Орлова О.І. Релаксація як соціально-технологічна функція сучасної культури

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь наукового опрацювання теми, сформульовано мету й завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ – “Теоретичні основи наукового розуміння релаксації як соціокультурного феномену і її соціально-технологічного статусу” – включає три підрозділи. У підрозділі 1.1. “Аналітичний огляд основних наукових напрямів дослідження феномену релаксації й обґрунтування його соціокультурного статусу” охарактеризовані основні концептуальні підходи, а також проаналізовані основні наукові джерела, світоглядно, теоретико та методологічно цінні для формування авторської дослідної стратегії у вивченні релаксації як соціокультурного явища й технологічної функції культури.

У підрозділі 1.2. “Культура як суспільне явище і специфіка її технологічних функцій” підкреслено, що культура – явище надзвичайно багатолике як за характером, так і за формами свого вираження та функціонування. У дисертації проаналізовані соціологічні підходи до вивчення специфіки культури З. Баумана, Е. Гідденса, Ф. Знанецького, В. Іванова, В. Кутирьова, Б. Малиновського, Д. Марковича, Дж. Масіоніса, Дж. Мердока, Р. Мертона, А. Редкліфф-Брауна, П. Сорокіна, Т. Парсонса, В. Подшивалкіної, Р. Робертсона, А. Ручки, К. Сарингуляна, Н. Смелзера, В. Судакова, В. Харчевої та інших.

У ХХ ст. розробка наукової соціологічної теорії культури здійснювалася на основі вивчення структурних і динамічних чинників культурного розвитку, які в цілому формували суперечності різноспрямованих, “генералізуючих” й “індивідуалізуючих” (доленосних для конкретного суспільства та людини) контекстів культурного розвитку.

Сучасний процес культурної глобалізації посилює культурну дифузію, створюючи нові стимули для з’ясування технологічного статусу культури. Важливо враховувати те, що в практичному аспекті культура є цілісним технологічним комплексом як поточних процесуальних, так і інтегральних результуючих тенденцій суспільно-історичної практики. Тому для подальшої наукової розробки перспективним є розуміння культури як технології відтворення людського життя, що зумовлює актуалізацію питання технологічного статусу культури та її технологічних функцій.

У дисертаційній роботі виділено й охарактеризовано такі спеціалізовані технологічні функції культури: гарантування безпеки, інноваційно-творчу (креативну), комунікативну, сигніфікативну, нормативну, релаксаційну. Доведено також, що при з’ясуванні специфіки релаксаційної технологічної функції культури важливо виходити з реалістичної передумови: перебування людей виключно в стані творчого напруження унеможливлює їхню життєдіяльність. Відповідно до цього релаксаційна технологічна функція культури – це функція зняття індивідуальної, колективного напруження в системах діяльності та поведінки соціальних суб’єктів. Таке розуміння створює нові стимули для наукового з’ясування технологічного статусу релаксації.

У підрозділі 1.3. “Проблема формування наукової стратегії дослідження релаксації як технологічної функції сучасної культури” наголошується на парадоксальній ситуації: з одного боку, підкреслюється важлива роль соціально-технологічних чинників релаксації в житті як окремої людини, так і соціальних груп; з іншого – незважаючи на свою функціональну значущість, соціально-технологічні чинники релаксації ще не стали об’єктом серйозних наукових розробок. У сучасній соціологічній науці спроба змістовної характеристики релаксації як функції культури наявна тільки в роботі “Загальна соціологія” (Москва, 2002) російського соціолога А. Кравченка.

