Орлюк О.П. Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказується зв’язок роботи з науковими програмами й темами, визначається мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічна основа, відзначається наукова новизна роботи, її наукове та практичне значення, наводяться дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Розділ перший „Науково-теоретичні засади правового регулювання відносин у сфері банківської діяльності” складається з трьох підрозділів і присвячений загальним питанням банківської діяльності та правовому регулюванню відносин, що виникають у її сфері. У підрозділі 1.1. „Складна правова природа банківської діяльності” аналізуються різні підходи науковців та нормотворців у визначенні терміну „банк”, у тому числі розбіжності в його розумінні представниками романо-германської (континентальної) та англосаксонської систем права. Зазначається, що національні законодавства країн, які відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Відповідно, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків та здійснення розрахунків.

Розкриваючи зміст поняття “банк”, автор наголошує на необхідності звертати увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства в межах Європейського Співтовариства, оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення – інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов’язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. Особливого значення у сфері банківської діяльності набула Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2000/12/ЄС від 20 березня 2000 р. стосовно започаткування і ведення діяльності кредитних установ, метою якої стала кодифікація ряду попередніх банківських директив.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку й прийняття національного банківського законодавства. Автор наголошує, що сучасне законодавство, зокрема Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р., спираючись на прийняту європейську концепцію поняття “банк”, розглядає останній як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Аналіз наукової літератури дав змогу дисертанту зробити загальний огляд різних позицій та думок щодо сутності, змісту та особливостей банківської діяльності, банківських правовідносин тощо, та викласти свою позицію з питань, що розкриваються в дисертації.

На підставі проведеного аналізу науково-методологічних та практичних джерел з досліджуваної проблеми виявлено, що існує недостатня розробка теоретичних положень щодо розкриття поняття банківської системи України, характеристики правового статусу її окремих елементів. Ряд питань потребують додаткового розкриття на базі реформованого вітчизняного банківського законодавства. Акцентується, що відсутнє комплексне наукове дослідження правових проблем у сфері організації та функціонування банківської системи України, що створює підстави для його проведення, детального висвітлення й обґрунтування.

 Поза увагою вчених залишилися також проблеми, пов’язані: з визначенням підстав взаємодії банківських установ у системі в цілому; аналізом взаємозв’язку між незалежністю центрального банку держави та проведенням виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці; формуванням системи банківського нагляду. Водночас слід зауважити, що при дослідженні зазначених проблем автор спиралася на відомі розробки проф. Селіванова А.О., к.ю.н. Кротюка В.Л., які в своїх роботах аналізували правовий статус центрального банку держави.

Банківська діяльність може розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Водночас складність при дослідженні суті банківської діяльності полягає у тому, що вона охоплює обіг як державних, так і приватних фінансів, причому зв’язок між ними часто є міцним і нерозривним. Суть фінансової діяльності держави саме в банківській сфері полягає у тому, щоб враховуючи закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність всієї кредитно-банківської системи та довіру до неї з боку населення. І водночас – здійснювати державний вплив через банківську систему на економічний розвиток суб’єктів господарювання та впливати на зростання обсягу державних фінансів та їх подальший обіг у фінансовій сфері.

Робиться висновок, що банківська діяльність – це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, яка вимагається законом або договором. У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банківська діяльність має складну правову природу, носить підприємницький характер, є виключною та професійною, характеризується специфічними режимами правового регулювання й супроводжується зовнішніми й внутрішніми банківськими ризиками, що створює додаткові підстави для підвищеного нагляду з боку держави в особі уповноважених органів.

У підрозділі 1.2. „Місце банківського законодавства в системі законодавства України” зазначається, що на банківське законодавство покладається завдання адекватно виразити внутрішню суть банківської системи, забезпечити її стабільність і, водночас, забезпечити можливість достатньо гнучко реагувати на постійні зміни. Вирішенню такого складного завдання сприяє кілька основних чинників. З одного боку, це поступова гармонізація національного законодавства до європейського законодавства. З іншого боку, це своєрідність правового регулювання самих банківських відносин всередині країни, коли імперативне регулювання з боку центрального банку або іншого органу державної влади поєднується з наданням широкої волі щодо здійснення господарської діяльності суб’єктами банківської діяльності – банківськими установами.

Констатується, що у науковій літературі відсутній єдиний погляд на питання про місце банківського права у правовій системі України. На підставі норм чинного законодавства та положень юридичної науки, в першу чергу, теорії права, автор робить ряд узагальнень щодо розуміння банківського права і банківського законодавства та їх взаємозв’язку з іншими галузями права та галузями законодавства. Досліджуються методи правового регулювання банківських відносин.

