| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми у світлі сучасних ономастичних досліджень, наукову новизну праці, зв’язок роботи з науковими планами та програмами, висвітлено мету та завдання дисертації, об’єкт і предмет аналізу, джерельну базу й використані методи дослідження, теоретичну та практичну цінність роботи, а також подано відомості про публікації за матеріалами дисертації та апробацію роботи на наукових конференціях і засіданнях.
Перший розділ дисертації “Номінація особи як об’єкт дослідження” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Поняття номінації особи: синтагматичний та парадигматичний аспекти дослідження” розглянуто номінацію як процес утворення назви та її результат, а також з’ясовано, що основними компонентами акту номінації є номінатор, реалія, назва та мовленнєва ситуація (позитивна / негативна, контактна / дистантна, однофокусна / багатофокусна), що нерозривно пов’язана з поняттям контексту, в якому більшість онімних та апелятивних номінацій одержує своє змістове наповнення. Тому дослідження номінаційної системи творів автора потрібно проводити у двох аспектах – синтагматичному та парадигматичному. Синтагматичний аспект аналізу, зокрема, передбачає вивчення стилістичного навантаження всіх антропонімів у тексті, їх зв’язку з апелятивами на позначення осіб; дослідження поступового наповнення ЛХА семантикою через актуалізацію доонімного значення номена, через контекстне обігрування та зашифровування реального антропоніма. Парадигматичний аспект аналізу важливий для вивчення особливостей усієї номінаційної системи письменника (антропонімна номінація, замінники імені, безіменна номінація), визначення характерних моделей найменувань осіб, частотності вживання номенів тощо шляхом виділення онімів із тексту.
У підрозділі 1.2. “Специфіка семантики літературно-художніх антропонімів” розглянуто дві діаметрально протилежні концепції про семантику ВН у художньому тексті: концепцію асемантичності оніма (Н. Арутюнова, Дж. Мілл, Д. Реформатський, Ф. Фортунатов та ін.) та концепцію максимальної ваги номена (Л. Белей, В. Калінкін, Ю. Карпенко, Е. Магазаник, Ю. Тинянов та ін.). У роботі дотримуємося положень останньої концепції, оскільки, називаючи персонажа, письменник вкладає в антропонім певну оцінку іменованого героя, тобто використовує номен як найлаконічніший додатковий художній засіб характеристики персонажа. Це підтверджує зібраний та проаналізований у дисертації матеріал.
Підрозділ 1.3. “Літературно-художня ономастика в Україні та світі” присвячений сучасному стану вивчення ВН у художньому тексті, зокрема тут проаналізовано основні здобутки ЛХО, до яких насамперед належать докторські (Л. Белей, В. Калінкін), численні кандидатські дисертації (Н. Бияк, Е. Боєва, Т. Гриценко, Л. Дука, Л. Кричун, Г. Лукаш, І. Маріненко, С. Нагачевська, Т. Наумова, О. Немировська, Т. Немировська, І. Олійник, О. Петренко, Л. Петрова, Н. Попович, Л. Селіверстова, А. Соколова, О. Усова, І. Черновалюк, Л. Шестопалова та ін.), а також монографії (Л. Белей, В. Галич, В. Калінін, Ю. Карпенко, Т. Крупеньова, М. Мельник, Г. Шотова-Ніколенко та ін.). Незважаючи на порівняно велику кількість досліджень, сьогодні перед ономастами лежить ще багато нерозв’язаних теоретичних питань, зокрема немає чіткої класифікації функцій ЛХА, відсутня єдина термінологічна система, а також поза увагою дослідників залишилися ономастикони художніх творів багатьох українських письменників, у тому числі й ономастикон малої прози І. Франка.
