ОСОБЕННОСТИ СОЦИАЛЬНОЙ СРЕДЫ, ФОРМИРУЮЩЕЙ УСТАНОВКИ НА ПОЛИТИЧЕСКИЙ ЭКСТРЕМИЗМ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано рівень наукової розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертаційного дослідження, сформульовано наукову новизну, визначено теоретичну і практичну значущість отриманих результатів, наведено відомості про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи вивчення політичного екстремізму” дана характеристика сучасного стану наукової проблеми, представлені сучасні концептуальні підходи до вивчення явища політичного екстремізму, дано визначення поняття політичного екстремізму і обгрунтовано застосування конструктивістського підходу при дослідженні формування екстремістських установок у специфічних соціальних середовищах.

У підрозділі 1.1 “Поняття політичного екстремізму в соціальній науці” здійснюється аналіз існуючих дефініцій політичного екстремізму у вітчизняній і зарубіжній літературі. Зазначається, що у більшості дефініцій екстремізм розглядається виключно як політичний феномен і не передбачається можливість існування його в аполітичній або нейтральній до політичного формі. Також спостерігається синкретичне використання елементів понять більшої міри загальності (“радикалізм”) і частково споріднених феноменів (“фанатизм” або, коректніше, характеристики авторитарної особистості в класичному розумінні Е. Фромма і Т. Адорно).

За результатами аналізу існуючих дефініцій пропонується авторське визначення політичного екстремізму, що пов’язує його з різноманітними нелегальними політично мотивованими насильницькими практиками.

При характеристиці теоретико-методологічної розробленості даної проблеми звертається увага на прийняту в західній соціології логіку дослідження екстремізму у форматі міждисциплінарного кейс-стаді, в якому важко виокремити суто соціологічні підходи. Тут виділяються чотири основні дослідницькі напрями:

- дослідження динаміки організаційної структури екстремістських груп (С. Джонс, Р. Майнц, Д. Ронфельд, М. Сейджмен та ін.), у рамках якої розглядається трансформація ієрархічних організаційних структур у мережеві структури, аналізуються типи зв'язків і принципи комунікації, пояснюються новітні тенденції автономізації (“homegrown”) і самоінспірування (“self-recruitment”) мережевих вузлів і осередків екстремістських організацій;

- апеляція до теорії соціальних рухів для пояснення новітніх тенденцій розширення соціальної бази екстремістських організацій і поширення радикальної ідеології (Д. Гентрі, П. Жуссе, Л. де ла Корте, Ф. Маннас, М. Торрес, Х. Гордан, Н. Горсбург);

- дослідження соціальних середовищ, що підтримують екстремістські організації, переважно діаспор (Ч. Бенард, С. Брук, П. Вальдман, Т. Карасік, Р. Ляйкен, П. Масцині, М. Сирселауді, Б. Хофман). В основному це теоретичні роздуми з недостатнім емпіричним обгрунтуванням, за винятком робіт німецького соціолога П. Вальдмана, який розробляє поняття радикального середовища, спираючись на дослідження безпосередньо мусульманських діаспор у країнах Західної Європи;

- дослідження процесів радикалізації (А. Бат, К. Макалей, С. Москаленко, П. Нейман, М. Сильбер). Це теоретично найякісніше опрацьований напрям, оскільки він зберігає чітку спадкоємність з досягненнями в галузі соціальної психології, пов'язаними з феноменом авторитарної особистості, груповою агресивністю, впливом авторитету і соціальної ролі, груповою залежністю в деструктивних культах. У той же час концепція радикалізації введена у науковий обіг зовсім недавно - лише у 2007 р. було сформульовано визначення і дана детальна характеристика.

При виділенні окремих соціологічних теорій або їх фрагментів, пов'язаних з сучасними уявленнями про політичний екстремізм, констатується недостатня концептуалізація останнього як цілісного феномену:

–      окремі його прояви мають тривалу історію вивчення - це спеціалізовані соціологічні теорії масового політичного насильства (Т. Гарр, Дж. Девіс, П. Сорокін, Ч. Тіллі, С. Гантінгтон, Ш. Айзенштадт);

–          окремі його елементи висвітлюються неспеціалізованими теоретичними напрямами – теоріями колективної поведінки, соціальних рухів і організаційного устрою (Г. Блумер, М. Кастельс, Н. Луман, Н. Смелзер, П. Штомпка);

–      специфічні прояви екстремізму на етнічному ґрунті досліджуються у рамках етносоціології (Б. Андерсон, В. Тишков);

–      окремі процеси розглядаються на межі соціології і соціальної психології - динаміка референтних об'єктів і соціальної ідентифікації, вплив соціального оточення (Б. Андерсон, Дж. Беррі, І. Гоффман, Р. Мертон, А. Шюц), групова залежність і формування авторитарної особистості (Т. Адорно, Ф. Зімбардо, К. Левін, С. Мілгрем, Л. Фестінгер, Е. Фромм, М. Шериф та ін.).

