ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ МОЛОДІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ МІЖНАРОДНОГО І УКРАЇНСЬКОГО ДОСВІДУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Перший розділ “Концептуальні основи політичної соціалізації” складається з двох підрозділів.

В підрозділі 1.1 “Основи сучасних зарубіжних та вітчизняних концепцій політичної соціалізації” автор здійснює аналіз теоретичних та практичних розробок вітчизняних і зарубіжних вчених з теми дослідження, розглядає причини виникнення та розвиток спеціального напрямку в політичній теорії, виділення проблематики політичної соціалізації в самостійну область дослідження.

Різні наукові школи акцентували увагу на специфіці процесу політичної соціалізації, дослідження велися за багатьма напрямками, тому існує декілька трактувань процесу соціалізації. Класична теорія розглядає особистість як пасивний об’єкт впливу політичної системи (Д.Істон, Л.Коен, Р.Ліптон, Т.Парсонс). Друга версія розроблялася в рамках теорії конфлікту (М.Вебер, Г.Моска, У.Гуд), теорії плюралізму (Р.Даль, В.Харт) і теорії гегемонії. Її підтримали Ю.Хабермас, Т.Лукман. Дослідженню безсвідомих мотивів політичної діяльності приділили увагу Е.Еріксон, Е.Фром, К.Юнг. Автор розглядає дві орієнтації політичної науки, які відіграли провідну роль у становленні сучасних уявлень про процес входження особистості у політику. Перша – це інституціональний аналіз політики, який схематично можна представити у вигляді моделі “підкорення” (Т.Гоббс Ж.-Ж.Руссо) та моделі “інтересу” (А.Сміт, Г.Спенсер). Друга – це біхевіористський підхід до політики, який привніс інтерес до людини в політиці, зарекомендував себе при вивченні електоральної поведінки, політичної участі та поведінки людини.

Проблема соціалізації знайшла відображення в дослідженнях радянських вчених. Вплив зовнішньополітичних умов та психологічних підвалин розглядали педагоги П.Каптеров, М.Іорданський. Починаючи з 60-х р. ХХ ст. в суспільно-політичне життя, науку почали проникати елементи західних концепцій соціалізації, зокрема політичної соціалізації. Соціалізацію як процес входження індивіда в соціальне середовище і становлення особистості розглядали В.Паригін, І. Кон, Н.Андрєєнкова. В 80-90–ті роки дослідження доповнюються новими аспектами, розширюються рамки досліджень (Л.Ясная, Л.Буєва, В.Москаленко, А.Мудрик). Канали та механізми політичної пропаганди і агітації, їх результативність досліджували В.Байкова, Н.Блинов, В.Васильєв. Різні аспекти політичної соціалізації розглядали у Росії О.Шестопал., М.Лисенков, К.Гаджиєв, О.Попов, Л.Зуєва, І Лєбєдєв, Т.Самсонова, а в Україні – С.Макєєв, М.Лукашевич, А.Чередниченко, А.Бебик, А.Надточій.

В наш час розробляється нова концепція політичної соціалізації, в якій з одного боку соціально-політичне середовище впливає на індивіда, а з другого формується політична індивідуальність, що має вільний вибір і відповідає за прийняті рішення. Саме процес соціалізації забезпечує підтримання і відтворення соціальної і політичної сфери, тому слід враховувати як досвід країн з розвинутою демократією, які вже пройшли етап трансформації, так і специфіку громадсько-політичного життя в Україні.

В підрозділі 1.2 “Політична соціалізація: поняття, сутність і типологія” автор з’ясовує зміст загального поняття соціалізації та категорій, що визначають зміст цього поняття. Особлива увага приділяється визначенню дефініції “політична соціалізація”.