У підрозділі 1.4. “Особливості дослідження Франкової ономастики” з’ясовано, що І. Франко особливо прискіпливо ставився до вибору номінацій персонажів своїх творів. Така увага до називання героїв зумовлена, на нашу думку, тим, що, по-перше, письменник був добре обізнаний із системою найменування осіб у реальному житті, що засвідчує його праця “Причинки до української ономастики” (1906); по-друге, Іван Якович знав багато мов, тому міг добре “відчитати” етимологію того чи іншого імені й розвивати навколо нього потрібні конотації; по-третє, про роздуми письменника над вибором номенів для персонажів свідчать і численні факти, коли майстер слова у процесі написання твору змінював імена, прізвища, андроніми для своїх героїв, що можна з’ясувати, порівнявши різні видання та редакції Франкових творів. Переважно автор замінював імена та прізвища на більш промовисті. Так, щоб показати національність іменованих персонажів, І. Франко змінює українське ім’я Ганя на поширений у Польщі антропонім Мільця (для героїні пропольського світогляду у творі “Герой поневолі”). У польськомовному виданні твору “Маніпулянтка” головну героїню поіменовано як Зося, що є регіональним демінутивним варіантом імені Софія. Українською мовою текст оповідання опубліковано в 1890 р. у збірці “В поті чола”, і головна героїня вже називається Целя. Таку заміну можна пояснити тим, що оповідання частково має життєве підґрунтя і зображує реальних людей, зокрема Целіну Журовську-Зигмунтовську. Про те, що прототипом Целі була Целіна Журовська, свідчить лист І. Франка до А. Кримського, де, серед іншого, письменник називає твори, в яких зобразив життя Целіни, або твори, присвячені їй: “…здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; її впливом були мої писання “Маніпулянтка”, “Зів’яле листя”, дві п’єски в “Ізмарагді” і недрукована повість “Lelum-Polelum”. Можливо, в польському виданні автор хотів завуалювати прототип героїні, а в українське видання ввів справжнє ім’я з метою посилення реалістичності твору. Письменник змінював не лише власні імена героїв, але й прізвища. Так, для одного з персонажів твору “Герой поневолі” змінено прізвище Закшицький на Валіґурський, що зумовлено, на нашу думку, тим, що ЛХА Закшицький вказував лише на національність носія, а ЛХА Валіґурський, крім вказівки на національну приналежність, містить характеристику героя за діяльністю, оскільки в основі прізвища вбачаємо слово валигора, що означає “людина, яка валить гору”. Валіґурський, справді, був тією людиною, вояком гвардії народової, який одним із перших кинувся валити велику “гору” – Австрійську монархію.
Загалом, досліджуючи ЛХА в малій прозі Івана Франка, потрібно звертати особливу увагу на національність іменованого персонажа, його характер, соціальний стан, рід занять тощо, оскільки майже кожна ВН у творах автора має змістове наповнення, стає своєрідним номінативним кодом персонажа.
Другий розділ “Синтагматичний аспект аналізу номінацій осіб у малій прозі Івана Франка” присвячений розгляду особливостей найменування персонажів відповідно до п’яти тематичних груп творів письменника. У розділі з’ясовано, які номени притаманні для “суспільного дна”, “верхів суспільства”, для персонажів “бориславських оповідань”, творів про село, оповідань про школу та дітей тощо, а також проаналізовано, як з допомогою онімів та апелятивів твориться номінаційна лінія персонажа.
Так, у тюремних оповіданнях початкова номінація переважно апелятивна (нерідко описова), оскільки, прийшовши в тюремну камеру, головний герой твору ще нікого не знав (чоловік середніх літ, молодий сільський хлопчина, якийсь панок, мій сусід, фігурка, коминарчик та ін.). При ближчому знайомстві з персонажами для їх номінації вжито антропоніми (молодий сільський хлопчина – Митро, коминарчик – Івась Новітній, фігурка – Йосько Штерн). Втрата свободи і важкі умови життя зумовлюють використання для номінації персонажів значної кількості лайливих слів (гній смердячий, чортів накоренок, стара собака, злодійське насіння та ін.), арґотичних одиниць (бурґер, кляві яндруси, жолоб, кокорудза та ін.), а також вживання демінутивів у значенні пейоративів (Бовдурик) тощо. Загалом антропонімна номінація у творах цього циклу становить 65%, а безіменна – 35%.