У дисертації виділено раціональні сторони, а також проаналізовано певні недоліки запропонованої раніше теоретико-методологічної стратегії дослідження релаксації як функції культури. Зокрема, указано на нечіткість визначень феномену релаксації. Тлумачення релаксації як “мистецтва фізичного та психічного розслаблення, розрядки” є термінологічним визначенням релаксації, яке не пояснює “навіщо” і “чому” виникає об’єктивна й суб’єктивна потреба в релаксації. Не розкриваються також причини індивідуального та громадського інтересу до культивування релаксаційних практик і наполегливого технологічного пошуку, апробації й використання різноманітних засобів релаксації (релаксантів). Звернено увагу на те, що в сучасній енциклопедичній літературі з психології при загальній характеристиці терміна “релаксація” наголошується на статусі релаксації як особливого стану людини і специфічного типу діяльності, який за своїми процесуальними особливостями й за характером наслідків пов’язаний із зняттям нервово-м’язового напруження.

У дисертації запропоновано авторське розуміння релаксації як специфічного фізіологічно і культурно детермінованого процесу нервово-м’язового розслаблення, пов’язаного з цілеспрямованими технологічними діями людей щодо актуалізації потенціалу різних релаксантів як специфічних культурних артефактів, обґрунтовано необхідність урахування як функціонального, так і дисфункціонального статусу різних технологічних засобів релаксації. Спираючись на ключові положення наукових праць Я. Гілінського, А. Дмитрієва, А. Сичова та інших, доведено, що в цілому функціональні та дисфункціональні характеристики різних технологічних засобів релаксації зумовлюються складною системою соціокультурних детермінант.

Другий розділ – “Функціональна диференціація релаксаційних практик у сучасній культурі і технологічні механізми їх репродукції” – включає три підрозділи. У підрозділі 2.1. “Специфіка соціокультурної детермінації релаксаційних практик” як гіпотезу сформульовано таке: соціокультурна детермінація релаксаційних практик є спеціалізованим процесом конституювання релаксаційних практик, що характеризується двома особливостями: по-перше, специфічною подієвою артикульованістю релаксаційних практик; по-друге, їхньою багатомірною модальністю.

У підрозділі надана змістовна аргументація запропонованої гіпотези. Урахування обставини специфічної подієвої артикульованості релаксаційних практик дало змогу з’ясувати, що власне потреба в релаксації зумовлена потребою людини в пошуку певних способів подолання рутинності повсякденного життя. Саме тому релаксаційні акти індивідуального та колективного характеру актуалізуються в культурі через певні події. З метою конкретизації цієї позиції було уточнено концептуальні уявлення про подієву структурованість суспільного життя людей.

У роботі розглянуто особливості функціоналістського (Р. Мертон, Т. Парсонс й інші) та конструктивістського (П. Бергер, І. Гофман, Т. Лукман, А. Шюц та інші) підходів до розуміння події як специфічного соціального феномену. Також обґрунтовано положення, що в просторово-часових координатах конкретної події релаксаційні практики виступають найважливішими технологічними способами не тільки досягнення стану розслаблення, а й спеціалізованими засобами самовираження людей у стані розслаблення, що дає їм змогу долати рутинний пресинг різноманітних суперечностей повсякденного життя.

У дисертації доведено, що специфічним чинником соціокультурної детермінації релаксаційних практик, який відображає певні варіативні способи їхніх індивідуальних і колективних репрезентацій, є багатомірна модальність; що основні способи таких репрезентацій здійснюються в межах шістьох модальних тріад.

У першій каузально-ймовірнісній тріаді “необхідно – можливо – неможливо” ідеться про те, що в буденному житті люди, як правило, знають, що є необхідним, що можливим, а що – недосяжним. Допоки вони залишаються в межах звичної повсякденності, доти з ними нічого незвичайного не відбувається. Потреба в релаксації актуалізується, коли необхідність починає відкидатися (наприклад, необхідність щоденної одноманітної праці), а неможливе стає здаватися можливим (піти в позапланову відпустку тощо).

Друга модальна нормативно-етична тріада “належне – дозволене – заборонене” лежить в основі самої потреби людини у формуванні та виправданні певних моделей поведінки в ситуаціях, пов’язаних із релаксацією.

