ПОЛІФОНІЗМ ПОЕТИЧНОГО ДИСКУРСУ ШІСТДЕСЯТНИКІВ (В. СИМОНЕНКО, М. ВІНГРАНОВСЬКИЙ, В. ПІДПАЛИЙ)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано  актуальність обраної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету, завданя роботи, основні методологічні засади, теоретичне і практичне значення дисертації та її наукову новизну.

      У першому розділі – «Поліфонізм як аспект поетичного дискурсу шістдесятників» – подано методологічні основи розуміння поліфонізму поетичного дискурсу шістдесятників на основі теоретичних праць М.Бахтіна, Юлії Крістевої, Г.Р. Яусса, В. Джеймса, Г. Хімми, В. Табачковського та ін., за посиланнями на дослідження яких здійснено аналіз специфіки творчості В.Симоненка, М. Вінграновського, В. Підпалого та ін. і розглянуто стильовий зріз їхньої лірики у літературно-суспільному контексті тих літ.  Проблема поліфонізму у роботі висвітлена з позицій плюралізму, основними ознаками якого є індетермінізм та апологія випадку (за працями В. Джеймса, В.Табачковського, Юлії Крістевої та ін.).

У стильовому плані поетичний дискурс шістдесятників диференційовано на кілька варіантів, зумовлених раціональним і кардіоцентричним началами.  Раціональний або інтелектуальний пафос наявний у віршовому доробку В. Стуса, І. Світличного та ін. До другого типу  стилетворчості належить лірика В. Симоненка, Б. Олійника, Ліни Костенко, М. Сома, М. Вінграновського, Л. Талалая, В. Підпалого, В. Забаштанського та ін. Різнорідність інтровертної та екстравертної лірики шістдесятників зумовлена різним виявом авторської рефлексивності. Якщо твори В.Симоненка та М. Вінграновського наснажені інтенсивністю чуттєвого життя, то вірші В. Підпалого – переважно ідилічно-елегійні, означені метафізичним спогляданням світу. Філософічний акцент їхніх ліричних міркувань позначений прагненням бачити різноманітність світу в його єдності, про що свідчить апеляція до неповторності творчої спадщини кожного автора зокрема, до її невичерпного мікрокосму, одночасно поєднаного з макрокосмом. У поезії шістдесятників помітний принцип антропоцентризму та гуманістична налаштованість на позитивне самоствердження людини у перспективі буття «тут-і-тепер», «тут-і-завжди». Тому у ліриці шістдесятників розширення часопростору спостерігається зокрема у творчості поетів-космістів (М. Вінграновський) та поглиблення, навіть «заземлення» у доробку В. Підпалого, В. Симоненка, Л. Талалая.

Поезія шістдесятників представлена жанрами громадянської, інтимної,  філософської лірики, епічної поезії, драматичної поезії, кожен з яких має свої структурно-типологічні особливості. Для ліричного дискурсу типові глибоко особистісні інтенційно-рефлексивні тональності, інтегровані внутрішнім Я автора, в якому інтравертивні імпульси не замикаються у собі, а й знаходять екстравертивну перспективу, як у поезіях В. Симоненка («Тиша і грім»), М.Вінграновського («Сто поезій», «На срібнім березі»), В. Підпалого («Вишневий сад», «В дорогу – за ластівками»), Л. Талалая («Журавлиний леміш») та ін. Їхні твори відкриті для діалогу, що підтверджено епіграфами, звертаннями, посвятами та ін., інтертекстуальними засобами, коли «чужий голос» стає важливим для того чи того автора, який шукає взаєморозуміння з навколишнім світом.

Визначальною рисою лірики шістдесятників став естетизм, притаманний не лише модернізму, а й фольклорним інтертекстам, що приховують у собі кардіоцентричне світовідчуття. Вони характерні для лірики шістдесятників, за типом світобачення схильних до екзистенціалізму, до розуміння безмежного буття через неповторну мить. Переживання суперечливої сутності людини, її нелінійності та неоднозначності стає важливим змістовим чинником антропологічного дискурсу шістдесятників. Розуміння амбівалентності людського існування зумовлене природою людини. Поети намагаються осмислити трагізм екзистенції у світі абсурду, шукають виходу не так через бунт, як через апологію особистості, вільної у своєму виборі. Колізії екзистенційного вибору і пошуку сенсу життя стають одним із основних мотивів їхньої творчості. Наявність декількох голосів у мові ліричного героя поезії шістдесятників перетікає у діалогічний фон дискурсивності.