Представників суспільних верхів переважно названо рідкісними, нерідко екзотичними іменами, щоб диференціювати їх від репрезентантів інших суспільних верств (Вікентій, Густав, Денис, Зефірин, Маріан, Емілія, Целіна). У цій групі творів спостерігаємо явище заміни звичайного імені персонажа на екзотичне з метою вираження модусу свободи, зміни одного світу на інший (Євген → Ежен, Семен → Сімон, Іван → Жан, Хома → Томассо → Томассі-
но → Массіно, Опанас → Fidelio). Деякі персонажі мають реальних прототипів, власні імена яких автор завуальовував з допомогою криптонімів (Антін К.), анаграми прізвища (Верхратський → Йикьстархрев) тощо. Зафіксовано також чимало канонічних варіантів імен, вжитих для номінації осіб духовного стану (Гаудентій, Ілія, Софрон, Хризостом). Прізвища персонажів у своїх основах містять характеристики іменованих за професією (Архистратиг, Всякдарсовершенський – священики), за соціальним станом (графиня Дідичка), характером, поведінкою чи характерним вчинком (Валіґурський (валив гору Австрійської монархії), Трацький (витратив частину батькового маєтку), Темницький (постійно темнив, говорив неправду), Грозицька (грізним поглядом дивилася на співробітниць), Невірська (зневірилася в житті й покінчила його самогубством), Чимчикевич (ішов помалу в житті, дріботячи ногами) та ін.), за інтелектом (Бессервіссер (всезнайко)) тощо. Характерною особливістю номінації представників “суспільних верхів” є те, що тут порівняно з іншими групами творів досить часто вживається двочленна модель номінації. В її основі лежить традиція іменувати “суспільні верхи”, в тому числі дідичів, священиків, інтелігенцію за двочленною моделлю “ім’я + прізвище” (Хома Бідолаха, Степан Калинович, Йосиф Валіґурський, Густав Трацький, Емілія Валіурська, Целіна Андрониковська, Ольга Невірська та ін.), а також характерними прізвищами із суфіксами -ськ(ий), -цьк(ий), -ович, -евич (Безсторонський, Темницький, Трацький, Калинович, Верещевич, Кричевич, Чимчикевич та ін.). Замінники імені в цій групі творів мають або нейтральний, або емоційно забарвлений характер, хоч варто зазначити, що порівняно мало зафіксовано арґотичних одиниць та лайливих слів, що зумовлено соціальними умовностями, вищим рівнем освіти й виховання, умовами життя іменованих персонажів. У творах І. Франка про “верхи суспільства” антропонімна номінація є домінантною і становить 77%.
Номінація персонажів виробничих оповідань порівняно найбідніша, що, очевидно, зумовлено тим, що це ранні твори І. Франка, хоча антропоніми в “Наверненому грішнику” та в “Яці Зелепузі” мають яскраво виражені конотації. У ролі номінацій головних персонажів нерідко виступають промовисті номени (Яць Зелепуга (ішов слідом за “жидами”, але був недосвідчений у цій справі), Мендель Лямпенліхт (морально маленька людина, що спалила за допомогою лампи іншу людину), Недоварений (якому жінка окропом обпекла ноги) та ін. Апелятивна номінація у таких оповіданнях найчастіше репрезентована лайливими словами (парх єден, жидюга, гой смердяче, піяцисьцє та ін.), що відображає, з одного боку, вільне, розгульне життя бориславців, а з іншого, – важке життя зубожілих бориславських господарів. Антропонімна номінація цих оповідань становить 54%, а безіменна – 46%.
В оповіданнях І. Франка про село переважає антропонімна номінація, причому вибір ЛХА творів повністю відповідає реальному іменникові села, про що свідчать найуживаніші імена (Юра, Микола, Олекса, Хома, Василь, Онопрій, Савка, Петро, Анна, Горпина та ін.) і прізвища (Когутик, Прач, Слимак, Сторож, Гром, Шикманюк, Мартюк, Попівчук та ін.). З-поміж виявлених номенів зафіксовано такі, які викликають у читачів чимало асоціацій. Наприклад, ЛХА Олекса Сторож асоціюється з іменем захисника знедолених Олекси Довбуша, який, як і іменований персонаж, захищав бідних. Прізвище персонажа підтверджує призначення іменованого героя, який стояв на сторожі людських прав, а також викликає алюзії з легендарним царем велетів Сторожем – захисником тухольської громади в повісті І. Франка “Захар Беркут”. Апелятивна номінація репрезентована лайливими словами, які вживають багатші селяни, євреї або інші високопоставлені особи стосовно бідних (непотріб, неліпа якась, чортів накоренок, тото зашмаркане, підсвинок якийсь, опришок та ін.), а також безіменною номінацією для персонажів (отаман, пан, шандар, дротар, хлопець, хлопчище та ін.). Загалом антропонімна номінація в цих творах становить 72%, безіменна – 28%.
