Оніщенко Н.М. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання, розкрито зв’язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, основні методи дослідження, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

У першому розділі "Генезисний, структурний, ціннісний виміри правової системи" розглядаються теоретико-методологічні засади дослідження розвитку і функціонування правових систем, їх функції та структура, система права та система законодавства як юридична основа правової системи, здійснений аналіз правових систем сучасності.

Концептуальною засадою дослідження є визнання того, що правова наука покликана охопити і дослідити правову дійсність у єдності, цілісності та взаємозв'язках. Основоположним принципом тут виступає розмежування правових реалій на факти і цінності, засоби й цілі, на частини та ціле. Правова наука має системний, функціональний і структурний аспекти.

Поняття “правова система” стало результатом запровадження в правову науку системного аналізу. Категорія правової системи відносно нова, почала широко використовуватися в науковій літературі у 80-х роках, хоча зарубіжні дослідники, особливо французькі та американські, вже давно й активно оперують цим поняттям. У навчальних же програмах і курсах з теорії держави і права це поняття вживається порівняно недавно.

Становленню теорії правової системи у вітчизняній юридичній науці передувала дискусія про широке та вузьке праворозуміння. Представники широкого праворозуміння (С. Кечек’ян, А. Піонтковський) всупереч вузькому (право — сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою) запропонували розуміння права як єдності правових норм і правосвідомості або (М. Козюбра, В. Миколенко) правових норм, правосвідомості та правовідносин.

Ідея багатовимірного підходу до права зумовила вироблення теоретико-методологічних засад дослідження становлення і розвитку теорії правової системи. Процеси демократизації прискорили подолання однобічних класових підходів до аналізу правової системи.

Проблеми становлення, формування і функціонування правової системи стали предметом дослідження українських і зарубіжних учених. У ряді праць аналізуються сутність, структура, функції правової системи, система права та законодавства, значення юридичної практики, механізм правового регулювання, правова культура як елемент правової системи. Проте в Україні комплексні спеціальні дослідження цього явища ще не здійснювалися.

Існують різні тлумачення терміна “правова система”, характеристик її підсистем та компонентів. Деякі дослідники, не відкидаючи значення системного підходу до аналізу правової системи, підкреслюють також значення ціннісно-нормативного підходу, необхідність її вивчення в аспекті єдності правової діяльності, правової свідомості та культури, що дає змогу розглядати правову систему як форму реалізації культури суспільства (В. Синюков, А. Семітко).

Інколи правову систему ототожнюють із системою права, деякі автори включають до неї діяльність державних органів, що виконують юридичні функції. Потребують уваги малодосліджена проблема співвідношення правової діяльності та правових відносин, критерії ефективності функціонування правової системи, трансформація правової системи правової держави в правову систему соціально-правової держави тощо.

Багатозначність визначень правової системи, різні тлумачення цієї категорії, специфічність підходів до її вивчення свідчать про необхідність подальшого дослідження даної проблеми, вироблення найбільш чіткої і повної характеристики правової системи.

Дисертантом систематизовано основні теоретико-методологічні, концептуальні підходи до аналізу правової системи: системний, що вивчає сукупність взаємозв’язків усередині системи, розглядає правову систему як форму організації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень; ціннісно-нормативний, який передбачає врахування культурно-історичного, духовного змісту правової системи, що грунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості та ін.

У роботі проаналізовано особливості визначення поняття і елементів правових систем правознавцями різних країн, які виходять з різних її рівнів (суб’єктного, інтелектуально-психологічного, нормативно-регулятивного, діяльнісного, соціального).

Автор розглядає правову систему в єдності усіх її компонентів, як нову соціально-політичну, теоретичну, ідеологічну якість, що не властива її окремим складовим.

У дисертації розкрито співвідношення категорій “правове життя”, “правова дійсність”, “правова система”. Досліджуються основні блоки зв’язків, які розкривають сутність та зміст правової системи: по-перше, системний блок генетичних зв’язків з іншими елементами суспільної системи, з економічною, політичною, культурною системами, які, власне, і зумовлюють місце і роль особи в суспільстві й державі; по-друге, це зв’язки всередині правової системи, що відображають її організаційні засади, основні компоненти тощо; по-третє, зворотні зв’язки правової системи із суспільною системою, які розкривають організаційні та регулятивні можливості правової системи, її роль у досягненні оптимальної єдності, стабільності та динамізму суспільно-політичного життя.

У дисертації визначено сутність правової системи України як феномена, що базується на конституційних положеннях відповідно до концепції природних прав, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, на забезпеченні гармонізації політико-правових процесів.

Автор підкреслює, що правова система є складовою нормативно упорядкованої частини правового життя — процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів. Правове життя — це неперервний процес діяльності численних індивідів, що спрямовують свої зусилля на вирішення суспільно значущих завдань з допомогою системи правових засобів.

Аналізуючи особливості дії правової системи в соціальній системі, способи, шляхи і форми її впливу на суспільні відносини, дисертант відзначає, що у цьому впливі виявляється її сутність, практична значущість та спрямованість її функцій. Поняття функції характеризує діяльнісну спрямованість і ефективність правової системи. Система функцій правової системи переводить нормативність права в упорядкованість суспільних відносин.