Другий розділ. «Дискурс неонародництва, поетика космізму, неоромантизм та естетизм шістдесятників». В цьому розділі об’єктом літературознавчого аналізу є поезії В. Симоненка, М. Вінграновського, В.Підпалого, М. Сома та ін. в аспекті стильового, жанрового та змістового поліфонізму літературного дискурсу. Підрозділ 2.1 «Метафора і символ у творчості В. Симоненка, М. Вінграновського та В. Підпалого» присвячені аналізу різнорідних метафор, базованих на контрасті і смисловому зближенні, асоціативних відчуттях та металогічних сполуках, що створюють семантичний поліфонізм, змістову багатоплановість тексту. Метафора у М.Вінграновського – виразно експресивна, підкреслює емоційну виразність, артикулює почуттєві рефлексії ліричного героя, порушує нормативи усталеного словника і синтаксису, апелюючи до екстралінгвістичних факторів художньої творчості. Для увиразнення експресивного мовлення в інтенсивному потоці поетичного вираження сконцентрованої думки автор залучає звукові повтори, асонанси та алітерації, частки, вигуки.

 На відміну від такого типу творчості поезія В. Підпалого схильна до  імпресивного самовираження, фіксуючи особисті враження поета, мінливі відчуття і переживання, наприклад, деталі, несподівано помічені автором, кольорові відтінки зображуваних предметів та порівняння, що озвучують невловні враження, є основними засобами артистичних замальовок В.Підпалого. Рефлексії автора віталістичні.

Шістдесятники з притаманним їм естетизмом поетичного мислення сповідували неонародницькі та гуманістичні ідеали, узгоджуючи їх з принципами «мистецтво для мистецтва», свободи творчості, запроваджували атмосферу «аристократизму духу». Навіть В. Симоненко у віршах збірки «Земне тяжіння» пом’якшив позахудожні настанови з використанням елементів  публіцистичного дискурсу. У підрозділі 2.2 «Гуманістичні виміри поезії шістдесятників» висвітлено проблему гуманізму, як важливого компонента творчості і світогляду шістдесятників. Основною рисою їхніх переконань був посилений інтерес до конкретної людської особистості, її долі. Так етична онтологія підпорядкувалася індивідуальному буттю, врівноваженому екстравертивними орієнтаціями в соціум і в космос. Стихія словесно-естетичної культури – автентична стихія гуманізму шістдесятників, контекст їхнього світогляду і зразок для художніх орієнтацій. Поза нею неможливе самоздійснення і творча реалізація власних світоглядних та естетичних принципів у відповідності до зразків вітчизняної традиції і фольклору. Саме така діяльнісна скерованість була притаманна шістдесятникам. Увага до традиційної словесності, її вивчення, коментування і тлумачення залишилась актуальною в пізніші роки. В цьому – ще одна заслуга шістдесятників, які утвердили спосіб творчого життя, зорієнтований на культуру минулого. На відміну від представників українського модернізму та авангардизму, які не наголошували на актульності традиції попереднього літературного канону і усної народної творчості, шістдесятники утвердили на кілька десятиліть вперед інтерес до класики, реалізуючи в її контексті свої світоглядні принципи. Культура вишукного естетичного вислову вийшла на перший план і сформувала невід’ємну і характерну рису творчості шістдесятників, зокрема поезії. Шістдесятники прагнули до вишуканості поетичного мовлення, насиченості тропами, інакомовленням, образами, що привертають увагу читача, апелюють до його піднесеного естетичного смаку. Сама поетична мова шістдесятників зорієнтована на розкриття важливих тем і висвітлення актуальних мотивів творчості, пов’язаних передусім зі сферою особистого, насиченого екзистенційними питаннями і дилемами життям. Поетична мова шістдесятників у світлі гри закладених в ній можливостей і смислів стає контрапунктним перехрестям фольклорно-традиційного та модерного дискурсів. Переймаючись проблемами сучасності, шістдесятники не втрачали чуття спадкоємності, тому творчо переосмислювали досвід класики, критично ставлячись до неї, особливо             творчості ранніх модерністів, а також – фольклору. Окремим джерелом образності шістдесятників був біблійний текст, крізь призму якого прокреслені алегорії  життєвих реалій. Екзистенційні мотиви провини і спокути, мук власної совісті і готовності до випробувань, чин жертовності і почуття любові до ближнього, мотиви взаєморозуміння поколінь, настрої вимогливості до самого себе й обраності свого покоління та ін. набували концептуального вираження у творах поетів.