Оповідання про школу та дітей також виявляють свої особливості номінації осіб, репрезентовані крізь призму бачення дитини, спогади тощо. Характерною їх особливістю є те, що багато персонажів мають реальних прототипів, справжні імена яких автор або завуальовує (шляхом контамінації імені та прізвища (Ва[силь] + [Ме]лько → Валько), заміни антропонімної основи оніма при збереженні його словотвірної моделі (Сеньків → Леськів)), або переносить у канву твору, вдало обігруючи семантику їхніх основ (Волянський, Красицький, Телесницький та ін.). Серед промовистих номенів особливо яскраві конотації мають ЛХА Шіндер (шкуродер), Красицький (улюблений о. катехит), Староміський (чоловік старих поглядів зі Старого Міста) та ін. Оскільки твори цієї групи нерідко містять біографічні відомості про І. Франка, то, зображуючи самого себе, автор використовує ім’я Мирон (свій найуживаніший псевдонім), яке вказує на реального прототипа. Апелятивна номінація виражена лайливими словами, зверненими до школярів (туман вісімнадцятий, поросяча почеревина, невітцівська дитина, дурний хлопець, паскуда та ін.) та безіменною номінацією (професор, ученик, батько, мати, тітка, школяр та ін.). Загалом антропонімна номінація в малій прозі І. Франка про школу та дітей становить 73%, а безіменна – 27%.
Третій розділ “Парадигматичний аспект аналізу номінацій осіб у малій прозі Івана Франка” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Антропонімна номінація” з’ясовано основні структурні особливості ЛХА та їх джерельну базу. Дослідження структурних особливостей антропонімної номінації осіб у малій прозі І. Франка показало, що панівною (70%) є одночленна модель номінації, в межах якої 44% становлять власні імена персонажів, вжиті в повних (Григорій, Іван, Микола, Мирон, Степан, Яків, Ганна, Марія, Ольга та ін.), демінутивних (Гриць, Густко, Іванчик, Митруньо, Юрцьо, Яць та ін.) чи пейоративних (Василище) варіантах; 20% – прізвища (Бессервіссер, Верещевич, Зелепуга, Куфа, Моримуха, Стебельський, Спориш, Темницький, Шіндер та ін.), 4% – андроніми (Антоньова, Бордючка, Василиха, Гнатиха, Півторачка, Юзефова, Якубова та ін.) і 2% – прізвиська (Битва під Грюнвальдом, Бовдур, Галай, Йойна з трьома бородами, Каганець, Киценька, Недоварений, Сойка та ін.). Двочленна модель номінації складає 30%, з яких імена та прізвища персонажів становлять 29% (Андрій Темера, Зефірин Андрониковський, Зигмунт Зембецький, Йосько Штерн, Мортко Шіндер, Опанас Моримуха, Хома Галабурда, Яць Зелепуга та ін.), імена та по батькові – 0,5% (Володимир Семенович, Микола Федорович, Никанор Ферапонтович, Марія Карлівна), імена та криптоніми – 0,5% (Антін К., Ежен Т., Микола Т., Михайло З.).