Наявність в особистості політичних знань, досвіду, культури допомагає їй, як політичному суб’єкту, ефективно виконувати політичні ролі і функції. Автор відзначає, що люди не народжуються з раніше придбаним політичним досвідом і культурою, а набувають його протягом усього свого життя. Формування, відтворення і розвиток політичної культури здійснюється через засвоєння та підтримку людьми її норм, зразків, стандартів поведінки, традицій. В сучасній політичній науці поняттям, яке розкриває зв’язки між людиною і політикою, є поняття “політична соціалізація”.

Політична соціалізація є частиною політичної культури, політико-культурним процесом, який забезпечує збереження самого суспільства та політичної системи. Для одних авторів – це засвоєння “курсу громадянськості”, який викладається в школі, для других – політичне навчання, зокрема усвідомлення політичної системи суспільства і засвоєння її норм; для третіх – ставлення до влади та її представників. Автор вважає, що поняття політичної соціалізації ширше ніж політичне виховання, адже охоплює не лише цілеспрямований вплив на особистість панівної ідеології або політики чи стихійний вплив, а особисту політичну активність. Високо соціалізованою людиною можна вважати перш за все патріотично настроєного, відповідального громадянина держави, який має розвинену політичну свідомість, відповідний рівень політичної культури.

Дисертантом було визначено наступні рівні політичної соціалізації: на макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспільстві соціально-економічні стосунки, специфіка етнонаціонального та релігійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст національної культури; на мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, професійних, територіальних, статево-вікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції; на мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специфіки неформального спілкування. Останнім часом, у зв’язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, – розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти, кризи.

Особливий інтерес викликає процес входження особистості в політичне життя в суспільствах, що трансформуються і характеризуються розмитістю політичних норм і цінностей. Автор визначає політичну соціалізацію як такий процес розвитку, за допомогою якого люди набувають певних політичних орієнтацій і зразків поведінки, який дає можливість людині поступово стати не тільки особистістю, а й громадянином; не тільки об’єктом, але й суб’єктом політики.

Розділ ІІ “Молодь як суб’єкт суспільно-політичних відносин” включає три підрозділи.

В підрозділі 2.1 “Особливості політичної соціалізації молоді” розглянуто специфіку молодіжної субкультури та її участь в політичних процесах держави. Останнім часом зріс особливий інтерес серед вітчизняних і зарубіжних дослідників до молодіжної проблематики, зокрема до питань молоді і політики. Молодь є такою групою суспільства, яка визначає зміст і характер майбутнього, саме тому, що в силу свого об’єктивного стану концентрує в собі перспективні тенденції його розвитку.

Актуальність питання про ставлення молоді до політичної системи сучасного українського суспільства обумовлена якісними змінами, які відбулися в нашій державі і її політичній системі. По-перше, зміна кордонів і характеру геополітичного простору розширили усвідомлення індивідом свого місця і становища в соціумі. По-друге, відбулася зміна суспільного устрою, в першу чергу, перехід до ринкової економіки, від тоталітарної ідеологічної системи до демократичної. По-третє, зміна етнокультурного середовища і орієнтації на співробітництво з Заходом формують нову систему координат, критерії ставлення до політичних інститутів суспільства. Розглядаючи проблему соціалізації молоді, потрібно проаналізувати політичну участь молоді в різних суспільствах, яка має різні форми і проявляється на емоційному та інструментальному рівнях. На емоційному рівні політична участь характеризується, насамперед, певним інтересом суб’єкту участі до політичних процесів. Інструментальний рівень визначає іншу сторону політичної участі, яка пов’язана з активною діяльністю громадян.

Сьогодні відбувається процес формування активної життєвої позиції молоді, яка передбачає наявність переконань, ідеалів, для досягнення яких в людини формується воля, громадянська зрілість, високі морально-етичні якості. Цей процес в нашій країні ще не набув чіткості і послідовності. Молоді люди в умовах трансформації суспільства важко орієнтуються в розмаїтті економічних, соціальних і політичних подій та їх оцінці. Тому, за таких умов політична соціалізація, особливо молодого покоління, є ускладненою. Політична соціалізація визначається рівнем політичних знань, ставленням людини до влади. Процес становлення особистості проходить через взаємодію трьох сфер: діяльності, спілкування і самосвідомості. Суспільство по-різному обумовлює процес соціалізації різних соціальних груп, в тому числі і молоді. І якщо старше покоління в системі суспільних відносин почуває себе більш менш комфортно, то про молодь цього сказати не можна, адже у неї не має ні достатнього рівня освіти, ні навичок у сфері політики.

