ПОСТАТЬ СЕМЕНА ПАЛІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ (ХУДОЖНІ ФОРМОТВОРИ АВТОРСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТА ІСТОРИЧНА ДІЙСНІСТЬ)

Краткое содержание

У „Вступі”  обґрунтовано вибір теми, визначено її актуальність і наукову новизну, сформульовано мету й завдання дисертації, схарактеризовано її науково-теоретичне та практичне значення.

У першому розділі „Теоретичні основи вивчення історичної теми в художній літературі” визначається  історико- та теоретико-літературне підґрунтя  наукового пошуку, з’ясовується сутність одного з провідних принципів словесно-художньої творчості – принципу історизму, а також сучасне бачення його проявів в українській літературі.

У дисертації проаналізовано праці вітчизняних і зарубіжних науковців із проблем історизму, співвідношення історичної й художньої правди, доцільності та рівня використання авторської фантазії (п.1.1).

Питання історизму художнього мислення торкався ще Арістотель у своїй „Поетиці”. Згодом погляди на суть поняття поглиблювалися. Значний внесок у його вивчення зробили Лессінг і Гегель, які визнавали пріоритет художньої правди в літературному творі. Спираючись на їх праці, пізніші дослідники, зокрема й українські, визначились у засадничих положеннях літературного поняття „історизм” і його суть переважно вичерпували співвідношенням історичного факту й авторської фантазії.

У роботі розглядається роль теоретичних праць М.Костомарова,  П.Куліша, В.Антоновича, Б.Грінченка, А.Кримського, О.Маковея в інтерпретації питань історизму літературної творчості, історичної та художньої правди. І.Франко надавав величезної ваги саме художній правді. Для нього вона була можливістю зображення індивідуального життя,  внутрішнього світу героїв.         У творах історичної тематики головне завдання  художника І.Франко вбачав у зображенні саме людини, з її прагненнями, думками. Близькими до Франкових є погляди І.Нечуя-Левицького. Він був упевнений, що хоч письменник і не повинен надмірно захоплюватись історією, його фантазія теж має бути виваженою  й продуманою, щоб не зашкодити ні історії, ні художній вартості твору і бути спрямованою з минулого в сучасність.

На початку XX ст. теж порушувалася окреслена проблема. Учені С.Єфремов, Я.Гординський, В.Державін, М.Кодацький, М.Кордуба, А.Ніковський, Л.Старинкевич, В.Сухино-Хоменко розцінювали залучення письменником вимислу як необхідну складову процесу творчості. М.Зеров підкреслював, що пріоритет правди історії над поетичною фантазією зашкоджує художній вартості твору. Ю.Шерех відзначав як позитивну особливість концентрування уваги митця на проблемах людини в її взаємовідносинах із сучасністю. Важливість осягнення митцем об’єктивних законів історії підкреслював і Д.Чижевський.

Друга половина XX ст. позначена подальшою розробкою відповідних теоретичних питань. Так, М.Сиротюк уважав, що завдяки поетичній фантазії письменник проникає в глибини людської душі. З іншого боку, учений підкреслив первинність історичної правди, а не вимислу.

Визначення поняття історичної правди та її зв’язку з правдою художньою міститься в роботах Г.Ленобля та В.Оскоцького.

До проблеми порушення історичної правди у творі, пов’язаної з  модернізацією, ідеалізацією минулого, історичним нігілізмом, а також реалізацією помилкової історичної концепції, зверталися Г.Ленобль, В.Чумак, Л.Новиченко, В.Дончик тощо.

Думки про те, що художня правда як самостійне образне дослідження й відтворення дійсності – основна функція письменника,  дотримується більшість учених: Г.Ленобль, В.Оскоцький, М.Слабошпицький, С.Петров, М.Ільницький, Р.Міщук, Б.Мельничук, Є.Нахлік, Є.Баран тощо. 

Відмінність історичної та художньої правди не виключає разом із тим наявності спільних рис, головна з яких, як стверджують Ю.Гречанюк і А.Нямцу, – відсутність абсолютної об’єктивності, що спричиняє можливість суб’єктивності в різних її проявах.

