Особливості розвитку «образу-Я» у дітей з патологією опорно-рухового апарату в залежності від умов соціально-психологічної реабілітації

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу й завдання дослідження, викладено теоретико-методологічні положення, розкрито наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність роботи, наведено дані про апробацію результатів.

У першому розділі – «Стан дослідження проблеми формування «образу-Я» у дітей та підлітків із вадами психофізичного розвитку та інвалідизуючими захворюваннями» – висвітлюються основні підходи до вивчення проблеми у зарубіжній і вітчизняній психології. Розкривається психологічний зміст понять «образу-Я», «Я-концепція» та визначається роль позитивного «образу-Я» в забезпеченні оптимального функціонування людини. Характеризуються механізми формування «образу-Я» та його залежність від впливу психофізичних вад. Обґрунтовується роль «образу-Я» в реабілітації дітей і підлітків із природженими й набутими фізичними вадами.

Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних учених (І.С. Кон, В.М. Синьов, В.В. Столін, І.В. Дубровіна, Г.М. Прихожан, С.Д. Максименко, В.О. Моляко, Р. Бернс, О.С. Кочарян, М.Л. Смульсон, М.Й. Боришевський, О.М. Гуменюк та ін.) свідчить про те, що «образ-Я» є інтегральним продуктом самосвідомості людини. Вивчаючи себе та шукаючи гармонію між ставленням до себе і до соціуму, особистість використовує, окрім захисних механізмів, певну систему когнітивних, емоційних та поведінкових актів. У більшості розроблених моделей Я-концепції «образ-Я» виокремлюється як когнітивна підструктура та емоційно-ціннісне ставлення особистості до самої себе. Це дозволило диференціювати поняття «Я-концепція» та «образ-Я». Я-концепція включає в себе як образ реального «Я», так і Я-ідеальне, Я-дзеркальне, а також модальності: моральну, інтелектуальну, фізичну та емоційну. Дослідники звертаються до аналізу цього конструкта у зв’язку з вивченням комплексу емоційних переживань, які відчувають суб’єкти з фізичними вадами, що впливають на їх зовнішній вигляд (останній дуже важливий для підлітків). Крім незручності у виконанні життєвих функцій, пов’язаних з інвалідизуючими порушеннями, що виникають унаслідок уражень рухової системи, підлітки гостро переживають те, яке враження їх зовнішній вигляд справляє на здорових оточуючих. Про це свідчать розходження в ознаках Я-реального та Я-дзеркального. Проте саме цей аспект проблеми вивчений недостатньо, хоча він, на наш погляд, має велике значення для розробки реабілітаційних заходів для даної категорії хворих.

Аналіз літератури з проблеми дає можливість зробити висновок, що самосвідомість, у якій віддзеркалюється функціонування трьох складових частин (когнітивної, емоційної та регулятивної), безпосередньо впливає на формування «образу-Я» дитини, який становить ядро особистості й відіграє важливу роль у її соціальному функціонуванні (В.М. М’ясищев, Б.Г. Ананьєв, І.С. Кон, В.В. Столін, С.Р. Пантелеєв, Р. Бернс, К. Роджерс та ін.). Так, у дослідженні Є.Т. Соколової (1989) був виявлений зв’язок між емоційно-ціннісним ставленням суб’єкта до своєї зовнішності, його віддзеркаленням в «образі-Я» і самоставленням. Автор відзначає, що у підлітків з помітними відхиленнями у фізичному розвитку спостерігається формування негативного «образу-Я».

Для вирішення проблеми підвищення адаптаційних можливостей дітей з фізичними вадами розроблено декілька підходів до їх реабілітації вітчизняними та зарубіжними науковцями. Проте вони мають особливості, які не сприяють створенню цілісної модифікації «образу-Я» хворої дитини як підґрунтя для підвищення її самооцінки, що не дозволяє впровадити їх у практику соціально-психологічної реабілітації хворих із патологією руху. Доведено, що пошук шляхів модифікації «образу-Я» у дітей з патологією опорно-рухового апарату під впливом заходів соціально-психологічної реабілітації залишається актуальною проблемою, яка потребує комплексного вивчення.