Зазначається, що банківське законодавство повинно забезпечити на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, для банківських правовідносин притаманними є наявність спеціального суб'єкта – банка або кредитної організації та спеціального об'єкта – фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо чи опосередковано бере участь держава. У сторін також відсутній (в повному обсязі) вільний вибір конкретних форм правовідносин, самостійне визначення правил їх здійснення, що надає підстави стверджувати про наявність поряд із диспозитивним імперативного методу правового регулювання в зазначених суспільних відносинах.

Аналізуючи нормативно-правову базу, дисертант визначає ряд особливостей, характерних для банківського законодавства, зокрема: міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність; його комплексність; значна кількість нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності тощо. При цьому наголошується, що кількість "банківських" законів в Україні є незначною, порівняно з законодавством економічно розвинених країн (зокрема, Німеччині, США, Великобританії, Франції) налічується до двох десятків законів, що регулюють банківську діяльність. Водночас кількість нормативних актів, що видають центральні банки або інші уповноважені державні органи, становить декілька сотень. Відповідно, основний масив банківського законодавства представлений відомчими актами (в Україні це акти Національного банку України, який наділений відповідними повноваженнями у сфері нормотворчості).

Банківське законодавство розглядається як система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).

Дисертант аналізує управлінську діяльність, що її здійснює Національний банк України, та дає визначення розпорядчого документу НБУ – це акт центрального банку, який він видає в процесі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання завдань у сфері грошово-кредитної політики, здійснення валютного контролю, банківського регулювання та банківського нагляду відповідно до компетенції, наданої йому Законом України „Про Національний банк України”.

Відповідно до Стратегії інтеграції України до ЄС, адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами й охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство тощо. Серед завдань адаптації банківського законодавства України до законодавства ЄС стоїть завдання врахувати норми міжнародних стандартів у сфері фінансової та банківської діяльності, у тому числі ключові принципи банківського нагляду (BIS), принципи роботи з цінними паперами (IOSCO), ключові принципи страхової діяльності (IAIS), міжнародні стандарти аудиту (IFAC), ключові принципи платіжних систем системного значення (CPSS), рекомендації щодо відмивання грошей FATF. При розробці національного законодавства повинні також враховуватися стандарти у сфері макроекономічної політики, зокрема Кодекс належної практики щодо прозорості монетарної та фінансової політики (IMF); принципи та керівні положення для ефективних систем вирішення питань неплатоспроможності та захисту прав кредиторів (WB); принципи корпоративного управління (OECD) тощо.

У підрозділі 1.3. „Онтологічно-правові форми організації банківської діяльності” автором проводиться аналіз різноманітних джерел банківського права. Автор зауважує, що дослідження даної проблеми має як теоретичне, так і практичне значення. При дослідженні проблем нормативно-правового забезпечення банківської діяльності, у тому числі питань їх розробки та прийняття, повинні чітко реалізовуватися принципи, притаманні правовій державі – верховенство Конституції; чітка ієрархія нормативно-правових актів, що містять норми банківського права; співвідношення норм загального та спеціального законодавства; екстраполяція міжнародних банківських стандартів на норми національного права у сфері банківської діяльності.

Автор аналізує такі джерела банківського права як Конституція України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України (в межах, визначених законодавством); нормативно-правові акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Підкреслюється, що банківське законодавство характеризується системністю, яку поряд з іншими характеристиками йому придають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах.

Здійснюючи аналіз чинного законодавства, автор зауважує, що перед центральним банком країни завжди стоять завдання, які часто мають протилежний напрямок. З одного боку, центробанк повинен створити сприятливі умови для діяльності банківських установ на території країни з метою забезпечення стабільного функціонування кредитно-банківської системи. З іншого боку, його діяльність спрямована на підтримку стабільності національної валюти, що також досягається не завжди популярними для банків методами, оскільки центробанк може використовувати адміністративні заходи. Третім напрямом, що важливий для центробанку, є зацікавленість потенційних клієнтів у банківських послугах і залучення додаткового вільного капіталу для розвитку ринку позичкових капіталів.

Водночас автор констатує, що сучасний стан регулювання банківської справи в Україні, хоча і зазнав докорінних змін протягом 1999–2002 рр., проте не є досконалим і не відповідає в повній мірі стандартам регулювання банківської діяльності в Європейському співтоваристві, встановленим директивами Ради ЄС та рекомендаціями Базельського комітету з банківського нагляду.

