ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ – ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначені його мета, завдання, теоретико-методологічні засади, сформульовані новизна, теоретичне й практичне значення результатів дисертаційної роботи. У зв’язку з питанням наукової новизни й оригінальності цього дослідження окреслено стан вивчення заявленої проблеми та суміжних з нею проблем кулішезнавства.

До цього часу у чималому масиві досліджень творчої спадщини П.Куліша основна увага припадала на спроби аналізу філософських, екзистенційних, етичних, естетичних засад його художньої творчості, трохи рідше предметом розгляду була постать П.Куліша як публіциста й літературного критика, котрий спрямовував свою увагу на літературну сучасність та боровся за певне, відповідне його програмі спрямування української літератури, – проте аспект історико-літературний, без якого неможливе цілісне бачення Куліша як дослідника української літератури, залишався досі практично поза увагою.

Так, переважно саме іпостассю літературного критика фігурує митець у монографічних нарисах, присвячених його життю та творчості, де містяться розділи і фрагменти про його літературознавчу діяльність (Б.Грінченко, В.Шенрок, О.Маковей, Д.Дорошенко, Є.Кирилюк, І.Пільгук), у спеціальних оглядах його літературно-критичної діяльності (М.Максимович, С.Єфремов, П.Рулін, І.Теліга, М.Бернштейн, П.Федченко, Є.Нахлік, Т.Дзюба), у монографіях та статтях іншого тематичного спрямування, в яких так чи інакше порушується питання літературознавчих занять П.Куліша (О.Пипін, І.Франко, М.Возняк, В.Петров, Ю.Шерех та ін.).

Усі ці дослідження містять чимало спостережень і висновків, на які автор цієї роботи намагається опиратись (в окремих моментах їх корегуючи), здійснюючи спробу їх узагальнити та розвинути, а також доповнити якомога ґрунтовнішим висвітленням діяльності Куліша як історика літератури.

Розглядувана саме в плані єдності історико-літературної та літературно-критичної діяльності, базована на широких філософсько-естетичних підвалинах тема “Пантелеймон Куліш – дослідник української літератури” видається у належній мірі новаторською для сучасного кулішезнавства і, зважаючи на значення спадщини митця в сучасному культурному житті нації, – важливою і актуальною. Погляд на П.Куліша як на дослідника українського письменства, підхід, в якому в єдності представлено літературно-критичний та історико-літературний аспект, здатен, на думку дисертанта, забезпечити широке бачення всієї творчої постаті митця, в тому числі й поглибити розуміння його літературно-критичної (як і публіцистичної) діяльності, а також привнести нові деталі й відтінки розуміння в аналіз його історіософських, етнографічних, фольклористичних та інших праць наукового профілю.

У першому розділі “Філософські та естетичні погляди П.Куліша” йдеться про позначений рідкісним синкретизмом світогляд митця, що найактивніше формувався у 40-50-х роках і впродовж усього тривалого Кулішевого життя зазнавав певних еволюцій. Він вплинув не тільки на конкретне бачення П.Кулішем проблем української літератури, а й позначився на створенні ним власної концепції українського літературного та науково-культурного й історичного розвитку.

Можна говорити про своєрідний синтез просвітительських, релігійних, романтичних та (трохи пізнішого часу) позитивістських уявлень у світогляді П.Куліша. Якщо, аж ніяк не заперечуючи очевидної самобутності Кулішевого світогляду, спробувати визначити його типологію, то, на нашу думку, за параметрами загальноєвропейського духовного руху, на матриці культурних течій “ядро” Кулішевих поглядів локалізується приблизно між Просвітництвом і романтизмом, з тяжінням то до одного (в ряді етичних переконань), то до іншого (концепція “народного духу” як генеруючого начала в літературному і націокультурному розвитку).