У дисертації розглянуто структурні компоненти поняття історизму і шляхи втілення правди історії в літературному творі (п. 1.2). Перший структурний компонент – фактологічний, який спочатку виявився в прикладному характері, обслуговуванні державних, політичних, культурних потреб, високій духовності пратекстів. У давньоруських житіях, пам’ятках власне художньої літератури  поступово до поняття історизму літератури долучається образно-емоційне відображення історичних подій, що становить другий компонент –  фактологічно-емоційно-образний. Крім буттєвих і книжних, він пов’язаний із                                                                             міфологією та фольклором. Розвиваючись в умовах міфологічного мислення й на тлі усної народної творчості, писемна словесність подає перші художні інтерпретації історичних фактів. Міфологізація й фольклоризація історії – третій компонент поняття історизму.

У словесній творчості відповідно до структури поняття категорія історизму реалізується в певному художньому змісті. Передбачаємо, що кількість авторських формотворів (форм проекції історичної правди) може бути значною. Основні з них:  1. Художньо-документальна: автор спирається виключно на історичні факти, художній вимисел не є домінуючим, наявні лише авторська оцінка, емоційне ставлення до написаного. 2. Документально-художня: інтерпретація історичних подій автором збігається з об’єктивним ходом історії, але окремі події, факти, „тонкощі” втрачені і письменник значною мірою послуговується художнім вимислом. 3. Знаково-символічна: художній вимисел переважає, а образи, у створенні яких письменник спирався на реальний історичний ґрунт, здебільшого набувають узагальненого, символічного, міфічно-легендарного звучання. 4. Суб’єктивно-авторська: письменник свідомо чи підсвідомо наполягає на власній інтерпретації, пропонує читачеві власні оцінки, не переймаючись тим, якою мірою написане відповідає історичній об’єктивності. Окреслені форми проекції історичної правди рідко представлені у творах осібно. Частіше вони взаємопроникають, створюючи неповторне мереживо художньої думки автора. Отже, існує п’ята форма проекції історичної правди в художньому творі – синтетична.

У роботі доведено, що для методологічного трактування принципу історизму художнього мислення важливе значення мають поняття інваріанта (канону) та варіанта літературного образу (п. 1.3).

У наступних розділах принцип історизму, поняття історичної та художньої правди, художнього інваріанта й варіанта спроектовано на образ Семена Палія, створений в українському фольклорі та художній літературі

У другому розділі „Ретроспекція процесу художнього відтворення постаті Семена Палія у творах української літератури” простежено художній генезис образу в його найрізноманітніших інтерпретаціях і зв’язках із усною народною творчістю. Особливу увагу приділено принципам зображення, характеру підходів,  художній оцінці героя.

Із метою  з’ясування ролі полковника Семена Палія в національно-визвольній боротьбі українського народу протягом означеного періоду розглянуто козацькі літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка, „Історію русів”; праці істориків XIX–XX ст. (п. 2.1). Літописці відзначали самовідданість козацького ватажка та наполегливість у досягненні заповітної мрії – визволення рідного краю від поневолювачів. Цієї думки дотримувалися й історики наступних часів, особливо наголошуючи на здібностях ватажка як державника, політика та полководця.

Проаналізовано також специфіку відтворення легендарної постаті у фольклорі та літописах (п. 2.2).

Ще за життя героїчна постать Семена Палія була оспівана в народнопоетичній творчості. У таких жанрах, як дума, історична пісня, легенда, переказ образ козацького батька наділено рисами мужності, він уособлює непоборного козака-характерника, здатного подолати будь-якого ворога. Народ звеличує свого заступника і щиро співчуває йому.

Фольклорні традиції зображення національного героя продовжили літописці Самовидець, Величко, Грабянка. Хоч у їхніх творах образ полковника й подібний до народнопоетичного, художньо інтерпретуючи вчинки героя та історичні події, автори прагнули більшої конкретизації, намагалися висловити власний погляд. У фольклорі та літописах відчутно виявилась антропологічна семантика цього образу.

