ПОКАРАННЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; надано відомості про їх апробацію та впровадження, публікації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Філософські засади дослідження феномену покарання як соціокультурного феномену» складається із трьох підрозділів і розкриває вихідні засади дослідження феномену покарання як соціокультурного явища.

У підрозділі 1.1. «Покарання як явище культури. Призначення та функції покарання» ґрунтуючись на традиції розуміння поняття «культура», як надбіологічного феномену («інша природа»), який дозволяє виокремити буття людини з лона природи (З. Фрейд, Й. Хейзінга, І. Херман, В. Оствальд, М. С. Каган та ін.), доводиться плідність погляду на покарання як на невід’ємну складову людської культури, соціальну практику (патерн), що поширена у всіх без винятку сферах соціального буття.

Кроскультурний аналіз відомих історичних підходів до покарання в країнах Європи, Азії, Африки та Америки дозволив встановити, що однією із передумов виживання кожної живої істоти є вірна інтерпретація подразників зовнішнього середовища в контексті уникнення таких дій, що можуть призвести до її загибелі. Аналогічним чином людина прагне уникнути негативних наслідків своїх дій в якості члена соціальної групи. Відтак цілком природною реакцією на небажані дії соціального суб’єкта є рефлекторне використання таких засобів, які призводять до негативних відчуттів суб’єкта («злом-на-зло»). Саме усвідомлення на тому чи іншому рівні означеної закономірності та її свідоме використання обумовило появу покарання, як явища людської культури. Виділено три основні соціальні рівні застосування «покарання» (приватний, приватно-публічний та публічний). Зауважено, що застосування покарання на другому і третьому з означених рівнів характеризується врегулюванням чинними юридичними нормами (адміністративні, дисциплінарні стягнення, відшкодування шкоди в рамках цивільного законодавства). Як власна крайня форма явище покарання реалізує себе в сфері кримінального законодавства. Разом із тим, застосування покарання на першому із визначених рівнів – приватному – відбувається поза дією позитивного права (соціальне покарання) та є можливим результатом соціальної взаємодії між двома і більше особами. Очевидно, що людська істота з моменту свого народження вже підпадає під застосування подібних практик реагування на небажані вчинки з боку спочатку батьків, потім вихователів освітянських закладів, а вже згодом у всіх без винятку соціальних інститутах. Отже, покарання є явищем культури, яке полягає в усвідомленому застосуванні каральних (негативних) заходів в контексті протидії суб’єктивно небажаній поведінці та/або спонуканні до суб’єктивно бажаної поведінки (призначення покарання). Застосуванню покарання властиві комунікативна та мотиваційна функції.

У підрозділі 1.2. «Ґенеза уявлень про покарання в історії філософсько-правової думки» послідовно аналізуються ідеї про покарання в роботах як європейських мислителів, так і мислителів арабських країн, Індії та Китаю. Було відзначено наступні основні ідеї про покарання, які були усвідомлені ще в добу Стародавності, однак набували оновленого звучання за наступних історичних епох. Передусім йдеться про визнання «природності» (запозиченості з природи) застосування каральних практик на основі універсального та загальнозрозумілого принципу реагування «злом-на-зло», за якої покарання є другим злом, яке в той час спрямоване на усунення першого. Відтак фактично усіма мислителями було зауважено здатність покарання з огляду на його негативну сутність («зло») впливати на поведінку людей, а також відновлювати порушену суспільну рівновагу. Крім того, цілий ряд визначних мислителів звернув увагу на поширеність покарання в усіх без винятку сферах суспільного життя, а не лише в кримінально-правовій (Т. Гоббс, Дж. Локк, К. Гельвецій, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, З. Фрейд та інші).

У підрозділі 1.3. «Покарання у працях сучасних англо-американських та європейських дослідників. Особливості ліберальної концепції покарання» здійснено аналіз стану та перспектив філософсько-правової думки найбільш розвинених країн світу з точки зору імовірного запозичення найбільш прогресивного досвіду в умовах вітчизняної пенітенціарної дійсності. Показано, що на думку дослідників країн англо-американської групи філософія покарання виявила себе як історія протистояння двох шкіл: «ретрибутивістів» (retribution (англ.) – відплата, кара, розплата) з одного боку та «консеквенціоналістів» або утилітаристів (consequence (англ.) – наслідок, результат) з іншого. Проаналізовані наявні визначення покарання, цілі, а також такі його інститути як пробація, відновне правосуддя, медіація. Окремо приділено увагу такому спеціальному сучасному пенітенціарному закладу як «в’язниця» та відповідно такому виду покарання, як позбавлення свободи (волі), оскільки ця тема є однією з найпопулярніших у сучасній науковій літературі.