У підрозділі 1.2 “Соціологічна концептуалізація політичного екстремізму у рамках конструктивістського підходу” обґрунтовано доцільність та особливості застосування конструктивістського підходу до інтерпретації політичного екстремізму, здійснена концептуалізація відповідного явища.

Виокремлено основні характеристики найбільш розповсюджених у сучасному світі проявів політичного екстремізму, пов’язаних з участю мусульман-мігрантів, до яких віднесено:

·       наявність у соціальних середовищах мігрантів монокультурних анклавів, орієнтованих на ізоляціонізм, та їх участь в екстремістських діях або їх підтримці (Л. Відіно, В. Розенау, М. Сирселауді, Б. Гоффман);

·       прояви в середовищах-носіях екстремістських практик феномену “саморекрутування” або “само інспірування” (залучення до екстремістської діяльності без прямого зовнішнього впливу), наявність автономних локальних мереж екстремістів (Дж. Джордан, П. Нойман, Б. Роджерс, Т. Стівенс);

·       прояви процесу зміни соціальних установок, який призводить до схвалення і, зрештою, до застосування насильства в політичних цілях. Даний процес позначається поняттям радикалізації. Його головною особливістю є те, що зміна установок в бік їх екстремізації відбувається вже після того, як індивід виявляється залученим до групи з тісними особистими зв'язками, в якій здійснюється ресоціалізація індивіда.

Запропонована М. Сільбером і А. Батом у 2006 році концепція чотирьох етапів радикалізації (перед-радикализація, самоідентифікація, індоктринація, джихадизація) підкреслює значення механізмів ресоціалізації особи і здатна пояснювати соціальну природу радикалізації. Застосування цієї концепції також зорієнтовано на  конструктивістську логіку.

У процесі вибору концептуальних засад дослідження в межах конструктивістського підходу піддається критиці концепція структуралістського конструктивізму П. Бурдьє, яка не дає пояснення ситуаціям з проблематичними проявами соціальних структур і, відповідно, габітусів - ситуаціям різкої зміни соціокультурних та/або політико-економічних умов. Феноменологічний конструктивізм П. Бергера і Т. Лукмана, навпаки, підкреслює велику гнучкість зв'язку між суб'єктивними когнітивними структурами і об'єктивною реальністю, їх неабсолютну детермінацію і значну автономність сфери конструювання суб'єктивної реальності, що обумовлює можливість тотальної трансформації реальності - альтернації.

Проведено розмежування понять “ресоціалізація”, “альтернація” та “радикалізація”, де специфіка останнього поняття полягає у визначенні поведінкового насильницького вектора, тоді як ресоціалізація і альтернація в цьому відношенні нейтральні. Надана конструктивістська інтерпретація політичного екстремізму як похідного від процесів радикалізації соціальних установок, і який проходить в специфічних радикалізованих соціальних середовищах. Соціальні установки запропоновано розглядати як об'єкт радикалізації, а агентами цього процесу є система “інших” різного рівня абстрактності (“конкретні значущі інші”, “узагальнені значущі інші”, “уявні значущі інші”) і різної спрямованості:

- “агенти контр-визначення реальності”, що покликані формувати і підтримувати контр-визначення реальності, а також знижувати значущість або заперечувати інші образи соціальної реальності; надають зразки схвалюваної поведінки, у тому числі, збройної боротьби;

- “агенти конфронтації між реальностями” покликані посилювати конфронтацію між конкуруючими образами соціальної реальності; визначають “супротивника” і легітимують застосування до нього насильства.

У підрозділі 1.3 “Структурні характеристики соціальних середовищ, що формують установки на політичний екстремізм” на підставі аналізу даних спеціальних досліджень виділені демографічні, організаційні та комунікативні властивості радикалізованих сегментів мусульманських громад у Західній Європі і США, які сформувалися за останні десять років.

