ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ПРИКМЕТ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано ме­ту та завдання дослідження, визначено його методологічну основу, окреслено об’єкт та джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне зна­чен­ня отриманих результатів, наведено дані про апробацію положень дисертації.

Перший розділ роботи – “Публікації та дослідження прикмет у            схід­но­­­сло­­в’ян­ській фольклористиці” – складається з трьох підрозділів.

У першому з них – “Тексти прикмет у пам’ятках давньої                      схід­­но­­сло­в’янської літератури” – з огляду на те, що історія фіксації текстів східно­слов’ян­ських прикмет розпочалася саме з пам’яток давньої літератури, стисло описано той масив давнього східнослов’янського письменства, що містить у собі прикмети. Хронологічний виклад перебігу подій у літописах – перших наших писемних джерелах – досить часто підкріплювався прикметами (переважно за небесними світилами), прогноз яких відповідав подальшому розвиткові істо­рич­ної ситуації. Згадки про віру людей у прикмети фігурують у таких жанрах дав­ньої літератури, як слова та повчання. Однак говорити про те, що прикмета висту­пає тут самодостатньою фольклорною одиницею, не варто, оскільки вона є, як пра­ви­ло, лише вказівкою, посиланням на язичницькі вірування, вираженим най­часті­ше ключовим словом прогнозуючої частини вислову (в що саме вірять). Проте в давній літературі пізнішого періоду – лікарських, господарських порад­ни­ках, календарях – текст прикмети подається в повному, цілісному вигляді, що поясню­ється тією важливою роллю, яку відігравали ці практичні книги для “спо­жи­вача” книжної продукції XVІ–XVІІІ століть. Особливе місце серед зразків дав­ньої літератури цього часу належить запозиченим відреченим книгам (“Луннику”, “Громнику”, “Молнику”, “Коле(я)днику”, “Трепетнику” та ін.), які принесли на східнослов’янську територію значну кількість перекладних прикмет.

Оскільки автори розглянутої в дослідженні давньої східнослов’янської лі­те­ра­тури не мали на меті науково зібрати та опублікувати живі народні прикмети, то можна стверджувати, що говорити про записи прикмет як про фольклорні тексти варто лише стосовно початку ХІХ ст. – періоду появи перших фольк­лор­них збірників.

У другому підрозділі, що має назву “Історія публікації українських прикмет у контексті східнослов’янської фольклористичної традиції”, просте­же­но перебіг процесу збирання і видання прикмет. Починаючи з ХІХ ст. – етапу ста­­нов­лення науки про усну народнопоетичну творчість – в Україні спо­сте­ріга­єть­ся значна інтенсифікація збирацької роботи, результатом чого стає видання числен­них збірників з фольклору. Весь багатий масив українських та деякі росій­ські й польські публікації, в яких наявні тексти українських прикмет, виявилося доціль­ним розподілити на три категорії.

Перша така група охоплює збірники, в котрих тексти прикмет розміщено по­ряд з іншими жанрами фольклору. Особливе місце в ній належить паре­міогра­фіч­ним збірникам, у яких українські прикмети опубліковані серед прислів’їв та при­казок. Найвагомішими працями цієї категорії в ХІХ – на початку ХХ ст. мож­на назвати зводи паремій І.Снєгирьова, В.Даля, М.Номиса, І.Франка. Цим збира­чам притаманне широке розуміння понять “прислів’я і приказки”, а тому першо­черго­вим їх завданням була фіксація найрізнома­ніт­ні­ших видів паремій. Численні па­ре­міографічні збірники ХХ ст., починаючи з добірки А.Хвилі 1936 року, де­мон­струють новий спосіб групування текстів, розподіляючи їх на “дорево­лю­цій­ні” та “пожовтневі”. За такого хронологічного принципу, що став домінуючим у роз­мі­щенні прислівного матеріалу в виданнях радянської доби, прикмети по­трап­ля­ють до першої групи в підрозділи “Природа”, “Господарська діяльність люди­ни” тощо. В останні роки ХХ століття робота в галузі пареміографії завершилася ґрунтов­ним тритомним зібранням “Прислів’їв та приказок” М.Пазяка, перший том якого включає тексти українських прикмет в окремі розділи “Народні прикме­ти” та “Народний хліборобський календар”. Серед фольклорних збірників різно­жанрового характеру тексти прогностичних паремій зафіксовані в роботах дру­гої половини ХІХ – початку ХХ ст., авторами яких є М.Драгоманов, І.Ман­жу­ра, Б.Грінченко, О.Малинка, В.Кравченко тощо.