Було досліджено своєрідність розкриття постаті фастівського полковника у творчості письменників 20–60-х рр. XIX ст., визначено новаторство авторів у її трактуванні (п. 2.3).

Першими серед романтиків зацікавилися фастівським лідером                   Л. Боровиковський (балада „Палій”) та В.Забіла (поема „Палій”). Митці прагнули до відображення духу минувшини, її ідеалів і світоглядних орієнтирів. Їхній герой постає мужнім, непоборним, він є уособленням тих народних сил, які спроможні помститися ворогові. Письменники наголошують на тому, що козак переконаний у святості та необхідності своєї діяльності, тому не існує сили, яка могла б його спинити. Перед читачем – ватажок національно-визвольного руху, народні інтереси – його найперша справа.

Для Л.Боровиковського й В.Забіли головною естетичною вимогою у змалюванні минулого була близькість  до народнопоетичних джерел. Тому їхні твори історичної тематики відзначаються лірично-драматичним, фольклоризованим, емоційно-образним відображенням подій. Л.Боровиковський широко використовує прийоми демонізації образу фастівського полковника, В.Забіла послуговується постійними епітетами та образами-символами.

Звертаючись до твору В.Забіли „Палій”, літературознавці (І.Франко, В.Мировець) давали йому невисоку оцінку. Проте, погоджуючись із думкою сучасного дослідника В.Шевченка, вважаємо, що в поемі переконливо змальовано роль козацького батька в долі народу.

Подвижницька діяльність народного заступника правдиво відображена            Т.Шевченком у поемі „Іржавець”. Автор свідомо спирається на об’єктивні факти, художньої правди досягає через правду історичну. Історизм Кобзаря „глибшає”, увиразнюється реалістичний підхід до змалювання минулого. Митець намагається художньо дослідити ситуацію напередодні Полтавської битви. На  його думку, мудра політика  І.Мазепи та С.Палія могла запобігти руйнуванню Петром І Січі (1709 р.). Пряма характеристика ватажків відсутня, висловлюється лише прикрість із приводу недалекоглядності державних мужів, яка призвела до трагічних наслідків.

В „Іржавці” вперше згадується „фастовський” полковник. Називаючи його  поряд із гетьманом,  Т.Шевченко тим самим підкреслює, що козацьким батьком він цікавиться як історичною постаттю.

Фастівський лідер є головним героєм поеми „Чернець”. Психологічно вмотивовано автор змальовує ватажка у хвилини прощання зі „світом”,  підкреслює, що доля героя була тяжкою й народ любив його за самовідданість.    У процесі аналізу звернено увагу на останню частину твору, яка починається рядком „І тихнуть божії слова” і відзначається силою емоційного впливу на читача та енергією. Це яскравий зразок Шевченкового стилю.

Перша редакція „Ченця” написана 1847 року. Остаточний варіант поет переписав 1858 р. без  останніх  36 рядків. У знятих рядках теж акцентовано на ставленні народу до національного героя. Воно є позитивним.

Із огляду на сказане, не можна погодитися з думкою В.Шевчука про те, що Т.Шевченко засуджував Семена Палія. Постать полковника була для нього героїчною й трагічною, суперечливою, але ніяк не негативною.

Ім’я народного ватажка згадується у вірші „Швачка”. Автор характеризує його епітетом „славний”, що є безсумнівним фактом прихильного ставлення до персонажа.

Відтворюючи образи українських козаків і козацької слави, Т.Шевченко зумів органічно поєднати історичні факти та поетичну фантазію. Способи художньої інтерпретації історичної правди (міфологізація, фольклорна інтерпретація, змалювання конкретно-історичних образів та картин), що частіше взаємодоповнювались і взаємоперетікали, були водночас і традиційними, і новаторськими.