В підрозділі 2.2. “Засвоєння молоддю політичних цінностей та норм” автор звертає увагу на те, що політичні цінності мають великий вплив на політичний процес та виступають інтегративною основою для великих і малих соціальних груп. Періоди різких революційних перетворень супроводжуються істотними змінами в масовій свідомості, заміною ціннісних домінант. Ці процеси спонукають населення до скепсису, вносять сум’яття у формування мотивів, передусім у молоді. Політичні цінності є продуктом політичного досвіду в конкретній культурі, мають свої відмінності в різних суспільствах та відбивають сутність політичного життя певного суспільства, його конкретний спосіб життя, тому вони є відносними, а не абсолютними. Зміни суспільних відносин супроводжуються ціннісною поляризацією політичної свідомості населення, загостренням протистояння і боротьби між прихильниками тих цінностей, що сформувалися в минулому і тими, що зароджуються сьогодні. Рівень політичної культури є показником прийняття і засвоєння демократичних цінностей. Вважається, що чим вищий рівень значимості в суспільній свідомості демократичних цінностей і свобод, тим вищим повинен бути рівень політичної активності, тим цивілізованішим повинен бути характер взаємодії громадян з владою. І навпаки, низька оцінка значимості демократичних прав і свобод викликає у значної частини населення апатію та віддалення від політичної сфери.

Враховуючи плюралізм і суперечності системи політичних цінностей у сучасному політичному житті України, можна виділити такі з них, що поділяються більшістю громадян країни. Це, насамперед, цінності загальнолюдського характеру: мир і злагода в суспільстві; чесна праця і добробут; соціальна справедливість, людська і національна гідність; права і свободи громадянина, соціальна і правова захищеність людини; громадянська відповідальність і законність, тобто світоглядні ідеали і моральні норми, які відображають досвід усього людства і є спільними для всіх людей.

На систему цінностей, що склалася в нашому суспільстві впливає також прагнення перенести в життя українського суспільства політичні цінності, які притаманні західному суспільству. Проте не завжди цінності, що склалися на основі політичної практики народів інших країн, є функціональними в українському суспільстві і сприймаються населенням. Тому необачне й некритичне переймання чужих політичних цінностей, намагання укорінити їх у культуру українського народу не є позитивним. Процес посткомуністичної трансформації має значний вплив на масову свідомість української молоді, зумовлює зрушення в їх системі цінностей. Невеликих змін зазнали традиційні цінності: сім’я, друзі, здоров’я, релігія. Одночасно молодь проявляє досить низьку здатність до суспільної самоорганізації, потенціал соціальної активності в суспільстві порівняно невеликий. Потрібно відмітити, що за період посткомуністичної трансформації частина української молоді прийняла головні демократичні цінності, але ніколи не розглядала їх як реальний інструмент вирішення суспільних проблем.

В підрозділі 2.3. “Роль інформаційної сфери в поглибленні політичної соціалізації молоді України” визначаються головні інститути політичної соціалізації та їх вплив на процес політичної соціалізації молоді, який має свою специфіку.

