ПОЛІТИЧНА НАУКА І ОСВІТА В УКРАЇНІ: ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ, ПРОЦЕС СТАНОВЛЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовуються актуальність і новизна теми дослідження, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюються мета і завдання; розкриваються наукова новизна і практичне значення даного дослідження; окреслюється рівень апробації його результатів; подається структура дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічне обґрунтування дослідження розвитку політичної науки і освіти в Україні” – на основі систематизації широкого кола наукових джерел доведено, що становлення політичної науки і освіти в сучасній Україні пов’язане з логікою трансформації нашого суспільства та загальними особливостями розвитку наукового знання. У цьому процесі позитивну роль відіграє політологія як науково-навчальна дисципліна і цілісний комплекс знань, що включає: 1) процес і результат вироблення та засвоєння соціальними групами й окремими індивідами систематизованих знань у галузі політики; 2) навички участі грома­дян у політичному житті в усіх його проявах і взаємозв’язках з іншими суспільними сферами; 3) методологію і засоби практичного застосування знань про політику в усіх сегментах суспільно-політичної діяльності.

Визначальний вплив на проблематику даного дисертаційного дослідження справили концептуальні підходи представників зарубіжної політичної науки та інших соціально-гуманітарних наук, зокрема таких як: К. Адамова, Л. Бальцерович, Х. Беднарскі, М. Бігарі, В. Боднар, Ф. Бонкер, М. Воляньські, У. Гойтінг, М. Гравітс, Ф. Грін, Р. Гудвін, І. Гулвелі, Р. Давід, К. Давіш, Ж. Делор, А. Джевіцкі, Дж. Елстер, Г. Йонас, К. Калман, М. Кастельс, Л. Кжіжковський, В. Кімліцка, Х.-Д. Клінгман, В. Коганова, П. Козловськи, Д. Кола, К. Конажевськи, Ю. Кроупа, Дж. Коуклі, Е. Лец, Я. Лідяк, К. Оффе, А. Пацерек, Б. Перроут, Б. Покол, У. Прюс, Дж. Ролз, Ф. Руіб, Т. Тімор, Р. Товт, Я. Томко, Дж. Трент, І. Фізер, П. Фрейре, Е. Фромм, М. Фуллан, Р. Хортон.

Розгортаючи дослідження від загального до специфічного, автор зверталася до теоретичних здобутків українських вчених, які зробили вагомий внесок щодо осягнення проблематики суспільної трансформації та політичної модернізації в межах пострадянського простору і українського суспільства. Йдеться про дослідження таких вчених як: В. Бабкін, В. Брустінов, О. Власюк, І. Гавриленко, В. Горбатенко, О.Долженков, О. Дубас, Г. Зеленько, С. Катаєв, В. Крисаченко, П. Мельник, М. Михайличенко, Н. Наумова, М. Недюха, В. Пазенок, Ф. Рудич, В. Селіванов, Т. Сириця, В. Степаненко, М. Степико, В. Танчер, В. Цвєтков. Здійснити перехід від загального розуміння суспільно-політичних процесів до усвідомлення загальнотеоретичних та методологічних основ реформування системи вищої освіти загалом та її соціально-гуманітарної складової як важливого чинника вітчизняних державотворчих процесів дозволили концептуальні підходи таких фахівців як: В. Андрущенко, В. Бех, Р. Бєланова, Ю. Брайчевський, П. Бусел, Н. Висоцька, І. Вілента, М. Головатий, С. Грімблат, Л. Деніско, А. Євтодюк, В. Журавський, В. Зуєва, Н. Карлов, М. Кисельов, В. Кіпень, Г. Клімова, К. Корсак, С. Кострюков, В. Кремень, В. Кудін, М. Култаєва, М. Михайличенко, В. Недбай, А. Некрасов, В. Огнев'юк, В. Пазенок, О. Проскуріна, Н. Рєзанова, М. Романенко, В. Савельєв, А. Самодрін, О.Смолін, Ю. Терещенко, І. Шавкун, В. Шовкошитний.