Характеризуючи закони України "Про Національний банк України" та "Про банки і банківську діяльність" і відмічаючи ті позитивні зміни, що відбулися у правовому регулюванні банківської діяльності внаслідок їх прийняття, автор одночасно зупиняє увагу на питаннях, що потребують подальшого законодавчого врегулювання або конкретизації. Так, стоїть питання про необхідність чіткого визначення компетенції посадових осіб центрального банку, регламентування видів та міри відповідальності за порушення чинного законодавства.

Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще у 1993 році, не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. Певні нарікання викликає також й існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвиткові валютного ринку та росту валютних надходжень.

Враховуючи процес гармонізації вітчизняного законодавства до європейського, автор підтримує наявні пропозиції щодо необхідності якомога швидшого прийняття спеціального закону, який би врегульовував питання валютного регулювання та контролю, та закріпив нові підходи у створенні засад забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовування гнучких засобів регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів. При цьому доцільно використати позитивний досвід НБУ, який з 2003 р. почав поступово проводити політику валютної лібералізації.

Розділ другий „Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції” присвячений розгорнутому аналізу банківської системи країни в цілому та аналізу правового статусу її окремих елементів, їх взаємодії один з один та з системою в цілому.

У підрозділі 2.1. „Становлення банківської системи України у ХVІІІ–ХХ сторіччі” автор наголошує, що будь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання, як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об’єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації.

На підставі проведеного комплексного дослідження підстав та умов становлення, функціонування та розвитку банківської системи України протягом ХVІІІ–ХХ (у складі банківських систем імперій, до складу яких входили відповідні території країни), дисертант робить ряд висновків та узагальнень, що дозволяють розглядати шляхи реформування сучасної банківської системи країни без відриву від історичного досвіду.

У підрозділі 2.2. „Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки” наголошується на необхідності використання різноманітних способів та інструментів, що забезпечуватимуть функціонування окремих субсекторів фінансової системи (у тому числі банківського) задля здорової і стабільної економіки, оскільки в межах здійснюваної державної політики саме фінансовий сектор повинен стати потужним фінансовим посередником і каталізатором економічного зростання. А це, в свою чергу, включає його до складу чинників, що відповідають за забезпечення державного суверенітету та реалізацію національних стратегічних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Аналізуючи положення теорії банківської справи та норми чинного законодавства, дисертант зазначає, що банківська система країни бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи, зокрема шляхом: 1) розробки та забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями, у тому числі шляхом нормативно-правового закріплення; 2) забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання; 3) розробки та забезпечення способів управління ризиками, що супроводжують банківську діяльність; 4) створення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема, шляхом вдосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі; 5) забезпечення насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.

Банківські системи розвинених країн мають багато спільного, що обумовлено однотипністю існуючої в цих країнах ринкової економіки. Ринковий характер економіки визначає та обставина, що кредитно-банківська система діє через ринок капіталів. Держави здійснюють регулюючий вплив на цей ринок за допомогою певного набору інструментів грошово-кредитної політики, в тому числі шляхом проведення грошово-валютних інтервенцій та протекціоністських заходів.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвиненої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями (unit banking); 2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями (branch banking ); 3) банківські системи з багатьма банками, пов’язаними участями (chain banking). При цьому більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на сучасному етапі розвитку банківської системи вона об’єднує в собі риси перших двох напрямів з поступовою переорієнтацією на другий варіант.

Банківська система є складовою фінансової системи країни і підпадає під загальну дію економічних законів, що діють в громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов’язаною, має загальну мету та завдання. Автор наголошує на недоцільності визначення банківської системи виключно як сукупності кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів, у тому числі сукупність банківських установ, інфраструктуру, законодавство, банківський ринок тощо.

Для будь-яких кредитних (у тому числі і банківських) систем, як правило, характерна наявність універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних установ, одночасне існування та рентабельна діяльність великих і малих банків та інших кредитних установ, зокрема, позабанківських. При цьому кожна ланка банківської системи повинна мати високий рівень оперативної самостійності, не обмежуючись водночас певною територією. У той же час повинен дотримуватися принцип чіткого розмежування компетенції, визначення системи відповідальності для кожного з учасників ринку позичкових капіталів.

Розглядаються особливості функціонування та побудови взаємозв’язків в однорівневих та дворівневих банківських системах. Зазначається, що розподіл адміністративних функцій і операцій, пов’язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів – комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям „банк банків” та управлін­ню діяльністю банківських установ з метою регулювання та нагляду за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та наглядово-контрольні функції цент­рального банку, з одного боку, і функції комерційних банків – з ін­шого. В Україні, як і в більшості країн світу, банківська система є дворівневою.