У дисертації розглядаються основні форми реалізації функцій правової системи — інформаційної, орієнтаційної та праворегулятивної. Особлива увага приділена аналізу змісту і ролі механізму правового регулювання як системи правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативність правового впливу на суспільні відносини.

Автором проаналізовано систему основних функцій правової системи: інтеграційної, регулятивної, комунікативної і охоронної. Визначальною серед них є інтегративна функція, спрямована на об’єднання суб’єктів права, стимулювання їх поведінки і діяльності відповідно до гуманних, демократичних цілей і норм. Вона також забезпечує об’єднання правових інститутів і процесів у єдине ціле, їх взаємодію з іншими соціальними інститутами і процесами.

Функції правової системи реалізуються в рамках її структури. Застосування структурно-функціонального методу дало змогу автору визначити поняття “функція” як первинного, вихідного, а поняття “структура” — вторинного, похідного. Саме характеристика функцій визначає структуру, упорядкованість, взаємозв’язаність, ступінь взаємодії компонентів правової системи.

Досліджуючи співвідношення понять “система” і “структура”, автор визначив різні компоненти структури правової системи: речові, процесуальні, духовні та людські. Системоутворюючим компонентом є правові норми та принципи, що забезпечують зв’язок і взаємодію інших компонентів правової системи.

Дисертант всебічно аналізує місце і роль норм права як цілісних організуючих клітин усіх правових засобів. Проаналізовані роль і місце системи права, значення систематизації законодавства, шляхи удосконалення структури законодавства, процеси підготовки і прийняття законів, створення дійових механізмів їх реалізації, вдосконалення юридичної техніки, відображення національною правовою системою досягнень своєї країни і всього людства.

Система права — нормативне утворення, яке включає норми права, правові інститути і галузі права. Вона відображає внутрішню узгодженість і єдність правових норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі та інститути. Це об’єктивно зумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, що характеризується єдністю, взаємодією, здатністю до поділу, узгодженістю тощо.

Система законодавства — це форма існування правових норм, засіб надання їм визначеності й об’єктивності. Ця система диференційована, заснована на принципах субординації і координації структурних компонентів. Об’єктивною основою системи законодавства є система права. Дисертант доводить необхідність створення державної концепції, яка на основі Конституції визначить засоби, принципи, стратегію і тактику законодавства, конкретні напрями його розвитку і вдосконалення, послідовність прийняття нормативних актів, формування національної правової бази. На основі визначення ролі та місця систематизації законодавства як постійної форми розвитку й упорядкування діючої правової системи показана необхідність подальшого розвитку її наукового і ресурсного забезпечення, упорядкування законодавчої техніки, законодавчого закріплення основних вимог до нормативних актів.

У дисертації розглядаються як загальні характеристики правових систем різних країн, тенденції їх розвитку, так і особливості їх генезису, функцій, структури інститутів.

Порівняльне правознавство будується на визнанні принципів рівного соціального статусу правових систем, їх паритету і взаємної поваги до національних правових норм, звичаїв і традицій. Насамперед дослідники визнають, що процес пізнання права є об’єктивно необхідним.

Порівняльно-правовий метод, дає можливість класифікувати національні правові системи за різними типами, групами чи сім’ями. Критерії класифікації при цьому можуть бути різні: структура права, уявлення про місце і роль права в житті суспільства та держави, юридична техніка, філософські, політичні та інші основи і принципи побудови права.

Одним з основних завдань науки порівняльного правознавства є створення класифікації правових систем світу, об’єднання правових систем різних країн в один тип (сім’ю). Автор обстоює думку про те, що правові сім’ї — це сукупність правових систем, що виділені на основі загальносистемних джерел, структури права, історичних традицій. Цей термін відображає загальні та особливі риси правових національних систем, які визначаються відповідно до зазначених критеріїв. Правові системи досліджувалися вченими-правознавцями різних країн (Р. Давидом, С. Алексєєвим, Ю. Тихомировим, О. Скакун, К. Цвайгертом та ін.). При класифікації правових систем використовуються різні критерії: спільність історичних передумов виникнення і наступного розвитку правових систем; спільність основних юридичних джерел права (форми права); єдність у структурі системи права і норм права; спільність принципів регулювання суспільних відносин; єдність юридичної техніки.

Усі національні правові системи поділяються на такі правові сім’ї: англосаксонська правова сім’я; романо-германська правова сім’я; мусульманське право; слов’янська правова сім’я. Дисертант здійснює порівняльний аналіз цих правових сімей.

У свою чергу, всередині романо-германського типу виділяються дві групи — романська і германська; англо-американського типу — також дві групи: англійське загальне право і американське право. Змішаний тип правових систем виникає на основі двох класичних типів правових систем — романо-германської і англо-американської (північноєвропейські, латиноамериканські правові системи). Всередині релігійно-традиційного типу правової системи виділяють релігійно-загальний, далекосхідний традиційний і звичаєво-общинні підтипи. Соціалістична правова система переважно залишилася в історії, хоча ряд країн зберігають це вид (Куба, В’єтнам, КНДР).

В умовах глобалізації відбувається зближення правових сімей, адже чітко визначилася загальноцивілізаційна, загальнокультурна основа правових систем.