Друга велика група публікацій, у яких наявні тексти українських прикмет, – це монографії, статті фольклорно-етнографічного характеру, що мають на меті опи­­са­ти обряди, звичаї, вірування українців, представників окремих регіонів Украї­ни, їхні погляди на ту чи іншу грань народного життя. В таких збірниках прикме­­ти, що досить часто подаються без збереження стійкої словесної форми в за­гальному потоці описового матеріалу, слугують ілюстра­цією та підтверджен­ням автор­ських етнографічних нотаток. Увесь обсяг фольклорно-етнографічної лі­те­ра­ту­ри цієї категорії розглядається в дисертації в кількох тематичних ра­курсах: ро­бо­ти, що дають загальну картину побутування певної регіональної су­куп­­ності лю­дей (О.Шишацький-Ілліч, М.Маркевич, Д.Булгаковський, В.Ястре­бов, В.Мило­ра­до­вич, А.Онищук тощо); фольклорно-етнографічні нариси, що сто­сують­ся народ­них календарних свят, звичаїв і вірувань щодо окремих днів тижня (третій том ба­га­то­томної праці П.Чу­бинського, четверта частина “Гу­цульщи­ни” В.Шу­хевича, ро­бо­ти М.Зубрицько­го, М.Дикарева, сучасні монографії В.Ску­ратів­ського, М.Мі­щен­ка тощо); літера­тура фольклорно-етнографічного характеру, що за­ предмет опи­су має родинні, сімейні звичаї та обряди (К.Шейков­ський, четвертий том праці П.Чу­бинського, роботи М.Васильєва, М.Грушев­ського, Є.Гри­цака тощо); мате­ріа­ли, автори яких приділяють увагу описам повсякден­ного побуту людини та його важли­вих моментів (П.Іванов, М.Скубак тощо).

Третя група збірників, що є найменшою за чисельністю, охоплює видання текстів українських прикмет як самостійних фольклорних одиниць. З огляду на те, що на сьогодні нема жодного наукового збірника українських прикмет, у ди­сер­та­ції розглядаються добірки популярного характеру. До таких належать: “Прикме­ті вір, але і перевір” (Миколаїв, 1992, упор. Г.Козак), “Календар прикмет” (Кі­ро­воград, 1994, упор. В.Бабич, В.Федотова), “Народні прикмети” (К., 1997, упор. М.Дмитренко, В.Колодніцький) тощо. Матеріал, опублікований у цих збір­ках, стосується календарного року і завбачення погоди.

Третій підрозділ дисертації має назву “Дослідження прикмет у схід­но­слов’ян­ських наукових студіях”. В ньому визнається, що прикмети ніколи не бу­ли предметом спеціального вивчення, а тому огляду підлягають ті окремі заува­ги щодо них, котрі побіжно зустрічаються в роботах фольклористів.