Становлення суспільно-політичних, морально-етичних, певною мірою й естетичних поглядів П.Куліша відбулося під значним впливом просвітительської ідеології. Так, рецепція вчення Ж.Ж.Руссо простежується в побудові оригінальної “хутірської” концепції, викладеної у “Листах з хутора” (1861) та ін. Хутір, не цілком утопічний у змалюванні П.Куліша, постає місцем мешкання природної людини, яка живе у злагоді й гармонії з природою, набуває можливостей культурного самовдосконалення, він же – і найпевніший острівець збереження сутнісних ознак етносу. Однак від зовсім уже буквального розуміння хуторянства сам письменник застерігав у книзі “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (1879).

Філософсько-естетичні уявлення П.Куліша формуються, не випадково збігаючись у часі з новим етапом піднесення романтичного руху в Україні (поетичні збірки М.Костомарова, А.Метлинського, “Кобзар” Т.Г.Шевченка, видання ряду збірок народних пісень тощо), – руху, що був суголосним ідеям німецького філософа І.Г.Гердера, а в окремих моментах на них і базувався. Гердерівські міркування відчутні в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, з учасниками якого в близьких стосунках перебував П.Куліш. Вплив на українського письменника і журналіста (це засвідчує листування та спогади) мала група російських філософів і літераторів 30‑50-х років – М.Погодін, П.Плетньов, С.Аксаков, які, як і представники раннього слов’янофільства (при тому, що Куліш не приймав крайнощів у міркуваннях слов’янофілів), виступали ретрансляторами гердерівських ідей у духовне життя східного слов’янства. Один з листів (1868 р.) засвідчує безпосереднє знайомство Куліша з працями Гердера. Комплекс гердерівських ідей є очевидним у філософсько-естетичних уявленнях та в історико-літературній концепції українського письменника.

Через усе творче життя П.Куліш проніс сприйняту в юності ідею Гердера про цінність національної самобутності й неповторності історичного шляху кожного народу. Слідом за Гердером, критик був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття відповідає універсальним закономірностям розвитку людства.

Засвоюючи комплекс гердерівських положень та кладучи їх в основу вибудовуваної історико-літературної концепції, П.Куліш привносив і власні акценти, надавав ідеям, які сприймав, суб’єктивного потрактування, зумовленого особистим досвідом та національною духовно-культурною ситуацією, в якій розгортав свою діяльність. Так, дослідник підсилює телеологічний, з релігійним відтінком, мотив у поясненні явища національного відродження, а також наголошує – внаслідок малосприятливих для України історичних обставин середини та третьої чверті XIX століття – насамперед на розвиткові культурному, залишаючи відкритою проблему політичних і громадянських спромог нації. П.Куліш поглиблює зміст поняття “народного духу”, надаючи йому більшою мірою романтичних ознак. Величезним духовним арсеналом літературного розвитку (незрівнянно більшим, ніж це видавалося Гердерові, при всій увазі останнього до національного фольклору) П.Куліш бачить усну народну словесність. Вирішальним засобом самоздійснення нації, її літературного поступу служить для українського дослідника звернення до живої розмовної (простонародної) мови.

Закономірним видається інтерес П.Куліша до визначних літературних явищ епохи романтизму та передромантизму (Гете, Шиллер, Байрон), яким і було  зумовлено спроби перекладу ряду творів західноєвропейських письменників. Тривала дружба пов’язувала П.Куліша з польським романтиком, автором історичних повістей М.Грабовським, якому було притаманне аналітично-критичне начало в підході до історії (перейняте П.Кулішем та відповідно розвинуте, воно стало в подальшому чинником його разючої еволюції як історика).

Стратегічні цілі культурного поступу нації, які ставив мислитель, були пов’язані в його розумінні з національно-літературним освоєнням найвищих духовних здобутків людства; серед них П.Куліш виділяв насамперед Біблію та творчість Шекспіра. Уже таке порядпоставлення цих явищ виразно промовляє про самобутнє поєднання у його світогляді просвітительсько-релігійних і романтичних ідей. П.Куліш же виступив перекладачем цілого ряду книг Біблії та тринадцяти Шекспірових драм.

