ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх практичне значення, вказано форми їх апробації, наведено інформацію про публікації, де висвітлено основні положення роботи, подано загальні відомості про дисертацію.

У першому розділі “Концептуальні засади дослідження діяльності С.Петлюри в державотворчих процесах” проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено основні напрямки, методологічні та концепуальні засоби її дослідження.

У підрозділі 1.1. “Соціально-політична діяльність С.Петлюри та її роль у процесах українського державотворення як об’єкт наукового вивчення” охарактеризовано існуючі в сучасній науці теоретико-методологічні підходи та пізнавальні принципи, які використовуються при дослідженні суспільно-політичної діяльності С.Петлюри, її впливу на державотворчі процеси в Україні, що відбувалися в 1917–1921 роках. Відзначається, що формуванню об’єктивного знання про С.Петлюру та його діяльність заважають деякі культурно-історичні стереотипи, які існують у людській свідомості. Зокрема, на рівні стереотипів, породжених українофобською пропагандою, продовжує існувати російський погляд на Петлюру, Україну та українську національно-визвольну революцію 1917–1921 років як “утілення хаосу, насильства і зла”. Підкреслюється, що завданням сучасної науки є заперечення подібних культурно-історичних стереотипів, відхід від досить негативних оцінок постаті С.Петлюри, які продукуються певними політичними інтересами і політичною кон’юктурою. Невиправданими є також спроби його міфологізації.

Важливою частиною дискурсу, темою якого є С.Петлюра, постає обговорення проблем, що стосуються багатовимірності українського буття, своєрідності українського світу в сучасних цивілізаційних реаліях. Феномен українського соціуму, його історико-генетичні витоки, сутнісні риси, процеси становлення української політичної нації досліджуються в колективних працях “Український соціум” і “Українська політична нація: генеза, стан, перспективи”. Особливості функціонування політико-державних моделей в
 українській політичній історії XX ст. є предметом аналізу у фундаментальному академічному виданні “Політична історія України XX ст.”. Проблеми українського політичного життя, динаміка формування демократичного суспільства в Україні вивчаються В.Андрущенком, І.Варзарем, В.Горбатенком, П.Шляхтуном, М.Обушним, С.Губерським, М.Хильком, В.Барковим, М.Степиком, О.Литвиненком та ін.

Відзначається, що тема національно-визвольних змагань українського народу в 1917–1921 роках і ролі в них С.Петлюри привертають увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Досить відчутним є доробок українських вчених, які на основі вивчення архівних джерел вводять до наукового обігу невідомі раніше документи з історії 1917–1921 років. Показано, що створено грунтовну джерельну базу для вивчення творчої спадщини Голови Директорії УНР, Головного отамана С.Петлюри, його діяльності та політичних ідей. Можна говорити про поступове формування сучасного петлюрознавства.

До вичення феномена Петлюри і “петлюрівщини” зверталася велика кількість авторів. Починаючи з 20-х років XX ст. сформувалось два протилежних історіографічних напрямки: радянський, який втілював комуністично-партійну ідеологію (В.Блакитний (Еллан), М.Кольцов, Ю.Білан, І.Білодід, Р.Ейдеман, І.Кулик, І.Рибалко, М.Супруненко) і український, державницький за своєю суттю, який представлений переважно сучасниками С.Петлюри (М.Славінський, І.Мазепа, П.Феденко, В.Прохода, С.Сірополк. О.Шульгин, А.Яковлів). Особливий погляд на постать С.Петлюри представлений у працях людей, які були особисто з ним знайомі, лідерів УНР, членів військових урядів, військових діячів (О.Доценко, М.Ковалевський, М.Капустянський, Є.Коновалець, В.Кучабський, М.Омелянович-Павленко, П.Христюк, М.Шаповал). Хоча слід зазначити, що особливістю цих праць є значний суб’єктивізм і подання особистої позиції щодо оцінки С.Петлюри. Значною мірою необ’єктивною, зумовленою особистою неприязню і особистими поглядами на перебіг національно-визвольних змагань відзначена позиція В.Винниченка. Значним внеском у дослідження місця С.Петлюри в українському національно-визвольному русі можна вважати праці істориків діаспори – Т.Гунчака, Р.Млиновецького, І.Нагаєвського, Н.Полонської-Василенко.