Так, у фольклористичних працях ХІХ ст. знаходимо ряд цікавих спосте­ре­жень щодо раціональної й нераціональної основи виникнення текстів прикмет (О.Афа­насьєв, В.Даль, П.Іващенко), зауваження щодо сталої й неста­лої словесної фор­­ми побутування прикмет із зарахуванням першої до складу прислів’їв (Ф.Бус­ла­єв). Саме цьому періоду належить і перше наукове визна­чення жанру прикмети, кот­­ре було сформульоване О.Афанасьєвим у його праці “Поэтические воззрения сла­­вян на природу” (1865–1869). Тут учений, подаючи прикмету як оригінальну фоль­клор­ну одиницю поряд із традиційними загальновизнаними жанрами, які, на йо­­го думку, є необхідним матеріалом при поясненні міфів, указав на двочленну струк­ту­ру вислову та майбутній час його прогнозованої частини. М.Сперанський та В.Пе­ретц, досліджуючи пам’ятки давньої перекладної літератури (“Трепетник”, “Гром­­ник”, “Лунник”), звертають увагу на наявні в них запо­зичені прикмети та мож­­ли­вий їх вплив на живі народні паремії. Одну з перших спроб порівняльного ана­­лізу текстів народної афористики різних народів у східнослов’янській фоль­к­ло­­­ристиці було зроблено С.Єрмоловим з його чотири­томною працею “Народная сельско­хозяйственная мудрость в пословицах, пого­ворках и приметах” (1901–1905). Позитивними моментами початку ХХ сто­ліття стали певні розробки в плані ме­то­­дики збирання текстів прикмет (В.Ва­си­ленко, О.Смоленський). Праці науко­во­-популярного характеру атеїстичного спря­му­вання 50–70 рр. ХХ ст. (М.Шах­но­ви­­ча, В.Мезенцева, М.Парнюка, Л.Мінь­ка­ та ін.), що мали за першочергове завда­н­­ня “впровадити форми і методи викорінення забобонів із свідомості окремих ра­дян­­ських людей”, усе ж таки містили й низку позитивних зауважень щодо похо­дже­н­ня прикмет, відповідності їхніх прогнозів науковим даним, фіксації текстів у лі­те­ра­турних пам’ятках та ін. Однак за наявності всіх цих розрізнених зауваг про при­к­­мети ні ХІХ століття, в якому основні зусилля фольклористів були спря­мова­ні на збирання фактичного мате­ріалу, ні більша частина ХХ століття з огляду на спе­­цифіку радянської ідеології не дали серйозної фольклористичної праці, в якій би предметом вивчен­ня стали прикмети як самобутній фольклорний феномен. Ва­го­­мим підґрунтям для здій­снен­ня такої роботи могли б стати дослідження Г.Пер­м’я­­кова (“От поговорки до сказки”, 1970, “К вопросу о структуре паре­миоло­ги­чес­кого фонда”, 1975), у яких прикметам відводиться повноправне місце серед па­ре­мій. Однак далі поодиноких спроб осягнення жанрової специфіки прикмет (О.Пав­­­лова, О.Христо­фо­рова) східнослов’янська фольклористика, на жаль, не пішла.

Другий розділ дисертаційної роботи має назву “Структурно-типологічне вив­чен­ня наративних та паремійних жанрів фольклору як методологічна осно­ва дослідження структури прикмет”. У ньому звернуто увагу на роботи осно­воположників структурно-типологічного методу в фольклористиці (В.Проппа й К.Леві-Строса) та їх послідовників (А.Дандеса, П.Маранда, Е.Кьонгас-Маранда, Г.Перм’якова), що дало змогу застосувати певні позиції до розгляду структури українських народних прикмет.

Визнається надзвичайна наукова вага “Морфології казки” В.Проппа, де вперше в галузі вивчення словесного фольклорного матеріалу було застосовано структур­но-типологічну методику. Саме ця робота відкрила великі перспективи в ана­лізі казки й фольклору загалом, стала взірцем для подальших зарубіжних та вітчиз­няних досліджень із структурного аналізу фольклорних та інших оповідних текстів. Зазначається, що в дослідженнях К.Леві-Строса із структур­ного вивчення опо­відного фольклору обрано відмінний від позиції В.Проппа шлях: автора ціка­вить передусім міфологічна логіка, міф як матеріал для вивчення примітивного мис­лення. Однак винайдена французьким дослідником універсальна формула для опи­су структури міфу викликала інтерес до побудови структурних моделей у фолькло­рі  і спонукала дослідників до по­дальших наукових пошуків. Так, канад­ські вчені П.Маранда й Е.Кьонгас-Маранда, полемізуючи з А.Дандесом щодо йо­го класифікації прикмет та текстів магічних дій, пропонують подавати ці фоль­кло­р­ні тексти за допомогою перебудованої і спрощеної до вигляду “QS : QR : FS : FR” або “Якщо А, то В, коли не С” леві-стросівської формули. Саме ця модель й засто­совується для опису структури прикмет у дисертаційному дослідженні.