В умовах ринкового господарства розвиток банківської справи характеризується такими важливими особливостями, як: 1) надвелика концентрація та централізація банківського капіталу;              2) виникнення і зростання банківських монополій; 3) зміцнення банківського кредиту, збільшення його строків; 4) вихід банків за рамки виключно кредитних операцій та зрощування банківського капіталу із промисловим. Для вітчизняної банківської системи, зокрема, притаманна висока концентрація банківського капіталу, оскільки більше половини капіталу зосереджено у 20 великих банках.

В дисертації розглядаються шляхи розвитку банківської справи, у тому числі шляхом пропозиції більш вигідних ставок, використання нестандартних маркетингових стратегій тощо, та питання нормативно-правового регулювання. Увага акцентується на наявній конкуренції у банківській справі, у тому числі з боку іноземних кредитно-фінансових структур, що не виключає в майбутньому процесу укрупнення банківських структур і перерозподілу ринку. Серед нових пріоритетів виділяються такі, як масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій.

Зазначається, що в країні спостерігається незадовільний стан з формуванням здорового конкурентного середовища у банківській справі в провінції, що супроводжується незначним попитом на банківські послуги з боку місцевих фізичних та юридичних осіб через загальні незадовільні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низький рівень пропозиції банківських послуг з боку місцевих банків. Однією з проблем є нераціональна територіальна структура банківської системи. Якщо у західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4 – 5 банків та їхніх відділень на 10 тис. чоловік (без урахування ощадних й небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить: 1 банк приблизно на 60 тис. чоловік (на прикладі Києву, який має відносно великий показник порівняно з іншими регіонами).

Аналізуються заходи, що здійснюються у межах державного регулювання, спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави. Підкреслено, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.

У підрозділі 2.3. „Роль банківського сектора в організації банківської діяльності. Правові аспекти взаємодії елементів банківської системи” автор наголошує, що розглядаючи банківську систему, слід пам’ятати про визначальну роль, яку відіграють банківські установи (в першу чергу, комерційні банки), в забезпеченні її функціонування та розвитку. Відзначається, що основними позитивними результатами функціонування банківського сектора України можна вважати: 1) розвиток форм власності в банківському секторі (працюють лише два державних банки, зареєстровано також кооперативний банк); 2) перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, що сприяло прозорості банківської системи і разом з цим підвищенню довіри іноземних інвесторів; 3) розвиток конкурентоспроможної і оснащеної платіжної системи; 4) участь у формуванні фондового ринку;              5) створення наявних умов для підвищення довіри населення до банківської системи, результатом чого є підвищення показників депозитних надходжень; 6) поступове позитивне вирішення питання докапіталізації банківських установ; 7) запровадження системи гарантування вкладів фізичних осіб тощо.

Одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу повинні пред’являтися дві вимоги: мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику. Законом України „Про банки і банківську діяльність” встановлений мінімальний розмір статутного капіталу, хоча центральний банк зараз стоїть на позиції його поступового збільшення. В дослідженні аналізується стратегія діяльності банківських установ; розглянуто суть банку як об’єкту самоуправління та суб’єкту саморегулювання.

Окремо досліджуються питання функціонування відокремлених підрозділів банків та особливості нормативно-правового регулювання. Зазначається, що однією з особливостей розвитку банківської системи України протягом 2003–2004 рр. стане вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом. Водночас автор досліджує проблему доцільності відкриття в Україні філій іноземних банків, та стану її нормативно-правового забезпечення.

Певна увага в дисертації приділяється аналізу правового статусу банківських об’єднань та можливості вирішення за рахунок таких утворень проблем докабіталізації банківської системи. Зазначається, що одними з суттєвих рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. Диверсифікація банків на противагу їхньому об’єднанню – закономірність розвитку здорової ринкової економіки. Розвиток банківської справи в зазначеному руслі дає змогу створювати конкурентоспроможну й адекватну завданням економічного прогресу банківську систему. Необхідними умовами й принципами функціонування банківських установ повинні стати дотримання законності, економічної доцільності, конфіденційності, професіоналізму, відповідальності.