Майже кожен ЛХА в малій прозі Івана Франка містить вказівку на національність носія. Для персонажів-поляків, зокрема, зафіксовано типові польські варіанти імен (Вінцентій, Войцех, Зигмунт, Ігнац, Йонтек, Шимон, Шимек та ін.) та прізвища із часто вживаними в Польщі прізвищевими суфіксами -ськ(ий), -евич: Дембовський, Зембецький, Пшестшельський, Домагальські, Валіґурський, Андрониковський. Підтвердженням того, що ці прізвища відповідають польському антропонімікону (на фонетичному рівні), є те, що в них відбито властивий для польської мови носовий ę (Дембовський, Зембецький, Ценглевич, Стенжинський), а також такі звукосполуки, як [пш] (Пшестшельський) та [гж] (Гжехоткова). Персонажів-євреїв поіменовано традиційними єврейськими іменами (Гершко, Йойна, Йонка, Йосько, Лейба, Лейбуньо, Мендель, Мошко, Нута, Шміло, Юдка, Сура, Хане та ін.) і прізвищами німецького походження (Ґаммершляг, Ґольдбаум, Ґольдкремер, Ґольдмахер, Ґоттесман, Ґрауберґ, Лямпенліхт, Маультромель, Туртельтауб, Фледермаус, Шіндер, Штерн та ін.). Для персонажів-росіян І. Франко вибирає модель номінації “власне ім’я + ім’я по батькові”, яка не була притаманна для галичан, а панувала серед наддніпрянців і росіян: Володимир Семенович, Никанор Ферапонтович, Микола Федорович; також використовує модель прізвищ із посесивним суфіксом -ов, характерним для російського антропонімікону: Свєтлов, Серебряков. Поодинокими є номінації персонажів інших національностей. Так, в оповіданні “Чиста раса” зафіксовано ЛХА для угорців – Янош та Лайош, в оповіданні “Цигани” – циганське ім’я Пайкуш, у творі “Задля празника” – бельгійський номен Ван-Гехт.
Нерідко вибір номена залежить від соціального стану іменованої особи. Так, представників суспільної верхівки переважно поіменовано двочленною моделлю “ім’я (переважно рідкісне) + прізвище” (переважно із поширеним суфіксом -ськ(ий)): Станіслав Трацький, Йосип Валіґурський, Софрон Телесницький, Зефірин Андрониковський та ін. Для осіб духовного стану вжито рідкісні повні канонічні імена та прізвища на -ськ(ий), -евич: о. Ілія, патер Гаудентій, Чимчикевич, Верещевич, Кричевич, Іван Архистратиг, Хризостом Всякдарсовершенський та ін. Представники нижчих суспільних верств найчастіше поіменовані лише іменем (Панько, Прокіп, Митро, Гарасим, Ромця, Пайкуш, Онуфрій та ін.), прізвищем (Стебельський, Спориш, Панталаха, Слимак та ін.) або прізвиськом (Напуда, Галай, Бовдур, Недоварений та ін.). Свої особливості номінації мають жителі села та міста. Так, для міщанок вжито андроніми на -ов(а) (Антоньова, Войцехова, Гжехоткова, Осипова, Юзефова, Якубова), а для селянок – андроніми на -их(а), -к(а) (Безкрилиха Василиха, Гнатиха, Кострубиха, Лесиха, Митриха, Прачиха, Яциха, Півторачка, Бордючка та ін.).
Аналіз джерельної бази ЛХА показав, що кількісно переважають секундарні ЛХА (89%), взяті з реального антропонімікону як назви реальних людей (Гучинський, Кошицька, Рябина, Фавель, Йонас Туртельтауб, Софрон Телесницький та ін.) та як реальні назви, не пов’язані з реальними людьми (Грозицька, Журковський, Кучеранюк, Півторак, Прач, Спориш, Трацький та ін.). Примарні ЛХА, які утворював сам автор, становлять 8% (Бессервіссер, Всякдарсовершенський, Йикьстархрев, Киценька, Напуда, Упав та ін.), а терціальні, взяті з фольклорних джерел чи літературних творів, – 3% (святий Миколай, Епамінонд, Ругониха, Скрудж, Денис).
Підрозділ 3.2. “Антропонімно-апелятивна номінація”. Антропонімно-апелятивна номінація персонажів репрезентована поєднанням ЛХА з детермінативом, який вказує на вік персонажа (старий Темницький, стара Митриха, дід Заруба, малий Мирон), професію чи рід занять (пастух Гриць, рибак Попівчук, флячниця Якубова, служниця Марина), зовнішній вигляд (довгоносий Громик, Ганка круглолиця, рудобородий Шміло), характер, поведінку, інтелект (Ганка неусипна, дурний Савка, безум Зелепуга), родинні відносини (невістка Анна, донька Горпина, кум Іван, шваґер Чапля), національність (жид Шміло, бельгієць Ван-Гехт, ром Пайкуш) тощо. У деяких таких номінаціях детермінатив служить засобом розрізнення персонажів (старий Темницький, молодий Темницький, перший Хома, другий Хома, давній Опанас, новий Опанас та ін.). Найуживанішими виявилися номінації з компонентами пан, пані, панна, панич (пан Зефірин Андрониковський, пані Целіна Андрониковська, панна Маня, панич Тоньо). Зафіксовано також кілька номінацій описового характеру (Манька з Городецького, Кася з Янівського передмістя, зизоока Ядвіга з-під “Золотого цапа”).