Спираючись на дані спеціалізованих досліджень М. Сейджмена (2004, 2008), Е. Беккера (2006), Т. Пречта (2007), Д. Гартенштейн-Росса (2009), П. Вальдмана (2009), а також соціологічних опитувань ESS (2008-2009) і PRC (2006, 2007), виокремлено типові соціальні характеристики груп, схильних до радикалізації, і масштаби поширення радикальних установок у країнах Євросоюзу та США, що дало підстави для конкретизації нашого дослідження на емпіричному матеріалі українського суспільства. Обґрунтовується зосередження зусиль на більш глибоке емпіричне вивчення окремого прикладу типового соціального середовища, яке утворюється групою мусульман-мігрантів, є уразливим до впливу агентів ресоціалізації, є схильним до підтримки політичного екстремізму і здійснення впливу на соціальні установки індивідів у напряму їх радикалізації.

У другому розділі “Теоретична інтерпретація соціального середовища, яке формує установки на політичний екстремізм” у межах конструктивістського підходу пропонується теоретична інтерпретація та визначення поняття “радикальне середовище”, уточнюється поняття “соціальна установка”, обґрунтовується теоретична модель зміни соціальної установки в процесі радикалізації. Запропонована система емпіричних індикаторів радикальних середовищ і установок на політичний екстремізм.

У підрозділі 2.1 “Соціальне середовище, що формує установки на політичний екстремізм” здійснюється аналіз підходів та формулюється визначення поняття радикального середовища як рухливої сукупності індивідів, пов'язаних між собою спільністю цілей, сенсів і цінностей, мережею обміну інформацією і ресурсами, і поширенням установок на підтримку і виправдання нелегальних політично мотивованих насильницьких дій.

Організаційно-комунікативні характеристики радикального середовища виокремлюються на підставі вивчення новітніх тенденцій в дослідженнях  екстремістських організацій з позиції синтезу мережевої і трайбалістської організаційних структур і нових соціальних рухів М. Кастельса, Д. Пауела, Д. Ронфельдта, Н. Смелзера. У зв'язку з цим також розглянута концепція “опору без лідерів” (leaderless resistance) П. Жуссе і М. Сейджмена, а також підвищення ролі так званих псевдоспоріднених зв'язків у процесі формування і функціонування екстремістських осередків, що досліджено У. Макалістером і М. Левітом.

У підрозділі 2.2 “Соціальні установки на політичний екстремізм” проаналізовані теоретичні підходи до визначення поняття соціальної установки в соціальній психології та соціології (Ф. Зімбардо, Ф. Знанецький, К. Левін, У. Томас, В. Ядов), на підставі чого уточнено ключове поняття соціальної установки та способи її емпіричної ідентифікації.

Отримало подальше обґрунтування поняття радикалізації в контексті феноменологічного конструктивізму, яке описує зміну соціальних установок у напрямі підтримки політичного насильства. Виділено установку на екстремістські дії, яка визначена як готовність діяти насильницькими методами відносно того або іншого об'єкта. Відзначена особлива роль групи, значення міри її ізольованості, впливу “групового рішення” на зміну соціальних установок, формування і інтеріоризації установки екстремістського характеру. Обгрунтовано теоретичну модель формування установок на політичний екстремізм, у якій необхідними умовами-чинниками виступають такі:

1.    порушення критичного мислення в результаті гострого емоційного переживання ефектів культурного шоку або незадовільних результатів соціального порівняння (відносної депривації);

2.    ірраціональна основа ідентичності, пов’язана з гострою потребою в приналежності, здатній призвести до групової залежності;

3.    залучення до групи, що збільшує вразливість перед зміною соціальних установок і образу соціальної реальності в цілому.

Формування ж самих екстремістських установок відбувається під впливом процесів радикалізації вже у рамках відповідного радикального середовища.

Розглянуті функції агентів радикалізації, що мають монополію на надання значущої інформації, її оцінки, інтерпретацій, емоційних реакцій при зміні установок.

У підрозділі 2.3 “Обгрунтування емпіричних індикаторів соціального середовища, що формує установки на політичний екстремізм” здійснюється теоретична інтерпретація та операціоналізація відповідних індикаторів соціального середовища та умов-чинників його радикалізації.

Виокремлюються прямі індикатори соціальних установок на політичний екстремізм на емоційному, когнітивному та практичному рівнях їх прояву. Серед них - вербальна тематизація екстремізму, практичні дії екстремістського характеру і легітимація екстремістських дій. Визначаються непрямі індикатори особистого ставлення респондента до знакових політичних подій, пов'язаних з екстремізмом. Також виділяються емпіричні індикатори прояву агентів радикалізації та таких умов формування радикальних середовищ, як фрустрація, культурний шок, відносна депривація.

