ПОЛІТИКО-ВЛАДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації її результатів.

У першому розділі “Філософсько-методологічні аспекти вивчення влади громадянського суспільства” досліджується головне поняття роботи, висвітлюються існуючі наукові підходи до аналізу явища “влада”, подається авторська методологічна парадигма пошукової роботи.

У підрозділі 1.1 “Влада громадянського суспільства – основна категорія філософсько-політологічного аналізу”, уточнюється природа, сутність і зміст родового терміну “влада”. Аналіз феномену влади у різних мовах дає можливість визначати, що влада - це форма соціальних відносин між суб’єктами соціальної взаємодії на підставі приписаної зовні (суспільством) чи взаємно визнаної рольової і функціональної залежності одного об’єкта від іншого; спосіб організації системи суспільних відносин, побудованих на принципах субординації взаємодіючих суб’єктів; “комунікація, що керує медійним кодом” (Н.Луман). При цьому сутність влади обґрунтовується як підкорення одного суб’єкта іншому або одних суб’єктів іншим суб’єктам. Універсальний і всезагальний організаційний принцип влади: командування (влада не існує без командування і покори). Не політика, а власне, тільки внутрішньо притаманне владі відношення – командування – визначає владу. Командуванню влада зобов’язана своїм існуванням.

Зміст влади, формою прояву якого є регуляція та саморегуляція життя людей, як його внутрішній стан, визначається як сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих її елементів, між собою і з середовищем, та зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст влади виступає як процес локалізації соціальної взаємодії людей у просторі та циклізації у часі і саморозгортається як комунікація. Інформація, що є інструментом підкорення і комунікації, вказує на семантичну або духовну природу явища. Визнання смислів у якості онтологічної реальності – веде фактично до визнання інституціональності влади. Серед її атрибутивних властивостей найсуттєвішими є: воля, що на засадах підстави детермінує поведінку суб’єкта владних відносин; мета влади або прояв її цільового призначення; підпорядковуюча сила, вплив якої на людину здійснюється завдяки існуванню різновидів влади і численних засобів її реалізації; соціальна відповідальність за зміст, форму існування і наслідки функціонування влади у суспільстві.

Аналізуючи “громадянське суспільство” автор у “широкому” розумінні розглядає суспільство як частину матеріального світу, яка відособилася від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається. У “вузькому” – це певний етап людської історії. Автор визнає плідність першого підходу і зчленовує його з прикметником “громадянське”. Влада громадянського суспільства розглядається відносно самостійним явищем, що виникло природним шляхом і спонукає індивідів у різні часи і епохи вступати у договірні стосунки, підкорятися один одному без примусу згідно здорового глузду і бажання досягти конкретної мети на шляху реалізації своїх приватних інтересів. Вона охоплює усі сфери громадського життя, що співпадають зі структурою соціального організму країни, протистоїть державній владі і владі негромадянського суспільства, контролюється самими учасниками родового процесу за допомогою санкцій і моральних норм.

У підрозділі 1.2 “Прагнення до свободи та демократії як кратологічна потреба громадянського суспільства“ досліджується свобода як атрибутивна властивість громадянського суспільства, і демократія, завдяки механізму політичної участі, як його природна функція. Виявляється, що ідея концептуалізації і здійснення свободи у соціальній царині йде поруч із творчою реалізацією людини у царині культури і права. У роботі доведено, що сприйняття свободи передбачає такого ґатунку активність людини, коли вона, маючи здатність до свободи вибору, набуває водночас здатності відчувати себе потрібною в якості свого "культурного членства", або вкоріне­ності в конкретний соціокультурний етос.

