ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтована актуальність теми, розкритий стан наукової розробки теорії та історії влади і політичних механізмів регулювання владних відносин, конкретизовані теоретико-методологічні завдання дослідження владних відносин, сформульовані проблемна ситуація і мета дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних механізмів регулювання владних відносин” на основі аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених розглядаються ідеї, концепції, доктрини, теорії та конкретизується теоретико-методологічний інструментарій дослідження влади, владних відносин і політичних механізмів їх регулювання.

У підрозділі 1.1. “Концептуальні засади дослідження політичних механізмів регулювання інститутів влади і владних відносин” обґрунтовується теза про те, що в нових умовах зазнає трансформації і сама методологія. Оновлювана методологія збагачує концептуальні засади організації пізнавальної діяльності, виокремлення в ній умов, структури, принципів і змісту теорії про трансформацію політичної влади. Дисертант аналізує ідеї і теорії про владу, зокрема структурно-функціоналістські, комунікативні, постмодерністські, реляціоністські та інші концепції.

В якості однієї із вихідних концептуальних, теоретико-методологічних основ дослідження дисертант використовує характеристику влади і владних відносин, подану у Короткому енциклопедичному словнику „Філософія політики” (К., 2002.), де зазначається, що „кожна форма влади має спеціалізовану систему соціальних норм, контролю й санкцій, а у взаємодії вони доповнюють, контролюють одна одну, переплітаються в системі соціальних зв’язків, утворюючи складну систему владних відносин – систему влади” [c.123].

Для теоретико-методологічного дослідження влади і владних відносин дисертант використовує три основних компоненти: гносеологічний, теоретичний і методологічний, завданням яких є пізнання сутності владних відносин і механізмів їх регулювання. Компонент теоретико-методологічної частини визначає систему методів, принципів і способів організації теоретичної і практичної діяльності інститутів влади.

Як теорію науки, методологію автор безпосередньо пов’язує з гносеологією. Разом вони спираються на закони, емпіричну дослідницьку техніку та на людський досвід і логічні роздуми. Серед проблем, що розробляються методологією, автор розглядає такі як аналіз та опис структури влади, етапів наукового дослідження; аналіз методологічного інструментарію; визначення сфери застосування процедур і методів; аналіз пізнавальних принципів, підходів і концепцій, які формувались на різних історичних етапах розвитку політичної влади та її механізмів. Так, при цьому дисертант посилається як на основоположну концептуальну тезу щодо категорій, тезу Т. Гоббса, Дж. Локка і Ш. Монтеск’є, в контексті якої І. Варзар акцентує увагу на трьох механізмах практичного владарювання: 1) законодавчий (парламент), 2) виконавчий (уряд) і 3) судово-правовий (різнорівневі суди).

Дисертант висвітлює концептуальну роль синергетики в інноваційному розвитку методології, яку вона відіграє у науковому пізнанні інститутів влади і відносин між ними. Прискорюючи інтеграцію наукових досягнень в рамках різних методологічних напрямків, синергетика пізнає механізми самоорганізації, переходу від хаосу до порядку у системах владних відносин.

У гносеологічному аспекті автор спирається на методологію для виокремлення сукупності концептуальних підходів, пізнавальних методів і засобів, що можуть бути використані у дослідженні політичної влади та механізмів регулювання її інститутів. Перш за все, визначаються вихідні принципи і засоби, передумови та принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності у сфері політико-владних відносин. Ґрунтуючись на законах пізнавальної діяльності, автор зосереджується на тих суть теоретичних проблемах, що є характерними для механізмів політико-владних відносин у життєдіяльності людей. Йдеться про історико-політологічні, філософські і загально-методологічні принципи і положення.

У підрозділі 1.2.”Політична наука про владу, владні відносини та механізми їх регулювання” автор доводить, що ефективність політико-владної діяльності залежить в значній мірі від ступеня розробленості теорії політичних механізмів владних відносин. У контексті історії політичної науки дисертант досліджує виникнення ідей та теорій влади, тих чи інших механізмів влади і регулювання владних відносин. Так, автор аналізує вплив на політичну науку ідеї поділу влади, яку першими розробляли Дж. Локк у праці „Два трактати про правління” (1690) – законодавча і виконавча, а судова влада розчинена у виконавчій та Ш. Монтеск’є у праці „Про дух законів” (1748) – законодавча, виконавча і судова влади, що є ефективним механізмом їх взаємостримувань і противаг.