У романі „Царь и гетман” Д.Мордовець (Мордовцев) подає поряд із історико-документальним змалюванням Семена Палія його міфологізований образ, прагне до органічного поєднання історичної та художньої правди, надаючи перевагу історії. Також застосовуються уснопоетичні прийоми, зокрема гіпербола.  Уже на початку твору Мотря Кочубеївна висловлює думку про те, що такого народного заступника, як козацький батько, більше немає. Ці слова визначають подальше трактування образу.

Д.Мордовець не тільки передає історичні факти, а й дає їм свою принципову оцінку через внутрішні монологи героя. У романі небагато сцен, де б Семен Палій виступав у діях і вчинках, тим значніше їх місце в ньому. Щира розповідь про долю козака поєднується з описом народних звичаїв, українського одягу означеної епохи, житла та рослин, свійських тварин. Неодноразово з’являється образ української пісні й думи та їх виконавця - кобзаря.

Не все вдалося автору: відсутні батальні сцени, картини відбудови Фастова, майже не приділена увага зображенню спілкування ватажка з полчанами, персонаж найчастіше подається через сприйняття письменника. Найбільша вада – стилізація, оскільки роман написано російською мовою.

Серед україномовних творів Д.Мордовця привертає увагу повість „Палій, воскреситель Правобережної України”, в якій визначається роль полковника в історії Батьківщини. Його постать подано правдиво й багатогранно. Переконливо звучить думка про те, що успіх діяльності ватажка багато в чому залежав від знання життя народу. З перших розділів головного героя зображено в спілкуванні з простими людьми, передано їх ставлення до  нього. 

Несподіваним є фінал повісті: розповідаючи про долю козацького батька  після царського арешту, Д.Мордовець звертається до Шевченкового „Ченця” і наводить текст у повному обсязі. Але, полемізуючи з поетом, наголошує, що прагнув показати, „для чого” жив Семен Палій, тим самим підкресливши  подвижницьку місію останнього.

У дисертації також спостережено важливий етап подальшого художнього освоєння образу фастівського лідера у творах XX ст. (п. 2.4). Нова епоха зумовила необхідність концептуального бачення проблеми історичної постаті в долі України та дослідження цього питання в літературі.

Одним із перших на цей шлях стає А.Кащенко. Серед літературної спадщини письменника найбільш відомими є „Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”. Полковникові в них присвячено два розділи – „Семен Палій” та „Кінець Палія”. Зазначимо, що відтворення А.Кащенком образу народного героя має історичний характер, і не погоджуємося з думкою С.Єфремова, який наголошував на поверховості оповідань і відсутності яскраво зображеного минулого. Незважаючи на те, що „Оповідання…” є популярно-пізнавальним історичним, а не художнім твором, вони додають чимало важливих деталей як до постаті фастівського ватажка, так і до характеристики козацької епохи в цілому.

Образ козацького батька посідає важливе місце у драмі Л.Старицької-Черняхівської „Іван Мазепа”. Герою болить доля народу, він непримиренний до ворогів. Читач бачить його у стосунках із гетьманом І.Мазепою, Мотрею Кочубеївною, А.Войнаровським тощо. Письменниця підкреслює, що у спілкуванні зі співрозмовниками полковник майже не говорить від першої особи: він ототожнює себе з тими, за кого несе відповідальність. Це державник, який не боїться труднощів.

Семен Палій у Л.Старицької-Черняхівської – людина, здатна на приховану іронію, оригінальне мислення, безкомпромісність. Автор чітко окреслює роль фастівського лідера в боротьбі з нападниками та його позицію щодо російського володарювання в Україні. У драмі переконливо відтворено ставлення до батька простих козаків і лівобережних полковників Горленка й Апостола, які саме його бачать своїм ватажком. Відповідно до історичної правди письменниця говорить про переконаність І.Мазепи щодо суперництва С.Палія з ним. Укінці ще раз наголошено на щирості думок та вчинків козацького батька: під час допиту перед засланням  він укотре відкрито заявив про своє бажання бачити Україну єдиною.