У підрозділі 2.3 «Поезія В. Симоненка у світлі неонародництва та неоромантизму» продовжено аналіз гуманістичних вимірів поезії шістдесятників на прикладі доробку В. Симоненка, для якого першорядними були онтологічні проблеми людського існування у формі земного життя та позаземної дійсності («Дід умер», «Безсмертні предки», «Немає смерті...»).

Основною рисою неонародництва В. Симоненка є увага  до конкретної особистості. Доля окремої людини, її життя і світогляд передусім цікавлять поета. На противагу народницькому підходу, прихильники якого розглядали народ як збірну, абстрактну масу, неонародницька концепція В. Симоненка полягає у виокремленні і зосередженні уваги поета до живої людини як цілісної особистості. 

Ліричний герой поета постає самодостатньою, вольовою натурою, що протистоїть хаотичним впливам довкілля та абсурду світу. Творчі концепції В. Симоненка перегукуються з неоромантичною настановою Лесі Українки  ins Blau (у блакить), яка заперечувала реалістичний спосіб зображення дійсності. Неоромантизм В. Симоненка на противагу класичному романтизму з його непереборним конфліктом людини і світу полягає у конструктивній спробі усунення протистояння опозицій і завдяки вольовим зусиллям зробити можливе дійсним.

Жанровий поліфонізм творчості В. Симоненка виявлено в жанрах лірики, казки, поеми, епітафії, сатиричного вірша та ін. Художні можливості жанру літературної казки розкриті у «Казці про Дурила». Фабула казки поета базована на таких ключових епізодах: вигнання, фантастичні пригоди і щасливе повернення персонажа (за теорією В. Проппа). Структуру жанру утворюють власне казковий (дитячий) та індивідуальний (особистісний) рівні художнього змісту. Дитячий рівень світобачення включає гумор, нескладний, цікавий, насичений пригодами сюжет. Індивідуальний – відзеркалює розвиток персонального Я героя твору. Казкові елементи представлені типовими для цього жанру розважальними можливостями художнього сміху, пригодницьким сюжетом, яскравими образами. Художній текст казки містить узагальнені моменти, пов’язані з екзистенційним вибором особистості. Елементи змісту взаємодіють між собою і доповнюють один одного у просторі поетичного тексту. У літературній казці універсальний план архетипів взємодіє з індивідуально авторським, а послідовність сюжету відображає інтерпретацію символів. У казці В.Симоненка наявні архетипи Тіні, Аніми, Самості, а також Трикстера.

Поліфонічність мислення поета притаманна ліричній поемі «Кирпатий барометр». Тематична спорідненість з творами інших шістдесятників, зокрема з поезією М. Вінграновського, наявність елементів поетики космізму та інших поетикальних засобів (метафори, порівняння та ін.) дозволяють говорити про діалогічні принципи написання цього твору. Прагнення виразити не тільки занепокоєння майбутнім свого сина, а й наступного молодого покоління – спонукають поета залучати різнорідні формально-виражальні прийоми увиразнення власної концепції бачення майбутнього. Барометр, як точний показник будь-яких змін і станів у міфопоетичному плані  персоніфікує світологему центру, визначальну точку відліку, навколо якої організовується навколишній світ. Даний образ містить у собі символіку благодатної сили, співвіднесеної з етичним планом провини поета перед своїм сином. Різнорідний змістовий матеріал твору формує містеріальний полістилізм. Чергування трагічного з комічним, високого з низьким, сакрального і профанного, історичний час переплетений з персональною часовою парадигмою поета, все це відтворює хронологічний поступ від старшого покоління до молодшого. Містеріальна трихотомічна часова модель поеми включає три головні моменти: час гріховності і загрози, до якого віднесені всі рефлексії особистої провини поета перед сином, час вибору або очікування, що охоплює протистояння силам зла, і час перемоги.