Іншою атрибутивною властивістю громадянського суспільства є явище демократії, або так званої “політичної участі” у функціонуванні механізму державної влади. Громадянське суспільство постає як солідаризований вплив громадськості на формулювання та реалізацію рішень влади щодо дотримання прав людини та гарантії її вільного розвитку на основі визнання субсидіарного самовизначення кожної особи. При цьому демократичні процедури залучають його суб'єкти, якими є вільні і рівноправні індивіди, до включення владних потенцій громадянського суспільства у загальний процес саморегуляції соціального організму країни. Таким чином, 1) доведено, що громадянське суспільство дійсно має кратологічну потребу, яка проявляється назовні, як свобода індивіда або набуває недержавної форми влади; 2) воля особистості не тільки упорядковує власну життєдіяльність громадянського суспільства, а й реалізується за межами громадянського суспільства, тобто у проблемному полі державної влади завдяки політичній участі; 3) недержавна влада, як соціальне явище, має морфологічну і функціональну характеристики; 4) реалізація волі особистості, рівно як і політична участь суб’єктів громадянського суспільства у самовідтворенні інституту влади, ґрунтується на певній політичній культурі; 5) воля особистості або свобода суб’єкта громадянського суспільства принципово може реалізуватись, як у вимірі його внутрішнього простору – тоді ми маємо процес самоорганізації або саморегуляції, так і у зовнішньому – у процесі взаємодії з державною формою влади завдяки так званому механізму політичної участі.

У підрозділі 1.3 “Методологічний інструментарій та категорії дослідження”, подається спосіб організації і вибір інструменту для вивчення обраної проблемної ситуації. До основних понять та принципів синергетики, що використовуються у якості інструментарію даного дослідження автор відносить: нелінійність, відкритість, нерівноважність, дисипацію, спонтанність, біфуркацію, атрактор, флуктуацію, самоорганізацію, саморегуляцію, регуляцію, ентропію, фрактал, параметри порядку та ін. Саме вони обслуговують загальний теоретичний конструкт: породження і динаміку влади громадянського суспільства і системи саморегуляції соціального організму країни, що формує авторський погляд на самоорганізацію соціального світу. Сутність його полягає у визнанні світогляду як ціннісно-ментальної структури, що включає в себе картину світу (онтологічний аспект), систему цінностей (аксіологічний аспект), систему правил або алгоритмів поведінки (нормативний аспект), погляд на людину (антропологічний аспект) та стратегеми поведінки, що забезпечують виживання (праксіологічний аспект). Конструктивність подальшої роботи гарантується упорядкованістю дій, щодо відбору діалектичних принципів і засобів аналітичної роботи. Усе це є знаряддям визначеної організації предметного змісту дослідження даної проблеми у подальшому, яка розпадається, у свою чергу, на сукупність внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Гносеологічні принципи, що знаходять своє цілісне вираження в методі сходження від абстрактного до конкретного, є методологічною основою політологічного дослідження політико-владного потенціалу громадянського суспільства як підсистеми цілого – соціального організму країни. Для вирішення цієї задачі сформовано три групи аналітичних понять: першу – для з'ясування морфологічного аспекту влади громадянського суспільства; другу – для аналізу процесу функціонування підсистеми влади громадянського суспільства як специфічного цілого; третю –  для пояснення її функцій у алгоритмі саморегулювання цілісної системи – соціального організму країни.

У другому розділі “Політологічний аналіз влади як атрибутивної характеристики громадянського суспільства” висвітлюються питання природи, сутності, змісту, форм, різновидів, морфології, функціонування влади як відносно самостійного соціального інституту.

У підрозділі 2.1“Генезис, сутність, зміст та форми недержавної влади як механізм соціальної самоорганізації” на основі історичного характеру прав і свобод людини, що визнається за критерій, автор виділяє чотири етапи формування громадянського суспільства: прагромадянське; політично орієнтоване; глибоко диференційоване; саморегульоване, що попирає державу на історичній арені. У ході подальшого аналізу з’ясовано специфіку сутності і змісту влади громадянського суспільства і подано різні її форми, види і різновиди.