На основі аналізу вітчизняної і світової політичної думки дисертант констатує, що у сучасній теорії політики “політичний механізм регулювання владних відносин” використовується як комплексна, системна категорія, яка включає в себе сукупність політичних, організаційних, правових, територіальних, матеріально-фінансових, інформаційних та інших пристроїв, засобів, що використовуються для реалізації владних рішень. Правову компоненту механізму регулювання владних відносин складає система правових норм, організаційно-правових форм і методів, визначених законодавчими актами, а також сукупність правових норм, які визначаються статутами територіальних громад і рішеннями відповідних рад.

У формулюванні концептуальних засад дослідження дисертант дійшов того ж висновку, що й В. Бебик, який підкреслює, що практично всі теорії і концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади визначають характер політичної сфери суспільства. Автор бере за основу відоме визначення Єжи Вятра щодо структури і основних складових механізму владних відносин. Аналізуються також раціональні пропорції між ринковими і державними, політичними і неполітичними механізмами та шляхи демонтажу механізмів командної економіки і впровадження нових механізмів регулювання, як державних, політичних, так і механізмів громадянського суспільства.

Зростаючу роль у дослідженні і розробці теорії механізмів влади відіграють політичні технології, які постають за дослідженням автора інтегративним використанням політичних механізмів регулювання владних відносин. У механізмах регуляції влади використовуються різні політичні технології, як загальні, так і індивідуальні. Особливим регулюючим механізмом владних відносин сьогодні є технології виборчих кампаній.

Вихідну концепцію політичних механізмів регулювання владних відносин можна синтезувати з праць вітчизняних дослідників. Так, характеризуючи управлінську піраміду, М. Лукашевич і В. Бех відмічають, що кожна з гілок влади формує свій специфічний механізм функціонування та розвитку. Законодавча влада – створює механізм нормоутворення, виконавча влада – механізм реалізації законів, судова – забезпечує механізм дії закону. Четверта гілка влади – народовладдя – володіє механізмом громадської думки і здійснює функцію соціального контролю за направленістю та якістю функціонування управлінської піраміди.

Ті чи інші механізми владних відносин розробляються у політичному маркетингу, який досліджує політичний ринок, виборчу інженерію і політичне рекламування, як важливі механізми регулювання владних відносин. У науково-теоретичному аспекті політичний менеджмент забезпечує систему регулювання владних відносин ефективними методами, технологіями і механізмами правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередні механізми ухвалення та втілення в життя політико-владних рішень. За елітною концепцією влади цю функцію виконує політична еліта.

Другий розділ “Політичні механізми регулювання владних відносин в історичному контексті української політичної науки” присвячений ретроспективному аналізу ідеї механізмів владних відносин, а також еволюції політичних і неполітичних механізмів регулювання владних відносин в історії української держави.

У підрозділі 2.1.“Ретроспективний аналіз ідеї політичних механізмів регулювання владних відносин в історії української державності” дисертант проводить всебічне дослідження ідеї політичних механізмів регулювання владних відносин в межах території сучасної України, що зумовило ґрунтовний розгляд історичних форм української державності та її суверенітету. Йдеться про концептуальну роль обґрунтування ідеї суверенітету як найважливішої ознаки держави і найвищої влади над суспільством, яке першим в історії політичної науки здійснив Ж. Бодуен у праці „Шість книг про державу” (1577).

Дисертант наголошує, що значний вплив на розвиток політичної думки в Україні у теоретико-методологічному аспекті справили такі найбільш видатні політичні та громадські діячі і мислителі минулого, як Нестор, митрополит Іларіон, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Пилип Орлик, Іван Мазепа та ін. Над цією проблематикою міркували також представники Кирило-Мефодіївського товариства.

М. Драгоманов, запропонувавши свій власний проект Конституції, говорив про Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський відстоював ідею „широкої політичної автономії” України в складі Російської республіки. На відміну від нього, О. Рудницький, завжди твердо стоячи на позиціях самостійництва, відстоював Україну не як автономію, не як федеративну частину іншої держави, а як самостійну суверенну державу.

Ознаки державності та розвитку владних відносин і політичних інститутів на українській території зафіксовано історичною наукою у міжплемінному союзі антів, які користувались механізмом скликання віче усіх антів і прийняття на ньому необхідних рішень. Автор підтримує висновок С. Грабовського, С. Ставрояні, Л. Шкляра, про те, що початком української державності можна вважати ІІІ-VІ ст. н.е. Конкретні передумови для розвитку політико-правових ідей про політичні механізми регулювання владних відносин в Україні почали закладатись ще у період княжої Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави. Аналіз свідчить, що на основі узагальнення державотворчих ідей звичаєве право було єдиним джерелом правових норм як у переддержавну епоху, так і в перший період української державності. В історії становлення владних відносин, в українському державотворенні яскравою сторінкою стало виникнення українського козацтва й Запорізької Січі.