Правова система сучасної України, як і все суспільство, перебуває в перехідному стані й певною мірою зберігає певні риси колишньої системи, з якої вона сформувалася. Водночас за період незалежності закладено правовий фундамент входження системи в романо-германський тип на засадах особливого європейського різновиду.

В умовах формування нової правової системи України актуалізується проблема її входження у велику систему континентального права, з урахуванням умов розвитку національного права, національних особливостей, традицій, ментальності в процесі правотворчості й правореалізації.

У другому розділі “Правова діяльність як елемент правової системи” розглядаються сутність, структура, функції правової діяльності, юридичний процес як форма організації і здійснення правової діяльності, її культура, інноваційно-акмеологічний характер культури правової діяльності.

Дисертант аналізує значення наукового розроблення проблем правової діяльності, що зумовлено її місцем у правовій системі, механізмі правового регулювання. Без чіткої організації правової діяльності неможливий нормальний суспільний розвиток. Норми права включаються в суспільну практику через відповідну діяльність людей, від чого залежить стабільність правової системи. В дисертації зазначається, що звернення до дослідження правової діяльності, правової поведінки відображає процес оновлення і збагачення методологічних основ юридичної науки, поворот від традиційно догматичних трактувань правових категорій до вивчення “права в житті”, динаміці, розгляду всього процесу дії права. Останнє оцінюється з позицій його самореалізації, діяльності людей, їх правомірної поведінки. Автор доводить, що зв’язки і взаємозалежність всередині правової системи віддзеркалюють правові реалії, забезпечують її стабільність і динамізм, правотворчість і правореалізацію. Цілісність правової системи зумовлює взаємозалежність усіх її елементів, їх рівновагу та координацію функцій. Динаміка правової системи, її рухливість, цільове призначення і ефективність зумовлені наступними компонентами — правова (юридична) діяльність, правотворчість і правореалізація, що включає виникнення, зміну і перетворення правовідносин (форми правової діяльності), правове мислення. Правова система визначає процесуально-процедурний порядок правової діяльності, здійснення законних прав, свобод і обов’язків учасників суспільних відносин.

Правова діяльність — це складна, внутрішньо диференційована єдність її компонентів (суб’єктів і учасників, цілей і результатів, дій і операцій, засобів і способів їх здійснення, структури і змісту, функцій, форми тощо), які взаємодіють і детермінують один одного. Правовими засобами виступають суб’єкти права, юридичні обов’язки, норми, принципи права, правозастосовчі акти, договори, юридичні пакти, заборони, пільги, засоби заохочення, покарання, акти реалізації права.

Правові відносини набувають змістовної реалізації у конкретній правовій діяльності людей, що переслідують певні цілі. Зміст і спосіб здійснення правової діяльності визначаються, з одного боку, обставинами і умовами, в яких вона здійснюється, а з іншого — самим суб’єктом, розвитком його свідомості, волі, майстерності.

На відміну від тих дослідників, які будь-яку діяльність, урегульовану правом, вважають правовою, дисертант обстоює думку про обмеженість сфери правової діяльності і доводить, що власне правовою (юридичною) може бути визнана лише діяльність спеціальних суб’єктів (висококваліфікованих професіоналів).

При аналізі професійної правової діяльності необхідно враховувати умови її здійснення, роль соціального середовища, правових елементів професійної діяльності, системи ресурсних, кадрових, інформаційних, технічних умов, фінансове забезпечення юридичної діяльності.

Соціальне призначення правової діяльності, її місце і роль у правовій системі втілюються в її функціях. Функції правової діяльності — це її цілеспрямований вплив на суспільне життя. В них конкретизуються природа діяльності, її динамізм, творчий характер, соціально-правове призначення, місце і роль у правовій системі суспільства. Саме через функції правова діяльність здатна поєднувати різні елементи цієї системи, формувати її нормативну базу, пояснювати і конкретизувати правові приписи. Ці функції поділяються на загальносоціальні та спеціально-правові.

Автор розглядає співвідношення правової діяльності та юридичної практики. Юридична практика — це нормативно закріплене оформлення діяльності юриста, складова культури права.

Складним і недостатньо розробленим у правовій науці є питання про співвідношення правової діяльності й правових відносин як суспільних відносин, урегульованих правом. Останні є необхідною формою правової діяльності. Безпосередньою метою правової діяльності є вплив на правові відносини. Вони, як форма правової діяльності, виступають і як її умова. В них визначається соціально-правове положення суб’єктів права і тим самим певні можливості їхньої правової діяльності.

Норми права і правова діяльність та відносини, що складаються на їх основі, — це центральні інтегруючі елементи правової системи. Вони становлять ядро того юридичного середовища, в якому безперервно перебувають учасники соціального спілкування. Це активний, динамічний блок правової системи.

Суттєвою ознакою правової діяльності та відповідної правової системи є цілеспрямованість, що визначається правовідносинами. Це не тільки певне ставлення до права, а й сама поведінка, в якій дістають вияв правосвідомість, знання, оцінки, а також вольові аспекти поведінки: пізнавальні й оціночні.

У дисертації докладно аналізується юридичний процес як форма організації і здійснення правової діяльності. Автор досліджує природу юридичного процесу як комплексної системи правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також інших заінтересованих у вирішенні різних юридичних справ суб’єктів права. Відтак юридичний процес постає правовою конструкцією нормативного упорядкування правової діяльності.