У третьому розділі “Емпіричні характеристики соціальних середовищ, що формують установки на політичний екстремізм (на прикладі групи мусульман-мігрантів м. Харкова)” на основі розробленої концепції радикалізації та аналізу емпіричних даних, отриманих автором в ході проведеного спеціального емпіричного дослідження, вивчаються характеристики конкретного соціального середовища, схильного до радикалізації. Також узагальнюються результати емпіричної апробації концепції радикалізації соціального середовища. У результаті отримана детальна емпірична характеристика типового прикладу соціального середовища, схильного до політичної радикалізації, а саме, групи релігійно активних мусульман-мігрантів з далекого зарубіжжя, які тимчасово проживають у місті Харкові і схильні до радикалізації.

У підрозділі 3.1 “Загальна характеристика групи релігійно активних мусульман-мігрантів з далекого зарубіжжя” на підставі аналізу емпіричних даних виокремлені структурно-функціональні характеристики названої соціальної групи, які співвіднесені з характеристиками радикалізованих соціальних середовищ, отриманими за результатами відповідних досліджень у Західній Європі та США.

За результатами аналізу емпіричних даних виділені як найбільш значущі такі змінні індикаторів прояву необхідних умовами формування радикального соціального середовища: переживання різних форм відносної депривації (є значущим для 40% респондентів); прояви фрустрації (характерні майже для 45% респондентів), погіршення умов життя за останні п'ять років (31%); помітне зниження матеріального добробуту порівняно з життям до міграції (30%);  відчуття загрози міжнаціональних конфліктів (55%); переживання різних форм дискримінації (38%). Менше третини респондентів довіряють місцевим жителям і ЗМІ, близько чверті - місцевій владі.

Дані опитування свідчать про наявність серед мусульман-мігрантів гострої потреби в груповій ідентифікації, створенні компенсаторної “ми”-ідентичності і вибудовуванні замкнутих внутрішньогрупових стосунків з підкресленою байдужістю до “приймаючого” суспільства. На цьому фоні відвідування Ісламського культурного центру дає більшості респондентів (50-65%) “позбавлення від сумнівів”, “почуття захищеності і стабільності”, “подолання самотності”, “чіткі і ясні правила поведінки”.

Помітними виявились прояви легітимації насильства: 38% респондентів допускають або не виключають можливості застосування насильства для покращення ситуації; 30% вважають, що насильство може бути виправданим. Ці показники не суперечать проявам радикалізації мусульманських громад у західних суспільствах. Так, за даними Pew Global Attitudes Project (PRC), у 2008 році суїцидальні теракти виправдовували 26% молодих мусульман в США, 35% - у Великобританії, 42% - у Франції, 22% - в Німеччині, 29% - в Іспанії.

У підрозділі 3.2 “Сегментованість соціального середовища за проявами екстремістських установок” здійснено емпіричну перевірку теоретичної моделі          умов радикалізації соціального середовища у напрямі можливої підтримки політичного екстремізму та визначені емпіричні характеристики радикалізованого соціального середовища.

Для здійснення аналізу вибіркова сукупність була розділена на групи залежно від міри актуалізації екстремістських установок в їх емоційних, когнітивних і практичних проявах. Це дозволило виділити радикалізований сегмент, який становить 36% вибірки. У результаті порівняльного аналізу радикалізованого і нерадикалізованого сегментів соціального середовища виявлені помітні структурно-функціональні відмінності між ними. Зокрема, для радикалізованого середовища більш притаманними є такі характеристики:

- узагальнені “значущі інші” - ізоляціонізм (50% проти 17%  поширеності в нерадикалізованому сегменті);

-  псевдоспоріднений зв'язок,  значущість групи (різниця 19%);

- культурний шок, сприйняття місцевого населення і комунікативні проблеми (33% проти 18%);

- уявні “значущі інші” - уявлення про почуття мешканців Заходу з приводу терактів та військових операцій  (25% проти 17%);

-  конкретні “значущі інші” - значущість лідерів і авторитетів (26% проти 21%);

-  фрустрація, напружена тривожність (21% проти 14%);

- індикатори агентів контрвизначення реальності, які в нерадикалізованому середовищі взагалі не представлені, тоді як в радикалізованому сегменті відповідні показники дорівнюють 10-11%.

Майже відсутньою виявилась різниця в поширенні відносної громадсько-політичної депривації та відносної депривації у сприйнятті безпеки (17% проти 16% відповідно).

Результати проведеного аналізу верифікують запропоновану теоретичну модель та дають підстави стверджувати, що комплекс виявлених значущих відмінностей у характеристиках двох сегментів соціального середовища утворює специфічні умови зміни соціальних установок представників середовища і сприяє її радикалізації.