ПОСЯГАННЯ НА ОБ’ЄКТИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЗАПОБІГАННЯ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Охорона культурної спадщини в будь-якій розвинутій державі має бути одним з найважливіших завдань, оскільки вона є певним внеском будь-якої народності в розвиток людської цивілізації, формою відмінностей однієї нації від іншої, засобом соціалізації майбутніх поколінь. Важко переоцінити культурні багатства України, оскільки з її територією пов’язано відкриття всесвітньо відомих культур і давніх цивілізацій: трипільської культури, античних міст, пам’яток слов’ян, спадщини Київської Русі. За загальною кількістю пам’яток, наявністю шедеврів культури Україну можна віднести до країн з багатою історико-культурною спадщиною, оскільки в музеях нашої держави зберігається понад 8 млн рухомих пам’яток усіх видів та типів, 1399 населених пунктів та понад 8 тис. сіл, 1020 парків становлять історико-архітектурну й культурну цінність, налічується близько 150 тис. пам’яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва.

Культурна спадщина являє собою особливий вид цінностей, який здатний тією чи іншою мірою задовольняти духовні та естетичні потреби людини й одночасно має художню, наукову або іншу культурну цінність. Крім того, Україна стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954 р., ратифікувавши ряд міжнародно-правових актів з охорони культурної спадщини, зокрема: Конвенцію “Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту” від 14 травня 1954 р., Конвенцію “Про заходи, спрямовані на незаконні вивезення, ввезення та передачу права власності на культурні цінності” від 14 листопада 1970 р., Конвенцію “Про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини” від 16 листопада 1972 р., Конвенцію “Про охорону підводної культурної спадщини” від 6 листопада 2003 р. Ратифікувавши 4 жовтня 1988 р. Конвенцію ЮНЕСКО “Про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини” 1972 р., Україна взяла на себе міжнародно-правове зобов’язання щодо забезпечення виявлення, охорони, збереження, популяризації й передачі майбутнім поколінням культурної спадщини. Виконання цих зобов’язань покладено на органи державної влади й управління.

В українській та зарубіжній кримінально-правовій та кримінологічній науці дослідженню проблем кримінально-правової охорони об’єктів культурної спадщини присвячені окремі праці В.І. Акуленка, Ю.М. Антоняна, І.А. Головко, Н.О. Горб, І.М. Даньшина, С.Ф. Денисова, А.І. Долгової, І.І. Карпеця, Т.Г. Каткової, В.А. Клименка, І.Я. Козаченка, О.М. Костенка, В.В. Кузнецова, Н.Ф. Кузнєцової, В.М. Кудрявцева, Т.В. Курило, Л.С. Кучанської, А.В. Ландіної, В.А. Ломако, П.С. Матишевського, П.П. Михайленка, В.О. Навроцького, В.І. Осадчого, Б.М. Одайника, І.Г. Поплавського, С.П. Репецького, Є.В. Фесенка, С.С. Яценко та ін. Проте в працях цих науковців відсутній комплексний кримінально-правовий та кримінологічний аналіз, присвячений характеристиці посягання на об’єкти культурної спадщини в сучасній Україні.

Разом з тим, останнім часом у засобах масової інформації все частіше стала з’являтися інформація про руйнування пам’яток культурної спадщини. За даними МВС, на території нашої держави спостерігається стійка тенденція до вчинення злочинних посягань щодо об’єктів культурної спадщини. Відповідно до статистичних даних МВС, була зафіксована така кількість злочинів, аналізу яких присвячене дослідження: у 2001 р. – 134; у 2002 р. – 81; у 2003 р. – 103; у 2004 р. – 72; у 2005 р. – 68; у 2006 р. – 61; у 2007 р. – 109; у 2008 р. – 143; у 2009 р. – 128; у 2010 р. – 152.

Зменшення кількості пам’ятників природи, історії та культури поставило завдання їх збереження всіма доступними засобами та заходами, передусім, кримінально-правового характеру. Зазначене вище зумовлює необхідність дослідження кримінологічної характеристики посягання на об’єкти культурної спадщини України з метою розробки адекватних та ефективних заходів запобігання вчиненню зазначених діянь. Перелічені обставини зумовлюють у сукупності актуальність теми дослідження.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми Класичного приватного університету “Кримінально-правове, кримінологічне та кримінально-виконавче забезпечення механізму реалізації прав і свобод людини і громадянина” (номер державної реєстрації 0110U003958), в межах виконання якої досліджені теоретичні та практичні проблеми кримінально-правової охорони культурної спадщини України.