Після появи ґрунтовних праць основоположників структурно-типо­ло­гіч­но­го мето­ду в фольклористиці та їхніх прямих послідовників цей метод було пере­не­­­се­но на нове плідне поле для застосування – пареміологію. Найяскраві­шою постат­тю на цій ниві і до сьогодні залишається Г.Перм’яков. Його теорія кліше, що дала ключ до розуміння багатьох явищ народного словесного мистецтва, дозво­лила цілко­вито інакше підійти до аналізу прикмет. Дослідник розглядає прикмету як паре­міологічну одиницю з прогностичною функцією, яка за ознака­ми своєї зов­ніш­ньої мовної структури належить до клішованих фразових фольк­лор­­них форм із замкненою або незамкненою будовою речень. Ознаки внутрішньої мов­­ної структу­ри дозволяють визначити місце цих текстів серед аналітичних кліше із спе­ци­фічним набором ознак загальнотекстового та компонентного рівнів.

Погоджуючись з основними позиціями концепції російського фолькло­риста, автор дисертації розробляє його ідеї пареміологічної трансфор­ма­ції, паре­міоло­гічної омонімії та синонімії, однак не приймає розподілу текстів прикмет на “при­родні” та “забобонні” (повір’я), оскільки визнає невиразність межі між ними, що змінюється залежно від зміни парадигми наукових уявлень. З іншого боку, факт наявності у жанрі прикмет текстів з непрямими компонентами дозволяє під­да­ти сумніву ознаку обов’язкового однозначного прочи­тання висло­ву й на­го­ло­си­ти, що такі тексти будуть належати до надскладних аналітич­них кліше.

Третій розділ дисертації – “Поетика українських народних прикмет” – скла­дається із шести підрозділів.

У першому з них – “Категорія жанру прикмети у фольклористиці. Пи­та­н­­ня термінології” – увага зосереджена на проблемі термінологічної невизна­че­нос­ті в фольклористиці, яка стосується як понять “жанр”, “паремія”, вжива­них щодо прикмет, так і масиву текстів, котрі до них зараховуються.

Виходячи з того теоретичного погляду, що категорією найбільш загального розря­ду в розподілі та групуванні фольклорних одиниць виступає “галузь” (рос. “область” – Б. Путілов), вважаємо за доцільне розглядати термін “прикмета” як жанр у контексті родового поняття “паремія”, що входить до складу “фольклору мовле­ннєвих ситуацій”.

Зіставлення прикмет з функціонально та структурно близькими фольклор­ни­ми явищами з метою виокремлення перших з-поміж інших жанрів українського фолькло­ру базувалось у дисертації на шести параметрах. Таким чином, було дове­де­но, що сновидіння та гадання, маючи спільну з прикметами прогностичну функ­цію, відрізняються від них способом отримання прогностич­ної інформації (несві­до­мо отримана інформація та штучно створене спостере­жен­ня), специфікою структу­ри тексту (двочленний прогностичний вислів є виокрем­ле­ною складовою об’­єм­ного і часто сюжетно оформленого прозового тексту), поетичними особли­востя­ми (наявністю лише неримованих компонентів із прямим значенням), характе­ром відображення дійсності (“віщі” сни можуть місти­ти пряме прогнозу­ван­ня, а гадання – розповідати про минуле), позиціями адресантів та адресатів пові­домлення. Це переконує в тому, що сновидіння та гадання є відмінними від прик­мет фольклорними явищами.

Для розрізнення паремійних жанрів фольклору визначальними визнають­ся такі озна­ки, як функція та поетика/структура тексту.

Незважаючи на те, що в науковій літературі із східнослов’янської фолькло­ристи­ки спостерігається тенденція як до розширення, так і до звуження кола текстів, що зараховуються до жанру прикмет, визнаємо право називати цим термі­ном лише вислови, що підпадають під таке визначення:

Прикмета – паремійний жанр фольклору, представлений короткими клішо­ва­ними висловами двочленної структури “Якщо є (було, буде) А, то буде В” з до­мі­нантною прогностичною функцією, які відображають процес спосте­реження ознак навколишнього світу і виведення з них прогнозу на майбутнє. Отже, до най­го­ловніших жанрових ознак прикмети належать:

1)    домінантна прогностична функція;

2)    двочленна умовно-наслідкова структура тексту;

3)    наявність у складі прямих неримованих компонентів, що характерно для основ­ного фонду українських прикмет (порівняно незначна частина про­гностич­них паремій переважно природничого характеру побутує у віршованій фор­мі, утво­реній шляхом римування кінцевих елементів прогнозуючої й прог­но­зо­ваної частин вислову та використання художніх засобів виразності);

4)    пасивний спосіб отримання інформації;

5)    побутування у статусі прогностичного “правила”, за чого прогнозуюча час­ти­на прикмети є знаком майбутнього в прогнозованій;

6)    умовна відсутність адресата повідомлення.