У пародійній «Хуліганській Іліаді...» поет, вдаючись до інтертекстуального прийому, переінтерпретовує поему «Іліада» Гомера на сучасний лад, акцентуючи в ній антивоєнні настрої. Структура твору розрахована на його кількарівневе прочитання, виявлення зв’язків між змістовими  компонентами поеми й авторським кутом зору. Початок  поеми  заснований на поєднанні античного і сучасного дискурсу у синтетичних образах-порівняннях, переважно іронічного характеру. Ремінісценція бурлескного стилю посилює сміховий ефект. Впадає у вічі здатність поета зіставляти незіставлюване, поєднувати непоєднуване, порівнювати те, що в межах серйозної рецептивної моделі порівнянню не піддається.

Важливе місце у творчості В. Симоненка посідає поема «Тиша і грім», де за епіграф вжиті слова О. Блока. Тут зображені внутрішні переживання ліричного героя, в яких поєднано вишуканий ліризм із динамічними рефлексіями любовних переживань. Поема містить ряд пейзажних образів, які увиразнюють драматургію внутрішніх почуттів. Різноманітний спектр станів любовного захоплення подано у розвитку відповідно структурі твору. Різнорідні емоційні стани ліричного героя початкових частин поеми переходять у  синестезійну рефлексію зрівноваженості. Відчуття смутку і  розчарування, втілені в образах природніх стихій стихлої грози, відшумілих вітрів, безгомінної тиші поєднані з філософічними роздумами про тимчасовість кохання та прикрими передчуттями розлуки. За ними з’являються твердження про цінність драматизму любовного почуття.

У поемі В. Симоненка «Тиша і грім» наявні елементи петраркізму, що проявляються в ідеалізації образу коханої, платонічних переживаннях, стражданнях, сумнівах, в осмисленні суперечностей між любов’ю як найвищою цінністю та драматизмом інтимних почуттів героя. У даному творі присутній також мотив нерозділеної любові, екзистенційного вибору закоханого, уявне віднаходження себе на межі насолоди і страждання, життя і смерті, буття і небуття. Амплітуда любовних переживань героя розгортається у межах бінарних опозицій щастя – нещастя, тиші – грому, сенсу – марноти, смутку – радості та ін. Контрастні образи вітру і тиші, весняного неба і блискавки, людини байдужої і людини закоханої відтворюють переживання ліричного героя, що веде пристрасний діалог із самим собою та зі своєю коханою, уявляє феномен любові основною метою життя і найвищим сенсом.

В. Симоненко за своїм поетичним стилем близький поетові-шістдесятнику М. Сому, який у першій збірці «Йду на побачення» накреслює  художні орієнтири своєї творчості. Серед них – витончений ліризм, поетичний мелос, завдяки якому багато віршів автора покладено на музику («Мрія», «Вишиванка» та ін.). Перша збірка поета наснажена спогадами про дитинство («Сомова вулиця») та враженнями його молодих літ («До школи», «В дівочому гуртожитку»). Як і всі шістдесятники, М. Сом звертається до народницької тематики («Українській народній пісні»). Помітно вирізняється на фоні цих поезій пейзажна лірика автора, позначена рисами імпресіоністичного поезописьма, а також особистісними, інтимними рефлексіями («Осіння дума», «Битий шлях», «Осінній дощ»). Увага автора до художньої деталі проявлена в лаконічних мініатюрах, розімкнутих у позатекстовий простір своїм сугестивним струменем. Для творчості М. Сома та В. Симоненка характерне використання прийому одивнення, згідно з яким зображувані речі постають у художньому тексті у світлі небуденного сприйняття. Цей прийом проявляється зокрема у віршах В. Симоненка «Світ який, мереживо казкове...», «Осінній дисонанс», «Поет і природа» та ін. Використання прийому одивнення поєднано з публіцистичним викладом у вірші «Ти знаєш, що ти – людина?».

У підрозділі 2.4 «Космізм М. Вінграновського» розкрито сутність космічної поезії автора. Джерелами його творчості є мистецтво О. Довженка, атмосфера сучасної поетові космічної доби та контекст космічної поезії 60-х років.

