Панаріна Н.В. Право як нормативна основа формування правопорядку

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, демонструється її зв’язок з науковими програмами, визначається мета, основні завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються його методологічні, теоретичні та емпіричні основи; доводиться наукова новизна положень, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи, наведено відомості про їх апробацію та наявність публікацій за темою дисертаційного дослідження.

Розділ 1. „Загальне вчення про правопорядок” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Право та правопорядок у світлі основних напрямків праворозуміння” розглядаються особливості співвідношення категорій „право” та „правопорядок” у межах основних течій праворозуміння, що склалися в процесі історичного розвитку філософсько-правової думки, а також визначається авторське розуміння феномену права як методологічної основи дисертаційного дослідження. Аналіз філософсько-правових джерел свідчить, що нерідко поняття „право” та „правопорядок” використовуються як синоніми, що виключає можливість визначення їх співвідношення. Такий підхід зумовлюється тим, що у філософсько-правовому контексті право завжди являє певний ідеальний порядок (систему) правової організації суспільних відносин.

Відзначається, що в межах юридичного світогляду поняття правопорядку, його сутність, особливості формування та співвідношення із правом принципово різняться залежно від трактування права. Обґрунтовується висновок, що в основних напрямках праворозуміння (природно-правовому, позитивістському та соціологічному) поняття правопорядку активно використовується, проте має відносно самостійні відмінні значення, що унеможливлює його єдине, універсальне визначення.

На основі аналізу обґрунтування сутності права та правопорядку Платоном, Аристотелем, Г. Гроцієм, Т. Гоббсом, Дж. Локком, І.Кантом, Г.В.Ф. Гегелем визначається, що спільним для природно-правових концепцій правового порядку в усій їх різноманітності є розуміння природного правопорядку як явища ідеального, яке існує постійно, є незмінним та не підлягає „псуванню”. Нерідко право, правовий порядок та держава розглядаються як однопорядкові, в деяких вченнях навіть тотожні явища, що зумовлені природними потребами людини та соціуму в цілому й виступають засобами їх належного існування та розвитку.

Через послідовне вивчення робіт Р. Ієрінга, О. Конта, X. Харта доводиться, що в межах філософії юридичного позитивізму правовий порядок виступає нормативною, державно-владною, інституціональною моделлю суспільних відносин. Таке розуміння правопорядку найбільш повно розкривається в нормативістській школі права Г. Кельзена. Поняття правопорядку фактично звужується до значення права в об’єктивному сенсі, за умови розуміння останнього як системи „загальних” та „індивідуальних” норм. Право і правопорядок розглядаються як явища „належного”, а не „реального” світу.

Третя магістральна лінія в розумінні правового правопорядку та його співвідношення із правом визначається соціологічним напрямком юриспруденції, основу якого складає уявлення про право як про „властивість самого буття соціуму”. За такого підходу поняттям „право” охоплюється не стільки усталена система норм, скільки „реалізоване право”, „право в дійсності”. Це призводить до стирання меж між категоріями „право” та „правопорядок” за рахунок розширення нормативного розуміння права та його ототожнення із правопорядком у сучасному значенні.

За результатами вивчення класиків російської правової думки ХІХ – початку ХХ століття (М.М. Коркунова, Є.М. Трубецького, В. Соловйова,   С.А. Муромцева, Ф. Регельсбергера, І.О. Ільїна) визначається, що право та правопорядок розглядаються ними переважно як однорідні поняття, які зводяться не стільки до системи загальнообов’язкових приписів, скільки до об’єктивного порядку, що регулює поведінку людей, до загально-обов’язкового суспільного порядку.

За підсумками дослідження обґрунтовується висновок, що ототожнення права та правопорядку як категорій, що виражають правову впорядкованість, правову нормативність суспільного життя, є допустимим у філософії права чи соціальній філософії при вивченні феномену правової реальності та її відмежування від інших форм соціального буття. Проте такий підхід суперечить основним засадам теорії права і є категорично неприйнятним у межах сучасної юридичної науки та практики.

Методологічною основою дисертаційного дослідження виступає нормативне розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально-визначених та забезпечених державою правових норм та принципів, що виступають нормативно-юридичною основою правопорядку. Право та правопорядок розглядаються як явища правової дійсності, які перебувають у діалектичній єдності, тісно пов’язані одне з одним, проте не ототожнюються. Правовий порядок є результатом реалізації права, втіленням його в суспільне життя, підсумком ефективної, системної, взаємоузгодженої дії всіх елементів механізму правового регулювання. 

