ПОНЯТТЯ РЕСПОНСИВНОСТІ У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

     У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми,  визначено мету та головні завдання дисертаційної роботи, указано об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано положення наукової новизни, окреслено теоретичне та практичне значення роботи, наведено інформацію про апробацію  та публікації результатів дослідження, його зв'язок із науковими темами і програмами, подано структуру роботи.

     У першому розділі під назвою «Концептуалізація поняття респонсивності у європейській філософії»  ґрунтовно розглянуто істотні риси формування та розвитку діалогічних і феноменологічних теорій респонсивності, що послугувало поштовхом для його подальшої тематизації в проектах Б. Вальденфельса та Р.Дж. Колінґвуда. Адже, як відомо, саме діалогічна філософія запропонувала поворот, пов'язаний з визнанням присутності іншого як «живого», рівноправного учасника процесу комунікації, здатного приймати участь у розмові і відповідати на адресоване йому мовлення. Водночас, численні рецепції поняття респонсивності у феноменологічній традиції посприяли становленню сучасної респонсивної теорії як альтернативи іншим провідним напрямкам філософської думки.

     У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні засади дослідження поняття респонсивності» детально висвітлено  ступінь наукової розробки з аналізу поняття респонсивності. Передусім дисертаційна робота спирається на провідні праці Б. Вальденфельса та інших дослідників у царині респонсивної феноменології (Е. Капуст, Шт. Мікалі, А. Ґелгарда, К. Буш, П. Дельома, І. Дерман, Т. Бедорфа, Л. Тенґелая та  ін). Відповідна увага надається також основним роботам Р.Дж. Колінґвуда та його інтерпретаторам Р. Мартіну, Дж. Коннелі, Шт. Гельґебі, Дж. Д’Оро, Г. Браунінґу, Р. Креґу, Ч. Ньюсбауму, М. Кіссєлю, що демонструють широке зацікавлення Колінґвудовими ідеями протягом останнього часу.

    Паралельно ґрунтовно проаналізовано та використано джерела представників діалогічної філософії – М. Бахтіна та О. Розенштока-Гюсі, що суттєво збагатили поняття респонсивності, надавши йому неабиякої ваги у своїх теоріях. Водночас, дисертація звертається до відомих представників феноменологічної традиції – Е. Гусерля, Е. Левінаса, М. Мерло-Понті, М. Дюфрена, Ж.П. Сартра, А. Шюца, Г.-Ґ. Ґадамера, Г. Плеснера, І. Ґофмана. 

     Також у відповідному підрозділі зазначено, що у вітчизняній філософській думці суміжну проблематику деякою мірою досліджували  А. Богачов, В. Кебуладзе, М. Мінаков, В. Малахов, С. Кошарний, та багато інших авторитетних авторів. Проте в центрі українських досліджень ніколи не перебувало поняття респонсивності саме по собі.

     У підрозділі 1.2. «Артикуляція поняття респонсивності у діалогічній філософії» проаналізовано ключові засади респонсивності як невід’ємного елементу комунікативної практики. З цією метою було паралельно розглянуто проект металінґвістики М. Бахтіна та «діалогічне вчення про Тебе і Мене» в О. Розенштока-Гюсі. Підхід Бахтіна можна вважати респонсивним, оскільки він передбачає пошуки нового бачення слова-відповіді, зважаючи на його амбівалентність та поліфонічність мовлення. Відповідно, на це вказують ідеї мікродіалогу, контрапункту, інтерпретація чужого слова, концепт позазнаходження та інші характеристики металінґвістичного аналізу Бахтіна. Вони дозволяють не  лише окреслити вихідні моменти тлумачення поняття респонсивності у діалогічній площині, а і вказати на його подальшу перспективу в респонсивній феноменології.

     Філософський підхід О. Розенштока-Гюсі, що  відзначається своєю ориґінальністю серед інших діалогічних теорій, надав можливість для формування альтернативних уявлень про феномен відповіді. Така позиція має безперечні переваги, і це робить її вартою ґрунтовного аналізу. Адже О. Розеншток-Гюсі незалежно від інших обґрунтував значущість події звертання (Appel), що відіграє унікальну роль у респонсивній теорії досвіду. Це пов’язано з тим, що звертання так чи інакше відсилає до зовнішнього, примусового втручання, чужого запиту. Водночас, воно є спрямованим на свого конкретного адресата – респондента.