Аксіологічна тріада “цінне – малоцінне – нецінне” має особливу значущість при врахуванні чинника варіативності у виборі засобів релаксації. Вочевидь, слід враховувати вплив сучасних динамічних культурних змін на плинність “цінного” в суспільстві (може швидко знецінюватися). Так, у деяких країнах Західної Європи знецінено норму соціальної заборони на вживання наркотиків і легалізовано “право” дорослих людей на споживання “легких” наркотиків (прокламується як нова соціальна цінність).

Близькою за своїм змістом до аксіологічної тріади є четверта епістемічна тріада “знання – уява – незнання”. Відомо, що в процесі життєдіяльності люди постійно відчувають потребу в різноджерельній достовірній інформації. При цьому можливості отримання такої інформації в людей, що належать до різних соціальних груп, різні. Проте наслідком діяльнісної орієнтації людини на поповнення “інформаційних прогалин” може бути формування різнорідного релаксаційного ефекту.

Просторові та часові модальності, виражені в таких тріадах, як “тут – там – будь-де” та “минуле – сьогодення – майбутнє”, формують специфічні умови здійснення релаксаційних практик у певних просторово-часових координатах. Так, “утомившись від життя”, людина з метою розслаблення прагне перемістити себе в незвичні просторові та часові координати. У підрозділі показано, що просторові та часові модальності дають змогу ідентифікувати процеси модернізації різних технологічних засобів релаксації, що вони є об’єктивними чинниками функціональної диференціації релаксаційних практик за двома типами: індивідуальними та колективними релаксаційними практиками.

У підрозділі 2.2. “Індивідуальна  релаксація  як  практика  тілесної  релаксації: фактори  її  обумовленості та технологічні  ріцзновиди” зазначено, що тілесна релаксація є складним феноменом, який має не тільки свою біологічну та психофізіологічну основу, а й комплексну соціокультурну зумовленість, що відображається в змісті поняття “тілесність”. Щоб правильно зрозуміти суть тілесної релаксації, необхідно розрізняти зміст понять “тілесна релаксація” і “нервово-м’язова релаксація”. Поняття “нервово-м’язова релаксація” (згідно з Е. Джекобсоном, Дж. Лакроуза, І. Шульцем та іншими) має вужчий концептуальний обсяг і змістовно відображає психофізіологічну основу тілесної релаксації. Не можна не відзначити роботи представників тілесно орієнтованої психотерапії (О. Газарової, А. Лоуена, Г. Лувсана, В. Райха, К. Хорні та інших), а також соціологічні праці Ж. Бодрійяра та М. Фуко, які наголошували на важливості подолання репресивно-насильницького ставлення людини до свого тіла, що зустрічається в культурах багатьох народів. Саме тому за основними параметрами своєї цільової орієнтації тілесна релаксація є функціонально орієнтованою на позитивне розуміння “мови тіла”, його потреб, спонукальних стимулів; виступає дієвим засобом нейтралізації больових відчуттів; у цілому знаменує об’єктивно назрілі потреби у формуванні й утвердженні нових способів ставлення людини до свого тіла, тобто формування якісно нової культури гармонійного співіснування людини зі своїм тілом.

Важливість урахування чинників прогресу в сучасній медицині та позамедичних галузях знань є очевидною. Особливо ця тенденція простежується під час аналізу індивідуальної тілесної релаксації, яка має два основні технологічні способи здійснення: емоційну тілесну релаксацію й медитативну тілесну релаксацію.

Емоційна тілесна релаксація забезпечує розслаблення нервово-м’язової системи людини через цілеспрямоване застосування спеціалізованих засобів безпосереднього впливу на відчуття й емоції людини. Ураховуючи, що сам реєстр цих засобів у сучасній культурі є різноманітним, у роботі з’ясовані особливості актуалізації потенціалу таких засобів релаксації, як алкоголь, наркотики, секс, сміх, плач, музика, театр, танець, масаж, акупунктура тощо.

