Педагогічна й культурно-освітня діяльність товариства ”Просвіта” на Закарпатті (1920-1939 рр.)

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність проблеми дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт, предмет та методи, доведено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів та зазначено шляхи її апробації.

У першому розділі – ”Діяльність товариства ”Просвіта” на Закарпатті (20-30-ті роки ХХ ст.) як історико-педагогічна проблема” – проаналізовано ступінь розробленості проблеми діяльності ”Просвіти” Закарпаття в науковій літературі, здійснено історико-ретроспективний аналіз з метою виявлення витоків просвітництва в краї наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., з’ясовано ідейні та організаційні засади товариства, розкрито його роль у розвитку українського шкільництва за досліджуваного періоду.

Дослідження різних напрямів діяльності ”Просвіти” (1920–1939) на Закарпатті проводили Й. Баглай, В. Делеган, В. Дідик, В. Керецман, Н. Керецман, О. Мазурок, М. Токар, П. Федака та ін. Складовою частиною української історіографії розвитку Закарпаття за міжвоєнної доби є праці учених діаспори В. Гренджі-Донського, П. Магочого, В. Маркуся, П. Стерча, С. Росохи та науковців Чехії і Словаччини – Л. Баботи та М. Мушинки. Проте всі вони лише частково торкалися педагогічної та культурно-освітньої діяльності товариства ”Просвіта” на Закарпатті 20–30-х років ХХ сторіччя.

За матеріалами дослідження визначено витоки просвітництва на Закарпатті наприкінці XIX – на початку XX ст., що були передумовами заснування в краї товариства ”Просвіта”. Передусім це просвітницька праця О. Духновича (1803–1865). Заслугою просвітника на ниві народної освіти було сприяння відкриттю понад 70 шкіл, створення підручників для учнів та посібників для вчителів. Можемо стверджувати, що О. Духновичем було закладено основи народної просвіти на Закарпатті. Відтак витоки просвітництва в краї пов’язують з історією укладання наприкінці XIX– на початку XX ст. україномовних підручників, автори яких зазвичай не завжди володіли необхідними для цього спеціальними знаннями і засобами.

Витоки просвітництва в краї органічно пов’язані також з діяльністю М. Драгоманова, який перебував у краї у 1875 – 1876 рр. і започаткував процес вивчення життя, побуту, звичаїв і творчості народу. Велику наукову роботу в цьому напрямі проводили В. Гнатюк та І. Франко. Їхня культурологічна праця стала цінним надбанням просвітництва на Закарпатті.

Етапним явищем у поширенні просвітницьких ідей на Закарпатті за означеного періоду стала науково-педагогічна діяльність подвижника національної науки А. Волошина, складниками якої були навчання рідною мовою, знайомство з культурою свого народу, знання історії Закарпаття. Просвітянин стверджував, що школа є важливою соціальною інституцією, яка поширює знання й готує нове покоління до практичного життя (”Про наши школи”, ”Любіть науку”, ”Духнович як педагог”, ін.).

 Ідеї освітян краю не були відірвані від європейської педагогічної думки. Творчо опрацьовуючи теоретичні основи педагогічної спадщини Я. Коменського про об’єктивні закономірності виховання та навчання; прийоми і способи розвитку мислення Д. Локка; ідею про залежність виховання від суспільного устрою Ж. Руссо; теоретичні положення трудової школи Й. Песталоцці, вони знайшли своє відображення в педагогічній спадщині просвітителів Закарпаття.

Джерелом просвітництва на Закарпатті була й педагогічна журналістика. Поява першої газети ”Учитель” (1867), яка ознайомлювала читачів з досягненнями європейського шкільництва, друкувала матеріали для шкільної молоді, стала значною подією в культурно-освітньому житті народу. Хоча внесок часописів у розробку теоретичних основ українського шкільництва був незначним, все ж вони були орієнтовані на народну школу.