До специфіки функціонування влади громадянського суспільства автором віднесено: 1) влада реалізується у ході вільного комунікативного процесу між рівноправними учасниками родового життя, що детермінується процесом соціального метаболізму у структурі соціального організму країни; 2) домінуючим регулятором взаємодії суб’єктів у просторі громадянського суспільства є дискурс як інтерсуб’єктивний процес, зумовлюючий появу загальноприйнятих норм і принципів сумісної практичної взаємодії людей; 3) зміст влади документально матеріалізується при свідках у вигляді угод між рівноправними учасниками соціальної взаємодії; 4) влада інтегрує в організаційних формах усі численні сфери приватних інтересів і потреб; 5) зміст влади важко формалізувати, оскільки вона, нібито “розлита” по усьому його простору, а її носіями є так звані зацікавлені групи, що є різного роду організації або асоціації; 6) влада застосовується по усьому полю родового життя етносу і майже необмежена у часі свого використання.

При цьому даний феномен не може існувати сам по собі, тому на практиці він стає помітним завдяки набуттю певних форм. Автор класифікує їх за мірою присутності у владі цілеспрямованого втручання людини у цей процес і виділяє два види саморегуляції — стихійний (саморегулювання) та планомірний або спрямований (управління). На основі виділених вище чотирьох етапів становлення інституту влади у просторі громадянського суспільства виділено два етапи: підсвідомого або стихійного і свідомого або планомірного користування владою. Автор погоджується з продуктивністю ідеї про існування архетипного, нормативного і семантичного (за ідеєю автора – інформаційно-знакового) рівнів саморегуляції соціального життя, на яких концентрується велика сукупність її форм. Форми існування недержавної влади автор подає також за її носіями. Тому логічним кроком є виокремлення індивідуального і колективного рівнів. Перший розкривається через самоменеджмент особистості, а другий – завдяки існуванню таких її носіїв як сім’я, корпорація, територіальні громади, освіта, культура, церква, профспілки, асоціації, неурядові організації, національні і суспільні рухи, політичні партії (опозиції) тощо.

Морфологічний аналіз недержавної влади виводить на структурне її оформлення у вигляді системи місцевого самоврядування і відповідне правове оформленні, в основі якого лежить так зване Магдебурзьке право. При цьому самоуправління розглядається як самостійність будь-якої організованої соціальної громади в управлінні власними справами. Воно здійснюється через різні форми прямого волевиявлення (наприклад, референдуми, сходи), а також через виборні органи місцевого самоврядування, що самостійно вирішують питання не віднесені до компетенції держави.

Національний рівень функціонування влади громадянського суспільства характеризується низкою специфічних форм недержавної влади, а саме: національна еліта, політичні партії, що не входять до правлячої коаліції; національні рухи різного спрямування; чисельні неурядові організації у галузі освіти, культури, релігії, спорту, охорони здоров'я, пожежної і цивільної оборони, охорони навколишнього середовища, розвитку економіки, громадської безпеки, неприбуткові союзи, міжнародні зв'язки, організації, репрезентуючі професійні та економічні інтереси, земляцтва та ін. Важливою є її класифікація, на основі головних сфер суспільства, поєднаних з чотирма видами влади, а саме: економічним, (“господарська влада”); соціальним (психологічна, громадянська, влада середнього класу, станів і національної еліти); організаційним (влада менеджерів, “адміністративний ресурс”, глобалізація); ідеологічним (система освіти, культура, релігія, церква).      Механізм політичного маніпулювання у сфері влади громадянського суспільства обґрунтовується як принципово новий спосіб соціального управління над людьми шляхом духовного впливу на них завдяки програмуванню їх поведінки настільки майстерно, що у людини створюється ілюзія, щодо власного управління своєю поведінкою.

У підрозділі 2.2. “Місце і роль влади громадянського суспільства у системі саморегуляції соціального організму країни” подаються результати функціонального аналізу влади громадянського суспільства як органу у структурі соціального організму країни, а також механізм її взаємодії з владою держави.