У дисертації зазначається, що паралельно до української назви “прикме­та” для позначення текстів цього жанру в народі вживаються назви “знак”, “озна­ка”, які вказують на доконечну значущість прогнозуючої частини висло­ву.

Другий підрозділ третього розділу має назву “Синтаксичні особливості україн­ських прикмет”. У ньому йдеться про те, що для паремії, яка побутує в жи­во­му мовленні у вигляді різних синтаксичних конструкцій – як складне ре­чен­ня з підрядним місця, часу, підметовою підрядною частиною, із зіставними відно­шен­нями між частинами; складне безсполучникове речення з різнотип­ни­ми части­на­ми (обумовлене складне речення); просте стверджувальне речення, – до­мі­нант­ною, однак, є конструкція складнопідрядного речення умови, оскільки саме вона най­виразніше відбиває знаковий характер взаємозв’язку прогно­зуючої та прогно­зо­ваної частин вислову. Прикмети у формі всіх перерахованих вище синтаксич­­них типів речень досить легко вкладаються в цю універсальну форму­лу, зазнаючи не­значних змін своєї зовнішньої будови. Характерною рисою синтаксич­ного рівня україн­ських прогностичних висловів є наявність у їх текстах вставних і встав­лених конструкцій.

У третьому підрозділі – “Пареміологічні омонімія, синонімія та анто­ні­мія в прикметах” – констатується, що прикмета як одиниця пареміологічного рів­ня може перебувати в омонімічних відношеннях з прислів’ями, мати сино­ні­міч­ні варіанти та “зовнішні” синоніми й антоніми. Омонімія, можлива серед прик­мет і прислів’їв, залежить від контексту вживання вислову. Якщо прикмета втра­чає свою функціональну й смислову ознаку – прогноз, паремія набу­ває пере­носного значення й моделює певну ситуацію, то вона прочитується як омо­німічне прикметі прислів’я. Явище синонімії простежується на внутрішньо­жанро­вому рівні й характеризується наявністю чотирьох типів синонімічних ва­ріантів прикмет: граматичного, лексичного, лексико-граматичного, синтаксич­но­го. “Зовнішня” синонімія прикмет є поняттям дещо умовним, позначаючи ту си­ту­а­цію, коли одній прогнозуючій частині вислову відповідає низка різних прогно­зо­ва­них частин і навпаки. Проявляється вона на тому ж рівні, що й у загадках: один об’єкт може описуватися по-різному, а відтак одна загадка може мати декілька від­по­відей. Про “зовнішню антонімію” в прикметах можна гово­ри­ти лише тоді, ко­ли протилежними в текстах, що ґрунтуються на однакових реаліях, є якісний прояв умови прогнозу та сам прогноз. Той випадок, коли антонімічні прогнози за­дають­ся однією тотожною прогнозуючою частиною, в дисертації розглядається як “чут­ли­вість” реалій паремії до місце­вих та часових особливостей, з одного боку, та як результат різних тлумачень метафоричного характеру, з іншого.