Із кінця 60-х років починається знайомство П.Куліша з позитивістськими ідеями, які здобувають широке побутування в Україні та Росії; увагу дослідника до них привернув його приятель, природознавець, співперекладач Біблії на українську мову І.Пулюй (трохи пізнішому часу належать записи, що засвідчують обізнаність П.Куліша з працями О.Конта, Г.Спенсера, Е.Ренана, Дж.Дрепера). Проте, очевидно, значення позитивізму в системі Кулішевих поглядів перебільшувати не варто. З кола позитивістських ідей Куліш засвоював переважно ті, що були тією чи іншою мірою відповідні передусім просвітительським уявленням; поєднував позитивістські ідеї з релігійними.

Опертя на позитивістські засади дало, з одного боку, новий і дієвіший інструментарій тяжіння П.Куліша, що намітилось ще на рубежі 50-60-х років, до радикальної переоцінки історичного минулого України, посилило його критичну настроєність супроти періоду козаччини, гетьманщини, масових рухів, витрактування їх як феномену “руїнництва”. Все це знайшло вияв в історіософських працях П.Куліша, таких як “История воссоединения Руси” (1874-1877), “Отпадение Малороссии от Польши” (1888-1889), трактаті “Мальована гайдамащина” (1876), у цілому ряді творів із поетичних збірок “Хуторна поезія” та “Дзвін” тощо.

З іншого боку, позитивістські ідеї відіграли роль запоруки впевненості П.Куліша в історичному триванні нації. У ньому дослідник бачив справдження не тільки “закону Божого” але й, як майже тотожного йому, “закону природи”. Проте правильнішим буде сказати, що позитивізм у тих обсягах, у яких дослідник його знав, був інтегрований у Кулішеву систему поглядів, уявлень, переконань, для якої завжди визначальною була ідея незнищенності української нації і в якій до останніх днів його життя не вичерпувались аргументи, що стверджували перспективи у розвитку її духовності, культури, письменства.

Другий розділ – “Українська словесність XIІ-XVIII століть крізь призму Кулішевої історико-літературної концепції: критерії та оцінки” розглядає проблему оцінки дослідником того масиву, який сьогодні означується як “давня література”. Цей аспект теоретико-практичної діяльності митця належить до найменш вивчених у сучасному кулішезнавстві.

Критерій “народного духу”, вироблений у системі уявлень П.Куліша, є домінантним в оцінці літературних фактів, передусім тих, що належать до історії літератури. У Кулішевій концепції “дух народний” (“наш дух український”, “творящий дух народу” тощо) є нематеріальною органічною субстанцією, що інтегрує в собі вищі духовні цінності й характеристики народу та нації, містячи водночас ідею їхнього історичного розвитку.

У дисертаційному дослідженні наголошується, що поняття “народного духу” для критика структурно багатоскладове. Домінантне значення має в ньому жива народна мова. Проте автор пов’язує його не лише з народною мовою, а й із народним художньо-поетичним світосприйняттям, з народною звичаєвою традицією, мораллю.

Поняття “духу народу” стає критерієм розподілу і протиставлення словесності усної і старої книжно-писемної. Першу з них митець бачить “рідною”, першопочатковою, автохтонною на духовних українських землях, іншу ж – чужою, привнесеною, “болгарщиною” словом і змістом.