Встановлено, що діяльність ”Просвіти” ґрунтувалася на ідейних засадах – народності, гуманізму, демократизму, цілеспрямованості, єдності національного й загальнолюдського та організаційних – активності, ініціативності, послідовності, чіткості, системності та комплексності в усіх напрямах громадсько-просвітницької діяльності. Вони закладені в програмових документах товариства: статутах (1920, 1924, 1931), протоколі об’єднаної наради товариства ”Просвіта” проти запровадження в школах російських підручників (1932), резолюції з’їзду товариства (1937), тощо. Завдання ”Просвіти” (піднесення рівня культури закарпатців, виховання їх в дусі патріотизму й моральності), які поділяли більшість його членів, інтеріоризувалися в установки, ставали основою для формування національної свідомості закарпатських українців. У діяльності комісій товариства (видавничій, театральній, літературно-науковій, музичній, музейно-бібліотечній, організаційній, назв місцевостей, боротьби з алкоголізмом) якнайширше реалізовано головні завдання ”Просвіти”. Визначені засади діяльності культурно-освітнього товариства уможливили досягнення його головної мети – нести просвіту, культуру в народ, утверджувати ідею українського шкільництва на Закарпатті.

Піднесення культурно-освітнього рівня українців здійснювалось через поширення друкованої продукції популярно-просвітницького, літературно-наукового та господарського змісту. Відзначено, що ”Просвіта” була першою громадською організацією Підкарпатської Русі, члени якої започаткували поглиблене вивчення спадщини О. Духновича й популяризацію її серед широкого загалу.

            Головний виділ ”Просвіти” постійно дбав про підвищення рівня освіченості серед населення Підкарпатської Русі. Закономірно, що, відстоюючи свої позиції народної організації, він включався в таку форму педагогічно-просвітницької роботи, як проведення курсів для лекторів читалень. Просвітницька робота серед краян, розуміння інтелігенцією стратегічної для українців мети – побудови національної школи, необхідність вирішення комплексу питань в освітньо-шкільній сфері зумовили процес консолідації та активізації прогресивних педагогічних сил навколо ”Просвіти” – Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, ”Народовецького учительського товариства” (згодом ”Учительська громада”) та ін.

Особливе місце в культурно-освітньому процесі краю посідають українські педагоги-емігранти А. Алиськевич, В. Бірчак, І. Панькевич, В. Пачовський, Марійка Підгірянка, інші. Разом із місцевими провідниками просвітницького руху (Ю. Бращайком, А. Волошиним, О. Полянським, П. Яцком та іншими) вони активно долучалися до створення національного шкільництва на Закарпатті.

Визначальними в практичній роботі членів ”Просвіти”, більшість з яких були вчителі, стали проблеми шкільництва. Період діяльності товариства на Закарпатті позначений їхньою активною працею у справі за утвердження української національної школи та розв'язання педагогічних і культурно-освітніх завдань (заснування нових навчальних приміщень, видання рідномовних підручників з усіх предметів для всіх класів, заснування при всіх середніх школах інтернатів для здібних учнів, улаштування спортивних майданчиків тощо). Активні діячі ”Просвіти” Ю. Бращайко, А. Волошин, І. Крайник, І. Кузьма, О. Маркуш, І. Панькевич, О. Полянський та інші своє завдання вбачали передовсім у створенні концепції національної школи, діяльність якої можлива за дотримання основних засад: викладання українською мовою (близькою до народної), наявності україномовних навчальних книг, введення до змісту освіти предметів українознавчого змісту та добре підготовлених учителів і вихователів із числа українців. Видатні просвітяни, теоретики і практики освітньої галузі, розуміли педагогічний процес як органічну єдність навчання, виховання і розвитку особистості. Важливу роль у цьому відводили навчальній книзі. У галузі теорії і практики підручникотворення для навчальних закладів різних типів активно працювали А. Волошин (”Наука о числах для 1 и 2 кл. нар. школ”, ”Фізика”), М. Григаші (”Географія Підкарпатської Русі”), В. Пачовський (”Історія Підкарпатської Русі”), С. Бочек (методичний підручник для вчителів природознавства), О. Маркуш (підручник з географії). Зібрана за ініціативи ”Просвіти” ”протестаційна нарада українських культурних та фахових організацій” (1932) рішуче виступила на захист україномовного шкільництва.