Другий розділ – «Теоретичне обґрунтування вибору методології та методів емпіричного дослідження». Спираючись на твердження науковців про те, що «образ-Я» є складним утворенням, специфіка якого визначається не тільки його параметрами, але й характером їх взаємозв’язку, методична стратегія дослідження ролі Я-концепції цього контингенту хворих повинна включати не тільки вивчення формування окремих параметрів «образу-Я» залежно від умов виховання та соціально-психологічної реабілітації, але й загальну характеристику «образу-Я» на основі комплексного підбору психодіагностичних методик. У світлі завдань даного дослідження було вибрано наступні складові «образу-Я» дитини з порушенням рухової активності: афективне ставлення до себе, самооцінку та самоставлення, потенційні поведінкові реакції, зміст «образу-Я» дитини, що визначається у кількісних та у якісних показниках. Згідно з гіпотезою дослідження ми забезпечили можливість порівняння особливостей «образу-Я» залежно від умов проведення соціально-психологічної реабілітації хворих. З огляду на те, що етіопатогенез відхилень у формуванні особистості дітей із руховими порушеннями є багатофакторним, а центральну роль у їх особистісному розвитку відіграють переживання фізичної неповноцінності, наявність у деяких із них резидуально-органічної недостатності, соматогеній, сенсорної, соціальної та інших видів депривації, а також з урахуванням особливостей виховання (в інтернатних закладах або в родині), під час формування експериментальних груп було враховано такі особливості: наявність у дитини ознак ураження ЦНС (медичний анамнез, дослідження психоневролога); соціологічні характеристики родин; клінічні та психолого-педагогічні характеристики досліджуваних.

Діагностичне обстеження хворих проводилося з метою здійснення «вхідної» психодіагностики для визначення їх актуального психічного стану. Заключна діагностика – для оцінки ефективності та підтвердження необхідності проведення заходів соціально-психологічної реабілітації. Експеримент передбачав реалізацію наступних етапів дослідження: констатація, формування й контроль. Метою констатованого дослідження було виявлення загального рівня психологічного розвитку дітей і особливостей їх картини світу, оцінки субклінічних донозологічних феноменів, внутрішньої картини хвороби, а також рівня соціально-психологічної дезадаптації.

Одержані результати свідчать про те, що хворих дітей від здорових відрізняють більша стриманість у прояві емоцій, труднощі в спілкуванні з іншими людьми, які проявляються в надмірній формалізації контактів, відгородженості від світу, відлюдності. Особистісні риси хворих дітей, ґенез захворювання та умови виховання впливають на формування самоставлення за типом суб’єкт-об’єктних відносин. Під час дослідження встановлено, що у групі здорових дітей загальний рівень тривожності є нижчим за середній. Високі показники виявлені тільки у 2% обстежених. Показники самооцінки у здорових дітей розподіляються таким чином: 4% – висока, 67% – адекватна, 29% – занижена. У групі хворих дітей з природженою патологією (артрогрипозом) 36% – мають високу самооцінку; 26% – адекватну; 38% – низьку. У дітей, хворих на ДЦП, 34% мають високу самооцінку, 43% – адекватну і 23% – низьку.У групі хворих з набутою патологією (міопатією) 61% мають високу самооцінку, 11% – адекватну і 28% – низьку.

Аналізуючи малюнки вихованців інтернату, ми з’ясували, що вони віддзеркалюють не тільки негативний образ світу дитини, але й свідчать про вплив деприваційних факторів, зумовлених не стільки некомфортними умовами життя, скільки порушенням глибинних зв’язків між світом дитини та соціальним середовищем. Виявленні тенденції до невизначеності свого місця та ролі в соціумі, стирання особистісної неповторності та схильність до прикрашання власного «образу-Я» призводять до феномену «звідлюдності» даної категорії дітей. У дітей із набутою патологією, які навчаються переважно за індивідуальними програмами, виявлено невпевненість у тому, що вони одужають, і, водночас, високі показники самооцінки, які можна пояснити дією захисних компенсаторних механізмів.

Як нам вдалося виявити, центральне місце в структурі особистості хворих дітей, переважно підліткового віку, займають негативні емоційні переживання, що відбивають ставлення хворої дитини до себе і свого захворювання. Зокрема, у них було виявлено такі типи особистісного реагування на хворобу: вихованці інтернатного закладу, хворі на ДЦП – діти молодшого шкільного віку – переважно дифузний та лабільний типи (48%); підлітки – дифузний та гіпопатичний (52%); діти молодшого шкільного віку, які хворіють на артрогрипоз, – переважно гіпопатичний та дифузний (45%); підлітки – переважно гіпопатичний (55%); діти молодшого шкільного віку, хворі на міопатію, – переважно гіперпатичний та лабільний (46%); підлітки – переважно гіперпатичний (54%). Результати діагностичного етапу обстеження хворих дозволили виявити обмеженість інтересів, бідність вражень у побутовій та соціальній ситуаціях, залежність самооцінки від переживань негативної оцінки, яку вони отримують від вихователів та вчителів; залежність гостро негативного сприйняття зовнішності від самоставлення до свого «Я». В ході дослідження виявлено специфічні особливості особистості дітей із руховими порушеннями в різних нозологічних групах, які дозволяють розглядати вивчення розвитку їх «образу-Я» в межах дефіцитарного психічного дизонтогенезу.