Усім цим може бути пояснена переважно жорстка критична позиція, яку займає П.Куліш щодо явища книжно-писемної словесності на українських теренах, зокрема щодо діяльності Могилянської академії (XVII ст.), самого Петра Могили, його наступників – таких, як Лазар Баранович, що, як правило, поєднували високий духовний сан із вчено-літературною діяльністю. На переконання дослідника, книжна, підтримувана й насаджувана церковна мова (як і мова стара польська), несла чужі типи й зразки, які не могла остаточно сприйняти місцева давньоруська культура, великим був бар’єр для розуміння такої мови народом. Кулішеве поцінування – з погляду літературно-художніх достоїнств – не знаходять і літописи. Спорадично цитується дослідником, але не викликає у нього захоплення й “Слово о полку Ігоревім” (за характеристикою П.Куліша – “компонування про княжу втіху”).

П.Куліш не зовсім правомірно бачить одночасне паралельне і, практично, безконтактне існування зазначених двох творчо-словесних сфер, зрештою, двох культур і лише за першою з них визнає плідний результат та історичну перспективу у вигляді появи літератури на народно-розмовній мові.

Лише під кінець життя Куліш стає поблажливішим до книжної (давньоруської та староукраїнської) мови й під час роботи над збіркою “Дзвін” вибудовує своєрідну теорію “старорусчини”, – до імені “Русь” прив’язуючи лише українську пранацію й українську культуру, а у плані лінгвістичному вважаючи за можливе й потрібне збагатити сучасну йому українську мову цілим рядом давніх, переважно високого стилю книжних слів.

У другому розділі дисертаційного дослідження чимало місця відведено перспективному баченню критиком помітних персоналій української літератури, викладеному ним в “Обзоре украинской словесности” (Основа, – 1861. – Кн.1). З усієї спадщини давньої літератури дослідник виокремлює поезію Климентія Зіновієва, зміст і мова якої мали ознаки, що засвідчували певне наближення до народу. П.Куліш далекий був від ідеалізування його як поета, проте, готуючи чималий за обсягом нарис, вміщуючи туди просторі виписки із автора “часів Мазепи”, недвозначно заявляє про перевагу Зіновієва над багатьма літераторами – академічними схоластами і надає читачеві можливість “судить о Климентие как о первом украинском стихотворце”.

У Кулішевому “Обзоре украинской словесности” міститься небагатослівна згадка про Григорія Сковороду, він же є героєм однойменної поеми П.Куліша. Г.Сковорода, на думку поета, своїм життям подав яскравий приклад духовної й моральної величі, був “ума і серця України Передовик-репрезентант”, проте його вплив на історичний поступ нації не видається досліднику великим – з причин відчуження мудреця від живої народної традиції, передовсім “мертвеності” мови його творів, – і в цьому плані Г.Сковорода протиставлений Т.Шевченку.

Вимоги, виходячи з яких П.Куліш висловлює гострі судження про літературу XIІ-XVIII ст., пов’язані з комплексом народно-національних ознак. Розуміється під цим народне життя як предмет літератури, національне світовідчуття, звичаї, народнопоетична основа поетики (зокрема ритміка народної пісні тощо), головним же елементом у цьому комплексі виступає для дослідника жива народна мова, яка є для нього найважливішим виявом народного духу.

Вона ж і виступає для П.Куліша визначальним критерієм в окресленні обсягу поняття національної літератури. Незважаючи на те, що за його часу почали з’являтися праці, в яких цей масив словесності уже розглядався в складі літератури української (І.Прижов, М.Петров, С.Голубєв та ін.), П.Куліш примножує аргументи, які загалом ізолюють книжну писемність від того, що він іменував українською словесністю.

Виділяються чотири моменти, якими зумовлювалася “народномовна” домінанта у поглядах митця на історію української літератури.

Перший із них – найбільш апріорний, дедуктивний: це перейнята митцем із ідейної спадщини пізнього просвітництва, пов’язана з іменами І.Г.Гердера та І.Г.Фіхте (розгорнута в преромантизмі та романтизмі) особлива категорія “народного духу” та супровідних атрибутів, найголовніше місце серед яких належить живій, доступній для сучасного прийняття мові, носієм якої є народ.