Важливим педагогічно-просвітницьким завданням ”Просвіти” за досліджуваного періоду було поповнення шкільних бібліотек художньою та навчальною літературою. За сприяння літературно-наукового відділу товариства у видавництві ”Просвіта”, ”Тиса” вийшли у світ книги, які знайомили молодь з народною творчістю русинів Закарпаття, літературні твори про історію Підкарпатської Русі, книги про життя українців на інших землях (В. Бірчак ”Літературні стремління підкарпатських Русинів”, І. Кондратович ”Історія Підкарпатської Русі”, О. Кізима ”Підкарпатські співанки для хору”, М. Рощахівський ”Ігри і забави для дітей для ужитку в захоронках и школах”). Пізнання історії та культури Підкарпатської Русі створювало умови  для виховання в молоді шанобливого ставлення до минувшини краю. ”Науковий Збірник товариства ”Просвіта” – єдине науково-педагогічне видання на Закарпатті в 20– 30-х рр. XX ст. – вагомо спричинився до формування в юнаків і дівчат національної свідомості.

Визначено, що розбудова національного шкільництва на Підкарпатській Русі розглядалася просвітянами як форпост всієї культурно-освітньої праці ”Просвіти”.

У другому розділі – ”Педагогічна та просвітницька діяльність товариства ”Просвіта” на Закарпатті міжвоєнної доби” – з’ясовано роль ”Просвіти” у ліквідації неписьменності в краї; розкрито зміст, методи та форми національного виховання української молоді; узагальнено теоретичні ідеї та практичні набутки педагогів-просвітян у контексті педагогічної та культурно-освітньої діяльності ”Просвіти” і виявлено можливості їхнього творчого використання у діяльності закладів освіти та громадських організацій за сучасних умов.

Складність педагогічно-просвітницької праці прогресивних освітян, крім іншого, зумовлювалася ще й протистоянням вихованої в мадярському дусі інтелігенції краю, яка все частіше переходила на позиції русофілів. Засвідчено гостроту боротьби між русофілами та товариством ”Просвіта” за духовно-культурне піднесення й ”національно-патріотичне освідомлення” населення.

Члени ”Просвіти” (А. Алиськевич, А. Волошин, І. Крайник, О. Полянський та інші) розробляли заходи з реформування педагогічної освіти, що сприяли професійному росту українського вчительства. А. Волошин (”Педагогічна академія”) як член Головного виділу пропагував ідею освіти народного учительства в учительських академіях з дворічним терміном навчання. Просвітяни активно обговорювали питання заснування в краї навчальних закладів вищого типу.

У реалізації педагогічно-просвітницьких завдань товариства масштабну працю за міжвоєнного періоду проводили ”мандровні вчителі”, завдання яких полягало насамперед у поширенні знань серед народу, у пропаганді ідей ”Просвіти”, організації мережі читалень, формуванні авторитету товариства серед населення Підкарпатської Русі.

Предметом постійної уваги керівництва ”Просвіти” було поповнення фондів учительських та шкільних бібліотек науковою літературою та підручниками, що сприяло поширенню наукових знань про історію Підкарпатської Русі, етнографію, фольклор, налагодженню зв'язків між різними ланками в системі освіти.

Педагогічно-просвітницька діяльність товариства спонукала прогресивне вчительство до рішучих дій, спрямованих проти асиміляції в шкільництві, за утвердження рідномовної школи, яка ґрунтується на народних традиціях навчання і виховання. Цікавою та необхідною формою роботи для вдосконалення фахового рівня вчителів була діяльність педагогічних гуртків, до яких долучалися й члени ”Просвіти”. Діяльність гуртків сприяла підвищенню педагогічної майстерності вчителів, рівня їхньої методичної підготовки, обміну досвідом роботи.

Час визначав характер педагогічної діяльності в народних школах Закарпаття, методи навчання учнівської молоді, форми організації навчання тощо. Так, Ф. Агій зазначав, що основними методами учіння є методи організації і проведення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, проблемно-пошукові, індуктивно-дедуктивні). Перевагу цих методів Ф. Агій вбачав у тому, що учень – суб'єкт учіння – бере активну участь у навчанні. Національний зміст шкільництва був предметом педагогічних роздумів багатьох освітян. О. Маркуш, зокрема, розробив  шкільний курс краєзнавства, вважаючи в ньому підґрунтя патріотичного виховання молоді, що дає знання як про свій рідний край, так і про Підкарпатську Русь загалом. Провідні принципи національного виховання – народність, природовідповідність, гуманізація, демократизація – втілювались педагогом у практичній розробці методики викладання краєзнавства.