Проблема розвитку політичної науки і освіти в контексті потреб реформування сучасного українського суспільства постійно привертала увагу вітчизняних вчених від часів здобуття Україною національної незалежності. До цієї проблеми у своїх працях звертались: В. Бабкін, О. Бабкіна, Л. Басалаєва, В. Бебик, В. Бех, О. Бойцова, І. Варзар, Д. Воробйов, О. Габріелян, А. Галкін, А. Дєгтярьов, І. Жадан, Ю. Загородній, М. Іванов, А. Карнаух, Ф. Кирилюк, В. Корнієнко, Л. Кочубей, Г. Крутінь, В. Курило, А. Лузан, Ю. Мацієвський, А. Нікітіна, Л. Олех, О.Панарін, А. Пляйс, В. Потульницький, Ф. Рудич, С. Рябов, С. Савченко, В. Скиба, О. Соловйов, В. Тертичка, А. Торкунов, О. Тягло, М. Хилько, В. Храмов, А. Шоркін. Дотичними до досліджень в рамках вищезазначеної проблеми є різнопланові варіанти висвітлення динаміки соціокультурного розвитку українського суспільства і гуманістичного наповнення змісту політичної  науки і освіти, що включає питання переходу від ситуації модерну до постмодерну, розвитку громадянського суспільства, використання творчого потенціалу громадянської освіти та ін. Ця проблематика знайшла відображення у працях таких авторів як: М. Банчук, В. Барков, Л. Бєлова, А. Бузгалін, В. Бушанський, І. Воронов, І. Жадан, О. Задоянчук, А. Карась, С. Кириченко, С. Кисельов, С. Клепко, В. Корнієнко, П. Кучер, Н. Лавриненко, В. Литвин, В. Маклєцов, В. Мартьянов, Г. Немиря, В. Пащенко, О. Полішкарова, О. Попова, Т. Розова, С. Рябов, М. Рябчук, Н. Терещенко, С. Тимченко, О. Тягло, Г. Філіпчук, В. Цвих, Т. Шатунова, А. Яновський.

На основі аналізу вітчизняних та зарубіжних джерел встановлено особливості і ступінь впливу політичної науки і освіти на розвиток суспільства та формування особистості. Зокрема з’ясовано, що в Україні наявні відмінності між академічною наукою, яку продукують і достатньою мірою стимулюють наукові інститути, та університетською системою освіти, яка, на відміну від західних науково-освітніх центрів, недостатньо стимулює у своєму середовищі наукові дослідження. Звідси, більшість вітчизняних вищих навчальних закладів за своєю структурою та можливостями досі не стали центрами розвитку науки (в тому числі й політичної). Поряд з цим певні розходження між політичною наукою і освітою в Україні пов’язані з тим, що вони досі значною мірою відірвані від реальності й не об’єднують свої зусилля довкола проблеми розв’язання конкретних практично-політичних завдань.

Вищезазначене зумовлює необхідність поєднання засобів науки і освіти. Сукупний соціально-політичний досвід засвідчує, що систематизовані політичні знання визначально впливають на культурне середовище, уявлення громадян і політичної еліти про природу політичної влади, можливості використання різноманітних засобів у політичній боротьбі, розв’язанні конфліктних і кризових ситуацій. Негативний образ політики, сформований в Україні 90-х років, зумовлює перетворення останньої на самоціль для політичної еліти, на засіб вирішення нею власних економічних, фінансових, кланово-корпоративних, вузькопартійних та інших проблем. На відміну від подібного світобачення, сутністю політичної освіти (підкріпленої науковим потенціалом) є формування мотиваційної готовності індивіда до політичної діяльності, орієнтації щодо зміцнення взаємодії людини і суспільства. Важливими її завданнями повинні стати: 1) подолання духовної відчуженості людини від суспільства; 2) формування ціннісних імперативів, спрямованих на повернення громадянам віри у здатність вітчизняної еліти діяти на благо всього суспільства; 3) подолання сформованої за роки незалежності невиправданої ілюзії про необмежені можливості сильної держави.

Спираючись на дослідження загальнокультурного розвитку, політична наука покликана допомогти людині реалізувати важливе індивідуальне завдання – знайти себе в умовах динамічної зміни соціального і природного світу. У свою чергу, культура має слугувати особистості орієнтиром для прийняття соціально значущих рішень, не заперечуючи при цьому свободу самовизначення. В цьому контексті слід орієнтуватися на плюралістичні форми людського співжиття. Політичні знання, освячені культурою, покликані утверджувати поведінку, орієнтовану на багатоваріантність вибору, вміння орієнтуватися на сутнісні засади суспільно-політичного життя, що дають змогу особистості не потонути в бурхливому морі другорядних пропозицій. Пострадянський розвиток показав, що для окремої людини політична (ідеологічна) орієнтація стає майже неможливою, якщо її особисті переживання не можуть бути включені в органічний взаємозв’язок поколінь. Отже, слід пам’ятати про те, що втрата контексту культури і самобутності індивіда постійно супроводжують одне одного в соціально-політичному розвитку.