Розділ третій „Роль та місце Національного банку в організації банківської системи України” присвячений аналізу правового статусу Національного банку України, визначенню принципів його діяльності, побудові системи органів центрального банку, визначенню правових засад проведення ним грошово-кредитної політики. У підрозділі 3.1. „Незалежність центрального банку держави як умова стабільності національної грошової одиниці” зазначається, що основними факторами, які повинні визначати місце центрального банку в економіці держави, повинні бути:                 а) система діючих законів; б) взаємозв’язок політики центрального банку з економічною програмою уряду; в) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою; д) ступінь розвитку кредитної системи країни, у взаємодії з якою центральний банк здійснює свій вплив на економіку. Це базові зовнішні фактори, що визначають діяльність центрального банку. Щодо внутрішніх факторів, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві центрального банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.

Аналізується подвійна правова природа центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого – займається господарською діяльністю. Досліджено ряд базових факторів, розроблених міжнародною банківською практикою, що становлять умови діяльності центрального банку, і до яких відносяться: система чинних законів, ступінь незалежності центрального банку від органів державної виконавчої При цьому незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядатися будь-якими іншими структурами влади чи управління.

Основна функція центрального банку держави – забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні така норма закріплена в ст. 99 Конституції України та у ст. 6 Закону України “Про Національний банк України”. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності. Це основоположне завдання центробанку є визначальним для розуміння його ролі у суспільстві та функціонуванні держави. Всі інші функції повинні виходити із основної мети діяльності центробанку, його повноваження повинні бути спрямовані саме на вирішення цих завдань.

Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини: 1) економічна політика країни і уряду в цілому, зокрема, участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду; 2) сфера безпосередньої діяльності банку – гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме у сфері безпосередньої діяльності НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону України “Про Національний банк України” будь-який орган державної влади не має права давати йому вказівки обов’язкового характеру інакше ніж в межах, встановлених даним Законом.

Виважену і обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. Це залежить і від політичних факторів, зокрема від характеру політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Політичний вплив на центральний банк тягне за собою і економічний. Тому в умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний ніж потім, коли буде побудована ринкова економіка, оскільки потім він буде мати більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками. В якості коментарю наводяться, зокрема, норми, що характеризують ступінь незалежності Європейського центрального банку (відповідно до ст. 108 Договору про Європейське співтовариство).

Автор аналізує критерії, на підставі яких можна говорити про ступінь незалежності центрального банку держави: статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, в тому числі спосіб призначення або усунення Правління та Голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду.

В ході роботи досліджуються основні функції Національного банку України. Автор зазначає, що аналіз науково-практичних джерел доводить, що усі функції національного банку можна об’єднати у дві групи: організаційні (організація й управління грошовим обігом) й захисту інтересів вкладників і кредиторів. У межах цих функцій НБУ і видає нормативно-правові акти.

Значну увагу приділено автономії центрального банку, яка означає наділення останнього свободою дій, а також заборону переглядати чи скасовувати рішення кері­вних органів центрального банку будь-якими органами законодавчої або виконавчої влади, за винятком оскарження таких актів в судовому порядку. Водночас автор наголошує, що автономія центрального банку ні в якому разі не означає відсутності співробітництва між центральним банком, уря­дом і парламентом, а також іншими державними органами. Для здійснення врівноваженої еконо­мічної політики ці інститути повинні погоджува­ти між собою свої дії. Мова йде і про економіч­ну політику, яку проводить уряд, і про прийняття та виконання бюджету, який розробляється уря­дом, а схвалюється парламентом. Сюди ж доцільно включати й основні засади грошово-кредитної політики, які розробляються Радою Національного банку і доводяться до відома Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Співробітництво є од­ним з головних факторів взаємодії цих інститутів для стабільного економічного розвитку держави.

Важливим для автономії є й інтерналізація керівних органів банку. Як доводить практика, дія­льності центральних банків, інтерналізація керівних органів банку, тобто неможливість сумі­щення посад, завжди є одним з основних чинни­ків, що впливає на незалежність центрального банку у сфері проведення грошово-кредитної політики. Якщо інтерналізація повна, члени керівних органів, тобто ради та правління банку, є постійними працівниками центрального банку, не можуть мати інших державних посад чи займатися підприємницькою діяльністю. Виняток, як правило, становить наукова та викладацька діяльність.

 Аналіз чинного законодавства України доводить, що принципу інтерналізації в повній мірі від­повідає організація Правління Національного банку і абсолютно не відповідає порядок форму­вання Ради НБУ. Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України забо­ронено бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за суміс­ництвом, крім викладацької діяльності. Службо­вцям Національного банку забороняється входи­ти до керівних органів та бути акціонерами ко­мерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком Національного банку. Такі обме­ження встановлені для запобігання тиску на ке­рівників і службовців Національного банку України з боку будь-яких органів держави або кредитно-фінансових установ. У той же час на службовців центробанку поширюється Закон України „Про державну службу”, а також нормативно-правові акти, що регулюють статус державного службовця.