Докладно розглянуто співвідношення процесуальних норм, процесуального провадження, процесуальних стадій і процесуальних рішень.

Автор показує, що підвищення ефективності правової діяльності залежить від застосування певних інформаційних технологій, розроблення нормативно-правових актів з питань інформації.

У роботі аналізуються різні форми правової діяльності — правотворчість, правозастосування, правоохоронні дії тощо.

Результатом дослідження технологічних аспектів і механізмів різних форм правової діяльності стали сформульовані автором рекомендації щодо усунення недоліків, подолання хаотичності, суперечностей у системі законодавства, розроблення цілісної програми соціальних і правових реформ тощо.

У дисертаційному дослідженні зазначається, що проблема процесуальної форми правової діяльності тісно пов’язана з визначенням її ефективності як ступеня реалізації соціальної цінності правових стимулів і правових обмежень (В. Цвєтков), з проблемою вдосконалення законодавства і правозахисної діяльності, рівнем правової культури суспільства, станом законності тощо. Ефективність функціонування правової системи закладена в адекватних інтеграційно-правових механізмах, самодіяльності певних суб’єктів права, що забезпечує реалізацію їх власних внутрішніх і зовнішніх можливостей відповідно до мети та інтересів. Автор робить висновок про те, що ефективність правової системи безпосередньо залежить від соціальної організації суспільства, його економічних, духовних і політичних засад. Обгрунтовано унікальну роль соціальної сфери у формуванні та функціонуванні правової системи, її вплив на реалізацію соціальної сутності людини, її суверенності та свободи для подальшого розвитку її як громадянина, розв’язання суперечностей між людиною як соціальною істотою і державою як політичним утворенням.

Дисертант приділяє значну увагу проблемі формування культури правової діяльності. Розкривається значення подолання суто інституціонального, техніко-нормативного розуміння правової системи та усвідомлення цього явища як цілісного культурно-історичного феномена. Саме культура правової діяльності як найважливішого компонента правової системи забезпечує поєднання соціального і юридичного елементів, що сприяє ефективності нормативної форми права, реалізації завдань і функцій правової системи.

Виходячи з теоретико-методологічних засад сучасної культурології і акмеології, теорії соціальної дії, дисертант підкреслює, що позбавлення права духовного начала або надання йому другорядної ролі збіднює розуміння сутності правової діяльності та юридичного процесу. В сучасних умовах важливого значення набуває ціннісне ставлення до права, до його ролі у суспільному розвитку. Автор поділяє точку зору культурологів, які вбачають у культурі сукупність моделей діяльності по засвоєнню світу і виявленню його сутності (В. Семенов, Е. Маркарян, А. Уледов, Б. Єрасов та ін.).

У дисертації розкрито співвідношення між поняттями “правова культура” і “культура правової діяльності”, в процесі якої реалізуються і відтворюються культурні цінності. Правова культура — це система цінностей, набутих людством в галузі права. Це також система політико-правових інститутів, досягнутий суспільний рівень правового регулювання суспільних відносин, правової захищеності особи.

На відміну від культури правової діяльності правова культура є сферою не безпосередньої практичної дії, а суспільних уявлень про світ права, відповідних норм поведінки. Культура правової діяльності забезпечує синтез інформативності та варіантності мислення, повноту усвідомлення альтернативних проблем, варіантів їхнього вирішення.

У дисертації зазначається, що поряд з наведеним поняттям правової культури відбувається кристалізація нових наукових категорій, які істотно доповнюють і конкретизують вищезазначене поняття. Автором запропоновано цілісний підхід до визначення змісту категорії “культура правової діяльності”, який полягає в орієнтації на її розуміння як професійного забезпечення єдності й взаємодії правових інституцій і окремих осіб, надання цілісності та органічності правовій сфері.

Культура правової діяльності розглядається в широкому соціальному плані. Вона засвідчує те, наскільки свідомо і кваліфіковано суб’єкт здійснює професійну правову діяльність. Ця культура синтетична, вона поєднує професійні юридичні знання, навички, дії з політичними, етичними, соціальними, економічними, інформаційними, психологічними та іншими аспектами культури. Культуру правової діяльності можна розглядати як практичне ставлення суб’єктів правовідносин до правової системи. Її найвища мета — забезпечення прав і свобод людини.

Інноваційний підхід, подолання вузьконормативного (легістського) праворозуміння сприяють розвиткові широкого праворозуміння як форми відносин рівності, свободи і справедливості.

Чільне місце у дисертації посідає аналіз інноваційно-акмеологічного характеру культури правової діяльності. Акмеологія як наука, що виникає на “стику” природничих, суспільних та гуманітарних наук, розглядає закономірності, умови та чинники, що забезпечують високий рівень досягнень у певних галузях людської діяльності (педагогіка, медицина, юриспруденція, управління тощо). Для акмеології важливим є вирішення питання про моральне і психологічне становлення особи, вплив моралі й психології на стійкість сформованих здібностей, у тому числі професійних, на стан їх реалізації, досягнення вершин професіоналізму. Інноваційно-акмеологічна культура — це важлива характеристика розвитку і самореалізації, діяльності і спілкування особистостей. Вона синтезує основні складові загальної і професійної культури.