У демократичному суспільстві кожний окремий громадянин не тільки має право, але і повинен брати участь у суспільно-політичному житті країни. Рівень залучення у політичну діяльність оцінюється за такими критеріями: інтерес до політики; усвідомлення ступеня важливості політичних рішень; ступінь інформованості про політичне життя; ступінь прямої участі в здійсненні політики. На основі джерела передачі політичної інформації потрібно виділити первинні і вторинні джерела політичної соціалізації. Первинні джерела виконують суспільно значимі функції і сприяють залученню широких верств населення до політики. Вторинні – конкретно-орієнтовані і націлені на передання політичної інформації певній соціальній групі чи окремому індивіду. В процесі політичної соціалізації особлива роль належить соціальним інститутам, які здійснюють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Це: сім’я, школа, церква, засоби масової інформації, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи, установи та інше.

Важливою проблемою політичної соціалізації перехідного суспільства є відсутність спадкоємності в передачі політичного досвіду. Моделі політичної поведінки, засвоєні попередніми поколіннями, не відповідають новим політичним реаліям, а нові формуються і засвоюються повільно. Тому в останні роки актуальною стала проблема політичної освіти: знайомство і засвоєння політичного досвіду інших країн, дослідження особливостей функціонування політичних систем, засобів впливу на них і реалізації власних і групових інтересів, адаптація зарубіжного досвіду до національних традицій. Як окремий напрямок політичної соціалізації виділяється політичне виховання, яке містить два компоненти: раціональний та емоційний.

Засоби масової інформації є одним з найважливіших факторів сучасної політичної соціалізації. Сучасні ЗМІ займають в свідомості людини велике місце і є значним соціалізуючим потенціалом суспільства, тому необхідно вимагати відповідальності у спеціалістів і відповідних інстанцій. Активно формуючи політичну культуру, засоби масової інформації мають певну специфіку впливу на молодь. Не завжди враховуються особливості молодіжної аудиторії, відмінності інтересів різних груп молоді, віковий, професійний, національний фактор, форма і методика подання інформаційного матеріалу. Молоде покоління потрібно навчати умінню сприймати інформацію, яка тепер перетворюється в соціалізуюче середовище.

Вивчення досвіду розвинутих західних країн, його адаптація до українських особливостей є необхідним для формування нової концепції політичної соціалізації, де одним з основних завдань буде упровадження в масову свідомість знань демократичних цінностей, правових, взаємоповажних відносин індивіда і влади.

Розділ ІІІ “Суспільно-політична діяльність молоді” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Становлення державної молодіжної політики як інноваційного інституту соціалізації молоді в зарубіжних країнах і в Україні” особлива увага приділяється особливостям молодіжної політики різних держав. Ускладнення життя, загострення багатьох соціально-економічних, політичних і духовних процесів, криза духовних ідеалів і орієнтацій громадян в країнах перехідного періоду посилили потребу в розробці і реалізації принципово нової державної молодіжної політики. Ефективність молодіжної політики залежить від того, чи будується вона з урахуванням відповідної політичної системи суспільства.

Сьогодні відбувається значний розвиток молодіжної політики як такої соціальної політики держави стосовно підростаючого покоління, яка допоможе молоді активно включитися в доросле життя. В розвинутих країнах молодіжна політика частіше всього має трьохрівневу структуру та проводиться на державному (загальнонаціональному), регіональному і місцевому (муніципальному, районному) рівнях. Але сама молодь повинна брати участь в розробці молодіжної політики, яка є основою її існування; без реалізації на практиці цього фундаментального принципу вся молодіжна політика буде зведена нанівець.

В цілому в зарубіжних країнах накопичено суттєво інший, відмінний від нашого, досвід формування і реалізації молодіжної політики. Вирізняють, так звану неоконсервативну модель молодіжної політики (приклад США), коли держава найперше надає соціальну допомогу тим категоріям і групам молоді, що її потребують, і соціал-демократичну модель (політика більшості європейських країн), де держава практично бере на себе відповідальність за вирішення майже усіх проблем молоді. Характерною особливістю молодіжної політики в цих країнах є те, що така політика головним чином реалізується у трьох напрямках, а саме: держава, її органи займаються вирішенням актуальних проблем молоді у соціально-економічній, культурно-духовній сфері, у сфері молодіжного руху. Більшість розвинутих країн (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Франція) продовжують розробляти, вдосконалювати специфічне ювенальне законодавство. У багатьох зарубіжних країнах молодіжна політика реалізується завдяки державним та регіональним молодіжним програмам, базується на створенні певних гарантій, умов для розвитку і самореалізації молоді.