Соціокультурна детермінованість сучасної політології пов’язана з постмодерною динамікою, яка утверджує: орієнтацію на модель співіснування людей, у якій органічно взаємодіють центр і периферія; ідентичність, яка не нав’язується індивідам, а полягає в додаткових можливостях розвивати власну особистість; зростання прагнення до прийняття неповторного, індивідуального, етично визначеного рішення. Прогресуюче ускладнення глобальних процесів у епоху постмодерну висуває нові вимоги до фундаментальних досліджень. Зокрема, сучасні інформаційні процеси зумовлюють значну зміну ролі свідомості, яка визначально впливає на поведінку людини. Маніпуляції свідомістю в дослідженнях західних вчених визначаються не тільки як засіб впливу на поведінку людей, а й як різновид влади. Маніпуляція не спонукає, а заставляє людину діяти певним чином. Безумовно, що і глобалізація, будучи новою формою політичної влади, маніпулює нашою свідомістю, змушуючи діяти за наперед визначеною програмою. Виходячи з вищезазначеного, можемо стверджувати, що становлення постмодер­ністського дискурсу в Україні призводить до значної трансформації полі­тичного простору й разом з тим зумовлює феномен надзвичайного зростан­ня ролі професіоналів-політологів, які мають стати провідними учасниками процесів виробництва й розповсюдження політичних дискурсів у суспільстві на основі систематизованих знань, що їх продукує політична наука і освіта.

У другому розділі – “Процес інституціалізації вітчизняної політології як науки і навчальної дисципліни” – зроблено висновок про те, що за роки незалежності України, які співпали з розгортанням процесу становлення політології як науки, в рамках вітчизняного наукового простору сформувався цілий ряд напрямів, спрямованих на осмислення політичного життя і з’ясування тенденцій суспільно-політичного розвитку. Виходячи з вищезазначеного, на основі аналізу потенціалу вітчизняної політології запропоновано схему розвитку її наукових досліджень, яка складає собою єдине ціле з виділенням 10 основних напрямів: 1) відродження історії світової і української політичної думки; 2) розвиток теорії політичної науки і філософії політики; 3) з’ясування механізмів функціонування влади і політичної системи суспільства; 4) дослідження проблематики державотворення і демократизації суспільства; 5) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства; 6) осмис­лення процесів становлення інфраструктури і ціннісної основи громадян­ського суспільства; 7) усвідомлення соціального впливу і національних особливостей політичної свідомості та культури; 8) визначення тенденцій міжнародної політики і характеру сучасного цивілізаційного розвитку; 9) формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітології, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, інформаціології, партології та ін.); 10) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних сегментів прикладної політології.

В цьому розділі детально проаналізовано науковий потенціал кожного із зазначених напрямів й, зокрема, зафіксовано: 1) високий рівень досліджен­ня проблематики, пов’язаної з історією політичної думки, процесами державотворення і демократизації суспільства, динамікою трансформа­ційних процесів і модернізації суспільства; 2) недостатню глибину досліджень з теорії і філософії політики, з проблематики, орієнтованої на з’ясування механізмів функціонування влади і політичної системи суспільства; 3) достатньо перспективну висхідну траєкторію формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (в першу чергу це стосується етнополітології). На основі аналізу вітчизняних досліджень з’ясовано, що останній з 10 вищеназваних напрямів, репрезентований прикладною політологією як невід’ємною складовою загальної політичної науки, ще тільки формується в Україні. Досвід демократичних країн засвідчує необхідність її утвердження як сукупності методологічних принципів, методів і процедур практичного забезпечення політики, спрямованих на одержання реального політичного та соціального ефекту, вирішення конкретних практичних проблем.

У процесі диференційованого розгляду досягнень і недоліків вітчизняної політичної науки виявлено цілий ряд недосліджених чи малодосліджених проблем, до яких відносяться: особливості становлення громадянського суспільства; напрями формування української політичної нації; питання гармонізації процесів інтернаціоналізації та національної консолідації; механізми визначення довгострокових зовнішньополітичних пріоритетів, стратегії підвищення конкурентоспроможності країни; осмислення форми державного правління й сутності політичного режиму; визначення адекватності політичній ситуації типу виборної системи; взаємодія політики та економіки як базових елементів модернізації суспільства.