Проблема становлення особи включає динаміку психологічних процесів, якостей і рис людини, врахування соціально-економічних і психологічних факторів у здійсненні професійної діяльності, врахування необхідності цілісного формування особи, вмілого поєднання традицій та інновацій у своїй діяльності. В рамках акмеології важливий і такий напрям, як культура професійної діяльності юристів, що пов’язана з регулюванням їх поведінки, підвищенням ефективності професійного впливу на громадян.

Формування правової культури невіддільне від розвитку інших видів культури — політичної, моральної, етичної тощо. Їх поєднує спільність мети — створення в суспільстві морально-правового клімату, який би гарантував особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував би її правову, соціальну захищеність, честь і гідність.

Сучасний юрист повинен бути всебічно освіченою людиною, носієм багатьох культурних якостей, поєднувати в своїй діяльності норми і цінності права, політики, моралі, ділової культури. В дисертації розглядаються особливості впливу цих цінностей на культуру правової діяльності юриста. Особливого значення в сучасних умовах набуває моральна культура юриста, його уявлення про важливі моральні принципи: добро, справедливість, честь, гідність. Втілення їх в життя, у сферу юридичної практики є обов’язковою умовою успішного розв’язання завдань, які постають перед юристами-професіоналами демократичної, соціально-правової держави.

У третьому розділі “Правова система і держава в Україні” розглядаються питання про співвідношення права, правової системи і держави, розвиток соціальності сучасних державних і правових систем, роль правової системи в Україні у контексті становлення демократичної, соціально-правової держави.

Досліджуючи різні підходи до розуміння єдності, відмінностей, взаємодії права, правової системи і держави, автор доходить важливого висновку про те, що ця єдність зумовлена їх природою, детермінованістю економічними, культурними, соціальними та іншими умовами. Держава — це правова форма організації і функціонування публічної, політичної влади. Відмінність випливає з їх онтологічного статусу і суспільної природи: якщо держава є особливою організацією політичної влади, то право виступає соціальним регулятором. Якщо держава уособлює силу, то право — волю, виражену в правових нормах. Нарешті, взаємодія держави і права дістає вираження в різному їх впливі одне на одне. Вплив держави на право й правову систему полягає насамперед у тому, що вона формулює, вдосконалює, охороняє правові норми і відносини. При цьому першопричина права полягає не в державі як такій, а в соціальній необхідності, соціальних потребах. В свою чергу, правова система регулює структуру і функції держави, порядок функціонування її органів, систему стримувань і противаг гілок влади.

У дисертації розглядається значення врахування природи самої держави, сутності (субстанціональної, атрибутивної, інституціональної), форм її існування для усвідомлення органічного зв’язку держави і правової системи.

Влада, яка протиставлена праву, ігнорує його вимоги і принципи, здатна перетворитися на диктатуру, що виправдовує насильство, державний тероризм. Історична еволюція права веде до посилення іманентних йому природних гуманістичних засад, соціальності та демократизму, зв’язаності держави правами та свободами людини і громадянина.

Правова система виконує функцію обмеження влади, що сприяє підвищенню раціональної правової легітимності влади. Б. Кістяківський, аналізуючи ці зв’язки, підкреслював, що держава і право — це дві сторони одного складного явища — суспільства, а право — це підсистема, на якій базується держава. В цьому полягає сутність принципу верховенства права, тісно пов’язаного з демократією. Право, упорядковуючи діяльність держави, врешті-решт, на вищому ступені свого розвитку, поступово само стає регулятором, що має соціальну значущість, не меншу, а інколи більшу регулятивну силу, ніж державна влада як така (С. Алексєєв).

Дисертант досліджує питання про тенденції розвитку соціальності держави і права як стану духу і порядку духовного життя вільних людей (І. Ільїн). Соціальність покликана сприяти нормальному функціонуванню суспільства і утвердженню в ньому соціальної справедливості, громадянського миру та злагоди. Саме держава відіграє вирішальну роль у забезпеченні реалізації інтелектуального, творчого потенціалу людської особистості на основі принципу соціальної справедливості.

Розвиток концепцій про природу держави та правової системи має свої історичні корені. Теорія правової держави стала важливим кроком у розмежуванні свободи індивіда і суспільства. Водночас класична ліберальна філософсько-правова думка, зосереджуючи зусилля переважно на аргументації існування прав та свобод, не приділяла достатньої уваги проблемі соціальних гарантій прав і свобод людини. Вже у ХІХ ст. дедалі виразнішими стали негативні наслідки реалізації ідеї крайнього індивідуалізму, загострилися суперечності в суспільстві, що могли призвести до соціального вибуху і вийти за рамки права. В цих умовах виникли соціальний лібералізм з його позитивним розумінням свободи, що означає обов’язок держави забезпечити розвиток соціально орієнтованої економіки, сприяти ослабленню соціальної нерівності, та ідея соціальної держави, спрямована на подолання взаємного відчуження особи і держави, держави і суспільства, упорядкування суспільних відносин на основі принципу соціальної справедливості і солідаризму, громадянського миру та національної злагоди. Теорія і практика соціальної держави є конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті. Соціальна держава — це новий етап розвитку правової держави. Вона діє в певному правовому просторі, не обмежуючи свободу особи, не позбавляючи її відповідальності. В цій державі об’єднуються правові й соціальні принципи.