Тема дисертації затверджена й уточнена вченою радою Класичного приватного університету (протокол № 1 від 31 січня 2007 р., протокол № 9 від 25 травня 2011 р.).

Мета й завдання дослідження. Метою дисертації визначено формування на основі всебічного дослідження кримінально-правової та кримінологічної характеристики посягання на об’єкти культурної спадщини України теоретичних новел та пропозицій щодо вдосконалення запобігання зазначеним злочинам.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

–       визначити поняття, види ознак об’єктів культурної спадщини та дати їхнє тлумачення на основі визначення сучасного стану встановлення кримінальної відповідальності за посягання на об’єкти культурної спадщини України;

–       встановити підстави криміналізації посягання на об’єкти культурної спадщини, для чого здійснити аналіз норм вітчизняного законодавства в різні історичні періоди, предметом регулювання яких виступає відповідальність за вчинення посягань на об’єкти культурної спадщини;

–       провести порівняльну характеристику складів злочинів, передбачених ст. 298 та ст. 298¹ КК України, з метою відмежування їх від суміжних складів злочинів та правопорушень;

–       надати кримінологічну характеристику посяганням на об’єкти культурної спадщини України для визначення основних підходів до запобігання злочинів, передбачених ст. 298 та ст. 298¹ КК України;

–       проаналізувати основні детермінанти посягання на об’єкти культурної спадщини України для встановлення факторів формування злочинної поведінки;

–       визначити характеристику особи, яка вчинює посягання на об’єкти культурної спадщини України для виділення критеріїв, на підставі яких вчиняються зазначені діяння, формування типологізації злочинця, диференціації та індивідуалізації запобіжних заходів;

–       вивчити судову та правоохоронну практику, з метою формулювання основних заходів запобігання посяганню на об’єкти культурної спадщини України;

–       розглянути міжнародний досвід протидії посяганню на об’єкти культурної спадщини України для впровадження перспективних запобіжних заходів;

–       розробити пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства у сфері відповідальності за посягання на об’єкти культурної спадщини України задля підвищення ефективності запобіжної функції останнього.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері посягання на об’єкти культурної спадщини України.

Предметом дослідження є кримінологічна характеристика посягання на об’єкти культурної спадщини України та заходи запобігання вчиненню зазначених діянь.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження, його об’єкта й предмета. У ході дослідження використано такі загальнонаукові та спеціальнонаукові методи: діалектичний – при розгляді кримінально-правової охорони об’єктів культурної спадщини в контексті загальних категорій кримінального права (розділ 2); історичний – при історичному аналізі встановлення кримінальної відповідальності за посягання на об’єкти культурної спадщини (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий – при зіставленні вітчизняного кримінального законодавства в частині відповідальності за посягання на об’єкти культурної спадщини з відповідними положеннями кримінальних кодексів окремих зарубіжних країн (підрозділ 1.2); формально-юридичний (догматичний) – при вивченні правових норм, що містяться в законах та підзаконних актах, які діють у сфері охорони об’єктів культурної спадщини (підрозділ 1.2), і при дослідженні особливостей детермінації цього виду злочинів та обґрунтуванні нових положень, теоретичних висновків, пропозицій і практичних рекомендацій щодо запобігання їм (розділ 3); системно-структурний та функціональний – при дослідженні об’єктивних і суб’єктивних ознак цього злочину та напрямів запобігання вчиненню посягання на об’єкти культурної спадщини України (розділи 2, 4); соціологічний – при проведенні та узагальненні результатів анкетування працівників правоохоронних органів, суддів і громадян (підрозділ 2.1, 2.2); статистичний – для обробки та узагальнення результатів анкетування, статистичних даних МВС і судової статистики (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3).

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, Кримінальний кодекс України (далі – КК), Кодекс про адміністративні правопорушення України (далі – КпАП), законодавство інших галузей права, нормативно-правові акти з охорони культурної спадщини, а також положення міжнародних конвенцій, які стосуються предмета дослідження. При написанні дисертації також використано окремі норми КК УРСР 1960 р.

Теоретичним підґрунтям дисертації слугували наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених у галузі теорії права, кримінології, кримінального й адміністративного права, а також історії, археології, культурології.