Встановлено, що помітний крок у вивченні спадщини С.Петлюри робить сучасна наука. Її характеризує більш глибоке і об’єктивне висвітлення подій, посилена увага до так званих “білих плям” української історії, включення загальнокультурного і загально-філософського контексту в аналіз феномена С.Петлюри, використання досягнень світової науки, відхід від ідеологічних заборон і традиційних стереотипів. Такий підхід до вивчення подій національно-визвольного руху 1917–1921 років характерний для праць Б.Андрусишина, В.Верстюка, А.Гриценка, І.Гошуляка, М.Литвина, К.Науменка, О.Копиленка, С.Кульчицького, Л.Радченка, М.Рябчука, В.Солдатенка та ін.

Особливу зацікавленість петлюрознавців викликають проблеми, пов’язаніз таким неоднозначним явищем, як єврейські погроми в Україні та зв’язок з ними вбивства С.Петлюри. Історичне, правове і морально-філософське тлумачення його дають Т.Гунчак, В.Сергійчук, В.Михальчук, М.Попович.

Слід зазначити, що українською наукою здійснено значний прогрес у висвітленні доби національно-визвольних змагань та її діячів. Однак можна констатувати, що постать С.Петлюри все ж залишається найменш дослідженою, а питома вага праць про С.Петлюру є незначною. Проте те, що погляди та діяльність С.Петлюри стали предметом розгляду у працях багатьох українських вчених, свідчить про вагомість його постаті й політичної діяльності в дослідженні перебігу суспільно-політичних процесів в Україні, у вирішенні тих актуальних завдань, які стоять перед українською нацією сьогодні.

У підрозділі 1.2. “Феномен С.Петлюри в українському національно-визвольному русі 1917–1921 років” досліджується неоднозначна й контроверсійна постать С.Петлюри на фоні подій, які прийнято називати Українською революцією 1917−1921 років. Встановлено, що феномен С.Петлюри був породжений особливостями української історії XX ст. й специфікою національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Саме обставини українського політичного життя сформували С.Петлюру як сильну, непересічну особистість, з яскраво вираженими лідерськими якостями. Його життя визначали віра в Україну, відданість національним ідеалам та українській справі. У різних життєвих обставинах С.Петлюра проявляв мужність і витримку, глибокий розум, рішучість і волю, високі особистісні й моральні характеристики. Водночас його політичні рішення та дії неоднозначно (а то й різко негативно) сприймались в українському суспільстві.

Відзначається, що постать С.Петлюри є досить амбівалентною й контроверсійною. Вона й досі перебуває в полоні міфотворення, а в оцінках С.Петлюри часто переважають не раціональні, а емоційно-психологічні моменти. Очевидним є також вплив політичної кон’юнктури, а розгляд подій Української революції поза історичним і політичним контекстом часто призводить до однобокого, до певної міри тенденційного і упередженого їх трактування, до відтворення усталених стереотипів.

Обгрунтовано, що неупереджений погляд на С.Петлюру та його державотворчу діяльність свідчить про те, що він був неординарною особистістю. В роки загального хаосу, соціальної нестабільності, політичних і військових конфліктів С.Петлюра проявив себе як людина, що ясно формулювала мету суспільних дій і могла консолідувати навколо себе маси. Особливий наголос робиться на тому, що за будь-яких умов С.Петлюра демонстрував пріоритет державних справ перед вузько-партійними й особистими, що є досить показовою і важливою якістю політичної еліти загалом.

Другий розділ “Участь Симона Петлюри у творені української державності” присвячений аналізу місця та ролі С.Петлюри у творенні української державності.

У підрозділі 2.1. “С.Петлюра в українському державотворенні 1917–1921 рр.” наголошується на потребі дослідження діяльності С.Петлюри у контексті визначення головних засад утвердження української держави і формування української політичної нації. З’ясовано, що апогеєм формування української політичної нації і пробудженням національної пасіонарності був період національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Саме тоді створювались найсприятливіші умови для реалізації української національної ідеї як стратегічної мети і головної передумови існування української державності. Саме на час української національної революції 1917–1921 років припадає пік політичної активності С.Петлюри.

Простежуючи еволюцію становлення українських інституцій в період національно-визвольних змагань, наголошується, що С.Петлюра був найбільш послідовним самостійником і охоронцем української державності. Будучи переконаним прибічником республіканської демократії, С.Петлюра виступав за УНР і широке впровадження самоуправління, формування трьох гілок влади, застосування автономії для національних меншин.