Другий момент, що суттєво вплинув на Кулішів вибір “народно-мовного” критерію в оцінці літератури, – навпаки, найбільш емпіричний, індуктивний: це життєвий дослід П.Куліша, що переконливо засвідчував реальне, живе існування української мови, її комунікативну й художньо-креативну функцію у відповідному, близькому письменнику середовищі.

Момент третій: постійна орієнтація митця на сучасність, безпосередня чи “внутрішня” публіцистичність, що проявлялась і в суто наукових екскурсах, зокрема, у питаннях мови та літератури.

Нарешті момент четвертий, пов’язаний з попередніми: недостатня як на другу половину XIX століття виробленість принципу історизму в науковій позиції П.Куліша. Саме це дозволяло йому вбачати уже ледь не в періоді Київської Русі існування тієї модифікації мови, яку він застав у XIX ст., відносити до праслов’янських часів початки української обрядовості та пісенного фольклору. Як зразки багатої української мови та бездоганного художнього смаку, як вияв змістовності “народного духу” та відображення багатовікового досвіду народного життя на величезний духовний арсенал літературного розвитку, розглядав критик твори народної словесності, відводячи їм значення фундаментальне й іменуючи “нашим Гомером” (слід зазначити, що функціональні метафоричні зіставлення з гомерівськими творами мали місце в історії культури при виданні збірок англійських та німецьких народних пісень).

Як розвиток концепції “народного духу” П.Куліш висуває і своєрідно обґрунтовує також поняття “простонародності”, яка, за його переконанням, є “залогом общенародного развития нашей словесности в будущем, на широком основании”.

Як позитивні, так і негативні оцінки П.Куліша щодо явищ цього періоду української словесності характеризують його послідовну історико-літературну концепцію засвідчують яскраву й своєрідну особистість ученого. Слід мати на увазі, що в цій Кулішевій концепції ті й інші оцінки взаємопов’язані, виступають базою цілого ряду проникливих прозрінь і міркувань дослідника.

Третій розділ – “Літературно-критична діяльність П.Куліша та його бачення розвитку нової української літератури” присвячений дослідженню внеску митця у творення професійної критики. Серед об’єктів літературно-критичного аналізу П.Куліша – творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, М.Гоголя, Є.Гребінки, Я.Щоголева, Марка Вовчка, Т.Шевченка. Критик послуговується різними жанрами: літературно-критичний нарис, проблемна та оглядова стаття, передмова, післямова, рецензія, бібліографічна довідка, полемічна репліка. Крім того, використовує художньо-літературні жанри.

У Кулішевих літературно-дослідницьких текстах було практично вперше створено досі дієвий ієрархічний літературний ряд, яскраво визначено вузлові моменти української літературної історії.

У дисертації розглядається один із вагомих концептів Кулішевої програми розвитку української літератури – принцип історично-етнографічної достовірності (“етнографічної та історичної істини”). Належачи винятково до концепції П.Куліша та позначаючи її рисами примітної своєрідності, цей принцип був зумовлений такими загальними чинниками: віяння “натуральної школи” в літературі, стрімке прогресування на час діяльності П.Куліша комплексу українознавчих досліджень, широкий і “схвальний” погляд на народ, зафіксований у певній частині наукових досліджень, публіцистики, літературної критики. Принцип етнографічно-історичної достовірності вимагав відповідного, адекватно точного відображення народного життя, насамперед правдивого відтворення культури, мови, етногенезу, звичаїв, моралі, побуту і надавав письменникам, що його поділяли, можливості, як вважав дослідник, невичерпного художньо-творчого збагачення.

Історично зумовлений етнографізм П.Куліша заторкував не стільки сферу зовнішніх формальних виявів, скільки інспірувався потребою адекватного відображення екзистенції українського народу. Принцип “історичної та етнографічної істини” значною мірою позначився на оцінці критиком доробку І.Котляревського, М.Гоголя, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка.