До загальних рис, властивих дітям із руховими порушеннями різних нозологічних груп, можна віднести: неадекватність показників загальної та індивідуальної самооцінки й емоційно значущих якостей, що свідчить про глобальну незадоволеність хворої дитини собою; формування негативного самоставлення (особливий вплив на ставлення до себе в цілому справляє самооцінка здоров’я). Низький рівень розвитку когнітивного компоненту Я-концепції у дітей із руховою патологією виявляється в значних розбіжностях між реальним та ідеальним «Я». Це свідчить про конфліктний характер самооцінного компонента особистості, дію захисних механізмів. Тому завданням корекційної роботи ми вважали надання дитині з руховою патологією можливості зберегти позитивне ставлення до себе, яке залежить від взаємопорівняння форми існуючого дефекту та компенсаторних механізмів.

Отже, діагностичний етап дослідження дозволив виявити багатофакторність етіопатогенезу відхилень в особистісному розвитку, що містить як певні біологічні передумови, так і соціально-психологічні особливості життєвих обставин, визначені наявністю тяжкого захворювання, фізичної вади, які створюють об’єктивну соціальну ситуацію порушеного розвитку психіки дитини і впливають на формування її особистості.

У третьому розділі – «Емпіричне дослідження впливу засобів соціально-психологічної реабілітації дітей та підлітків із патологією опорно-рухового апарату на гармонізацію їх «образу-Я» – обґрунтовано підхід до створення диференційованої системи психокорекційних заходів та здійснено аналіз їх ефективності у формуванні позитивного «образу-Я» хворих із порушенням руху.

Метою емпіричного дослідження є порівняння динамічних складових «образу-Я» хворих на артрогрипоз, ДЦП та міопатію залежно від умов їх соціально-психологічної реадаптації і розробка на цій основі ефективних заходів щодо реабілітації визначеної категорії хворих дітей. Для реалізації цієї мети ми використали психодіагностичний методичний комплекс дослідження особливостей складових «образу-Я». Він складався із методик самоставлення В.В. Століна, шкали Я-концепції для дітей Е. Пірса, Д. Харріса, «Шкали реактивної та особистісної тривожності» Ч-Д. Спілбергера, Ю.Л. Ханіна та вивчення загальної самооцінки за Г.М. Казанцевою. Це дозволило охарактеризувати рівень самооцінки, визначити наближення показників Я-реального до Я-ідеального залежно від умов соціально-психологічної реабілітації; показати, що ставлення до себе (самооцінний компонент особистості) дітей з різними руховими порушеннями має загальні риси, найбільш важливими з них є недиференційованість самооцінок за окремими якостями та низькі самооцінки за емоційно значущими якостями, що призводить до формування негативного самоставлення у даної категорії дітей.

Розроблені реабілітаційні заходи базувались на наступних вихідних положеннях.

1.Оскільки формування позитивного «образу-Я» залежить від усвідомлення і оцінювання індивідуальних перспектив їх досягнення, першочерговим завданням реабілітації хворих з патологією роботи опорно-рухового апарату є надання їм допомоги у запобіганні виникнення відчуття віктимізації, що може привести до психогенних розладів.

2.Спираючись на основні положення вітчизняної теорії суб’єктної активності, зарубіжні дослідження її кореляту – теорії саморегуляції поведінки, ми прагнули в процесі реабілітаційної роботи забезпечити розуміння дітьми з обмеженням рухової активності наявності інших способів здійснення суб’єктної активності, що можуть забезпечити самоствердження, відчуття власної гідності і перспектив самореалізації, а саме: когнітивної, спрямованої на засвоєння й активне використання нових знань; творчої, пов’язаної з розвитком різних форм художньої, музичної та вербальної творчості; соціальної, пов’язаної з виконанням активності, що спрямована на реалізацію різних обов’язків у малій соціальній групі.

3.Враховуючи положення соціально – когнітивної теорії формування особистості (А. Бандура, 1977) про роль відчуття впевненості у суб’єктній ефективності, що досягнута у будь-якій діяльності, для виникнення мотивації до виконання інших видів діяльності з очікуванням успіхів у ній, ми організували в умовах корекційного навчання виконання хворими дітьми художньої діяльності в процесі участі у виготовлені під керівництвом майстрів Петриківського розпису сувенірних виробів. Проведення виставок-продаж цих виробів дозволило хворим пережити почуття задоволення власною працею, можливість одержання за неї винагороди, що справило сприятливий вплив на їх самооцінку, сформувало більш позитивне ставлення до себе і до світу в цілому.