Четвертий підрозділ – “Типологія українських прогностичних паремій” – при­свя­чений аналізу типологічної структури українських прикмет (тобто окре­мо прогнозуючих і прогнозованих ситуацій). У ньому доведено, що коло об’єктів, які можуть задавати прогноз, є досить обмеженим (7 позицій); ситуації ж, які мо­жуть прогнозуватися, є надзвичайно різноманітними, майже універсальними для всьо­го людства, оскільки завжди стосуються людини – її господарського чи при­ват­­ного життя. Усі доступні дослідникові тексти українських прикмет на основі реа­лій, які прогнозують в них майбутнє, запропоновано класифікувати за такими ру­бри­ками: 1. Метеорологічні явища; 2. “Поведінка” представників флори; 3. По­ве­­дінка тварин, птахів та інших представників фауни; 4. Людина: а) фі­зіоло­гіч­ні прояви, б) ненавмисна поведінка; 5. Дії інших людей; 6. “Поведінка” мате­ріаль­них предметів та об’єктів культурного оточення людини; 7. “Поведінка” міфо­ло­гіч­­­них істот. Класифікацію прогнозованих ситуацій у прикметах доцільно по­бу­ду­­ва­ти на основі виділення двох категорій (І, ІІ) за ознакою наявності/відсутності кон­кре­тизації сфери реалізації прогнозу. Таким чином, група прикмет, прогно­зо­ва­на частина яких не має такої конкретизації, вказуючи лише на позитивний чи не­га­тивний характер прогнозу, виокремлюється як самостійна. Інша категорія про­­гнозованих частин, яким властива конкретизація сфери реалізації прогнозу, під­лягає розчленуванню на дві групи з подальшим їх розподілом на підгрупи: 1) прик­мети, що прогнозують явища, важливі для господарської діяльності людини: А) ме­теорологічні прогнози; Б) прогнози на рослинну врожайність; В) прогнози на тваринницьке господарство (ця група висловів, більшість текстів якої побу­до­ва­на за принципом “природа – природа”, в науковій літературі отри­ма­ла назву ка­ленда­рних, або природних прикмет); 2) прикмети, прогнозуючі частини яких на­дають інформацію про приватне життя людини: А) народження; Б) весілля та по­друж­нє життя; В) смерть, поховання; Г) зовнішність людини; Ґ) фізичний стан (здо­ров’я); Д) вдача, характер людини; Е) настрій; Є) матеріальний достаток (ба­гатство/бідність); Ж) контакти з інши­ми людьми; З) зміни в людському житті; И) тру­до­ва діяльність людини, захоплення; І) нещастя в приватному й колективному жит­ті людини; Ї) потойбіч­не існування. Інформація прогнозованих частин україн­ських прогностич­них паремій, стосуючись найрізноманітніших сфер людського жит­тя в його розмаїтих проявах та нюансах, досить важко вкладається в будь-яку вичерпну схему, оскільки окреслені нами ключові позиції можна деталізувати і да­лі. Тому при укладанні матеріалу до спеціальних пареміографічних збірників у ди­сертації пропонується систематизувати тексти за сімома рубриками прогно­зу­ючих частин прикмети, реалії яких надалі будуть класифікуватися в алфавіт­ному по­рядку за видовими назвами. У кінці кожної паремії варто наводити індекса­цій­ний номер І, ІІ, а для останнього ще й алфавітну нумерацію ключо­вих позицій (1 А–В­) чи (2 А–Ї). Таким чином, подача текстів прикмет буде відповідати як запи­там шукача певної реалії, що задає прогноз у прикметі, так і запитам шукача пев­ної прогнозованої ситуації.

Характер взаємозв’язку прогнозуючої і прогнозованої частин прикмети в до­слі­дженні названо не часовим чи причинно-наслідковим, як на тому на­по­ля­га­ють більшість фольклористів, а знаковим. Адресантами повідомлення в прикметі є­ об’єкти й суб’єкти навколишнього світу, поведінка яких описується в прогно­зу­ю­чій частині вислову. Адресат повідомлення в прикметі умовно відсутній, адже бу­­до­ва текстів цього жанру така, що будь-який носій традиції може застосувати фор­­мулу до певної ситуації свого власного життя. Видові назви реалій у прикме­тах визнаються одним із визначальних показників різниці між висловами різних на­ро­дів.

У п’ятому підрозділі третього розділу – “Художні засоби виразності в україн­ських прикметах” – розглядається специфіка зображально-вира­жальних за­со­бів прогностичних паремій. Визнається, що прикмети є одним з архаїчних жанрів фольклору, а тому основний їх фонд – це прозові твори з прями­ми компо­нентами. Однак аналіз порівняно невеликого масиву україн­ських прикмет (пере­важ­но календарного характеру) довів, що цим висловам притаманна своєрідна систе­ма тропів та прийомів, чільне місце серед яких належить порівнянню, гіпер­бо­лі, традиційній метафорі, синекдосі, стилістич­ним прийомам тавтології та па­ро­ні­мії. Тому доцільно говорити про те, що однозначно називати тексти прикмет не­ху­дожніми, неестетичними, не можна.