Синтез елементів неоромантизму і поетичного космізму притаманний поемі «Демон» М. Вінграновського. Автор дотримується традиції Дж. Г. Байрона, М. Лермонтова, Врубеля і залучає фрагменти їхніх творів до сюжету поеми, вводячи їх у новий текст, виповнений драматизмом середини ХХ століття. Використання романтичних мотивів з  інтертекстуальними вкрапленнями узгоджене з оригінальним задумом поета. Переосмислюючи традиційний мотив демонічності, М. Вінграновський створює власну концепцію потаємної злої сили, яка, згідно з романтичними уявленнями, може містити  у собі позитивні сенси. Демон у його інтерпретації змінює роль самотнього мандрівника на шукача власної Вітчизни. При цьому простір художнього твору за своїм масштабом співмірний неосяжній космічній перспективі «Атомних прелюдів», які написані майже в той самий час,  що й поема.

Масштабність художнього мислення притаманна неоромантичному стилю ранньої творчості М. Вінграновського, в якій макрокосм проступає крізь призму мікрокосму. У його віршах відсутні абстрактні образи, кожна художня деталь відображена у чуттєвому сприйнятті.

М. Вінграновський у «Кінотриптиху» застосовує техніку кінематографічного моделювання художньої дійсності. Основним засобом образотворення виступає  монтаж зорових планів. Зображення подано у різних ракурсах, що поступово змінюють один одного, забезпечуючи рух образів у заданому автором ритмі.

Вірш М. Вінграновського, присвячений пам’яті В. Симоненка позначений рисами авторського космізму. У цьому вірші зокрема продовжується творчий діалог між представниками покоління шістдесятників. Поет застосував творчі прийоми присвяти, поетичні звертання, епіграф, непрямі цитати, посилання на творчість В. Симоненка.

Процес осягнення ліричним героєм свого життя у перспективі часо-просторового виміру поданий у формі діалогу персонального Я та супер-Его, сформованого уявленнями про універсум як уособлення нероз’єднаності несвідомого та ірраціонального, впорядкованого вищим раціональним началом, на осягнення якого скерована свідомість людини.

Від етноцентризму, що був характерним для класичної літератури романтизму і реалізму рефлексії поета сягають антропоцентризму, як універсального феномену, сформованого ренесансною свідомістю. Ліричний герой Миколи Вінграновського, на відміну від героя літератури класичного реалізму і романтизму, – самодостатня, екзистенційно дистанційована від колективу особистість, що опиняється в ситуації подолання загрози знищення світу.

Третій розділ. «Аксіологічні та художні пріоритети Володимира Підпалого» присвячено висвітленню натурфілософського дискурсу поезії В.Підпалого, яка основними формозмістовими рисами вписана в загальнолітературний дискурс шістдесятників. У ній помітна еволюція від неонародницьких і громадських зацікавлень до ліризму в його іманентній сутності. Набуває значення персональне світовідчуття В. Підпалого, визначальним аспектом якого стає натурфілософічність, оформлена в естетичу систему поетико-рефлексивної образності, визначальну для всієї творчості автора.

            Збірка В. Підпалого «В дорогу – за ластівками», видана 1968 року, стала окремою сторінкою поетичного дискурсу шістдесятників, зафіксувавши  тенденцію повернення поезії на іманентні основи мистецтва. Елементи поетики  іпресіонізму застосовані автором на рівні художньої інтерпретації людинознавчої пробематики, розкритої в зображуваних ситуаціях поетичних пейзажів, особистих спогадів, інтимних історій та ін.  Ліричний герой В.Підпалого акцентує увагу на безпосередньості проявів природнього світу, в якому життя засноване на гармонійній  взаємодії конструктивних принципів. Вірші поета часто закінчуються початковими рядками. Це надає їх структурі  відкритості, незавершеності, художнього ефекту співавторства читача. Поет застосовує ігровий ракурс зображення. Це увиразнює динамічність ліричного сюжету, контрастність. Зіставлення протилежних почуттів та емоцій створює об’ємну поетичну рефлексію.