П.Куліш як позитивне відзначає сам факт звернення І.Котляревського до української мови в умовах торжества російського абсолютизму й підпорядкованості культури його офіційній ідеології. Проте непримиренний (у роботах початку 60-х років ця непримиренність набуває гострокритичних форм) до самого змісту “Енеїди”, до тієї культурно-моральної позиції, яку обирає автор стосовно відображуваного в ній життя простолюду.

Констатується, що П.Куліш не до кінця зрозумів природу й своєрідність гумору І.Котляревського, не зауважив присутності “народного” погляду в самому викладі твору, не передбачив багатства інтерпретацій, які міг дати обраний письменником для пародіювання сюжет і, при всій широті погляду на історичну добу, не врахував реальних можливостей появи українського твору в культурно-політичній ситуації кінця XVIII ст. Позиція П.Куліша щодо поеми І.Котляревського суттєво коригується у післямові до збірки “Хуторна поезія” (1882), у передмові до “Позиченої кобзи” (1897), де дослідник нарешті приймає (не без власної інтерпретації) вже побутуючий в українській історико-літературній думці погляд на письменника як на відкривача нового етапу української літератури.

Принцип історичної та етнографічно-фольклорної достовірності апробується при оцінці критиком українських повістей М.Гоголя. Незважаючи на “незгоду” з М.Гоголем у ряді деталей, митець обґрунтовує загальну високу оцінку його творчості, бачить її гідною репрезентувати й саму “українську словесність”, проте, на гадку П.Куліша, опанувати втілення національної сутності письменникові вдалося у зрілий період творчої діяльності, наприклад, у “Мертвих душах”: “выведеных им, в его повестях, русских людей угадал бы каждый даже в аду...”.

Спроби втілення принципу “етнографічної й історичної достовірності”, що помітні у творчості О.Стороженка, Ганни Барвінок, Митра Олельковича, Наталки Полтавки, мали загалом конструктивне значення на відповідному етапі українського літературного розвитку. Слідування цьому принципу здатне було наблизити літературу до реального – не казкового, не авантюрно-романтизованого – життя народу, орієнтувати її на зображення персонажів, поведінка яких зумовлена чинниками історичного й звичаєво-традиційного народного життя. Проте, яким би точним не було “етнографічне” (а Куліш мислив це поняття далеко змістовнішим, ніж похідне від дисципліни етнографії) чи історичне спостереження, як би далеко не заходив твір поза межі “етнографічного” навіть і в широкому розумінні цього слова опису, все ж настанова “етнографічної та історичної достовірності” не могла не заходити в суперечність із принципом рішучої індивідуалізації, що утверджувався в літературі на етапі зрілого реалізму й натуралізму, а тим більше – із концепцією індивідуалістичного героя, що була покликана до життя у певній сфері літературного руху XIX ст.

Серед українських авторів, на думку П.Куліша, творчість Г.Квітки-Основ`яненка та Марка Вовчка постає одним із яскравих прикладів художності. Крім того, до позитивних рис їхньої творчості дослідник зараховував відображення народного гуманізму, релігійності, утвердження народних критеріїв прекрасного. Розмірковуючи про Квітчину повість “Маруся”, він констатує: “Се перва була книжка, котра тим же духом, що й слово Учителя благого, дихала.”

Щодо Кулішевих суджень про творчість Марка Вовчка слід констатувати їхню помітну – протягом трьох-чотирьох років – еволюцію. У журнальній статті 1857 р., що з’явилась одночасно з виходом збірки “Народних оповідань”, П.Куліш звертає увагу передусім на “поетичність” цих творів (“…чистое, непорочное, полное свежести художественное произведение”). У статтях 1860-1861 років повертається до раніше окресленої тези про подібність цих оповідань до “етнографічних записів”, розвиває своє міркування, кваліфікує твори Марка Вовчка як “живу етнографію”, як “списування з натури”, за яким не видно “самостайного творчества”. Далеко не в усьому погоджуючись із критиком у цьому конкретному випадку, можна все ж зробити спостереження, що, по-перше, “етнографічну й історичну достовірність” П.Куліш мислив в обов’язковій сполуці з активно-творчою позицією письменника (“пробивати нову дорогу народному генію”), та, по-друге, що така позиція уявлялась йому як відчутна у художньому творі присутність автора, на зразок Г.Квітки-Основ’яненка, який “свої мислі об’являє нам”, чи Тараса Шевченка, який “своєю душею за народ боліє”.