У підрозділі 1.2. „Правопорядок як юридична категорія: поняття і структура” аналізуються положення законодавства Україні та міжнародних актів, де використовується поняття „правопорядок”, систематизуються запропоновані в літературі визначення правопорядку та викладається авторська позиція щодо його належного розуміння. Крім того, в цьому підрозділі визначаються особливості співвідношення правопорядку зі спорідненими правовими категоріями, розкриваються його структурні елементи, аналізуються ознаки правопорядку, його якісні та кількісні характеристики (рівні правопорядку), визначаються його різновиди.

Аналіз положень Конституції Україні, законів, указів Президента України, постанов Верховної Ради України та інших підзаконних актів, а також міжнародно-правових документів свідчить, що категорія „правопорядок” досить широко використовується, проте її нормативна дефініція відсутня. Незважаючи на те, що правопорядок належить до категорій основного понятійного ряду теорії права, сучасна наука також не дає його єдиного визначення. Системне дослідження різних підходів до визначення правопорядку доводить, що це поняття нерідко „розчиняється” серед інших суміжних категорій. Між тим категорія „правопорядок” має власну наукову та практичну цінність, що зумовлює необхідність її розмежування зі спорідненими правовими категоріями, до яких крім права та законності належать правовий режим, правовідносини, правомірна поведінка, правова система, правове життя, правове буття, правова дійсність, правова культура та ін.

З урахуванням результатів дослідження пропонується авторське визначення правопорядку як фактичного стану упорядкованості, урегульованості та організованості суспільних відносин, який формується і функціонує на основі права, виявляється в правомірній поведінці учасників правопорядку та гарантується й захищається з боку держави. Вказується, що таке розуміння правопорядку становить методологічну основу подальшого дослідження особливостей взаємодії та взаємовпливу права та правопорядку в межах цієї роботи, хоча категорія „правопорядок” в сучасних умовах характеризує не тільки певний стан правовідносин, а й відповідний якісний стан правового життя в цілому, який визначається досягнутим рівнем правового розвитку суспільства.

Через аналіз структури правопорядку обґрунтовується висновок, що конститутивним елементом структурного складу правопорядку, окрім його учасників з визначеними законодавчо правовими статусами та правовими властивостями, правових відносин, методів впливу на відносини і поведінку людей, а також процедур і процесів правової регламентації суспільних відносин, виступає правомірна поведінка, яку складають акти реалізації (виконання, дотримання, використання) прав та обов’язків учасників правопорядку, а також акти правозастосування. Об’єктивне право не входить до структури правопорядку, а виступає його нормативною основою.

Стверджується, що правопорядок фактично існує за певного рівня злочинності, протиправності чи правової пасивності. Ці явища не входять до складу правопорядку, а визначають зворотно пропорційно його рівень як феномену правового життя, що має не тільки якісні, а й кількісні характеристики. Проте не сама злочинність чи протиправність, а правове безладдя, правова анархія виступають антиподами правопорядку. Зростання злочинності та правового нігілізму, ігнорування суспільством правових цінностей, тоталітаризація державної влади та інші руйнівні чинники знижують рівень правопорядку до мінімально допустимої межі, за умови перетинання якої наступає дезорганізація, хаос у суспільному житті.

Найвищій рівень правопорядку, що постійно вдосконалюється відповідно до динамічних потреб суспільного розвитку, може бути досягнутий лише в умовах демократичної правової держави, яка підкорює свою владу волі правового закону, визнаючи центральним елементом державно-правової системи людину, її честь та гідність, її права та законні інтереси.

У підрозділі 1.3. „Принципи правопорядку та їх взаємодія з принципами у праві” визначаються поняття та система принципів правопорядку, аналізується зміст основних принципів правопорядку на сучасному етапі розвитку української державності, вказуються основні напрямки взаємодії принципів права та принципів правопорядку на основі новітньої правової методології, а також з’ясовується місце принципів правопорядку в системі принципів, що діють у правовій системі.  

Систему принципів, що впливають на правопорядок, складають:            а) загальносоціальні (загальнолюдські) принципи, до яких належать, передусім, принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівності; б) загальноюридичні (загальноправові) принципи, на яких формується і функціонує вся правова система та її правові інститути (активна участь населення в політико-правовому житті, законність, верховенство права тощо); в) принципи, загальні для правового порядку як цілісного утворення (власні принципи правопорядку), до яких належать принципи конституційності, законності, визначеності правопорядку, цілісності й структурності правопорядку, субординації та підпорядкованості, підконтрольності, діалектичного поєднання стабільності та динамічності правопорядку, гарантованості (забезпеченості) правопорядку, принципи простоти, доцільності та корисності правопорядку; г) принципи, що діють у структурних підрозділах правопорядку, зокрема принципи галузевих та інституційних правопорядків, принципи публічно-правового та приватноправового порядку, принципи матеріального та процесуального правопорядку тощо.

