ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ТЮРЕМНОЇ РЕФОРМИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ)

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення незалежної української держави пов’язано з реформуванням системи органів державної   влади. За нових історичних умов вони мають стверджувати та забезпечувати права і свободи людини, оскільки Конституцією України найвищою соціальною цінністю визнана людина, її життя, здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпека. 

Однією з ключових проблем розбудови демократичної, соціальної та правової держави є визначення концептуальних засад реалізації пенітенціарної політики. Реформа української пенітенціарної системи об’єктивно зумовлена необхідністю подолання властивих колишній радянській командно-адміністративній системі негативних рис, що проявлялися у використанні переважно репресивних методів виконання покарання, нехтуванні законними правами та інтересами засуджених, нівелюванні особистості в’язня, який сприймався своєрідним “гвинтиком” величезного карального механізму, жорсткому централізмі, відомчості та закритості. Тривалий час у суспільній свідомості  пенітенціарна система асоціювалася із беззаконням, свавіллям і зловживаннями влади, а реалізована тюремна політика спричиняла озлоблення і посилення асоціальної установки у свідомості осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. 

Розуміння органами державної влади нагальної необхідності запобігання накопиченню негативних явищ у функціонуванні пенітенціарної системи, що потенційно могли спричинити її параліч, вже призвело до реалізації окремих реформаторських заходів з метою упорядкування управління кримінально-виконавчою галуззю та модернізації кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Так, Указом Президента України №248/99 від 12 березня 1999 р. з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ було виведено Державний департамент України з питань виконання покарань, який отримав самостійний статус центрального органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати пенітенціарну політику. Було вжито також окремих заходів по вдосконаленню нормативно-правової бази щодо виконання покарань: вилучено такі види покарань, як заслання і вислання та направлення до виправно-трудового профілакторію; призупинено умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці; у відповідності до вимог норм міжнародно-правових актів смертну кару замінено довічним тюремним ув’язненням, а до Виправно-трудового кодексу України були внесені важливі зміни та доповнення, що визначають правовий статус засуджених,  регулюють режим, умови праці, виховну роботу тощо.

Однак пенітенціарна система України перебуває лише на початковій стадії реформування.  Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію передбачає приведення національного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з чинними Європейськими стандартами щодо умов утримання засуджених осіб в установах виконання покарань, перебудову пенітенціарної системи на засадах гуманізації покарань,  максимальної “прозорості” діяльності тюремних установ і створення передумов для налагодження ефективного  контролю за місцями позбавлення волі з боку громадянського суспільства, створення розгалуженої мережі центрів соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі осіб.  Важливим кроком у цьому напрямку стало недавнє прийняття Верховною Радою України нового Кримінально-виконавчого кодексу.

Безумовно, реформа української пенітенціарної системи неможлива без урахування історичного досвіду, оскільки сучасні проблеми зумовлені попередніми рішеннями та подіями. Серед низки важливих історико-правових наукових проблем особливий інтерес складає реалізована в Російській імперії, до складу якої на той час входила переважна більшість українських земель, тюремна реформа другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Система виконання покарань на протязі століть традиційно займала особливе місце у каральному апараті російського самодержавства. Вона використовувалася для реалізації державної пенітенціарної політики, суть якої полягала у широкому застосуванні позбавлення волі як одного з найжорсткіших видів кримінальної репресії. Тюремна реформа була усвідомленою спробою радикального відходу від архаїчної практики організації та здійснення виконання і відбування кримінальних покарань. Вперше було заявлено про необхідність централізації та уніфікації управління тюремною системою, про потребу диференційованого підходу до арештантів у залежності від тяжкості скоєного злочину та особистісних характеристик, про доцільність і важливість проведення цілеспрямованих виховних і освітніх заходів з метою морального виправлення в’язнів, про необхідність залучення як посадових осіб різного відомчого підпорядкування та рівня, так й представників широких кіл громадськості, до вирішення проблем виконання покарання у вигляді позбавлення волі, особливо пов’язаних з соціальною адаптацією (ресоціалізацією) осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Підняті в ході тюремної реформи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. проблеми,  незалежно від ступеню їх практичної реалізації в ході реформи, торкаються основоположних засад функціонування сучасних  пенітенціарних установ. Результати, отримані внаслідок комплексного вивчення та аналізу зазначених проблем, можуть об’єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико-концептуальних засад  реформування кримінально-виконавчої системи – однієї з важливих галузей життєдіяльності держави і суспільства.

Актуальність теми підтверджується й здійсненим автором у хронологічному та проблемному вимірах аналізом стану її наукової розробленості. Зазначимо, що комплексного дослідження пов’язаних з реалізацією тюремної реформи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. проблем у вітчизняній історико-правовій науці не проводилося. 

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до п. 1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 роки”.