Медитативна тілесна релаксація забезпечує розслаблення нервово-м’язової системи людини шляхом цілеспрямованого використання спеціалізованих засобів раціоналізації почуттів і емоцій людини. У роботі наголошується на різнотлумаченні терміна “медитація”. Зважаючи на цю інформацію та посилаючись на характеристики медитації Далай-Лами ХІV, В. Норбекова, Н. Озанця, Сан Лайта та інших, було запропоновано розуміння медитації як специфічного способу комунікації людини з навколишнім світом, що забезпечує зняття напруження через цілеспрямований вплив на підсвідому сферу психіки людини. Саме тому медитація завжди була частиною духовного життя й духовної культури багатьох народів Сходу, вона й зараз є невід’ємним елементом усіх буддійських і йогічних практик.

У підрозділі зазначається, що й у європейській культурі склалася своя медитативна система. Дисертант підтримує позицію російського вченого А. Толстих, який вважає, що в європейській культурі вже розроблені ефективні засоби медитативної тілесної релаксації, – аутогенного тренування, психогігієни, групового тренінгу, психотерапії, – які реально є дієвою альтернативою йоги. Водночас важливими традиційними медитативними релаксантами є молитва і сповідь, які в марксистських інтерпретаціях розглядалися дещо однобічно. Наслідок такого підходу – відсутність серйозних досліджень, присвячених релаксаційному потенціалу молитви й сповіді. Саме тому подальше соціологічне вивчення цих феноменів матиме важливе теоретичне та практичне значення.

У підрозділі 2.3. “Колективний тип релаксації і його культурні прояви: ритуал, свято, гра, подорож” дисертант відзначає, що колективний тип релаксації також має свою культурну детермінацію та свої технологічні способи формування релаксаційного ефекту. Обґрунтовано також, що найважливішими технологічними способами формування релаксаційного ефекту є ритуал, свято, гра, подорож, проте на сьогодні відсутні роботи, у яких досліджувався б релаксаційний потенціал ритуалу, свята, гри і подорожі як культурно детермінованих технологічних способів генерування релаксаційного ефекту.

У підрозділі охарактеризовано релаксаційний потенціал ритуалу й свята як феноменів культури. Відзначено, що поняття “ритуал” (від лат. ritualis – обрядовий) тривалий час використовувалося як опорна абстракція при вивченні особливостей процесу соціальної інтеграції в примітивних доісторичних суспільствах. Таке розуміння знайшло певне наукове обґрунтування в працях Е. Дюркгейма та Б. Малиновського, які вважали, що головне в ритуалі – це його непрактична (невиробнича, нетрудова) цільова і функціональна спрямованість. Доведено й неоднозначність визначення ритуалу в сучасних енциклопедичних виданнях. У дисертації відзначається конструктивність досліджень В. Бурлачука, М. Дуглас, П. Коннертона, В. Шинкаренка та інших. Учені розглядали ритуал як смислову систему організованих колективних дій та зауважували, що в примітивних суспільствах за допомогою участі в ритуальних діях людина реально відчувала свою причетність до родової спільноти. Обставина причетності до роду була для людини важливим релаксаційним чинником, адже вимушена участь у різних ритуалах слугувала чинником соціальної реабілітації індивіда як члена родової общини. Саме тому, формуючи в індивіда відчуття зв’язку з родом, ритуал виступав важливим технологічним засобом релаксації, оскільки реально знімав (за допомогою особливих колективних ритуальних дій) напруження в системі відносин “індивід – родова спільнота”.