В Україні, як відносно молодій незалежній державі, процес формування державної молодіжної політики знаходиться на початкових етапах. Враховуючи умови, які склалися сьогодні в нашому суспільстві, державну молодіжну політику потрібно визначати загальними процесами соціалізації молоді і пов’язувати з перспективами суспільного розвитку. Молоде покоління намагається проявити себе суб’єктом соціальної політики, стверджуючи, що без його участі неможливі кардинальні соціальні і політичні зміни в суспільстві. Важливо врахувати, що українська молодь, яка певний час перебувала в тоталітарній структурі, не готова до виконання цих завдань, що може привести до різних негативних наслідків, в тому числі і політичного екстремізму, який в свою чергу призводить до соціальної і політичної напруженості в суспільстві.

У підрозділі 3.2. “Участь молоді в діяльності громадських об’єднань і політичних партій” було розглянуто роль політичних партій та громадських організацій у політичній соціалізації молодого покоління,  участь молоді у їх діяльності.

Молодіжна самостійність і ініціатива, прагнення молоді до участі в житті суспільства і держави, до задоволення і реалізації власних потреб і інтересів ведуть до створення і функціонування громадських рухів, організацій, об’єднань. Вони виступають середовищем спілкування і взаємодії людей, де діють власні норми і правила, права і свободи, обов’язки і відповідальність. У сучасної молоді спостерігається дві протилежні тенденції: у частини молоді проявляється аполітизм, певне розчарування, відмова від боротьби за свої права і свободи. Одночасно розвивається тенденція до усвідомленої, рішучої боротьби молоді за свої права і інтереси, яка проходить певні стадії розвитку.

Так, в Західній Європі багаточисленими групами активістів молодіжних організацій було організовано багатотисячні кампанії протесту, демонстрації на захист миру, антиядерні, екологічні рухи, які стають джерелом соціально-структурних змін в суспільстві. В умовах розмитості орієнтирів українського суспільства не можуть розвиватися партії, які для молоді не створюють чіткого ідеологічного поля. Потрібно врахувати, що майже у всіх соціальних інститутів знизився індекс довіри, що підтверджують численні соціологічні опитування. Тут необхідно відмітити декілька причин: 1) в СРСР майже уся молодь пройшла через членство у комсомолі, прийняла ідеї перебудови, демократизації, але згодом життя для неї різко погіршилося. Розчарування змінилося повним незадоволенням, яке згодом перейшло на політичні і управлінські структури; 2) та молодь, яка подорослішала пізніше, сформувалася на ґрунті аполітизму, нігілізму, недовіри до законів, швидкого росту цін. Недовіра до державних служб була перенесена на неприйняття авторитету політичних партій, які ще не стали посередниками між громадянами і державою, в тому числі молоддю і державою; 3) відсутність лідерів, чиє ім’я пов’язане з політичною програмою. Ті лідери, які є сьогодні на українській політичній арені, не ототожнюються у молоді з будь-якою партією.

Виділяються два головних шляхи вирішення об’єктивних проблем молоді: а) зусиллями самої держави, а саме патерналістська турбота про молодь, контроль її життєдіяльності (політика, яка проводиться в державах з тоталітарними режимами); б) зусиллями самої молоді, ініціюючи і підтримуючи діяльність молодіжних організацій, стимулюючи молодь до самостійного вирішення своїх проблем. Так чи інакше держава завжди зацікавлена в розвитку молодіжного руху, в тому, щоб молодіжні організації діяли відповідно Конституції України, чинного законодавства. Але надзвичайно важливим є включення широких верств молоді, молодіжних організацій та об’єднань у здійснення державної молодіжної політики.