У шостому підрозділі – “Ритміко-інтонаційна специфіка жанру” – увагу зо­середжено на ритміко-мелодійних особливостях українських прикмет. Тут зазна­чається, що переважна частина текстів цього жанру належить до прозових тво­рів і лише порівняно незначний масив паремій має віршовану форму. Такий тип побутування прикмет свідчить, що запам’ятовування практично важливої інфор­мації носіями усної традиції не було пасивним – в ньому була присутня знач­на частка творчої ініціативи, яка спрямовувалась у бік загострення смислової вираз­ності відповідно до форми вислову. Дослідник визнає, що ключовим еле­мен­том віршування такої категорії українських прикмет є римування кінцевих компо­нентів двох сумірних (прогнозуючої й прогнозованої) частин тексту. Рими україн­ських прикмет вирізняються різноманіттям, багатством і широким діапазоном співзвуч. Отже, варто говорити про те, що українські прикмети користуються пев­ним колом вира­жаль­них засобів і мають віршовану структуру, а тому є підстави розглядати їх як художні твори.

 Четвертий розділ дисертації – “Взаємодія прикмет з іншими жанрами україн­ського фольклору” – складається з трьох підрозділів. У ньому дово­дить­ся, що з іншими фольклорними жанрами прикмети єднають досить міцні зв’язки.

Перший підрозділ цього розділу – “Трансформаційний тип варіювання у ко­лі паремій” – ілюструє здатність прикмети переходити в розряди таких висло­вів, як господарська рекомендація, приказка, формула інтерпретації реальних явищ, текст магічної дії, побажання, прокляття, клятва, примовка, гадальна паре­мія, загадка. З’ясовується, що в процесі цього переходу прикмета змінює свою основ­ну диференційну ознаку й зазнає таких змін зовнішньої структури: 1) дода­ван­ня певних побічних елементів; 2) втрата певних елементів – тобто скорочення вис­лову; 3) заміна певних елементів; 4) перестановка тих чи інших елементів усере­дині паремії.

Другий підрозділ четвертого розділу – “Прикмети і неказкова проза” – скла­дається з двох параграфів. У першому з них запропоновано наше бачення роз­гор­тання паремії-спостереження в календарну прикмету, а далі – в один із видів неказко­вої прози, що також засвідчує спроможності прогностичного висло­ву до варіювання. Процес переходу паремії в сюжетно організовану оповідь не завжди відбувається шляхом послідовного однолінійного нако­пи­чен­ня змін, однак ключовий елемент певного розряду текстів з потенційними можливостями де­ши­фрування (в нашому випадку слово “стрітення”) дозволяє запропонувати розгляд цієї “процедури” від етапу “зустрічі” погодних умов і “змагання” між ни­ми, що забезпечує певний прогноз на майбутнє, до етапу словесного “двобою” пер­со­ніфікованих образів зими і літа (весни). У наступ­но­му параграфі цього під­роз­ді­лу увагу зосереджено на розгляді тієї категорії народних оповідань, що мають на меті підтвердження достовірності прикмет. Доведено, що вони ілюстру­ють не просто певний різновид народної прози, за допомогою якого прагнуть пе­ре­конати слухача в істинності уявлень сільської спільноти (віри в прикмети), а й дають можливість простежити специфіку вплітання прогностичних паремій у контекст мовленнєвого потоку, подібно до того, як це природно відбувається в роз­мовному стилі.

Останній підрозділ четвертого розділу має назву “Прогностичні паремії в контексті української народної пісні”. Аналіз зразків народнопісенної творчості україн­ців засвідчив спроможність жанру прикмет знаходити своє втілення у структу­рі української народної пісні. Цей процес, як показують розглянуті в ди­сер­тації твори, є явищем вторинним і має досить різний характер: від майже не­змін­ного включення тексту прогностичної паремії в контекст пісні до її тран­с­фор­­мо­ваної в приказку реалізації. Однак у переважній більшості випадків взає­мо­дії текстів прикмет і народної пісні прогностичний вислів адаптується до остан­ньої, піддаючись впливу її поетики та збагачуючись пісенними художніми засоба­ми.