В межах даного розділу охарактеризовано проблеми, які кваліфіку­ються як “хвороба росту” соціально важливої та впливової науково-освіт­ньої галузі. Так, зазначається, що в Україні наявна недооцінка окремими керівниками навчальних закладів суспільної важливості політології для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, здатних забезпечити функціонування різнорівневих ділянок державної служби, а також створити здорове, конкурентне середовище в рамках політичної сфери суспільства. Ще однією проблемою розвитку політології як навчальної дисципліни є відсутність у регіонах, віддалених від розвинених політологічних центрів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Чернівці, Запоріжжя, Сімферополь), достатньої кількості кадрів з базовою політологічною освітою та науковими ступенями в галузі політичних наук. Дається взнаки відсутність при Міністерстві освіти і науки України та при Вищій Атестаційній Комісії України науково-методичних центрів, головним завданням яких мала б стати координація діяльності наукових і навчальних закладів з підготовки навчально-методичної літератури, підручників, відслідковування в якості можливих дослідницьких напрямів актуальних політологічних проблем. На думку автора, перед вітчизняною політологією стоїть завдання освоєння у повному обсязі досвіду розвитку світової соціально-гуманітарної думки, від якої українське суспільство довгий час було ізольоване. Тим часом кількість дисертаційних робіт та інших наукових досліджень, в яких системно висвітлюються здобутки світової політичної думки, є недостатньою. До того ж, структура сучасної політичної науки в Україні ускладнюється, політичне знання поступово уніфікується на основі кращих світових зразків. Це означає необхідність збереження наявного наукового потенціалу, а також залучення молодих кадрів у сферу функціонування політології.

На основі аналізу сучасних підходів щодо оновлення політологічних знань у рамках Болонського процесу (О. Бабкіна, В. Бебик, В. Воронкова, М. Головатий, А. Кальянов, І. Климкова, К. Корсак, С. Кузнєцов, В. Медведєв, О. Мірошниченко, В. Носков, В. Пожуєв, С. Рижкова, В. Шевченко) обґрунтовано необхідність урахування вітчизняних традицій забезпечення соціально-гуманітарної освіти. Зокрема з’ясовано, що ідея інтеграції національної освіти в європейський простір у рамках Болонського процесу може стати конструктивною лише за умови збереження й примноження існуючої в Україні системи політичної науки і освіти як важливого сегмента державотворчих знань. Болонський процес не може бути самоціллю, його основне завдання у контексті вдосконалення національної системи освіти полягає у приєднанні українського суспільства до цивілізованого культурного руху без руйнування національно-специфічних рис і здобутків зазначеної системи.

У третьому розділі – “Перспективи системного впливу політичних знань на демократичні процеси в Україні” – проводиться ідея про тісний розвиток політичної науки і освіти з основними завданнями вдосконалення суспільства.

Спільною цінністю народу України можна вважати досить високий рівень освіти. Однак в умовах транзитного розвитку України цей рівень використовується неадекватно й, відповідно, потребує максимального наближення його до процесів реформування суспільства. Система політичних знань в умовах трансформації пострадянського суспільства від тоталітаризму до демократії передбачає наступні напрямки її саморозвитку і цілеспрямованого вдосконалення: сприяння процесу самоусвідомлення суспільства й наслідків вибору того чи іншого політичного ладу держави; забезпечення всебічного бачення політичного життя, вміння розпізнавати і долати негативні тенденції суспільного поступу; формування розвиненої системи політичної соціалізації особи, включення індивідів у складний і суперечливий світ політичних відносин; розвиток політичної компетентності, орієнтації і здатності громадян до активної участі у творенні держави, вміння впливати на суспільно-політичні процеси; утвердження демократичних, гуманістичних цінностей свободи, гідності та громадянської відповідальності кожного індивіда; подолання стереотипних уявлень про політику лише як про арену боротьби, протистояння, конфліктів та засвоєння норм цивілізованої політичної поведінки, культури спілкування між громадськими, політичними організаціями і державою, між країнами та народами, поважання прав та законів держави.