Варто підкреслити, що у другій половині XVII ст. важливу регулюючу роль відігравав інститут генеральної старшини. Рада генеральних старшин фактично поєднувала у собі законодавчий, виконавчий та судовий механізми влади. А у механізмі генерального уряду Рада генеральної старшини здійснювала зв’язуючі функції між Радою старшин та гетьманом.

Офіційні політико-правові акти Війська Запорізького, написані Пилипом Орликом в 1710 році, мають велике історичне значення і вважаються однією з перших серед європейських конституцій. В ній були сформульовані головні принципи побудови держави, закладені демократичні підвалини управління та діяльності органів державної влади, зокрема такого політичного механізму, як механізм поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Подальша історія та теорія політичних механізмів української державності досліджується в контексті розвитку нових політико-владних відносин. У процесі перетворення традиційної системи на демократичну починають працювати механізми плюралістичної, партійної, законодавчої та виконавчої влади, створюється нова структура політичної влади.

У підрозділі 2.2. “Концептуалізація політичних пріоритетів трансформування держави і механізмів владних відносин в Україні” аналізуються проблеми формування сучасної концепції зміцнення державного суверенітету, що поєднувала б напрями і українські національні пріоритети трансформації держави. Дисертант виходить із концептуальної ідеї Г.Гегеля, що наука про державу є представленням тієї організації, якою володіє народ. Вона має сприяти подальшому розвитку теорії і практики оптимального розвитку механізмів владних відносин в Україні. Йдеться про концептуалізацію, що обґрунтовує такі принципи, як всезагальність трансформації, мозаїчність і полівекторність політичної організації, поліфуркативність розвитку, поєднання пріоритетів змін і стабільності.

У соціально-політичному аспекті сьогодні особливо потрібна демократична концепція регулювання інститутів влади і відносин між ними, яка аргументувала б перехід від однієї форми правління до іншої і відповідну передачу частини механізмів влади і владних відносин. Дисертант підтримує висновки П. Шляхтуна, М. Обушного та російських політологів В. Пугачова і О. Соловйова про те, що здійснення влади упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади – системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний з інститутів цієї системи притаманними йому засобами бере участь у здійсненні політичної влади. Можна розрізняти механізми: а) створення; б) дії, взаємодії, існування, функціонування; в) передачі влади.

Розглядаючи політичні механізми, дисертант, перш за все, конкретизує самі категорії “механізм”, “політичний механізм”, “механізм функціонування влади”, “політичний механізм регулювання владних відносин” та аналізує їх співвідношення і взаємодію. Підкреслюється, що в загальному значенні механізм – це пристрій для передачі та перетворення, реалізації рухів чи дій, які об’єднані в систему ланок, “підмеханізмів” – вторинних механізмів, в котрій діяльність, рух однієї чи декількох ланок, компонент викликає цілком визначені, відповідні дії, рухи інших ланок, складових “підмеханізмів”. Політичний же механізм – це внутрішній устрій, система політичного життя, наприклад, механізм поділу влади, державний механізм управління, демократія як механізм функціонування влади тощо.

У науці диференціюються, в свою чергу, дві системи політичних механізмів: з одного боку, – механізми функціонування влади, і з іншого, – механізми регулювання інститутів влади і відносин між ними. Зокрема, механізми функціонування влади поділяються на такі: підпорядкування, превалювання, панування, організація, керування і контроль. Політико-правові норми функціонування цих політичних механізмів владних відносин, зазвичай, закріплюються у державно-правових актах і забезпечують дотримання законів, норм і правил політичної життєдіяльності людей та виконують роль зворотного зв'язку.

У третьому розділі “Теоретичні проблеми оптимізації політичних механізмів владних відносин за умов трансформації українського суспільства” визначаються науково-теоретичні основи і напрями оптимізації механізмів влади, а також аналізуються основні теорії щодо шляхів демократизації політичних механізмів владних відносин в сучасній Україні.

У підрозділі 3.1. “Політологічний аспект оптимізації механізмів регулювання влади і владних відносин в Україні” розглядаються теоретичні основи оптимізації політичних механізмів регулювання владних відносин з урахуванням особливостей їх розвитку за умов трансформації суспільно-політичного життя.

Дисертант показує, що зміцнення незалежності Української держави зумовлює необхідність теорії оптимізації, адекватної глобальним трансформаціям не тільки в Європі, але й у всьому світі. Суверенний статус, миролюбні засади зовнішньої політики України, мирний характер трансформаційних змін у суспільстві забезпечують подолання тоталітарних і авторитарних механізмів влади, перехід до „соціально розвиненої плюралістичної демократії” (З. Бжезинський). На основі ідей провідних фахівців здобувач узагальнює теорію трансформації українського суспільства в контексті глобальних трансформацій, входження України у світове співтовариство.