В особливому положенні в порівнянні з працівниками Національного банку, членами його Правління знаходяться члени Ради НБУ. Останні здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку. Отже, можна зробити висновок, що члени Ради НБУ не можуть розглядатися як його службовці. Вони можуть займати інші державні посади, займатися іншими видами діяльності. За своїм персональним складом, представленим на сьогоднішній день, більшість членів Ради НБУ – народні депутати. України. Таким чином створюються реальні підстави для зовнішнього втручання активних політичних діячів в організацію та проведення монетарної політики центробанку.

У підрозділі 3.2. „Організаційно-правові й функціональні принципи діяльності НБУ” дисертант зазначає, що Національний банк організується та функціонує у відповідності з найбільш загальними правовими принципами, що характеризують діяльність державних органів. Принципи системи Національного банку визначаються як закріплені в законі, обов’язкові для виконання основоположні ідеї й положення, що найбільш повно і всебічно відображають особливості побудови НБУ та правовідносин, що виникають у зазначеній сфері.

В ході проведеного дослідження дисертант визначає й розкриває наступні принципи організації та діяльності НБУ: законність, нормотворчість, автономія, єдність системи центрального банку, принцип державної служби, дотримання банківської таємниці.

Окрему увагу приділено аналізу принципів організації діяльності філій центрального банку, які автор поділяє на загальні та спеціальні. До перших слід віднести загальні правові принципи, притаманні фінансовим органам держави: законності, єдності фінансової та грошової політики, фінансової дисципліни, домінанту державної власності в організації фінансової установи тощо. До других відносяться принципи єдності та централізації системи центрального банку; обмеженої самостійності в діяльності; відсутність підпорядкування територіальних управлінь НБУ органам державної влади регіонального рівня або органам місцевого самоврядування та ряд інших. В ході дослідження автор розкриває суть вищезазначених принципів.

У підрозділі 3.3. „Правові засади проведення грошово-кредитної політики НБУ” дисертант наголошує на тому, що надійна і послідовна економічна політика є одним із базових принципів ринкового господарства. Одним із найважливіших інструментів такої передбачуваної економічної політики є грошово-кредитна політика. Проведення адекватної грошово-кредитної політики сприяє забезпеченню стабільності фінансово-банківської системи країни та уникненню фінансових складнощів, різких змін в реальному виробничому секторі, створенні сприятливих умов для плавної адаптації цін в економіці.

Грошово-кредитна політика розглядається як сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Грошово-кредитна політика полягає у зміні грошової пропозиції з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Автор зауважує, що взаємозв’язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики дає підстав говорити про явний політичний вплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів монетарної політики. Хоча і досі не виявлено чіткої залежності між ступенем незалежності центробанку та рівнем інфляції в країнах, що стоять на шляху розвитку ринкової економіки.

Автор аналізує правові засади проведення Національним банком монетарної політики, у тому числі пов’язані з застосуванням основних засобів та методів, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через: 1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ; 2) процентну політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу. В дослідженні аналізуються конституційні повноваження Ради НБУ щодо розробки основних засад грошово-кредитної політики центрального банку та проведення контролю за їх впровадженням.

Із монетарною політикою тісно пов’язане виконання й інших основних функцій центрального банку, зокрема, функція „банку банків”. Крім того Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і по яких держава та державна влада, в принципі, не можуть бути дебіторами. В Україні згідно зі ст. 31 Закону України „Про Національний банк України” уряд зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів в НБУ на рахунках Державного казначейства України. Центральний банк бере також участь в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують і зобов’язання Міністерства фінансів.

Правові норми, закладені в чинному законодавстві, визначають компетенцію центробанку в організації монетарної політики і дозволяють йому в межах повноважень, в тому числі за рахунок власної нормотворчості, здійснювати регулювання грошово-кредитним ринком та забезпечувати стабільність гривні.

Розділ четвертий „Правові засади організації банківського нагляду в Україні” розкриває значення банківського нагляду для підтримання стабільності банківської системи. У підрозділі 4.1. „Поняття банківського нагляду. Його мета” зазначається, що банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу – банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.

Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв’язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природнім центром банківського нагляду.

Однак зосередження банківського нагляду та регулювання в руках центрального банку не розглядається як єдиний можливий варіант і часто викликає нарікання. З одного боку, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформація, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов’язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством.