Емпіричною базою дослідження є дані вивчення 300 кримінальних справ, порушених за ст. 298 та 298¹ КК України; опублікована судова практика та судова статистика за період 2005–2010 рр.; статистична інформація МВС України за
2001–2010 рр.; дані анкетування: 540 співробітників правоохоронних органів, 500 співробітників архівів, музеїв, археологів; 540 студентів, викладачів, пенсіонерів, осіб, які мешкають поблизу об’єктів культурної спадщини.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим за часів незалежності України комплексним дослідженням кримінально-правової та кримінологічної характеристики посягань на об’єкти культурної спадщини України. Основні результати дослідження, що мають елементи новизни, полягають у такому:

уперше:

–       виявлено та узагальнено кримінологічну характеристику особи, яка вчинює посягання на об’єкти культурної спадщини України, що відображається в структурі особи злочинця (соціально-демографічних ознаках, особистісно-рольових властивостях, соціально-психологічних особливостях);

–       запропоновано авторське визначення об’єкта культурної спадщини, під яким розуміються будь-які рухомі або нерухомі об’єкти матеріального світу та нематеріальні форми, які мають історичну, наукову чи культурну цінність, або письмові документи, що мають таку саму цінність і становлять окремий вид національного надбання;

–       обґрунтовано доцільність системи заходів для запобігання посяганню на об’єкти культурної спадщини України, у тому числі створення єдиних інформаційних комп’ютерних баз даних щодо пам’яток трипільської культури, античних міст, пам’яток слов’ян та інших культурних багатств України, удосконалення практики посилення спеціально-кримінологічної й індивідуальної роботи з особами, схильними до вчинення злочинів, запозичення досвіду європейських держав щодо встановлення відповідальності за вчинення вказаних протиправних діянь;

удосконалено:

–       позиції щодо внесення змін і доповнень до законодавства України, зокрема, обґрунтовано зміни й власну редакцію ст. 298 та 298¹ КК України, доповнення ч. 2 ст. 2 Закону України “Про охорону культурної спадщини”;

–       сприйняття підходу, згідно з яким питання про відповідальність за вчинення посягань на об’єкти культурної спадщини України повинно вирішуватись як за наявності умисної вини, так і з необережності, у зв’язку із чим запропоновано доповнення до ст. 298² Особливої частини КК України “Знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини з необережності”;

–       положення про необхідність усебічного аналізу комплексу факторів детермінації посягання на об’єкти культурної спадщини України та надано їх перелік;

дістали подальшого розвитку:

–       наукові позиції щодо аналізу складів злочинів, передбачених ст. 298 та 298¹ КК України;

–       положення про те, що мотиваційна сфера особи, яка вчинює посягання на об’єкти культурної спадщини, є “центром” внутрішньої структури особистості, що інтегрує її активність;

–       обґрунтування необхідності підвищення ефективності протидії злочинам, що посягають на об’єкти культурної спадщини України, шляхом комплексних заходів як державного, так і громадського, у тому числі релігійного, напрямів з метою послаблення вже існуючих процесів руйнування та знищення пам’яток історії й культури та недопущення появи нових.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в ньому висновки та пропозиції можуть бути використані у:

–       правотворчості – при подальшому вдосконаленні чинного кримінального законодавства України, зокрема в частині відповідальності за злочинні посягання на об’єкти культурної спадщини України

–       правозастосовній діяльності – розроблені методичні рекомендації та пропозиції щодо кваліфікації злочинів, передбачених ст. 298 та 298¹, впроваджені в діяльність слідчих підрозділів ГУ МВС України в АР Крим (акт впровадження від 03.10.2011 р.);

–       навчальному процесі – при підготовці навчально-методичних матеріалів з курсів “Кримінальне право. Особлива частина” та “Кримінологія” (акт впровадження в навчальний процес Економіко-правового факультету Національного університету “Одеська юридична академія” від 19.09.2011 р. та довідка про впровадження в навчальний процес Класичного приватного університету від 20.09.2011 р.);

–       науково-дослідній сфері – при подальшій розробці теоретичних проблем вивчення та протидії злочинам, що посягають на об’єкти культурної спадщини України, а також встановлення детермінації злочинності.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження було оприлюднено на двох науково-практичних конференціях: “Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні” (28 вересня 2007 р., м. Львів); “Держава та право” (27–28 листопада 2009 р., м. Миколаїв); науково-практичному семінарі “Актуальні проблеми протидії злочинності в Україні” (21 березня 2008 р., м. Дніпропетровськ) та Міжнародному симпозіумі “Кримінальний кодекс України: 10 років очікувань” (23–24 вересня 2011 р., м. Львів).

Публікації. Основні положення, висновки та рекомендації дослідження викладено у 8 публікаціях, у тому числі 4 статтях у наукових фахових виданнях України.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел на 25 сторінках (253 найменування) та 6 додатків на 11 сторінках. Загальний обсяг роботи становить 202 сторінки, з них основного тексту – 167 сторінок.