У зв’язках із розвитком української літератури та історичним життям народу бачить П.Куліш свій роман “Чорна рада”, свідомо задуманий як широке історичне повістування, перше в українській художній словесності. Роман значною мірою виступив практичним втіленням художніх завдань, які Куліш обмірковував (у 40-х роках іще не всі з них експлікуючи в літературознавчих текстах) як такі, що стоять на порядку денному національного літературного розвитку. З іншого боку, досвід митця (прозаїка й поета) допоміг у формулюванні цих завдань, особливо в період кінця 50-х – початку 60-х років.

Значна частина третього розділу дисертаційного дослідження присвячена питанню рецепції П.Кулішем доробку Т.Шевченка. У концепції дослідника визначний поет був вершиною усієї дотеперішньої української літератури       (“... уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилась”), “спорудником” української словесності. “Шевченко нам явив поезію нашої жизні народної ... дав нам збагнути її глибину таємничу”, – писав П.Куліш про поета в одному з “Листів з хутора” в 1861 р., у період, коли поглиблював і розбудовував свою концепцію “народного життя”. За переконанням критика, поезією Т.Шевченка Україна розкрила світові глибини свого духу, утвердила себе у “справжній” історії.

Стосунки двох визначних сучасників протікали не без окремих моментів незгоди, проте домінантним у них було величезне захоплення П.Куліша генієм Т.Шевченка, повага до нього. Зі свого боку Тарас Шевченко (це відбито в його листах) дорожив Кулішевим ґрунтовним розумінням літератури, проникливістю й безкомпромісністю його оцінок. Саме Кулішеві випало бути чи не першим кваліфікованим поціновувачем цілого ряду Шевченкових творів, написаних на засланні (“Наймичка”, “Неофіти”, “Чернець”, “Москалева криниця”, окремі ліричні вірші), та їх публікатором. Разом з тим, пошукуючи кваліфікованих суджень П.Куліша як критика, Т.Шевченко не завжди довіряв йому як редактору (наприклад, не сприйняв порад останнього щодо переробки творів раннього “Кобзаря” та поеми “Гайдамаки”), взагалі відстоював визначену межу, якої могли сягати критичні поради колеги і за якою починалися б невиправдані поступки іншій, менш творчого складу, авторській індивідуальності.

Окремі деталі Кулішевого трактування Шевченкової поезії викликали суперечки, не з усім, що писав дослідник, можна погодитися сьогодні. Джерелом одного з основних “непорозумінь” концепції П.Куліша та творчої спадщини поета була радикальна історіософська еволюція дослідника, спрямована в бік рішучого неприйняття масових історичних рухів, уповання на польсько-шляхетських й російсько-імперських “культурників” та “цивілізаторів” тощо, – все це не могло не заходити в суперечність із самою суттю Шевченкової поезії.