У підрозділі 3.3. “Апелятивна номінація персонажів малої прози Івана Франка” апелятивну номінацію іменованих героїв поділяємо на безіменну номінацію та замінники імені. Безіменна номінація (називання осіб лише апелятивами) присутня в кожному творі І. Франка малого жанру, але єдиною є лише в 13 оповіданнях (12%). Така безіменність персонажів допомогла авторові створити широке тло, типізувати окремі риси героїв, особливо у філософських та сатиричних творах. Нерідко безіменна номінація служить основним засобом вираження провідної ідеї твору. Безіменність переважно репрезентована словами пан, війт, присяжний, шандар, батько, панотець та ін. Замінники імені, під якими розуміємо апелятивне називання персонажів, поіменованих антропонімом, у межах художнього твору уточнюють, доповнюють антропонімні номінації літературних героїв (Бовдур (груба, нерозумна людина, йолоп) – звір – нелюд – тýман – відміна якась; Панило – пан ключник – пан татко – велике пан; Яць Зелепуга – безум Зелепуга – дурний Яць – дурень Яць – дурень – старий безум; Андрусь Тихий – добра, сумирна дитина, Хома Бідо-
лаха – бідний Хома), нерідко їх семантика контрастує із семантикою основ ЛХА, що створює іронічний або трагічний відтінок оніма (патер Гаудентій (“той, хто радіє”) – бідний патер – безталанний патер; Матій (“Божа людина”) – нелюд якийсь – кат – ірод – чоловік без серця; Ганка (“лагідна, милосердна, мила”) – одна з тих грубих натур – дівка, як жовняр – затята душа – окаянна; Софрон (“зі здоровим розумом”) – хорий чоловік – хора душа – божевільний). Замінники імені в межах одного твору виступають синонімами один до одного та до антропоніма-домінанти, оскільки виконують одну й ту ж функцію – номінації тієї самої особи.
У Висновках підсумовано й узагальнено основні результати дослідження.
Аналіз номінацій осіб у малій прозі І. Франка дає підстави стверджувати, що поняття стилістичної номінації – складне і багатогранне. Воно включає в себе назву, реалію, номінатора та мовленнєву ситуацію, яка нерозривно пов’язана з контекстом, завдяки якому розкривається змістове наповнення номена. Поняття номінації особи складається з двох важливих частин – пропріальної та апелятивної, які в художньому творі становлять складну систему взаємопов’язаних та взаємозумовлених елементів тексту, стилістичне значення яких можна збагнути лише при всебічному аналізі, залучаючи синтагматичний та парадигматичний аспекти дослідження. Синтагматика допомогла зрозуміти, як автор нанизує номени для називання персонажів, як ці номени взаємодоповнюють один одного, утворюючи номінаційну лінію персонажа, до якої входять номінація-домінанта (переважно ЛХА) та інші другорядні назви. Парадигматичний аспект аналізу показав, що номінації осіб у малій прозі І. Франка обрано відповідно до реального іменника зображуваних епохи та місця, зважаючи на регіональні особливості називання осіб. Улюбленими Франковими іменами виявилися Іван, Мирон, Хома, Олекса, Ольга.
І. Франко часто розмірковував над вибором номенів для персонажів, про що свідчать численні виправлення антропонімів у різних редакціях та виданнях його художніх творів, а також листи письменника, в яких він роздумує про оніми для своїх героїв.
Вибір номінації для Франкових персонажів залежить від жанру твору – герої оповідань та новел переважно поіменовані промовистими антропонімами (Бовдур, Зелепуга, Недоварений, Бідолаха, Новітній, Галай та ін.), а персонажі нарисів, образків – апелятивами або антропонімами, які не мають яскраво виражених конотацій (Панько, Гарасим, Фенна, Митрик, вугляр, війт, жандарм, майстер, робітник та ін.).