     У підрозділі 1.3. «Витоки респонсивності у феноменологічній традиції» з’ясовано, що феноменологічна інтерпретація поняття респонсивності насамперед пов’язана з критичним переосмисленням вихідних інтуїцій Гусерлевої феноменології. Водночас, вона завдячує своєю артикуляцією тим міркуванням, які розвивали його послідовники у Франції, а саме – М. Мерло-Понті з його феноменологічною онтологією тілесності та Е. Левінас як засновник респонсивної етики. Нові перспективи, закладені в цих концептах та інші чинники, зумовлені специфічним «кліматом», у якому формувалися різноманітні напрямки французького постмодернізму, дали поштовх для подальшої інтерпретації респонсивності у феноменологічному проекті Б. Вальденфельса.

     Зокрема, ідеться про переосмислення та наслідування багатьох вихідних положень з трансцендентальної діалогіки Е. Левінаса. Це стосується і ряду ключових понять – «діастаза», «шок», «травма», «асиметрія», «надлишок» та багатьох інших, що були запозичені у французького філософа і сформували термінологічне підґрунтя для проекту Б. Вальденфельса. Адже, запропонувавши поворот від онтології до етики, від метафізики присутності до вчення про трансцендентне, Е. Левінас надав нову інтерпретацію конституювання Іншого, яка ґрунтується на первинній відповідальності за нього. Паралельно обґрунтовуючи концепт темпоральної інтерсуб’єктивності досвіду, Левінас приходить до важливого висновку про «постфактичність» (Nachträglichkeit) відповіді. Тобто, він акцентує увагу на те, що вона завжди затримується, фігурує заднім числом, що своєю чергою вказує на принципову асиметрію між мною та Іншим. Остання розкривається через несвоєчасність моєї відповіді на чужий заклик, а також первинну владу Іншого наді мною. Такі міркування знаходять своє закономірне відображення у розумінні «респонсивної різниці» у Вальденфельса, яка вказує на принципову відмінність того, що відповідає респондент Іншому, і на що він йому відповідає. Щоправда, цей підхід автоматично руйнує класичне уявлення про подію діалогу, унеможливлюючи рівноцінність його сторін.

     Новий вимір респонсивності виявлено у феноменологічній концепції М. Мерло-Понті, де тіло  слугує «нульовою точкою відліку» і поворотним пунктом його інтелектуальних пошуків. Звернення до непрямої онтології тілесності зумовлено тим, що, смисл, який виражено в тілесній поведінці, характеризується своєю незавершеністю, полісемантикою та невизначеністю. Тому він залежить від наших відповідей на його запит і розгортається у діалозі  зі світом. Це значить, що не лише старе і нове, проте, і своє та чуже, що особливо виявляється у мові, тісно переплітаються одне з іншим. Відповідне переплетення (Verflechtung), або перетинання (Überkreuzung), для обґрунтування якого М. Мерло-Понті упроваджує свій специфічний мовний еквівалент – хіазм, дозволяє  Вальденфельсу говорити про відкритий зв'язок між домаганням та відповіддю, що не передбачає їхнього кінцевого розчинення чи злиття у чомусь загальному.

     Інший ракурс звернення до поняття респонсивності запропоновано у феноменологічній соціології А. Шюца, де відповідь слугує своєрідним  критерієм розрізнення фундаментальних типів соціальних діянь, що визначають суспільний устрій. Цей аспект та інші, закладені у «Структурах життєсвіту», дозволили філософу розробити власну соціологію чужого, що дає простір для аналізу проблем біженців та еміґрантів.

     Другий розділ «Тематизація респонсивності у теоріях Б. Вальденфельса та Р.Дж. Колінґвуда» передбачає висвітлення ключових засад, притаманних поняттю респонсивності. Ідеться про ті концептуальні положення, що, з одного боку, правлять за критику в бік різних теорій нормативності, інтенційної еґології, філософської герменевтики, а, з іншого боку, визначають специфіку та актуальність феномена відповіді. З цією метою до розгляду запропоновано ґрунтовний  аналіз респонсивності з огляду на  два провідні філософські напрямки, де вона фігурує як центральний пункт дослідження, – феноменологічний проект Б. Вальденфельса та метафізичну теорію  Р.Дж. Колінґвуда. У такий спосіб закладаються нові підвалини для розуміння респонсивності, що отримує оцінку не лише у феноменологічному дискурсі, а й стає джерелом для виникнення нетипової логічної теорії – «логіки запитання та відповіді».