Банківський нагляд (у широкому розумінні) є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров’я. Незважаючи на специфіку банківського нагляду в різних державах, його цілі і завдання, в основному, подібні.

Головними завданнями, що стоять перед будь-якою системою банківського нагляду, є:                       1) гарантія здоров’я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни; 2) захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках; 3) підвищення конкуренції в банківському секторі: тобто банківські закони й положення повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції; 4) підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система повинна відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг по прийнятій вартості.

Водночас до завдань банківського нагляду не повинно входити вирішення проблем, пов’язаних із значними змінами на макроекономічному рівні, в політичному житті тощо. Банківський нагляд може лише вирішувати важливі задачі в процесі системних перетворень. Органи банківського нагляду не повинні здійснювати постійну фінансову підтримку окремих комерційних банків, тому не слід поєднувати функції службової особи органу банківського нагляду та керівника комерційного банку. В свою чергу, центральний банк країни повинен сприяти тимчасовій підтримці ліквідності комерційного банку (кредитування в надзвичайних обставинах). Тобто, орган банківського нагляду повинен дотримуватися своїх традиційних наглядових функцій і надавати підтримки політиці уряду. Не слід також приписувати наглядовим органам поєднання функції нагляду з управлінням або володінням банками, як і не слід приписувати їм виступати в ролі власників або директорів (керуючих) банками і в той же час здійснювати нагляд за їх діяльністю. Закладена в такому разі противага інтересів буде призводити до серйозного підриву довіри до осіб, що займаються банківським наглядом.

В ході дослідження проводиться ґрунтовний науковий аналіз положень та поглядів на визначення поняття банківського нагляду й контролю, визначення місця банківського нагляду серед інших функцій центрального банку в країнах, де останні ними наділені. Автор наголошує на тому, що банківський нагляд являє собою одну із форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк (або інший орган, на який покладені дані функції) реалізує функцію державного управління банківським сектором. Прийнято розрізняти економічні, адміністративні та ідеологічні способи або методи управлінської діяльності, в рамках яких існує безліч приватних методів або прийомів.

В свою чергу, банківське регулювання як одна з форм державного управління, являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі. Слід розуміти, що терміни „банківське регулювання” і „банківський нагляд” не є тотожними, оскільки відносяться до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості, здійснюється цілісно і безперервно.

Визначається призначення принципів банківського нагляду, розроблених Базельським комітетом, та їх застосування у практиці вітчизняних банків. Увага також зосереджується на рекомендаціях FATF та Вольфсбергзьких міжнародних стандартах, розповсюджених у 2002 р.; на діяльності органів державної влади України й Національного банку в побудові системи боротьби з відмиванням (легалізацією) „брудних” грошей.

У підрозділі 4.2. „Система банківського нагляду України: етапи формування та перспективи розвитку” автор доходить висновку, що організація системи банківського нагляду залежить від рівня незалежності центрального банку, його власності та національних традицій, що склалися при формуванні банківської системи. Є декілька типів організації наглядової діяльності. По-перше, банківський нагляд може здійснюватися в рамках центрального банку (Італія, Великобританія, Греція, Іспанія, Україна, Казахстан). Змішана система банківського нагляду передбачає, що повноваження по здійсненню банківського нагляду розподіляються між центральним банком та компетентним державним органом (ФРН, США, Франція). Третій тип побудови системи банківського нагляду взагалі виключає участь центробанку в цьому процесі: органи банківського нагляду відокремлені від центрального банку (Швейцарія, Канада, Швеція, Данія, Австрія).

Автор зазначає, що Україна, організовуючи власну систему банківського нагляду, пішла традиційним шляхом, обмежуючи його проведення компетенцією центрального банку і не створюючи окремих спеціалізованих органів для здійснення банківського регулювання та нагляду. Аналізуються правові засади створення та реформування системи банківського нагляду в складі центрального банку починаючи з 1992 року.

В ході дослідження аналізуються повноваження органів банківського нагляду як у складі центрального апарату НБУ (в першу чергу, Генерального департаменту банківського нагляду), так і на рівні територіальних управлінь (відділи банківського нагляду). Розглядаються також повноваження Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків та її територіальних органів.

Автор доходить висновку, що в Україні запроваджена змішана форма банківського нагляду, яка передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та інспектування на місцях.

Водночас зауважується, що з метою підвищення ефективності банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів розроблено нормативно-правову базу, яка створює підстави для реформування банківського нагляду та виведення його протягом перехідного періоду 2001 – 2005 рр. з-під егіди НБУ.