Важливим етапом становлення і розбудови української держави стала Директорія УНР, Головним Отаманом якої був С.Петлюра. На основі аналізу діяльності Директорії, зроблено висновок, що основними завданнями її була організація владних державних інституцій та органів війська. У зовнішній політиці Директорія намагалася домогтися визнання, а також знайти союзників для боротьби за державність.

Встановлено, що участь С.Петлюри у формуванні органів влади у період Директорії була пов’язана з вибором шляхів розвитку української держави. По суті, перед Директорією поставав вибір або “європейської моделі” з її принципом поділу влади або ідей “радянської влади”. Стверджується, що на період збройної боротьби. Директорія була органом верховної влади з диктаторськими правами, оскільки вона виконувала неподільно законодавчу, виконавчу, а почасти й судову функцію.

Розвивається думка, що, головним чином, через причини зовнішнього і внутрішнього характеру конституційні перетворення і розбудова державної влади так і залишилися незавершеними. На перешкоді цього стали воєнні дії, катастрофічна роз’єднаність українських сил і криза політичної системи, відсутність політичної консолідації між головними українськими політичними силами. Показано, що велику історичну роль у житті українського народу відіграло проголошення Акту злуки українських земель, що значною мірою визначило перспективу розвитку української державності. Головною небезпекою для української державності було роз’єднання українських сил і політична боротьба всередині державницького табору, ментальний і політичний розкол на Захід і Схід. Все це не дозволило реалізувати соборницьку ідею,
породило військово-політичне протистояння і загалом вело до краху української державності. Обгрунтовано, що на відміну від інших очільників української держави, які зійшли з політичної арени, С.Петлюра, ставши Головою Директорії і зосередивши владу у своїх руках, продовжував боротьбу за українську державу.

Здійснений аналіз діяльності С.Петлюри в час боротьби за українську державність дозволяє зробити висновок, що завдяки С.Петлюрі в Україні відбувалося утвердження легітимної влади, в компетенцію якої входило регулювання і координування всіх сфер суспільного життя. Обстоюється думка, що сам факт існування української держави – УНР, проблеми, з якими вона стикалася, прийняття законів, які покликані були регулювати і координувати діяльність офіційних інститутів влади, стало переломним етапом у розвитку українського державотворення. Процес побудови української державності йшов шляхом від парламентської республіки до президентської форми державного устрою. Не в останню чергу цьому сприяли авторитет і компетенція Голови Директорії – Симона Петлюри. У творенні української національної держави С.Петлюра висловлював готовність до співпраці з усіма національними силами.

У підрозділі 2.2. “С.Петлюра як організатор розбудови української армії” розглядаються питання, що стосуються становлення і розбудови національних збройних сил та участі в цьому процесі С.Петлюри. Підкреслюється, що саме на армію спирається держава в реалізації найважливіших для себе і своїх громадян стратегій розвитку. Сильна і боєздатна армія завжди є силою, яка веде до міцної і незалежної держави, забезпечує проведення політики національних інтересів. Крім того, армія, національні збройні сили належать до тих владних інституцій, що забезпечують збереження територіальної цілісності та непорушності держави.

Обгрунтовано, що значний вплив на процес розбудови українського війська в час української революції 1917–1921 років здійснював С.Петлюра. Особливо яскравою його роль у творенні національних збройних сил була в період діяльності Центральної Ради і Української Народної Республіки.

Доведено, що історія життя С.Петлюри була невід’ємна від історії українського війська. Чи не єдиний з усіх представників української еліти і провідних українських політиків, він першим усвідомив значення власних збройних сил та їхню роль у боротьбі за державність. Симон Петлюра стає безпосереднім учасником подій, пов’язаних зі становленням української військової справи після революції 1917 року. Він був першим українським міністром військових справ в уряді УНР.

На основі аналізу діяльності С.Петлюри в період національно-визвольних змагань 1917–1921 років зроблено висновок, що значною мірою завдяки саме С.Петлюрі армія у цей час стає національною державною інституцією, про що свідчить процес творення українських вертикальних військових структур, навколо яких ставало можливим формування регулярної української армії. По суті, реалізовувалась програма військового будівництва на найближчу
перспективу.

Підкреслюється, що особливим періодом у військовій діяльності С.Петлюри стало протистояння української армії з більшовицькими частинами. С.Петлюра одним з перших зрозумів агресивну суть більшовизму і те, що лише збройною силою, власною армією можна закріпити державну незалежність. Більше того, С.Петлюра взяв на себе керівництво національним військовим рухом і здійснював заходи для розбудови української армії.