В історичній повісті Ф.Бурлаки „Битва на Кодимі” подано концептуальний образ ватажка, який будується на ідейних домінантах: за допомогою різноманітних засобів (художні описи, вдало розгорнуті діалоги, психологізм оповіді, антитеза) автор показує мудрого, досвідченого лідера, який відчуває свою відповідальність за долю народу та користується незаперечним авторитетом і повагою серед козацтва. Впродовж твору письменник посилює мотив духовної близькості між Семеном Палієм і козаками. Успішному вирішенню поставленого завдання – змалюванню героя на тлі епохи (діяльність на Правобережжі часів Руїни) – сприяло використання народознавчого матеріалу: опис косовиці, українських національних страв, побуту козаків, зображення козацьких традицій. 

У романі В.Чередниченко „Фастів” образ козацького батька  пройнятий ідеєю національного самоусвідомлення, української духовності. Він є композиційним центром усього твору. За концепцією автора, доля головного персонажа - це уособлення долі кращих синів України, а серед них і Сірка, лише в нових, більш складних історичних умовах. Життя кошового стає для героя взірцем служіння Батьківщині та своєму народові. Стрижневими в характері  народного заступника є чесність, відкритість, турбота про людей. Його цінують старі й молоді козаки, духовенство, жінки. Разом із тим В.Чередниченко не ідеалізує стосунки між ватажком та козаками, правдиво зображуючи конфліктні ситуації. Відданість своєму народові, впевненість у  братерській рівності, біль за старшину, яка прагне панування, – риси, що визначали поведінку Семена Палія як передового діяча свого часу. Герой постає знавцем національної історії та захисником православ’я. Саме він  здійснює спадкоємний зв’язок між епохами.  Національна незалежність і християнська віра - основний лейтмотив твору.

В.Чередниченко уникнула схематизації й розкрила повнокровний образ лідера козацького руху, вдало поєднавши історичні факти з поетичною фантазією.

Упродовж 1968–1977 рр. В.Малик видав тетралогію „Таємний посол”, в основу якої покладено історичні події, пов’язані з боротьбою українського народу проти поневолювачів. У двох останніх романах („Чорний вершник” і „Шовковий шнурок”) змальовано образ Семена Палія. Письменник із глибокою проникливістю та людяністю зумів розгледіти й донести до читача риси живої людини, ватажка, борця. Хоч полковник не є головним героєм, саме йому автор „довіряє” бути провідником ідейного змісту твору, носієм ідеї національної й соціальної справедливості. Творчо переосмисливши події,  митець не схибив проти  художньої правди.

Ідучи за історичною правдою, В.Малик, як і В.Чередниченко, не ідеалізує стосунки між козаками, зокрема на Січі. Вдало використавши прийом контрасту, він протиставив особисті інтереси козацької верхівки (отамана Стягайла) патріотичним поглядам Гурка (С.Палія).

Палітра художніх засобів, якими користується письменник для створення образу, досить широка: самохарактеристика й характеристика іншими персонажами; передача ставлення до людей, усього живого й до народної пісні; ідейно насичені монологи й діалоги; мова дійових осіб тощо. Симпатія автора до свого героя проглядає в портреті козака, який подано відповідно до народної традиції. В.Малик називає його русявим красенем із мужнім лицем і ставною постаттю. Фізична й духовна краса ватажка зображені в органічній єдності.    

Серед небагатьох поетичних творів ХХ ст., де один із героїв – козацький батько, є історична поема Д.Кулиняка „Данило Братковський”. Це яскравий зразок усвідомлення митцем своєї відповідальності перед пам’яттю  минулого:     у викладенні історичних фактів поет прагне майже документальної правдивості (художньо-документальний тип проекції історичної правди), яка допомагає його сучасникам осягнути трагічні часи Руїни. Провідна думка митця полягає в оспівуванні братерської дружби між однодумцями – С.Палієм і Д.Братковським, – що ґрунтувалася на  безмежній любові до України.