Для імпресіоністичних поезій В. Підпалого характерні лаконічність, стислість, прості непоширені речення, за допомогою яких відтворена мінливість вражень ліричного героя, художній світ якого окреслений легкими мазками, «цятками». Таким чином досягається й емоційність твору, в якому застосована поетична стихія, сугестія, гра метафор і порівнянь («Біля вогню», «Дорога», «Пасіки»). Поет порушує складні проблеми екзистенції буття: душа і природа, боротьба і страждання, горе і радість, віра і безнадія, трагізм долі і оптимізм життя. Впадає у вічі поліфонічна інтерпретація перегуків сучасного і минулого, ліричні настрої, елегійні і пейзажні замальовки, а також філософічні роздуми над сенсом буття. В. Підпалий був одним з ініціаторів нової тогочасної літератури – «тихої лірики» і натурфілософської поезії.

У системі поетичних форм автора чільне місце належить сонету, а також елегії та елегії з рефреном. Жанр сонета вимагає дотримання принципів емоційної зрівноваженості, узгоджених зі змістовим наповненням  сонетоїдних поезій В. Підпалого, присвячених проблемам осмислення сутності мистецтва («Сонет форми», «Сонет про свічку і сонет»), самовизначення («Сонет тридцятого літа», «Сонет знахідки»), пам’яті («Осінній сонет», «Сонет дитинства»), життєвого світу, як джерела поетичного натхнення («Сонет перед світанням», «Вечірній сонет»), історіософським роздумам («Скіфські сонети»). Імпресіоністичні тональності  характерні для віршів-спогадів про дитинство,  в яких поєднано рефлексії поета як відповіді на вплив оточуючого світу. «Дитяче» бачення світу сприяє поетичному узагальненню зображуваного матеріалу за допомогою стильових елементів імпресіонізму. Ігровий момент поетичного мовлення увиразнений динамічністю емоційної стихії лірики В. Підпалого, що поглиблена уважним ставленням до деталей. У натурфілософських поезіях В. Підпалого спостерігається тяжіння художнього часу до вічності, а простору – до універсальності. Авторському пошуку істини відповідає зосереджений на власних рефлексіях і почуттях настрій ліричного героя.

Ціннісні орієнтації Володимира Підпалого акцентовані у циклі віршів «Григорій Сковорода». Образ філософа створений не через міметичну інтерпретацію його світоглядних максим, а за допомогою діалогічної рецепції і творчого осмислення постаті Григорія Сковороди. Поліфонізм екзистенційних рефлексій В. Підпалого найповніше проявляється в останньому творі циклу – «Драматичному етюді, в якому діють степ, небо, птах та Григорій Сковорода». Аналіз етюда здійснено за збіркою В.Підпалого «Повесіння» (Київ, 1964), що зберігається у приватному архіві М. Сома. Проблематика етюду заснована на колізії протистояння людини ірраціональним стихіям світу. У діалозі героя з іншими персонажами оприявлені відчуття екзистенційної тривоги, зумовленої ситуацією самотності людини в світі. Стихію ірраціональних сил втілює Степ – архетипний володар часу і простору, посеред якого з’являється людина. Йдеться про екзистенційну ситуацію закинутості в світ, герой покладається на універсальну здатність примноження людських сил, а волю до життя оцінює як умову автентичного буття, його форму і зміст.

У Висновках підсумовано результати дослідження поліфонізму поетичного дискурсу, змістових та стильових домінант творчості шістдесятників, досягнуто мети і розв’язано поставлені завдання. Обгрунтувано поняття «поліфонізм»,  «поліфонізм поетичного дискурсу»,   «діалогізм», «чуже слово» та «інтертекст».

Поліфонізм як явище багатоголосся, засноване на гармонійному поєднанні паритетних точок зору, позицій, мотивів є важливим виражальним засобом у поезії шістдесятників, їх діалогізму та поліфонізму. Використання як акустичних (анафора), так і семантичних засобів (метафора, символіка, метонімія) увиразнює різноплановість поетичного дискурсу. Цьому сприяє жанрова поліфонія лірики, ліро-епіки, драматичних творів шістдесятників. З поняттям «поліфонізм» тісно пов’язане поняття «чужого слова» – слова, взятого з контексту творчості іншого автора. У силовому полі інтертекстуальних взаємовпливів голосу автора і точок зору інших шістдесятників формується поліфонія поетичного дискурсу на тематичному, поетикальному та світоглядному рівнях.