Відзначено позитивні надбання зарубіжного досвіду, які прийнято об’єднувати під назвою «ліберальна концепція покарання» та які заслуговують на увагу з боку вітчизняних спеціалістів, а саме: повага до прав і свобод людини на всіх етапах застосування покарання; недопущення зазнання особою більших страждань, ніж визначено у вироку суду; відновне правосуддя, а також методики ефективної ресоціалізації особи після відбуття покарання. Разом з тим, сучасний стан розробленості проблем покарання у зарубіжній літературі слід визнати недостатнім.

Розділ 2 «Покарання як філософське та правове явище» складається із чотирьох підрозділів. На ґрунті усвідомлення покарання як соціальної практики, що поширена у всіх сферах соціального буття (широкий підхід) досліджено застосування покарання в сфері кримінального права (вузький підхід). В результаті було обґрунтовано основні положення запропонованої нами цілісної оновленої концепції застосування покарання.

У підрозділі 2.1. «Поняття, зміст та ознаки покарання» було запропоновано універсальне поняття покарання – «каральні заходи, які усвідомлено застосовуються одним соціальним суб’єктом у відповідь на небажану поведінку іншого», а також поняття «кара», як таку сутність застосовуваних заходів, що полягає у негативних змінах правого статусу особи з точку зору як такої особи, так і суб’єкта застосування. Наведений підхід дозволив нам уточнити низку пов’язаних понять, зокрема поняття кримінального покарання та репресії. Так, під кримінальним покаранням слід розуміти каральні заходи, які застосовуються у встановленому порядку від імені держави до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. У свою чергу, під карою в кримінальному праві (репресією) слід розуміти таку сутність застосовуваних у встановленому порядку заходів, що полягають у змінах правового статусу особи (позбавленні та/або обмеженні законних прав, обов’язків та інтересів), які визнаються як вкрай негативні як вказаною особою, так і державою.

Виявлено об’єктивні та суб’єктивні сутнісні ознаки, за наявності яких міжсуб’єктну взаємодію слід кваліфікувати як застосування покарання. У свою чергу, виявлено ознаки застосування покарання в кримінально-правовій сфері.

Окремо обґрунтовується пропозиція уникати неоднозначного використання терміну «покарання», а саме принципово розрізняти покарання, як сукупність каральних заходів, від безпосередньо практик їх застосування. Для позначення останніх запропоновано використовувати термін «застосування покарання».

У підрозділі 2.2. «Мета застосування покарання як філософсько-правова проблема», ґрунтуючись на дослідженні об’єктивних властивостей покарання впливати на соціальну дійсність, було проаналізовано мету застосування покарання як одну з його сутнісних ознак. На противагу ч. 2 ст. 50 чинного Кримінального кодексу України (згідно з якою метою покарання є не тільки кара, «а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами») доводиться, що цілями застосування покарання в сфері кримінального права є лише спеціальна та загальна превенція, а також усунення наслідків злочину. Натомість виправлення та кара не є цілями застосування покарання. Кара є змістом покарання, використання сутнісних властивостей якого має відбуватися не заради суто процесу, а задля досягнення чітко усвідомлених суспільно корисних цілей. У свою чергу, каральні заходи (власне покарання) об’єктивно не володіють здатністю виправляти на відміну від низки некаральних заходів (освітянських, культурно-просвітницьких і т.д.), які попри застосування на тлі покарання не включаються до його змісту. Разом з тим наголошується, що навіть застосування некаральної групи заходів не гарантує виправлення засудженої особи, оскільки це напряму залежить від її бажання їми скористатися. Отже, виправлення слід визнати правом, а не обов’язком засудженої особи, а функцією держави – лише забезпечення можливості його реалізації.