Західні країни дійшли висновку, що суспільна поляризація, посилення соціальної нерівності породжують гострі соціально-економічні конфлікти, стають серйозною перешкодою на шляху до демократії. Відтак поступово сформувалися нові державно-правові концепції, спрямовані на обмеження соціальної нерівності (рівномірний, компенсаційний розподіл таких благ, як доходи, освіта, охорона здоров’я тощо); розвиток соціального плюралізму; оптимальне поєднання дерегуляції та регуляції соціально-економічних відносин, становлення чисельного середнього класу; забезпечення високого рівня розвитку науки і освіти тощо.

Концепція соціальної держави є логічним підсумком розуміння держави як універсальної політико-правової структури, що повинна забезпечувати своїм громадянам можливості для матеріального та духовного розвитку. Чимало дослідників тісно пов’язують соціальні та правові чинники у діяльності держави, спрямовані на зниження соціальної нерівності як фактора суспільної нестабільності, з демократичними формами при демократичних формах правління. Демократія неможлива без соціальної справедливості, як і свобода та справедливість неможливі поза демократією.

У зв’язку з цим особливого значення набуває проблема взаємозв’язку соціальної та правової держави. В роботі аналізується стан забезпечення такого важливого принципу правової держави, як верховенство права і закону. Дисертант підкреслює, що права людини і громадянина не обмежені тільки правами першого покоління, що ідея правової держави передбачає не лише законодавчу фіксацію і нормативне закріплення певного кола прав, а й наявність дійових механізмів правозабезпечення, у тому числі соціальних прав.

Соціальна держава покликана не лише створювати умови для реалізації другого покоління прав людини, а й здійснювати безпосередній вплив на гуманізацію суспільного життя, формувати солідарність громадян, сприяти піднесенню моральності всіх соціальних верств і груп.

Аналізуючи роль правової системи в розвитку і функціонуванні демократичної, соціально-правової держави, дисертант значну увагу приділяє процесу зростання соціальної спрямованості правової системи як засобу формування і реалізації інтересів суб’єктів шляхом закріплення певних цілей, норм тощо. Правова система поступово перетворюється на один з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності, балансу між індивідуальним та суспільним, між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю. Основним напрямом правового регулювання в цих умовах є закріплення і охорона нових суспільних відносин, забезпечення сприятливих умов існування індивіда, реалізація і правовий захист життєво важливих потреб та інтересів людей, соціальних спільнот.

Суттєвою особливістю правової системи соціально-правової держави, на яку звертає особливу увагу дисертант, є розвиток прав “другого покоління” і їх взаємодія з правами “першого покоління”. Однією з важливих умов розвитку соціально-правової держави є створення функціонального правового механізму відповідальності держави за забезпечення і гарантування соціальної безпеки особи. Одночасно з формуванням соціально-правової держави формується адекватна правова система, виникає і розвивається соціальне право. На сучасному етапі розвитку загальносоціального (природного) права і юридико-соціального права спостерігається процес їх діалектичного зближення. Він посилюється тому, що юридичне право дедалі більше набуває ознак моральності, що є основою загальносоціального права. Дисертант підтримує позицію тих науковців (А. Колодій, А. Заєць, М. Матузов та ін.), які не вважають соціальні права людини вторинними щодо її політичних та громадянських прав. Соціальне право є основою взаємодії між соціальною державою і ринковою економікою. Воно сприяє утвердженню в суспільстві соціальної справедливості, без реалізації якої неможливий розвиток суспільства, демократії, задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки.

Тлумачення позитивного права лише як результату діяльності держави, пропозиції щодо відокремлення позитивного права від економічних свобод, пов’язування їх реалізації лише із станом економіки можуть у конкретно-історичних умовах дискредитувати соціальний характер держави. Держава зобов’язана не тільки декларувати обсяг і характер прав і обов’язків особи, а й гарантувати можливість їх реального здійснення. В цьому аспекті в дисертації розглядається співвідношення між загальними і конкретними правовідносинами. Наукове вирішення цього питання дасть новий імпульс розвиткові теорії права. Правовідносини виступають не тільки як індивідуалізовані зв’язки, а й як стани, що відображають становище даної особи щодо інших осіб, суспільства, держави. Не існують права й обов’язки поза правовідносинами, а правовідносини — поза правами та обов’язками.

Аналізуючи особливості взаємодії демократичної, соціально-правової держави і правової системи України, автор підкреслює, що важливою метою і умовою реформування українського суспільства є розвиток демократичної, соціально-правової держави і відповідної правової системи, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, цивілізованої, європейської держави з високим рівнем життя. Завданнями правової реформи є створення дійових механізмів забезпечення та захисту прав і свобод людини, систематизація і вдосконалення законодавства, зміцнення засад громадянського суспільства, правової системи, вдосконалення практики правореалізації і контролю за виконанням законів, підвищення рівня правової культури тощо.

Процес зближення правових систем України і Заходу передбачає взаємну гармонізацію законодавства, новий етап взаємозумовленості міжнародного і національного права, коли в останнє імплементуються принципи і норми міжнародного права.