Виникнувши в кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ ст., явище шістдесятництва набуло вагомого значення, особливо у літературі. Відновлення втрачених художніх форм, поява романтизованого пафосу, звернення до гуманістичних цінностей, використання фольклорного матеріалу були характерні для шістдесятників. Разом з відродженням культурних традицій народництва з’являється космічна поезія, художні експерименти, елементи поетики імажинізму, «тиха лірика». Важливим чинником стилетворчості поетів цього покоління виявився естетизм, що позначився на поезії В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Підпалого, Л. Талалая, М. Сома та ін.

Естетичні приорітети В. Симоненка близькі до творчих засад Б.Олійника та М. Сома. Ствердження цінності і неповторності окремої людини з народу стало світоглядним принципом неонародництва шістдесятників, творчість яких сприяла переборенню в поезії 60-х років абстрактного космізму на противагу життєвій конкретності і предметності слова. Подолання риторичних штампів сприяло осмисленню справжніх джерел романтики,  заснованої на світоглядному принципі кардіоцентризму.

Космічна поезія шістдесятників актуалізує проблематику людського буття у контексті новаційних досягнень 60-х років. Протиставлення природньої людини і людини технічної стало популярним мотивом поезії М.Вінграновського. Збірка поезій «Атомні прелюди» заснована на співвіднесеності її змісту, мотивів і форм зі світопочуваннями молодої людини початку 1960-х років. Рефлексії тривоги та емоційна напруга «атомного часу» є змістовими домінантами збірки поета. До основних рис поетики космізму автора належать масштабність поетикальних новотворень, семантична універсальність ліричних роздумів, експресивність метафоризму, образна діалектичність, бінаризм. Елементи неоромантизму і поетичного космізму визначають художні домінанти поеми М. Вінграновського «Демон».

Творчість В. Підпалого суттєво розширює обсяг поетичних здобудків шістдесятників. Переживаючи еволюцію від громаднської поезії, почасти декларативного пафосу ранніх віршів до заглибленого у медитативні рефлексії творчого споглядання, В. Підпалий актуалізує художні можливості жанрів елегії, сонету, пейзажної лірики.

Для філософічної лірики В. Підпалого є характерним співвідношення зображуваних явищ, їхньої прихованої суті та рефлексій естетичного споглядання. Ліричні переживання поета сягають рівня світорозуміння у поезіях, що мають ознаки герметичності. Різноплановість рефлексій поета охоплює способи розумового сприйняття, спонтанного схоплення, інтуїтивного осягання та емоційних відгуків. Єдність думки і почуття акцентує увагу на онтологічному конфлікті проминальності, що стає смислотворчим чинником екзистенційних поезій В. Підпалого. Життєві орієнтації та аксіологічні пріоритети В. Підпалого розкриті у циклі віршів «Григорій Сковорода», що має діалогічну структуру, засновану на зміні голосів та точок зору персонажів. У циклі використано рефлексії  екзистенційного плану, форму народної казки-загадки, вірші, присвячені Григорію Сковороді. Світоглядна позиція поета найповніше проявляється в останньому творі цього циклу – «Драматичному етюді, в якому діють степ, небо, птах та Григорій Сковорода». Проблематика протистояння ірраціональним силам одночасно оприявлює сутнісні переваги людини та цінності життя у відкритому і вільному перетіканні, керованого волею людини.

Новаторство шістдесятників насамперед визначалося послідовним утвердженням  художньо-естетичних принципів різноголосся, діалогічності, поліфонізму стильового розмаїття, багатства форм. Шістдесятники накреслили нові тенденції естетизму, гуманізму, апелюючи до власне мистецьких чинників словесної творчості. Ці завдання успішно реалізують у своїй поезії В. Підпалий, Л. Талалай, продовжуючи започатковану шістдесятниками (В. Симоненко, М. Вінграновський та ін.) течію естетизму. Шістдесятники утвердили  особливий тип мистецької рефлексії, що здатна поєднувати різнорідні елементи, апелюючи до цілісності. Така рефлексія виражається через метафору, іронію, сміх, антитезу та ін., що дозволяє співвідносити водночас традиційне і модерне, романтичність і авангардизм, народництво та екзистенційність, публіцистику і натурфілософію.