Принципи правопорядку не можуть розглядатися окремо від інших принципів, що діють у правовій системі, оскільки всі вони взаємопов’язані, ґрунтуються на спільних основоположних засадах (загальнолюдських принципах) та перебувають у системній єдності. Принципи правопорядку є результатом впровадження в правове життя суспільства принципів інших елементів правової системи, передусім, принципів права як нормативної основи правопорядку. Ступінь реалізації принципів права визначає характерні особливості правопорядку, його спрямованість та виступає індикатором того, наскільки реальний правопорядок відповідає закладеній у нормативних приписах моделі суспільних відносин. У той же час принципи правопорядку мають зворотний вплив на принципи права, оскільки фактичний правовий порядок та його специфічні конкретно-історичні властивості обумовлюють принципи позитивного, формально-визначеного права.

розділ 2. „Особливості впливу права на формування правопорядку” складається з трьох підрозділів. 

У підрозділі 2.1. „Нормативність правопорядку” розкривається зміст поняття „нормативність”, визначаються носії правової нормативності, досліджуються особливості впливу нормативності права на нормативність правопорядку та його окремих елементів, а також співвідношення права та правопорядку на різних етапах правоутворення.

Вказується, що сутність нор­мативності (від лат. „normatio” – „впорядкування”) може бути розкрита через категорію належності, що зумовлюється певними ціннісними орієнтирами. До ознак нормативності слід віднести повторюваність, типовість, здатність до моделювання, загальність, примусовість та обов’язковість (імператив­ність). Ціннісно-деонтичну основу правової нормативності складає „воля до порядку” яка визначає іманентне прагнення соціальної системи до упорядкованості, унормованості, акумуляції та ретрансляції певних типових моделей суспільно необхідної, соціально корисної поведінки. Носіями правової нормативності, крім самого права як системи норм та принципів, можуть виступати інші елементи правової системи, передусім, правопорядок.

Вивчення концептуальних засад теорії правопорядку дає підстави стверджувати, що традиційно правопорядок розглядається як порядок, оснований на праві, поза яким чи без якого він немислимий. Нормативність правопорядку визначається, насамперед, нормативністю права як системи загальнообов’язкових норм, моделей поведінки та правових принципів, отже, право виступає нормативно-юридичною основою правопорядку. При цьому переважна більшість учасників правопорядку в повсякденному житті відтворює усталені моделі правових відносин та правової поведінки (реєструють шлюб, виконують сімейні обов’язки, купують товари та послуги, сплачують податки тощо), керуючись не приписами відповідних правових норм, про існування яких нерідко навіть не мають уявлення, а типовою суспільною практикою в правовій сфері. Таким чином, нормативність права зумовлює нормативність правопорядку через те, що правові норми та принципи, втілюючись у суспільному житті, формують відповідні стандарти суспільних відносин та поведінки у сфері правового регулювання, які в силу їх соціальної корисності та доцільності набувають характеру загальності, типовості та повторюваності.

На підставі дослідження співвідношення права та правопорядку на різних етапах правоутворення обґрунтовується висновок, що в окремих випадках деякі складові правопорядку (фактичні правові відносини, суб’єкти правопорядку) можуть виступати не наслідком, кінцевим результатом дії позитивного права, а передумовою їх вираження та закріплення у відповідних формах права, офіційного визнання державою їх правового характеру. У такому разі нормативність правопорядку може випереджати нормативність права, оскільки відповідні моделі, зразки поведінки ще остаточно не сформувалися як формально виражені в офіційних джерелах права правові норми. Нормативність правопорядку може передувати нормативності права також у випадках прогалин та колізій у законодавстві.

У підрозділі 2.2. „Особливості формування публічно-правового та приватноправого порядку” визначаються особливості публічного та приватного права та критерії їх розмежування, зміст публічного та приватного інтересу, юридичні методи, способи й типи правового регулювання в публічній та приватній сферах, з урахуванням яких розкриваються відмінності нормативного впливу публічного та приватного права на формуванні правопорядку. 

У результаті реалізації норм публічного та приватного права складаються два відносно самостійних блоки правопорядку: в публічно-правовій та приватноправовій сферах. У публічному правопорядку переважають організаційно-владні, примусові начала, пов’язані зі здійсненням суспільних і державних (публічних) інтересів. Він характеризується формально-юридичною нерівністю сторін публічних правовідносин, принаймні однією з яких завжди виступає держава або його орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями, „правообов’язками”, обсяг яких точно й однозначно визначено в законодавстві.

Публічно-правовий порядок складається на основі спеціально-дозвільного типу правового регулювання, що передається відомою формулою „дозволено лише те, що прямо передбачено законом”. Його нормативною основою переважно виступають забороняючі та зобов’язальні норми права, що реалізуються у формі дотримання та виконання. На цій підставі обґрунтовується висновок, що публічно-правовий порядок формується в точній та повній відповідності з нормами та принципами публічного права, що містять його точну „модель”, „схему”, „формулу” і визначають його заданість, запрограмованість та передбачуваність.