Автор доводить, що підсистема недержавної влади у системі саморегуляції соціального організму країни виконує низку функцій, які за енергетичним потенціалом і глибиною проникнення у структуру людської особистості перевершують сумарну потужність трьох гілок державної влади. Цей висновок підтверджується тим фактом, що енергія громадянського суспільства у періоди флуктуації знищує систему, навіть морфологію тоталітарної влади. Отже, 1) влада громадянського суспільства – це велетенська сила, яка тягне людину на себе, вимагає від неї, щоб вона для неї працювала й щоб вона була всім через неї, й чинила все через неї; 2) оскільки система саморегуляції соціального організму країни відноситься до так званих функціональних органів, то вона має, відповідно, й специфічну морфологію. Це означає, що між державною владою і владою громадянського суспільства існує і морфологічний, і функціональний зв’язки; 3) оскільки вона має однакову природу з політичною владою, то вони можуть вільно переходити одна в одну шляхом централізації/децентралізації або її концентрації/деконцентрації. З цієї точки зору те, що громадянське суспільство під тиском глобалізації перебирає на себе функції держави – цілком нормальне явище, оскільки система саморегуляції соціального організму країни дозволяє це робити.

У підрозділі 2.3. “Актуальні проблеми становлення влади громадянського суспільства в умовах української політичної практики” подано аналіз сучасного стану влади громадянського суспільства, оцінені провідні протиріччя і тенденції. При цьому перевірена авторська концепція, а саме: системність влади громадянського суспільства та її здатність до самоорганізації, а також виконання нею своєї провідної функції у системі саморегуляції соціального організму України. Визначено, що сьогодні соціальний організм України знаходиться надто у збуреному стані, оскільки помаранчева революція ще не затихла, а лише увійшла у фазу поступового затухання, тому громадянське суспільство і його елементи знаходяться у неприродному стані, а це означає, що аналізувати системність явища принципово неможливо. Тому аналізувались лише правове забезпечення і стан морфології системи влади громадянського суспільства. Автор обмежується формалізацією актуальних проблем, що утворюють “тіло” запропонованої концепції, а саме: стан справ з правами і свободами людини в Україні, владні відносини у сучасній українській сім’ї, проблеми малого і середнього бізнесу в країні, стан та перспективи розвитку системи місцевого та регіонального самоврядування, спрямування та потенційні можливості видів недержавної влади, нарешті, участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики, як складову системи саморегуляції соціального організму України. У цьому зв’язку автор виділяє  одну із суттєвих i важливих інституцій громадського суспільства – суспільне телебачення i радіомовлення, яке могло б змістовно i всебічно задовольнити потреби суспільства в оперативній інформації, забезпечити плюралістичний характер програмної політики.

Громадське суспільне телерадіомовлення в основі своїй має програмну концепцію, яка б розвивала і задовольняла права громадян вільно отримувати, використовувати i розповсюджувати інформацію. Кардинальним фактором є створити інформаційний простір, вільний від політичних й комерційних інтересів, простір, в якому є інші цінності ніж політична боротьба або боротьба за прибуток.

У наслідок такого негативного стану соціального тіла країни система саморегуляції в Україні не завершила етап свого морфологічного становлення. Головна причина цього полягає в тому, що потік інформації, на якому формуються гілки влади, неадекватний стану соціального тіла країни. Тому кожна з гілок влади практикує “свій” забір інформації і на ньому ґрунтує свою діяльність. Виникли цілі мережі наукових підрозділів, колективи експертів, які аналізують таку інформацію і приходять до неспіврозмірних висновків. Вони не стикуються через неадекватне розуміння стану соціальних процесів. У той час як діяльність законодавчої та виконавчої влади повинна ґрунтуватись на одному інформаційному банку даних, аналізуватись на одній методологічній засаді. Альтернативні операції мають виконувати партійні центри, незалежні наукові центри, у тому числі і закордонні.