За життя великого поета і в перші роки після його смерті П.Куліш був одним із пропагандистів Шевченкової поетичної творчості, причому пропагандистів найактивніших і найпереконливіших. Він невтомно роз’яснював її надзвичайне художнє й націотворче значення, слушно підкреслював духовну основу Шевченкової поезії, був першим, хто завів мову про її міжнаціональне значення. Дослідникові, вважаємо, притаманне бачення у спадщині Т.Шевченка двох взаємопов’язаних моментів: з одного боку поезія Кобзаря була в очах П.Куліша найадекватнішим успадкуванням і виявом “духу” народної поезії, з іншого – свідченням активної творчої позиції самого поета, індивідуальної самобутності. Прикметно, що в самого Т.Шевченка практично відсутні рефлексії на тему стосунків своєї поезії та народно-поетичної творчості. Те, що було органічно для Шевченка, постає як проблема для Куліша, і в цьому ще раз виявилась природна відмінність творчого складу двох особистостей, що, втім, не ставить під сумнів правдивість слів, сказаних про поета на схилі віку П.Кулішем: “Никто выше меня не ценил его дивного стиха”.

У Висновках узагальнено результати наукового висвітлення обраної теми. Здобутки П.Куліша як дослідника літератури є безперечними не тільки в літературно-критичній, а й у історико-літературній царині.

На переконання митця, історія й існування народу має певну трансцендентну мету, а сам він виступає носієм національної ідентичності. У зв’язку з цим досліднику видавався правомірним примат народу над індивідуальністю, не підлягало сумніву уявлення про властиві народові високі морально духовні начала.

Великим духовним арсеналом українського письменства П.Куліш бачив усну народну творчість, а вирішальним засобом літературного розвитку й духовного самоздійснення нації служить, на його переконання, звернення до живої розмовної мови.

На ідеях, засвоєних із європейської культурної традиції та сформульованих самостійно, була вибудована Кулішева літературно-дослідницька концепція. Із своєрідного узагальнення всіх складових філософсько-естетичних поглядів постає в митця критерій “народного духу”, визначальний в оцінці літературних фактів.

Дослідницька діяльність митця, звернута до феномена національної літератури, є змістовною й цікавою майже незалежно від того, чи йдеться про Кулішеві судження, сприйняті й засвоєні наступною добою, чи про судження,  що досі оспорювані критикою. Для літературознавчої концепції П.Куліша, як, можливо, для концепції жодного іншого вітчизняного дослідника, живильним середовищем повинна бути атмосфера плюралізму, вільного, “паритетного” співіснування суджень. У такій атмосфері Кулішева дослідницька система, з усіма своїми органічно пов’язаними твердженнями, як точними, так і “сумнівними”, надає багаті можливості для її інтерпретації; взагалі є підстави висловлювати здогад про іще не розкриті її глибини.

Критерій “народного духу”, можливо, з надмірною суворістю застосований П.Кулішем до письменства XIІ-XVIII століть, до окремих явищ літератури XIX століття, в цілому ряді аспектів може знаходити пояснення й виправдання, загалом же характеризує “гарячу”, поривну натуру дослідника, митця, організатора духовного життя, що безкомпромісно боровся за “отечество слова”, в якому б жила Україна. П.Куліш прагне закоренити український літературний розвиток на тривку субстанціальну основу, забезпечити його багатовіковою культурною історією і внутрішнім потенціалом життя великої національної спільноти. Саме в зверненні української літератури, яка перебувала в процесі становлення до глибин “народного духу” П.Куліш бачив запоруку її національної самобутності, можливість відстояти “свое украинское “я”, не втратити свій “корінь саморідний”.

П.Куліш виявився на висоті історичного підходу в розумінні ряду визначних явищ української літератури, передусім поезії Т.Шевченка, яку витрактував як якісно новий етап української духовності, української історії.

Винятково проникливе та багатостороннє її прочитання, як і прочитання творчості Г.Квітки-Основ’яненка, декотрих із письменників “другого ряду” було суголосним своїй епосі, нагальним потребам і завданням у розвитку української літератури, містило характеристики, з якими не можна не рахуватися й сьогодні. Сприйняті як точні, проникливі й справедливі, а чи заряджені внутрішньою полемічністю – в обох випадках вони активно побуджують увагу нових поколінь дослідників до предмета, який носить ім’я українська література і якому Пантелеймон Куліш щедро вділив запаси своєї творчої енергії.