     У підрозділі 2.1. «Респонсивність як виклик традиції» рівноцінно окреслені складні та  неоднозначні умови, у яких сформувалося нове, якісно інше ставлення до поняття респонсивності як самостійного, вартого окремого аналізу предмета дослідження. Відповідним тлом, що спровокувало виникнення «логіки запитання і відповіді», Колінґвуд уважав оксфордську школу неореалізму. Адже полемізуючи з нею, він і почав розробляти свій метод. Тому до уваги запропоновано розгляд головних арґументів Колінґвуда, з яких постала його критична позиція у якості «логіки становлення», або нової логічної доктрини. Остання вказує на вихідний зв'язок між фундаментальними моментами пізнання – припущенням (supposal), запитанням (question), твердженням (assertion), що суперечить пропозиційній логіці. У такий спосіб Колінґвуд обґрунтовує нову теорію істинності, де одиницею аналізу вже постає питально-відповідний комплекс, а не окреме положення чи пропозиція.

     У випадку з Вальденфельсом очевидно, що вихідним підґрунтям його штудій слід вважати трансцендентальну феноменологію Гусерля, її найбільш суперечливі та дискусійні моменти. Відповідно, критично переосмислено концепт інтенційності, надмірна апеляція до якої викликає сумніви у респонсивній феноменології попри те, що саме звідси вона закономірно бере  свій початок. У такий спосіб Вальденфельс нагадує про афект, що виявляє себе в атенційних модифікаціях інтенційного акту, заважає рутинному упорядкуванню інформації і, як наслідок, спростовує універсальність концепту інтенційності. Адже остання постійно наштовхується на щось чуже, що, власне, і визначає межі її застосування.

     З другого боку, феноменологічна рецепція респонсивності пропонує слушну критику комунікативної парадигми, що перетворює іншого на звичайний випадок чи елемент нормативної системи. Відповідно, центром такої системи слід вважати не окремо взяте Я, що розширюється до безособистісного Ми, проте деяку спільноту індивідуальних суб’єктів, вчинки яких регулюються визначеними правилами та нормами. З огляду на це респонсивна теорія Вальденфельса доводить, що визнаючи наявність іншого, комунікативна модель свідомо іґнорує його чужість. Як наслідок, запропоновано нове, респонсивне бачення стосунку мене з іншим, яке ґрунтується на своєрідній логіці відповіді на чуже домагання, вимогу чи запит.

     У підрозділі 2.2. «Між питанням та відповіддю: пошуки  втраченої рівноваги» розкрито принципові риси, що надають поняттю респонсивності його неповторного забарвлення. Відповідно до цього, з одного боку, обґрунтовано значущість вихідних принципів «логіки запитання та відповіді» у контексті Колінґвудової метафізики як вчення про відносні та абсолютні передумови. З іншого боку, значної уваги приділено феноменологічній проблематизації феномена чужого, понять «діастази», «патосу», що зумовлюють  респонсивність людського досвіду.

      Зокрема, аналізуючи феномен чужого, або «на що» відповіді у феноменологічній ксенології, приходимо до перерваного зв’язку між домаганням чужого і реакцією респондента, який розкривається через часову діахронію – діастазу (zeitliche Verschiebung) у певній патосній ситуації, або респонсивній події. Однак, звідси випливає, що надавши відповідь, людина  презентує те, чим вона не володіє. Вона винаходить сама себе, продукує щось нове – те, що можна позначити як приріст буття (Seinzuwachs). І в такий спосіб відбувається її сутнісне збагачення.

     Натомість, «логіка запитання та відповіді» Колінґвуда слугує інструментарієм для обґрунтування його дескриптивної метафізики як вчення про абсолютні передумови – вихідні положення своєї доби, обмежені в часі та просторі, що висувалися різними особами з того чи іншого приводу. Оскільки вони безумовно приймаються на віру, їх неможливо верифікувати. Тому завдання метафізики полягає у тім, щоб розкрити їх, систематизувати, виявити на поверхню на кшталт забутого факту. Це своєю чергою дозволяє висунути тезу про те, що у метафізиці не існує «вічних» або «центральних» проблем, а сама вона постає як історична дисципліна.

     У третьому розділі «Оцінка поняття респонсивності у світлі сучасності» арґументовано значущість поняття респонсивності у сучасному філософському дискурсі. Адже респонсивна теорія сьогодні відзначається надзвичайно широким колом проблематики, що вкотре підкреслює її актуальність та необхідність її залучення до різних форм життєвої практики. Тим не менше, існують підстави, що свідчать про потребу в подальшому обґрунтуванні провідних теорій респонсивності. Зокрема, це доводять критичні зауваження з позиції універсальності герменевтичного феномена.