Антропонімній номінації персонажів властиві такі явища:
1) актуалізація доантропонімної семантики онімів: Бовдур (груба, нерозумна людина, здатна на вбивство), Ольга (свята, мучениця), Моримуха (отруєний любов’ю до Киценьки), Грозицька (грізним поглядом дивилася на співробітниць), Мендель Лямпенліхт (з допомогою лампи спалив Яця Зелепугу) та ін.;
2) актуалізація доантропонімної семантики онімів + асоціативні конотації: Дорожівський (селянин із Дорожова, який дорожить матеріальними заощадженнями, скупий), Спориш (персонаж, який, мов спориш, стелиться перед владними людьми), Староміський (чоловік старосвітських поглядів зі Старого Міста) та ін.;
3) енантіосемія внутрішньої форми оніма та характеристики персонажа: Матій (“Божий чоловік” – звір, нелюд якийсь), Гаудентій (“той, хто радіє” – безталанний), Софрон (“зі здоровим розумом” – божевільний, хора душа), Бессервіссер (“всезнайко” – неук), Ґоттесман (“Божий чоловік” – людоїд, не чоловік; арідник, не чоловік; люципер якийсь; гадина; нехрист) та ін.;
4) експресивна енантіосемія (вживання демінутива у функції пейоратива і навпаки): Івасуньо, Маріанко, Бовдурик (негативна мовленнєва ситуація), Василище, Півторачище (позитивна мовленнєва ситуація);
5) перенесення в канву художнього твору та обігрування реальних імен реальних людей: Красицький (асоціація з красою – улюблений катехит), Козакевич (конотації – козак і коза), Волянський (учень, який виявив силу волі і вчинив спротив жорстокому вчителеві) та ін.;
6) перенесення в художній твір реальних ВН без усяких змін: Микитич, Міхонський, Лімбах, Фавель, Білинський, Рябина, Кошицька, Гучинський, Ясько Романський та ін.;
7) завуальовування реальних власних назв із допомогою анаграми прізвища (Верхратський → Йикьстархрев), контамінації імені та прізвища (Ва[силь] + [Ме]лько → Валько), заміни антропонімної основи оніма при збереженні його словотвірної моделі (Сеньків → Леськів, Турків → Кострубів, Новосельський → Волянський), заміни реального антропоніма криптонімом (Михайло Заяць → Михайло З., Антін Крушельницький – Антін К.), заміни прізвища при збереженні імені (Гриць Дзюрик → Гриць Тимків), вживання імені літературного героя замість номінації його творця (Михайло Вагилевич → Денис, Є.Олесницький → Скрудж);
Замінники антропонімів виступають у межах художнього твору контекстними синонімами до онімів, виконують функцію різнопланової характеристики персонажів і служать важливими компонентами для побудови номінаційної лінії персонажа.
Безіменна номінація виступає основним засобом для вираження узагальненого образу, типовості персонажів або акцентує на тому, що герой художнього твору є другорядним, епізодичним.
Отже, вибір номінації для персонажів залежить від національності іменованої особи, від її соціального стану, зовнішнього вигляду, інтелекту; а також від жанру твору – герої оповідань та новел переважно поіменовані промовистими антропонімами, а персонажі нарисів, образків – апелятивами або антропонімами, які не мають яскраво виражених конотацій. Онімні та апелятивні номінації особи в малій прозі І. Франка є найлаконічнішим засобом різнопланової характеристики персонажів, виконують функцію текстової скрепи, показують досконале знання автором реального антропонімікону та вміння вдало переносити власні назви в канву художнього тексту, відображають глибину та оригінальність Франкового мислення, показують, як із допомогою номена можна розкрити образ-персонаж, відобразити ставлення до іменованого автора та інших персонажів у контактній та дистантній ситуаціях; зрештою вкотре підтверджують незаперечну думку, що І. Франко – неперевершений знавець мови у всіх її проявах, каменяр і філософ українського слова.
У Додатках подано статистичні таблиці та діаграми, які відображають частоту вживання номінацій осіб у малій прозі І. Франка.
Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Т.1 : Листи (1895-1916) / Іван Франко / [відп. ред. Бернштейн М.Д.]. – К. : Наукова думка, 1986. – С.114-115. |