У підрозділі 4.3. „Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ. Правові засади застосування санкцій за порушення банківського законодавства” дисертант зосереджує увагу на визначенні науково обґрунтованих принципів проведення центробанком контрольно-наглядових заходів, здійсненні аналізу методів, що він застосовує, та визначенні правових засад застосування санкцій до банківських установ за порушення банківського законодавства. Аналізуючи норми чинного законодавства та вимоги по організації системи банківського нагляду, дисертант визначає основні принципи банківського нагляду та розкриває їх зміст.

Акцентовано увагу також на тому, що банківський нагляд в широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що називається дистанційним або документарним, та інспектування (інспекційні перевірки на місцях). Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності, яку надають банки. Він дозволяє передбачати проблеми, які можуть впливати на платоспроможність і ліквідність банків і призвести до їх банкрутства. Інспекційні перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності інформації, яку передають банки наглядовим органам та сформувати максимально точну уяву про фінансовий стан банку, якість його менеджменту.

До системи наглядово-контрольної діяльності входить декілька основних напрямків, зокрема: державний нагляд, що здійснюється НБУ; внутрішній банківській контроль (внутрішній аудит), що проводиться відповідною службою банківської установи; зовнішній аудит – проводиться незалежними недержавними аудиторськими компаніями. Фактично при такому підході втілюються основні чотири підходи до проведення банківського нагляду: 1) надання інформації; 2) саморегулювання шляхом внутрішнього аудиту та контролю, зовнішніх аудиторів; 3) перевірка центральним банком; 4) схема гарантування депозитів (визначає гарантування депозитів).

Фінансовий, у тому числі і банківський контроль, проводиться із застосуванням різноманітних методів, під якими розуміють прийоми або способи, засоби його здійснення. Застосування конкретного методу залежить від ряду факторів: від правового положення та особливостей форм діяльності органів, що здійснюють контроль; від об’єкта та мети контролю; підстав виникнення контрольних правовідносин тощо. Стратегічну політику служби банківського нагляду визначають її контрольно-наглядові функції, які концентруються за такими формами як вступний, попередній, поточний контроль. В свою чергу, за напрямками здійснення диференціація банківського нагляду передбачає загальний, інтенсивний нагляд та нагляд високої міри.

В Україні використовується комбінована модель організації банківського регулювання і нагляду, яка передбачає використання як документарного (легалістичного) підходу, побудованого на аналізі звітності комерційних банків, так й інспектування банківських установ на місцях шляхом проведення перевірок органами банківського нагляду. Цей метод відомий також як формалізований підхід до організації банківського регулювання і нагляду. Поряд з ними широко практикується неформальний підхід до здійснення банківського регулювання і нагляду, який базується на проведенні консультацій, переговорів, здійсненні попереджень.

По ходу дослідження автор розглядає правові засади формування банківської звітності та дає її визначення. Банківська звітність визначається як сукупність дій банківської установи по складанню, веденню та здачі документів встановленої форми, які містять відомості про результати діяльності банківської установи, в тому числі результати за активними та пасивними операціями, її майновий стан, ліквідність, платоспроможність, прибутковість тощо. Банківська звітність здійснюється банком самостійно та подається в органи Національного банку України за підсумками звітного періоду у встановлені законодавством строки. Вона надає можливість як власникам банку, так і його кредиторам, клієнтам та безпосередньо центробанку отримати інформацію про поточний фінансовий стан банку та визначити ефективність його діяльності за звітний період.

Розглядаючи організацію банківського нагляду, можна стверджувати, що завершальним етапом нагляду за банками є контроль за дотриманням ними у визначені строки вказівок органів нагляду щодо усунення виявлених недоліків. Для цього наглядові органи використовують неофіційні й офіційні заходи впливу на банки. Основними офіційними заходами є попередження, директиви з усунення недоліків, штрафні санкції, накази про усунення з посади керівників банку, передача банку під контроль наглядового органу, організація злиття або поглинання, позбавлення ліцензії на проведення банківських операцій, і як максимально негативний захід – ліквідація кредитної установи. Дисертант аналізує наукові погляди щодо визначення поняття юридичної відповідальності та розкриває зміст санкцій, що можуть застосовуватися центральним банком до кредитно-фінансових установ за наявності юридичних та фактичних обставин. Визначено правові підстави та порядок застосування уповноваженими службами НБУ санкцій за порушення банківського законодавства.

В ході дослідження визначаються й аналізуються проблеми, що супроводжують застосування центральним банком наглядових процедур. Водночас в роботі аналізуються і позитивні результати реформування банківського законодавства у сфері організації та проведення банківського нагляду.