Окремо уточнюється зміст цілі «спеціальна превенція», яка обмежуються лише запобіганням вчиненню засудженим нових злочинів та не включає до себе позбавлення або обмеження можливості вчинення нового злочину. До змісту цілі «загальна превенція» входить запобігання вчиненню нових злочинів не лише засудженим, але й іншими особами. До змісту цілі «усунення наслідків злочину» входять: відшкодування шкоди від злочину потерпілому та суспільству; врегулювання конфлікту між винним та потерпілим, а також винним та суспільством; надання можливості потерпілому та винному повернутись до звичного буття у суспільстві.

У підрозділі 2.3. «Моральні засади застосування покарання» на підставі авторських доповнень до визначення понять моралі та справедливості обґрунтовано моральні вимоги до застосування покарання. Так, право було визначено як усвідомлена свобода дій в межах їх моральної доцільності. У свою чергу, мораль та право співіднесено як невід’ємні та взаємообумовлені частини одного цілого механізму – саморегуляції людиною власного буття, в якому сутністю першого елементу є лише оцінка навколишнього світу з позицій загальнолюдських цінностей (специфічний зміст моралі), а сутністю другого – вироблення на цій підставі конкретних правил (норм) регуляції суспільних відносин (специфічний зміст права). До моральних вимог до застосування покарання віднесено: вимогу належного (морального) об’єкту; вимогу належного (морального) суб’єкту; вимогу до виду покарання – в розумінні мінімізації негативних наслідків від його застосування при збереженні ефективності; вимогу до міри покарання – в розумінні його достатності задля досягнення моральних цілей його застосування.

У підрозділі 2.4. «Юснатуралістський підхід до визначення сутності покарання» на підставі уточненого розуміння природного права як сукупності універсальних вимог до позитивного (соціального) права, що формуються на підставі уявлень про закони природи, а також ґрунтуючись на безпосередньому уточненні означених універсальних вимог (до яких передусім віднесені такі ідеї, як заборона заподіяння шкоди, відповідного реагування та рівноцінного обміну), було запропоновано поняття природного права на застосування покарання – як усвідомленого застосування каральних заходів з метою уникнення шкоди або усунення вже завданої в обсягах достатніх для цього згідно уявлень про згадані універсальні закономірності буття природи. Проблема легітимності застосування покарання державою зводиться до з’ясування легітимності самої державної влади в контексті з’ясування її права представляти інтереси своїх громадян, а також достатності застосованих заходів у контексті її повноважень, що делеговані її громадянами (протидія злочинності).

Розділ 3 «Філософські проблеми удосконалення інституту кримінального покарання в Україні» складається із двох підрозділів та присвячений застосуванні запропонованої у другому розділі оновленої концепції покарання в умовах вітчизняних пенологічних реалій.

У підрозділі 3.1. «Генезис становлення кримінального покарання як державного інституту в Україні» послідовно аналізуються основні етапи становлення інституту покарання в Україні за доби Київської Русі, Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі, у складі Російської імперії та СРСР. Окремо проаналізовано сучасний стан застосування кримінального покарання, який, на нашу думку, об’єктивується на таких основних рівнях: законодавчому; призначення покарання; пенітенціарному; постпенітенціарному. Констатується глибока інституціональна криза покарання та його неефективність в існуючому вигляді як інструменту боротьби зі злочинністю, що призводить до неналежного забезпечення основних прав і свобод як засуджених, так і інших громадян, до негативного впливу на всі сфери суспільного буття та загрожує самим основам національної безпеки України.

У підрозділі 3.2. «Світоглядні передумови реформування правової системи України у сфері застосування кримінального покарання» у відповідності до висновків цього дослідження з метою вдосконалення практик застосування кримінального покарання та підвищення його ефективності в Україні дисертантом запропоновано основні вектори реформування правової системи України, а також відповідні їм конкретні заходи на законодавчому рівні (обґрунтовується внесення змін до Кримінального кодексу щодо поняття та мети застосування покарання; Кримінального процесуального кодексу та Кримінально-виконавчого кодексу – щодо наділення сторін правом на примирення, запровадження процедури «експертного прогнозування» наслідків застосування конкретного покарання) та правозастосовчому (забезпечення дотримання принципу гуманізму під час відбування покарання, а саме – толерантного ставлення до в’язнів, гарантування особистої безпеки в’язнів, скасування спеціального одягу). Дисертантом пропонується внести зміни до правової системи України.