Розробка політологічного аспекту оптимізації механізмів регулювання владних відносин показує, що оптимізація дає вибір найкращого варіанту із можливих; приведення системи в найкращий, найефективніший (оптимальний) стан. У політологічній літературі оптимізація визначається як процес досягнення оптимуму, тобто сукупності найбільш сприятливих умов та найкращого методу вирішення завдань і досягнення мети відповідно до сучасних тенденцій розвитку цивілізації. Останніми детермінується сукупність методів і рішень щодо регулювання влади, які спрямовані на впорядкування етапів та раціоналізацію процедур влади, на визначення обмежень і критеріїв нових політичних механізмів влади.

Автор вважає, що основними особливостями оптимізації політичних механізмів регулювання владних відносин в умовах трансформації українського суспільства є глобалізація, демократизація, модернізація, гуманізація, дебюрократизація, створення раціональних і ефективних механізмів соціального партнерства, співпраці влади з опозицією та зростання ролі і значення морально-етичних чинників влади. Демократизація влади досягається побудовою упорядкованої ієрархічної мережі інституціоналізаційних підсистем і механізмів представництва, відставки і зміни суб’єктів влади.

Оптимальність є основним законом політичних механізмів регулювання владних відносин, визначальним у період зміни повноважень і механізмів влади між президентсько-парламентським і парламентсько-президентським правлінням. Інформаційні та комп’ютерні технології, методи моделювання, математичні методи дозволять досягти результатів відповідно до критеріїв оптимізації з максимальним соціально-політичним ефектом.

У підрозділі 3.2. “Теорія демократизації політичних механізмів регулювання владних відносин в Україні в трансформаційний період” аналізуються вітчизняні ідеї і концепції щодо демократичного розвитку політичних механізмів регулювання владних відносин з урахуванням надбань світової науки, особливо теорій партисипаторної, елітарної, поліархії, ліберальної, корпоративної та інших концепцій демократії. Теорія та практика, за виразом М. Вебера, мають аналізувати різні форми демократії, „як вони функціонують, установити, які наслідки для життєвих відносин” мають. Наука спрямовується на пошук шляхів сучасної демократизації, соціально-політичного руху за утвердження народовладдя, за децентралізацію та деконцентрацію державної влади. У соціальних взаємодіях необхідна демократизація регулюючих механізмів владних відносин між суб’єктами політики: субординації, координації та реординації. Демократичні механізми владних відносин характеризуються перевагою координації і реординації (референдуми, вибори), функціональних і інституціональних, внутрішніх і зовнішніх механізмів влади.

Якщо у попередні роки в теорії і практиці владних відносин превалювали авторитарні механізми, то сьогодні завдання полягає саме в тому, щоб забезпечити незворотний перехід до демократичних, науково обґрунтованих політичних механізмів. Основними шляхами демократизації вказаних механізмів є, на думку дисертанта, соціальне партнерство між громадськістю, владою і бізнесом, а також конституційне закріплення місцевого самоврядування. Останнє значно підвищує роль безпосередньої демократії як механізму участі усіх членів територіальної громади у прийнятті політико-владних рішень. У цьому процесі знаходять своє поєднання дві групи механізмів регулювання владних відносин: безпосередньої демократії і системи місцевого самоврядування. Дослідження наукової літератури з даної проблеми засвідчує наявність розбіжностей в інтерпретації категорії „безпосередня демократія”. Дисертант аргументує своє розуміння безпосередньої демократії.

Сучасна теорія демократизації детермінується глобальними трансформаційними масштабами і включає у себе зміст не тільки змін у політичній сфері але й змін у суспільстві, що тягне за собою глибокі зрушення в структурі владних відносин. Тому науково-теоретичне забезпечення – основа основ зміцнення демократичного ладу, його народної підтримки, що гарантує суверенітет громадської думки і можливість конструктивної опозиції, участь народу в управлінні і розширення економічної свободи.

Дисертант вважає однією з основних проблем сучасної теорії демократизації наукову аргументацію ефективних шляхів подолання негативних виявів бюрократизму у механізмах владних відносин, умовою чого є зростання ролі громадськості у контролі за інститутами державної влади. Досягнення цієї мети можливе тільки завдяки децентралізації і деконцентрації влади. Безпосередньо демократизація політичних механізмів владних відносин здійснюється органами самоорганізації територіальних громад, органами місцевого самоврядування та інститутами державних і недержавних владних відносин.