Тісно пов'язаний з педагогічно-просвітницькою діяльністю товариства ”Просвіта” був учительський рух на Закарпатті. Реалізація його мети, що полягала в популяризації знань, поширенні освіти серед населення Підкарпатської Русі, підвищенні рівня культури і формуванні національної самосвідомості закарпатців, а також у створенні концепції національного шкільництва, великою мірою залежала від учителів-українців.

У зв'язку з тим, що державна система освіти не могла повністю забезпечити навчання дорослих на Закарпатті, товариство спрямувало свої зусилля на становлення організованої просвітницької діяльності серед старшого покоління, на освіту і виховання дорослих. В діяльності ”Просвіти” в галузі освіти дорослих можна виокремити такі напрями: боротьба з неписьменністю і малограмотністю, поширення загальноосвітніх, фахових знань, улаштування лекцій для населення, а також видання навчальної літератури, проведення різноманітних культурно-освітніх заходів. Процес навчання на курсах для неграмотних проходив за Азбукою А. Волошина. У забезпеченні курсів навчальною літературою відчутною була державна підтримка уряду Чехословаччини, оскільки коштів ”Просвіти” на видання підручників було недостатньо. З 1919 до 1939 року було організовано близько 15000 курсів, на яких навчалося 64700 осіб старшого віку.

Боротьба з неписьменністю охоплювала не тільки доросле населення Підкарпатської Русі. В 20–30-х рр. XX ст. існувала проблема залучення до навчання дітей шкільного віку. А. Волошин виступив з ініціативою про організацію п'яти - восьмимісячних шкільних курсів для навчання неграмотних дітей різного віку. Відтак кількість дітей, не охоплених навчанням, зменшилася у 1929/ 30 н. р. до 9000 (проти 18406 у 1928/29 н. р.).

Центрами позашкільної педагогічно-просвітницької роботи товариства стали читальні та бібліотеки ”Просвіти”. Робота читалень спрямовувалася на організацію та проведення лекцій різноманітної тематики: історичної, культурологічної, економічної. Важливо було пояснювати населенню краю особливості історичного розвитку Підкарпатської Русі, сусідніх земель, країн Західної Європи з тим, щоб підкарпатські русини могли ідентифікувати себе за національною ознакою. Разом з іншими соціальними інституціями: сім'єю, захоронками (дошкільними закладами), школами – бібліотеки як осередки позашкільної освіти виконували навчально-виховні функції – освітню, розвивальну та виховну.

За період 1920–1939 рр. товариство ініціювало різні форми й методи позашкільної освітньо-виховної діяльності: курси ”читальняних проводников” із селян, учителів та сільської молоді, метою яких було активізувати освітню працю читалень. Була укладена програма таких курсів і запропоновано групу лекторів – відомих у краї просвітніх діячів. Педагогічно-просвітницька діяльність товариства ширилася і в напрямі організації ”кооперативних курсів”, що було зумовлено самим життям. Так, філією ”Просвіти” в Мукачевому був запропонований проект програми курсів, що передбачав виклад матеріалу теоретичного й практичного змісту.

У цілому тільки з початком громадсько-просвітницької діяльності товариства в краї започатковано видання рідномовної художньої літератури для дітей та випуск дитячої преси.

Активісти ”Просвіти” А. Дідик, К. Заклинський, В. Пачовський та інші організували 1921 року товариство любителів рідного краю ”Пласт”. Особливий інтерес виявляли пластуни до пізнання рідного краю: його традицій, особливостей географічного положення, флори та фауни тощо; вивчали народні пісні; пластове життя давало можливість молоді розвивати свої комунікативні здібності, творчість, а також виховувало її в національно-патріотичному дусі. Взагалі простежується не тільки взаємозв'язок членів ”Просвіти” і ”Пласту”, але й, як зазначав, С. Росоха, єдність ідейних засад ”Пласту” та антиалкогольного товариства ”Тверезість” із практичною програмою ”Просвіти”. Важливу ланку в культурно-освітній праці ”Просвіти” складає діяльність ”Спортивного клубу ”Русь” (створений наприкінці 1925 року), спрямована на організацію селами спортивних секцій, а також заснування при спортивних клубах театральних гуртків.