Оцінюючи роль С.Петлюри у творенні української державності, наголошується, що процес формування збройних сил як одного з найсуттєвіших її елементів, не був вільний від прорахунків і помилок (недостатній рівень боєздатності української армії, неорганізованість і недисциплінованість військових сил). Однак не підлягає сумніву те, що здійснюючи практичні кроки по організації української армії, С.Петлюра вбачав у ній один із найважливіших чинників функціонування всіх державних структур і установ, а також дієвий засіб протистояння зовнішній агресії.

Осмисленню значущості ідей С.Петлюри для здійснення процесів сучасного державотворення присвячено розділ 3 “Реалізація ідей Симона Петлюри у сучасному державотворенні”.

У підрозділі 3.1. “Спадщина С.Петлюри в загальнонаціональному контексті становлення незалежної української держави” розвивається думка, що С.Петлюра належав до тієї когорти людей, які завдяки своїй суспільно-політичній, просвітницькій діяльності репрезентували головну ідентифікаційну модель сучасного українства, побудовану на утвердженні національної самосвідомості та захисті національних інтересів. Не втрачає своєї актуальності ідея С.Петлюри про те, що найголовнішою метою національного розвитку мусять бути, передусім, інтереси нації та української держави, а не інтереси кланів і партій. А історично перспективною є така модель влади, відповідно до якої функціонування різних інституцій спрямоване на забезпечення розвитку держави, захисту інтересів своїх громадян.

Зроблено висновок, що незважаючи на твердження критиків української державності та суверенітету про їх недовговічність, завдяки зусиллям таких людей, як С.Петлюра, Україна відбулася як держава, як самостійний політичний організм з усіма атрибутами державності. Сильна, динамічна українська держава, яка має авторитет у світі, захищає свої інтереси, дбає про своїх громадян, є головною умовою подальшого розвитку української спільноти.

Не менш важливою постає потреба встановлення загальних умов порозуміння між людьми, демократичних норм життя, утвердження гуманістичних вимірів буття в цілому. Висновки із трагічної української історії, історія непростих контактів українців і євреїв, українців і поляків роблять очевидним те, що мирне співжиття людей різних національностей в рамках однієї держави – України – постає одним із головних гуманістичних і моральних імперативів сьогодення.

Простежуючи динаміку суспільних і політичних процесів в Україні, наголошується, що перспективи розвитку української держави пов’язані з посиленням імпульсів культурно-національної єдності, соціальної та політичної консолідації нації. У цьому відношенні неоціненним є досвід національно-визвольних змагань, уроки боротьби за українську незалежність і українську державу, дієвим учасником якої був у 1917–1921 роках С.Петлюра.

У підрозділі 3.2. “Ідеї С.Петлюри і процеси самоорганізації сучасного українського соціуму” підкреслюється, що актуальність ідей, проголошуваних С.Петлюрою у час боротьби за українську справу, обумовлюється тим, що вони виконують своєрідну інтеграційну роль як у становленні національної свідомості, так і в самоорганізації української політичної нації.

Обгрунтовано, що з погляду самоорганізаційних процесів нові форми саморозвитку української нації виступають результатом ускладнення політичних процесів в Україні, перетворення політичної спільноти в активного учасника різних суспільних подій. Наголошується, що самоорганізація політичної нації може прискорювати рух до утвердження різних форм політичної, соціальної й культурної єдності, соціальної солідарності у періоди соціальної нестабільності, політичної конфронтації, потрясінь і криз.

Розгорнуто думку, що здатність політичного класу самоорганізуватися свідчить про перспективу розвитку українського соціуму в цілому. Наслідком цих процесів стає розвиток держави і водночас повага до особистості. Особлива увага приділяється проблемам формування української політичної еліти, розгляду її як одного з найважливіших механізмів соціальної й політичної самоорганізації. Доведено, що саме політична еліта в першу чергу здатна формулювати цілі соціального, політичного й національного розвитку, а також докладати зусилля для їх ефективної реалізації. Обгрунтовано висновок, що важливим чинником самоорганізації виступає особистість. Приклад життя та діяльності С.Петлюри є свідченням того, що особистість зі своєю енергією, переконаннями, силою волі може компенсувати неготовність основної маси громадян до перетворень, наслідком чого є нові орієнтири національно-демократичного розвитку української держави