Релаксаційний потенціал ритуалу наочно виявляється на більш пізніх етапах історії людства в релігійних ритуалах – літургії, молитвах, церковних святах, які, сакралізуючи символи “віри в надприродне”, формують не стільки почуття колективізму, скільки відчуття значущості дистанціювання від цього повсякденного колективізму. Дисертант вважає, що сама потреба в такому дистанціюванні зумовлена націленістю релігійних ритуалів на розвиток досвіду людських комунікації не в системі “індивід – спільнота”, а в системі “індивід – Бог”. У релігійному ритуалі віра в Бога є найважливішим генератором релаксаційного ефекту. Беручи участь у релігійних службах і звертаючись із молитвою до Бога, людина, як відомо, відчуває певне розслаблення. У міру посилення суспільного впливу світових релігій ритуали набувають характеру релігійного свята як особливої, неповсякденної події.

Оцінюючи релаксаційний потенціал свята, слід враховувати його сакрально-символічний зміст. На основі аналізу праць М. Бахтіна, О. Золотухіної-Аболіної, А. Мазаєва, Т. Титаренко у підрозділі аргументовано положення про те, що свято як феномен культури є специфічною інституалізованою формою сакрального часу. Таке розуміння є продуктивним і дає змогу зробити висновок щодо релаксаційного потенціалу як релігійного, так і світського свята. По-перше, свято як особливе, неповсякденне явище людського буття завжди має певну сакральну символічну основу, яка сприймається людьми як соціальна або надсоціальна цінність. Свято як подія шанування цієї цінності вимагає регламентації в режимі дозвілля й вільного часу, а також у режимі емоційного піднесення, що є суттєвим чинником формування релаксаційного ефекту. По-друге, релаксаційний ефект за допомогою свята досягається двома протилежними шляхами: шляхом накопичення індивідуальна і соціальна напруження знімається під час свята особливим характером толерантних і альтруїстських комунікацій, які народжують у людей відчуття благополуччя, безпеки й соціального комфорту; зняття напруження може досягатися шляхом цілком усвідомленого тимчасового порушення існуючих норм моралі і права. По-третє, на характер релаксаційного ефекту свята впливає сам процес підготовки свята – чим вища якість підготовки свята, чим більш напруженим стає специфічне очікування свята й бажання бути його учасником, тим сильнішим буде сам релаксаційний ефект. Саме тому будь-яке свято передбачає реалізацію певної моделі ігрової поведінки, передбаченої сценарієм свята.

Включення гри в контекст свята вимагає з’ясування питання про релаксаційний потенціал гри. У дисертації відзначено важливість концептуального підходу Й. Хейзінги, який пов’язував суть гри з феноменами “захоплення, сп’яніння та сміху”, та встановлено, що основні положення концепції гри Й. Хейзінги ґрунтуються на ідеї про початкову позитивну емоційну насиченість і релаксаційний характер гри; на тезі про добровільність і невимушеність ігрової дії; на припущенні про відсутність прагматичних мотивів і орієнтації на матеріальні вигоди учасників гри. Проте ці положення, на думку дисертанта, є науковими гіпотезами, які потребують подальшого обґрунтування.

У роботі звернено увагу на фундаментальні дослідження природи гри Е. Берна, який вказував на особливу прагматичну орієнтованість гри, зокрема на наявність прихованої мотивації в учасників ігор та їх особливу зацікавленість в отриманні виграшу в кульмінаційній фазі гри. Враховуючи точку зору Е. Берна, у дисертації доводиться, що прагматичні мотиви гри є важливими чинниками ідентифікації її релаксаційного потенціалу. Лише у випадку, коли певний учасник у процесі самої реалізує свої приховані мотиви й наміри та виграє, він відчує емоційне захоплення, яке генерує релаксаційний ефект. Отже, гру як феномен культури характеризує релаксаційна амбівалентність. Це означає, що в процесі гри відбувається реалізація певної прагматичної мети за допомогою актуалізації комплексу латентних мотивів, якими керуються учасники гри. Для самого процесу гри характерним є посилення напруження, яка для того, хто програв, може істотно зрости і призвести до багатьох драматичних наслідків (наприклад, у разі програшу великої суми грошей). Проте для того, хто виграв, напруження гри знімається релаксаційним ефектом, насамперед, у формах емоційного захоплення та відчуття щастя від перемоги.