     У підрозділі 3.1. «Респонсивність очима Третього – контрарґументи філософської герменевтики» акцентовано увагу на логічній структурі відкритості герменевтичного досвіду, яка виходить з первинного статусу запитання. Відповідно, обґрунтовано, що спрямовуючи подальший хід думки, запитання закономірно  відсилає до царини «живої розмови» або діалогу, задає певні координати, ту чи іншу перспективу для наступної відповіді. Але у такий спосіб випробовується не лише власна, а і чужа позиція, оскільки до уваги беруться й арґументи співрозмовника. Як наслідок, Ґадамер критично переосмислює суперечливість досвіду чужого, виходячи з універсальності герменевтичного феномена.

     З іншого боку, філософська герменевтика полемізує зі спробою Колінґвуда  адекватно відтворити чужий досвід шляхом «логіки запитання та відповіді», відомою як теорія реконструкції історичних подій (Reenactment). Адже неможливо говорити про розуміння сторонньої думки, що є відчуженою від розуміння себе самого. У такому разі радше мають справу  з квазірозумінням чужих проблем – фактів історичного минулого, яке іґнорує притаманну кожному інтерпретатору специфічну поняттєвість (Begreifen) та неусувність часової відстані між фактом і тим, хто ним цікавиться.

     У підрозділі 3.2. «Полідискурсивність поняття респонсивності» розкрито, що саме слід мати на увазі під «респонсивним етосом». Передусім, ідеться про характер поведінки респондента, котра полягає у його принциповій відмові від присвоєння (Aneignung) та прирівнювання (Gleichmachung) при зустрічі з чужим, зокрема, персоніфікованим Іншим. Це призводить до чергового перегляду генеалогії моралі, що з позиції респонсивного аналізу не уникає своєї «білої плями» – царини чогось аморального, неспроможної до інтеґрації з будь-яким типом моралі. З іншого боку, респонсивна етика розмежовує те, що людина може або має робити (порада, привітання, подарунок), і те, що вона зобов’язана чинити як громадянин – представник того чи іншого суспільства. Відповідно, саме це і має на увазі Левінас, коли говорить про примус відповідати, що, тим не менше, не відсилає до царини належного (Sollen).

     Інший ракурс респонсивності  запропоновано для розгляду за допомогою розмежування порядкового / позапорядкового, що дозволяє застосовувати респонсивний аналіз у політичному контексті. Словом, здійснено критичний аналіз співвідношення  нормального та аномального, що визначає, у який спосіб один порядок протиставляється іншому, або що дозволяє позапорядковому вписатися в уже класичні інституційні форми. Звідси постає проблема формування політичної влади, її генеалогії та деконструкції, що забезпечує процес нормалізування  або габітуалізації нового порядку. До того ж, зважаючи на констатацію плюральності порядків, сучасна респонсивна теорія формує нове бачення спільноти, яка не зводиться до звичайної монадологічної єдності чи уніфікованого співжиття різних сунґулярностей, або індивідів. Отже, фактично спільноту слід розглядати як певну гетерогенну вузлову сітку, множину спільнот з відсутніми однозначними та визначеними границями – місце, де хтось завжди висуває вимоги комусь.

     Відповідь на домагання чужого передбачає неодмінне звернення і до царини культури, особливо, тих її характеристик, що визначають проблему міжкультурності. Адже те, що відбувається між різними культурами, надає феномену чужого особливого, пронизливого відтінку, часто вказуючи на гострі й болючі прояви його взаємодії з власним – небажання до розуміння, жорстокість, зверхність та еґоізм. Тому на розсуд винесено критичний респонсивний аналіз однобоких спроб регулювання стосунку між культурами – логоцентризму, етноцентризму, еґоцентризму.  Більше того, запропоновано шукати інший шлях – «потойбіч культури» або поза порівняннями притаманними бінарним опозиціям добра / зла, істинного / хибного та інших дихотомій, що завжди виявляють себе занадто критичними. Отже, лише припинивши об’єктивувати чуже, надавши йому простору відкритості, можна примусити його заговорити. Разом з тим, лише відповідаючи чужому, можна утвердитись у своєму власному, чим і зумовлений унікальний парадокс відповіді.