обмеженою відповідальністю, яка в Україні не досліджена ні науково, ні практично, і жодним законом не регулюється. Реорганізація товариств, які займають монопольне становище на ринку, відбувається під контролем Антимонопольного комітету України і регулюється його нормативно-правовими актами. В інших випадках ця процедура не контролюється.

При дослідженні реорганізації з'ясовується, що товариство з обмеженою відповідальністю може бути реорганізоване в кооператив, повне товариство, акціонерне, командитне чи просте, у товариство з додатковою відповідальністю, у підприємство (доки воно існує як окрема організаційно-правова форма підприємництва).

У випадках розділу чи перетворення товариства з обмеженою відповідальністю виникають проблеми захисту інтересів кредиторів та учасників товариства. З метою захисту прав кредиторів пропонується законодавчо надати їм можливість до реорганізації юридичної особи вимагати певних гарантій від неї, а також передбачити солідарну відповідальність правонаступників по зобов'язаннях реорганізованого товариства. Якщо реорганізація пов'язана із створенням нової юридичної особи з меншим статутним фондом, на це потрібна згода кредиторів. Для захисту інтересів учасників товариства при реорганізації виникає необхідність застосування цивільно-правової відповідальності до винних осіб і органів, які ігнорують права учасників, закріплення у законі певних санкцій за такого виду правопорушення.

Проведення реорганізації в Україні і в країнах Західної Європи відрізняється. Правила Європейського Економічного Співтовариства у всіх варіантах реорганізації вимагають чітко розроблений проект, який надає найповнішу інформацію про діючі і створювані юридичні особи та сторони, причетні до процесу реорганізації, передбачають умови визнання реорганізації недійсною та відповідальність винних, якщо були допущені правопорушення при проведенні реорганізації. Аналогічні норми доцільно закріпити у законодавстві України. Назріла необхідність підготувати та прийняти окремий закон про реорганізацію і ліквідацію юридичних осіб в Україні, врегулювати підстави, умови, порядок реорганізації юридичних осіб та можливість оскарження її проведення, відповідальність. Проект Цивільного кодексу закріпює загальні положення про ліквідацію та реорганізацію юридичних осіб, але залишає поза увагою питання відповідальності за неналежне проведення цих процедур, їх незавершеність. Без запровадження відповідного механізму відповідальності ці норми існуватимуть лише на папері.