Наприкінці підрозділу з’ясовується релаксаційний статус подорожей. У традиційному розумінні поняття “подорож” тотожне поняттю “пригода”. Досвід пригод і подорожей має велике значення для сучасних людей. Пригоди й подорожі захоплюють несподіваністю та непередбачуваністю подій, які виникають через бажання й потреби самих людей зрадити (з різних причин) своєму звичному повсякденному способу життя, часто не звертаючи уваги на значні ризики для життя. Саме тому в сучасній культурі особлива увага приділяється розробці технологій, які мають максимально убезпечити пригоди. Популярною соціальною технологією організації безпечних пригод за допомогою подорожей є туризм.

Інтенсивний розвиток теорії туризму у 80–90 рр. ХХ ст. сприяв посиленню уваги вчених до туризму як складного багатоаспектного явища сучасного життя. У працях Ю. Башина, М. Біржакова, А. Волинського, В. Квартального, С. Метелки, Р. Мілла, Ч. Робінсона, Дж. Холловея, Г. Яковлева та інших туризм визначається як тимчасове пересування людей з місця свого постійного мешкання до іншої країни або до іншої місцевості, у межах своєї країни з метою задоволення потреб у відпочинку, оздоровленні, лікуванні, комунікації, пізнанні тощо, але без виконання оплачуваної роботи.

З погляду дослідження функціонального статусу й різновидів туризму таке розуміння продуктивне. Важливим є розуміння туризму як спеціалізованої рекреаційної технології. Дисертант підтримує думку українських учених М. Мальської, В. Худо і В. Цибуха про те, що туризм – це різновид рекреації, один із видів активного відпочинку. Процес рекреації під час подорожі тісно пов’язаний з актуалізацією потенціалу найрізноманітніших релаксантів, які реально сприяють оздоровленню й активному відпочинку. Водночас слід враховувати вплив двох чинників на процес релаксації під час подорожі: туристичної мотивації і туристичного враження.

У підрозділі аргументовано, що мотиви здійснення подорожей можуть бути різними. Вони залежать від віку, рівня інтелекту, економічного стану людини, її статусної належності та багатьох інших чинників. Наприклад, туристами люди стають з метою відпочинку, дозвілля, розширення світогляду, пізнання невідомого, розваги, лікування, відвідування родичів, паломництва тощо. Мотивація вибору туристичної подорожі (час, тривалість, напрямок, вигляд, витрати, характер діяльності) є найважливішою характеристикою поведінкового комплексу людей. Процес інтеграції основних складників туристичної мотивації формує такий феномен, як туристичне враження.

Туристичне враження як соціокультурний феномен відображає емоційне сприйняття людиною як процесу, так і результату туристичної подорожі. Туристичне враження генерує релаксаційний ефект під час здійснення екскурсій, відвідування атракціонів, красивих природних ландшафтів, ресторанів, проживання в готелі тощо. Оскільки туризм призначений для задоволення потреб у відпочинку й розвазі, то людина, яка купує туристичні послуги, природно, планує та передбачає отримання позитивних емоцій у процесі пізнання, оздоровлення, здійснення пригод тощо.

У цьому підрозділі виділені та проаналізовані основні чинники детермінації туристичних вражень: вік туристів, освіта та соціальна належність, менталітет, конфесія, сімейний стан, відпустка, чисельність туристської групи, активність, географічний напрям, елементи культури. Також обґрунтовано, що саме елементи культури (образотворче мистецтво, музика, танці, національна кухня тощо) здатні формувати в потенційних туристів глибокі спонукальні мотиви до подорожі й важливі для життєдіяльності людини позитивні туристичні враження. У результаті здійсненого аналізу доведено відсутність надійних і апробованих методик соціологічних досліджень процесів мотивації туристів, туристичних інтересів і туристичних вражень. Тому їх розробка є актуальним перспективним науковим завданням.