Життєвий подвиг полковника і тепер пам’ятають на Фастівщині, тому його образ широко й різнобічно осмислюється у віршах В.Сичевського „Фастів”, „Фастівець”, В.Булаха „Вал Палія”, П.Гриба „Козацький храм”, С.Янковської „Фастову”, включених до літературного альманаху „Унава, Унава! Козацькая слава!” (2001). Образ козацького батька зустрічається також у поезіях інших фастівчан, наприклад, „Унава-річка” В.Миронова,  „Фастову” О.Онищенко тощо. У них він постає патріотом, державним будівничим та самовідданим захисником України.

У третьому розділі „Історико-функціональний аналіз творів Ю.Мушкетика „Семен Палій” і Ю.Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду” йдеться про рецепцію художньої постаті С.Палія у творчості Ю.Мушкетика та Ю.Хорунжого в річищі окресленої проблеми: художні формотвори авторської інтерпретації та історична дійсність.

Проаналізовано парадоксальний характер зв’язку між об’єктивним змістом повісті Ю.Мушкетика „Семен Палій” і його авторським поцінуванням   (п. 3.1).

Першим історичним твором письменника була повість „Семен Палій”. Він цікавився постаттю козацького лідера як можливістю втілення у художній літературі складного історичного образу.

Змальовуючи головного героя, Ю.Мушкетик, як пізніше В.Малик, іде за народною традицією (портрет, риси характеру тощо). Для нього фольклорна спадщина – це джерело інформації про історичні події й роль полковника  в них.

Важливими для розуміння ідеї твору є сторінки, присвячені розповіді про стосунки між С.Палієм та І.Сірком (неодноразово підкреслено думку про те, що фастівський полковник прагнув служити Батьківщині так віддано, як це робив кошовий), іншими козаками. Упродовж повісті автор постійно наголошує на тому, що козацькому батькові від природи було притаманне почуття співпереживання чужому болю. Зображуючи персонажа лідером, борцем, підкреслює визначальні риси його характеру – мужність, незламність і відповідальність за взяті на себе зобов’язання перед людьми. Він державник у кращому розумінні цього слова.

Здібностям свого героя як полководця Ю.Мушкетик приділяє у творі чимало сторінок. Розповідаючи про всі значні походи Палієвого війська та повстання 1702–1704 років, він особливо наголошує на тому, що перемоги козаків були безпосередньо пов’язані з талантом ватажка професійно керувати військом. Однак, переконливо відтворюючи картини мирного життя, автор стверджує, що його персонаж за суттю своєю – мирна людина і лише сувора дійсність вимагає від нього бути воїном.

Не обминув письменник і стосунків між І.Мазепою та полковником. Протиставивши їх іще на початку повісті, він дотримується цієї лінії до кінця твору.

Таким чином, образ народного заступника Ю.Мушкетик подав ідеально, максимально наближено до канону, при цьому не відступаючи від історичної правди.

Згодом повість та її головний герой, спочатку сприйняті критикою однозначно позитивно, зазнали деякої переоцінки. Оприлюднюються  протилежні погляди на питання  відповідності образу Семена Палія історичній правді.             З одного боку, висловлюються думки про те, що автор лише наблизився до зображення історично правдивого характеру, здійснивши „спробу” дослідження подій минулого (В.Шевчук); що, працюючи над твором, він знаходився під упливом тогочасної офіційної ідеології (А.Шпиталь); що з часом повністю переосмислив образ Семена Палія і  навіть  готовий   від   нього відмовитися (А.Шевченко). З іншого боку, дослідники дають повісті високу оцінку, наголошують на правдивості й переконливості зображеного (М.Жулинський),  стверджують, що головного героя змальовано в єдності історичної та художньої правди (М.Слабошпицький). На думку дисертантки, сам митець не відкидає можливості власних творчих помилок, але для нього художнє втілення  історії – це пошук істини.  Ю.Мушкетик наголошує на тому, що українці ще довго будуть осмислювати трагічні події національної минувшини. 

Дисертантка розглядає деякі особливості варіювання літературного канону в історичній прозі на прикладі роману   Ю.Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду”  (п. 3.2).