Одним з основних завдань політології є надання суб’єктам та об’єктам політичних процесів узагальнених пояснень політичного розвитку, систематизованих, аргументованих, об'єктивних знань про політичну реальність. Політологія повинна функціонувати як засіб здійснення порад і надання особистості інформації про необхідність на даний момент, в даних умовах зробити сутнісний політичний вибір, прийняти адекватні рішення та здійснити ефективні, виважені політичні дії. Політично освічене суспільство з розвинутим почуттям громадянської гідності є головною умо­вою встановлення демократії. Адже остання – це не тільки справедливі закони, не самі лише альтернативні вибори та пропорційне представ­ництво. Це ще й певний стан суспільної свідо­мості, менталітету, коли люди пов'язують свій добробут з власним бажанням і вмінням долати несправедливість. Відповідно, політологія покликана формувати розвинену, демократичну політичну свідомість. Особа, яка відчуває й цінує свою свободу, здатна сама обирати собі пріоритети в житті, вона має простір для такого вибору, право на помилку в ньому й шанс на її виправлення. Лише такий індивід спроможний усвідомити цінність людської гідності й сталих суспільних взаємозв'язків та функ­цій. Тільки така особистість спроможна їх захищати й відстоювати.

Невід’ємною складовою розвитку політичної науки і освіти в Україні є так звана політологічна просвіта, здійснювана державними, а також позаполітичними закладами, на діяльність яких наймен­ше впливають стихія та кон'юнктура політичної боротьби. Зміст політологічної просвіти складають неупереджені знання про закономірності соціально-політичного розвитку, про державні й політичні структури та інституції, їхній устрій та функціонування, про демократичні принципи й процедури суспільно-політичної взаємодії. Метою політологічної просвіти, здійснюваної переважно через загальноосвітні заклади, незалежні засоби масової ін­формації, її наслідком постає громадянин, член правового суспільства, демократичної держави. Одне з найголовніших її завдань полягає у формуванні всебічно розвинутих особистостей, повноцінних громадян як сили, здатної захистити завоювання демократії. Цей напрямок поглиблення знань про суспільство покликаний формувати суспільні норми, згідно з якими за умов динамічного розвитку сучасної цивілізації всі проблеми мають розв'язуватися тільки шляхом взаємної згоди й зважання на інтереси всіх, а не через домінування однієї сили. Політологічна просвіта має допомогти розібратися в законах культури й правилах спільного для всіх життя.

Особливої ваги в сучасних умовах модернізації українського суспільства набуває необхідність розвитку “громадянської освіти”. Остання є інтегрованою галуззю соціально-гуманітарних знань, завдання якої полягає в тому, щоб підготувати молодих громадян до життя в умовах демократії. У загальному плані цей напрям орієнтує на формування особистості, якій властиві демократична культура й усвідомлення ідей індивідуальної свободи, громадянської відповідальності. Зазначений різновид політичної освіти в Україні ґрунтується на синтезованому досвіді розвинених країн світу й передбачає: набуття молодою людиною досвіду суспільно-корисної діяльності; орієнтацію на безперервну освіту з метою постійного підтримання власної компетентності; стимулювання прагнення особистості приносити користь своєму суспільству. Зміст і концептуальна спрямованість вітчизняної громадянської освіти повинні максимально враховувати національні особливості України, раціонально використо­вувати попередні досягнення і наявний соціальний досвід.

Політична наука і освіта є тим інструментом, який дозволить налагодити взаємозв’язок держави і громадянського суспільства, з’ясувати наявність в Україні функціональних аналогів тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які наявні в західному світі, виявити рівень здатності вітчизняної культури сприйняти апробовані світовою практикою традиції і стандарти. Систематизовані політичні знання дозволять усвідомити громадянське суспільство, з одного боку, як безпосередній спосіб існування значної частини сучасного людства, а з іншого – як певний соціальний ідеал і перспективу розвитку конкретно взятої країни. Впроваджувана через політичні знання ідея громадянського суспільства покликана обмежувати деструктивний вплив держави. Вона дозволяє розглядати суспільство і державу як партнерів, визнаючи в цьому партнерстві пріоритет за суспільством, утверджуючи в суспільну свідомість думку про те, що держава існує для суспільства, а не навпаки. Таким чином, для цивілізованого розвитку обох соціальних феноменів потрібно створювати надійний механізм їхньої взаємодії та взаємозбагачення.