Названі особливості публічно-правового порядку характеризують відповідні галузеві та інституційні правопорядки, які входять до сфери публічно-правового регулювання (конституційний, адміністративний, кримінальний, фінансовий, податковий тощо), а також процесуальний правопорядок, нормативну основу якого становлять процесуальні норми та принципи, що традиційно належать до публічного права і переважно виступають результатом прямої правотворчості державних органів. Публічно-правовий порядок охоплює і правоохоронні відносини, що складаються внаслідок порушення норм матеріального права.

Роль права у формуванні приватноправового порядку принципово відрізняється, оскільки метод координації, на якому ґрунтуються приватні правовідносини, передбачає диспозитивність регулювання прав та обов’язків їх сторін, вільний вибір варіанту поведінки учасниками правопорядку, її повну свободу та ініціативність у реалізації своїх власних (приватних) інтересів. Загальнодозволений тип правового регулювання передбачає формування приватноправових відносини здебільшого за прин­ципом: дозволено все те, що не заборонено законом.

 Принципова особ­ливість нормативної регламентації змісту приватноправових відносин полягає в тому, що реальні правовідносини та правомірна поведінка, що входять до складу приватного правопорядку, можуть відрізнятися, навіть відступати (як це передбачено, зокрема, ст. 6 Цивільного кодексу України) від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних правових нормах, які складають позитивне право. Це означає, що в приватноправовій сфері здійснюється лише так зване „рамкове регулювання”, за якого приватноправові відносини прямо не передбачені нормами права і формуються на вільний розсуд сторін, але користуються державною підтримкою через можливість юридичного захисту, передусім, у судовому порядку. Такий тип правового регулювання характерний для сімейного, цивільного, трудового та інших правопорядків, що формуються на основі галузей та інститутів приватного права.

У підрозділі 2.3. „Взаємозв’язок права, законності й правопорядку та гарантії їх взаємодії” визначаються особливості співвідношення права, правопорядку і законності в процесах правоутворення і правореалізації, переглядаються деякі засади теорії законності з урахуванням плюралізму джерел права та концепції „правового закону”, визначаються основні гарантії належної взаємодії права, законності й правопорядку, а також пропонуються основні шляхи оптимізації впливу права на формування правопорядку.

До концептуальних засад теорії правопорядку і законності належить твердження, що правовий порядок створюється і функціонує як результат фактичної реалізації правових норм і принципів за режиму законності. Проте, враховуючі сучасні уявлення про процес правоутворення, слід визнати, що між правом, законністю і правопорядком може існувати не лише прямий, а й зворотний зв’язок. У таких випадках окремі елементи суспільного життя, що входять до складу правопорядку, але прямо не передбачені позитивним правом, через дотримання вимог законності в правозакріпленні (правотворчості) набувають законодавчого визнання і фіксуються у визнаній державою правовій формі, тобто зумовлюють формування права.

Крім того, правопорядок досягається за умови реалізації не тільки правових норм, що містяться в законах та підзаконних нормативно-правових актах, а й тих, що становлять зміст правових звичаїв, правових прецедентів, міжнародно-правових та інших видів нормативних договорів, що зумовлює необхідність перегляду традиційних уявлень про нормативну основу законності.

Через аналіз концепції „дефектних норм” доводиться, що право виступає нормативною основою правопорядку лише за режиму правозаконності, яка означає суворе і неухильне впровадження в  життя суспільства правових законів, основних невід’ємних прав людини. Правовий характер законодавства, процесу його формування і реалізації, а також досягнення соціально корисного та бажаного результату правового регулювання забезпечується через систему загальносоціальних та спеціально-юридичних гарантій оптимальної взаємодії права, законності й правопорядку, які спрямовані на впровадження верховенства права в правове життя суспільства. До таких спеціально-юридичних гарантій належать конституційна юстиція, інститут оскарження незаконних актів та дій посадових осіб у порядку адміністративного судочинства, визнання примату міжнародного права, право на звернення до відповідних міжнародних органів та установ після вичерпання всіх засобів національного правозахисту тощо.

Незважаючи на іноді спонтанний розвиток окремих елементів правопорядку, що випереджає їх юридичне закріплення, та цілий комплекс факторів впливу, саме вдосконалення позитивного права як нормативної основи правопорядку, його своєчасне оновлення відповідно до вимог суспільного розвитку та оптимізація його нормативно-регуляторних властивостей виступають необхідною вихідною гарантією ефективної взаємодії права, законності й правопорядку.