Наприкінці 1935 р. товариство ”Просвіта” Підкарпатської Русі, що здійснювало різнопланову діяльність серед українців краю (культурно-просвітницьку, педагогічно-просвітницьку та науково-просвітницьку), якою було охоплено понад 162000 закарпатців, являло собою цілісну освітньо-виховну інституцію. Впроваджені членами ”Просвіти” форми і методи виховної роботи були активним засобом впливу на формування національної свідомості учнівської молоді та дорослого населення. З-поміж найбільш популярних – лекції, вистави, концерти, свята, театральні гуртки, хори, навчальні курси, спортивні гуртки, оркестри, ін.

Виходячи із соціальних, культурно-освітніх умов, що склалися у 1920–1939 рр. на Підкарпатській Русі, завдання позашкільної освіти полягало в навчанні й вихованні людини упродовж усього життя. Громадсько-просвітницька діяльність товариства ”Просвіта” формувала в молодого покоління закарпатців почуття національної гордості, тверде переконання в необхідності будівництва своєї державності. Завдання просвітян полягало в пошуках таких методів і форм навчання та виховання, які б зміцнили традиції минувшини та сьогодення та сприяли формуванню національно свідомого громадянина України. Процес національного виховання розглядався педагогами М. Божук, І. Крайником як такий, у якому виховник сам має бути національно свідомий, має стати прикладам для наслідування учнівською молоддю.

Національно-державницька ідея виховання, що пронизувала просвітницький рух на західноукраїнських землях, за умов Підкарпатської Русі (як і Галичини) спрямовувала процес виховання на формування в учнівської молоді почуття патріотизму. Реалізація цього завдання була органічно пов'язана зі змістом навчальних дисциплін, зокрема з викладанням краєзнавства, історії, географії. Просвітяни Ф. Агій, М. Божук, О. Маркуш вважали, що при вивченні цих та інших предметів шкільного циклу на першому місці мало стояти виховання, а навчання розглядалося як його засіб. Відтак принцип виховуючого навчання ставав однією з основ освітнього процесу.

Критично оцінюючи організацію навчального процесу в шкільництві краю у 20–30-х рр. XX ст., А. Алиськевич, А. Волошин, О. Маркуш, О. Полянський та інші педагоги пропонували своє бачення проблем реформування школи: наполягали на необхідності дотримання принципу зв'язку навчання із життям, що передбачало наближення змісту навчання до умов самостійного життя учнівської молоді, і водночас констатували значний розрив у справі навчання й виховання дітей Підкарпатської Русі порівняно з європейським державами. Закономірно, що процес реформування шкільництва просвітники пов'язували з діяльністю вчителя, визначенням його статусу та ролі у вирішенні освітніх завдань.

Цінним освітнім здобутком міжвоєнного періоду стали наукові праці педагога-просвітителя В. Машкаринця про проблеми родинного виховання (”Школа як продовження виховання родинного дому”,  ”Задача школи односно виховання” тощо). Його ідеї ґрунтувалися на твердженні, що школа є продовженням родинного виховання, але виконує більші соціальні функції.

Поділяючи педагогічні ідеї В. Машкаринця, О. Маркуша про зв’язок між школою та родиною учнів, І. Кузьма (”Виследки драматизаціи”) виокремив ідею педагогіки співпраці, де вчитель має бути справжнім другом дитини. П. Яцко (”Научованя краєзнавства в народной школе”) наголошував, що школа має покликатися на результати дитячої, експериментальної психології.  

Таким чином, аналіз джерельної бази дослідження засвідчив, що діяльність культурно-освітнього товариства ”Просвіта” Підкарпатської Русі (1920–1939) була важливим компонентом історико-педагогічного процесу та одним із чинників розвитку національної педагогіки. Істотною ознакою шкільництва Закарпаття означеного періоду був наголос на необхідності національного виховання учнівської молоді та дорослого населення краю. Реалізація цієї мети здійснювалася в єдності завдань, змісту, форм, принципів і методів навчально-виховної діяльності. Вивчення архівних матеріалів дозволило розкрити багатовекторність діяльності ”Просвіти” на ниві педагогічної та культурно-просвітницької праці. Зміст педагогічних пошуків учителів-практиків, діячів товариства ”Просвіта” (1920–1939), довів важливість їхніх ідей у розробці теорії навчання та виховання.