На відміну від митців, які  у своїх творах зосереджували увагу на діяльності Семена Палія як державника та військового стратега, письменник щонайперше акцентує його зовнішність, звички і пристрасті, протиставляючи гетьмановим: образ І.Мазепи інтерпретовано як цілком позитивний,  портретна ж характеристика полковника, його поведінка в колі побратимів подається сатирично.

Події у творі розгортаються напередодні ув’язнення  козака в 1704 році.  Митець підкреслює, що життя ватажка було пов’язане з постійною боротьбою й при цьому ставлення гетьмана до нього було неоднозначним. Автор упевнений у тому, що причиною заслання фастівського полковника була повна відсутність порозуміння між двома лідерами.

Чи не найбільше уваги Ю.Хорунжий приділяє фізичній відразі І.Мазепи до свого суперника, який ніби тільки те й робив, що пив цілодобово. Письменник постійно повертається до гетьманової реакції на цю „ваду”. Однак жодні джерела  –   фольклорні твори, козацькі літописи, історичні праці різних століть – не наголошують на такому недоліку; ця вада є значною мірою надуманою. Та й сам митець упродовж твору спростовує свій погляд, показуючи Семена Палія розсудливим і вдумливим політиком, державником.

Меті формування негативного ставлення читача до полковника сприяють портретна характеристика й зображення  велетенської сили героя. Автор часто підкреслює його веселу вдачу, яка сприймається швидше як прояв недолугості, ніж життєрадісності. Зовнішність і вади козацького батька подані відповідно до суб’єктивного авторського бачення, проте діяльність фастівського лідера як політичного діяча та козацького ватажка відтворено в органічній єдності історичної та художньої правди. Роман Ю.Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду” є прикладом синтезу кількох різновидів художньої проекції історичної дійсності.

У „Висновках” підсумовано й узагальнено основні положення та результати дисертаційного дослідження. Стверджується, що в документальних джерелах, уснопоетичних творах, художній літературі Семен Палій постає високоосвіченою людиною, талановитим полководцем, мудрим політиком і державником.

В образі козацького батька, фольклорному й літописному, своєрідно виявилися риси антропоцентризму, позначеного спрямованістю  видатних історичних і культурних діячів на етнічні, національні, державні пріоритети, а не на особисті інтереси. Через фактологічне, емоційно-образне відтворення історичних подій, а часто й фольклоризуючи історію, автори уснопоетичних і літописних текстів донесли до читача канонічний образ народного героя, наближений до свого інваріанта. Нечисленні варіанти не змінюють його основного змістового наповнення та смислових домінант.

Упродовж XIX ст. зроблено новий крок на шляху до художнього осягнення історичної постаті фастівського лідера. У творах Л.Боровиковського, В.Забіли, Т.Шевченка, Д.Мордовця змальовано полковника як захисника народних прав і поборника волі.  Новаторство Т.Шевченка полягає в тому, що, на відміну від названих митців, він уникнув простої описовості й подав психологічний портрет героя.

Твори ХХ ст. – Л.Старицької-Черняхівської, А.Кащенка, Ф.Бурлаки, В.Чередниченко, В.Малика, Д.Кулиняка – позначені поглибленням психологічного аналізу вчинків героя, відчутною авторською позицією, яка полягає у прагненні органічного поєднання „двох правд” – історичної та художньої.

Повість „Семен Палій” Ю.Мушкетика – яскравий зразок творчого осмислення історії, спроба осягнення героїчних давніх часів засобами художнього слова без порушення органічної єдності історичної та художньої правди. Трактування образу козацького батька Ю.Хорунжим є частково суб’єктивно-авторським і не відповідає ні історичній, ні художній правді.

Змалювання народного заступника зазнало помітних змін. Поданий у канонічній формі в народнопоетичній творчості, козацьких літописах і художній літературі ХІХ ст., зберігаючи канонічність у ХХ, він набуває багатогранності, помітно урізноманітнюються художні формотвори  авторської інтерпретації історичної дійсності, що пов’язано з аналітико-психологічним освоєнням письменниками життєвого матеріалу, відчутним суб’єктивним баченням проблеми, поглибленням соціальної проблематики та певними ідейно-естетичними впливами.