Правова система України базується на системі гуманістичних, демократичних норм і принципів, визнанні людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканості й безпеки найвищою соціальною цінністю. Сучасна ринкова економіка не може ефективно функціонувати без необхідної нормативно-правової бази щодо захисту права власності та встановлення соціально-правової відповідальності за її використання, досконалої інвестиційної, кредитної та фіскальної політики, створення сприятливих юридичних і організаційно-технічних умов для розвитку виробництва.

Дисертант доводить тезу про те, що в умовах реформування соціальних відносин в напрямі соціально орієнтованої ринкової економіки слід змінити методи правового регулювання: від використання здебільшого імперативних, владних методів до методів диспозитивних. Потребує перегляду чинне законодавство, в якому чимало суперечностей, необхідне вдосконалення законодавчої техніки, досягнення оптимального балансу спеціалізації і уніфікації законодавчого масиву. Важливим напрямом соціального реформування системи права України є подолання ізольованості внутрішніх форм права — його галузей та інститутів.

Актуальною проблемою є визначення шляхів розвитку суспільства, меж втручання держави в економіку і соціальну сферу тощо. Розв’язання цієї проблеми повинно створити реальні умови для зміцнення соціальної безпеки громадян, реалізації конституційного принципу людського виміру політики і права. Суттєва роль у цих процесах належить правовій системі та її складовим — системі права, новим правовідносинам як формі творчої правової діяльності, яка зумовлена розвиненою правосвідомістю та правовою культурою. Особливого значення набуває вдосконалення правового регулювання форм власності, управління державним та недержавним секторами економіки.

Сучасна правова система України має базуватися не лише на традиційних засадах юридичного позитивізму, який тлумачить право виключно як продукт вольових дій та рішень суб’єктів вищих органів державної влади, а на праворозумінні як мірі свободи рівних суб’єктів, на принципі верховенства права.

Законодавча діяльність має грунтуватися на об’єктивних потребах суспільного життя, досягненнях правової думки, узагальненні практики, на застосуванні досвіду вітчизняної та зарубіжної правотворчості. Реформування правової системи, зміцнення законності та правопорядку потребують здійснення системи заходів, серед яких найважливішими є приведення законодавства у відповідність до Конституції України, забезпечення його стабільності, вдосконалення системи захисту прав та свобод людини і громадянина, наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу, судова та адміністративна реформи.

У сучасних умовах багато конституційних норм не використовується у повному обсязі, частина соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина залишаються декларативними, не мають механізмів реалізації. Це дискредитує Конституцію, підриває довіру до держави, є фактором, що породжує нігілізм громадян. Дисертант визначає значні невикористані резерви, що можуть бути спрямовані на реалізацію пріоритетів соціальної політики і права. Великого значення в цьому зв’язку набуває розвиток необхідної нормативно-правової бази, механізму реалізації прав людини і громадянина, посилення відповідальності суб'єктів права, обмеження впливу олігархічних структур, активна протидія їх зрощуванню з державним апаратом.

Поглиблення соціальної спрямованості правової системи України нерозривно пов’язане, на думку автора, із соціокультурними чинниками, зростанням правової культури та правової свободи особистості й усього суспільства, подоланням гіперіндивідуалізму, підвищенням рівня соціальної і правової етики.

У дисертації підкреслюється необхідність посилення праворегулятивного впливу держави на розвиток соціально-економічних процесів; більш чіткого розмежування в правовій системі основних галузей права та комплексних утворень; подолання розриву між закріпленими в чинній Конституції України деякими положеннями та дійсністю; встановлення балансу між ринковою саморегуляцією та нормативно-правовим регулюванням; підвищення ефективності системи соціального захисту громадян.

У Висновках узагальнені підсумки дослідження, сформульовані теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлені актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля науковців.

Підтверджена покладена в основу дослідження гіпотеза про природу правової системи як складного, багатогранного, структурованого, соціального феномена, що забезпечує правовий характер владно-державних приписів лише за умови відповідності їх волі й інтересам народу, легітимності влади, ідеологічним і моральним основам суспільства, внутрішнім закономірностям права.

З’ясовано значення нового праворозуміння для розвитку і формування правової системи, яке базується на визначенні права як всезагальної необхідної форми і рівної міри свободи індивіда.

На цій основі визначено інтегративне поняття правової системи, її ціннісного виміру, ступеня освоєння суб’єктами права правової діяльності, відображення в правовій системі узгоджених інтересів індивіда та суспільства, характеристики юридичного режиму і стану правової системи, що дає можливість досягти певної регулятивності, законності, стану правопорядку.

Правова система — це об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає взаємозв’язані, взаємозумовлені та взаємодіючі компоненти: право і законодавство, що втілює його, юридичні установи, юридичну практику, механізм правового регулювання, суб’єктивні права і обов’язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію, законність і правопорядок, юридичну відповідальність та ін. Подолання вузьконормативного розуміння права як сукупності норм, встановлених чи санкціонованих державою, забезпечує дослідження співвідношення природно-правових і державно-правових засад у правовій системі як узгодження інтересів індивідів та суспільства.

Між зазначеними засадами існує певна суперечність, яка долається залежно від рівня розвитку економіки, політики, культури суспільства, від того, наскільки повно враховані законодавством природно-правові засади, воля народу в правотворчій діяльності. Від цього ж залежить характеристика правової системи як справедливої чи несправедливої, демократичної чи антидемократичної. Цінність правової системи значною мірою визначається тим, яке місце посідає в ній особа, як охороняються і захищаються її інтереси, честь, гідність, права і свободи.

Однією з основних тенденцій сучасного розвитку правової системи є поступове і послідовне зближення природно-правових і державно-правових засад, що відбувається із зростанням загальної культури, формуванням нового праворозуміння, реалізацією гуманістичних суспільних ідеалів, “олюдненням” держави і права.

Культурологічний ціннісний вимір правової системи виявляється у тому, що вона активно впливає на формування у людей гуманістичних настанов, сприяє встановленню нормативно стабільних взаємовідносин у суспільстві. Це дало змогу глибоко усвідомити суб’єктивні чинники правової системи, вплив правосвідомості та правової культури на характер правової діяльності й поведінку суб’єктів права.

У дисертації культура правової діяльності визначається як зумовлена соціально-економічними і політичними чинниками якість, стан функціонування правової системи, що виявляється у рівні розвитку юридичної активності, ступені гарантованості державою свободи поведінки особи в єдності з її відповідальністю перед суспільством. Ця культура вбирає в себе елементи культур різних видів діяльності, необхідних для юриста. Культура правової діяльності передбачає розвиток правового мислення — інтелектуальну діяльність. Ця культура є одночасно наукою, мистецтвом і практичною діяльністю. Вона визначає єдність правових цінностей та норм, правових інститутів та установ, правової свідомості та поведінки.

Саме культура правової діяльності як важливий компонент правової системи забезпечує якість поєднання соціальних та юридичних елементів, що надають життєвої сили й ефективності нормативним формам права, реалізації законодавства і функціонуванню правової системи.

У дослідженні онтологічний аналіз правової системи доповнюється особистісним підходом. Одне з ключових завдань сучасних реформ в Україні полягає в тому, щоб людина стала центром життєдіяльності суспільства, найвищою соціальною цінністю. Демократичність правової системи значною мірою зумовлена тим, яке місце в ній посідає особа, яка роль відводиться їй у суспільстві та політичній системі, як захищаються її права, інтереси, життя, здоров’я, честь і гідність, якими є гарантії цих прав.

Автором доведена евристичність нової досліджуваної парадигми, що розглядає соціальну державу і право як закономірну трансформацію правової держави, не тільки як певний синтез координаційно-управлінської діяльності державно-правових інститутів, а й як зростання соціальності держави і права у їх взаємодії із великими соціальними групами, особистостями і політичними об’єднаннями.

Визначено умови і фактори політичної і соціально-правової стабілізації України. Це курс на становлення демократичної, соціально-правової держави та відповідної правової системи, розвиненого, активного громадянського суспільства; запобігання надмірній поляризації соціально-політичних сил на основі розробки, дотримання і застосування певних норм і правил поведінки суб’єктів політики і права; розвиток системи соціального партнерства на основі балансу інтересів сторін, правової регламентації соціально-політичних процесів, підтримання правових відносин, що склалися, оперативного реагування на певні несприятливі зміни в поведінці суб’єктів шляхом використання як методів переконання, так і засобів примусу.

Визначальною тенденцією розвитку правової системи соціально-правової держави є поступове перетворення права з інструмента державної влади на самодостатню силу, уособлення справедливості, гуманізму і демократії, потужний регулятивно-охоронний фактор, що забезпечує збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями.

Дисертантом визначено роль правової науки у забезпеченні оптимізації законодавчого процесу, процедури проходження законопроектів у парламенті, посиленні ролі комітетів і фракцій Верховної Ради України у законотворчому процесі тощо. Доведено, що теоретичне обгрунтування правових актів, що приймаються, врахування емпіричних даних і досягнень науки — основа правотворчої діяльності.

У перехідному суспільстві особливого значення набуває розробка проблеми взаємозв’язку та взаємодії правової і соціальної держави, механізму правового регулювання соціальної сфери, взаємодії індивідуального і соціального, приватного і публічного інтересів тощо.

У дисертаційному дослідженні дано відповідь на поставлене перед юридичною наукою питання: чому не завжди досягається очікувана ефективність закону. Автор доводить, що це залежить від ряду факторів: недосконалості самої правової системи, економічних, соціальних, соціокультурних, особистісних умов і впливів. Розвиток соціально-правової держави, реформування правової системи вимагають ефективних заходів щодо розвитку правової освіти в Україні. Відсутність її державних стандартів, системи підготовки викладачів-юристів, невизначеність критеріїв ефективності правової освіти — подолання цих та інших недоліків потребує вдосконалення всієї системи правової освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки юридичних кадрів.

Результати дисертаційного дослідження можуть застосовуватися як для розвитку юридичної науки, у теоретико-методологічному аспекті, тобто для вироблення нових знань, розвитку теорії і методології права, поглиблення процесу нового праворозуміння, так і для вдосконалення організації правової сфери суспільного життя, розвитку ефективності правової системи України.