ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано стан дослідження проблеми, на вирішення якої спрямовується науковий пошук, зазначено зв’язок роботи з науковими планами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дослідження, його наукову новизну та положення, винесені на захист.

Розділ 1 «Стан філософсько-правового дослідження поведінки людини» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-правові основи дослідження поведінки людини» підкреслено, що філософські уявлення про характер, особливості, мотиви та причини поведінки людини сягають Стародавнього світу, хоча вже в доісторичні часи люди мали певні уявлення з цього приводу. Висловлено припущення, що об’єктивні умови первісного суспільства створили жорстку детермінацію поведінки, що не допускала відхилень. Поведінка людини визначалась природними потребами та колективною волею за допомогою табу – перших моральних норм, які створювалися з метою корегування поведінки людини.

Подальший розвиток уявлень про поведінку людини пов’язаний із розумінням світової історії, що обумовлюються різноманітними чинниками, серед яких: базові доктрини світових релігій; соціально-філософська гіпотеза, обґрунтована відповідними онтологічними чинниками, спрямованістю суспільно-історичного розвитку людства, його типами (циклічний,
лінійний, хвилеподібний) та моделями (об’єктивного ідеалізму, філософських модернізацій, парафразів і подолань, соціологізму, історичного конституювання суб’єктом себе та ін.); геополітичний елемент соціально-політичної міфології; метатеоретичний історичний підхід; екстраполяція версії моноцентризму у розумінні початку антропогенезу, що виражається у жорстко детермінованих стратегіях удосконалення людської природи й організації суспільства.

Лінійний підхід, застосований у дисертації, у філософії розробляв німецький мислитель Карл Ясперс. Він підкреслював спільність історії, яка визначається приєднанням суспільства до осьового часу, що структурує світову історію. Осьовий час як емпіричне втілення ідеальної осі, навколо якої розвивається історія людства (період із 800 до 200 до н. е., коли в різних регіонах паралельно виникли духовні рухи (Китай – Конфуцій і Лао-цзи, Індія – Упанішади і Будда, Греція – філософи і трагіки), незважаючи на локальні особливості, був за сутністю єдиним духовним рухом, який сформував тип сучасної людини. Питання про смислову єдність усієї історії, без якої вона розсипається на незв’язний набір подій, розглядається як питання про можливість осмисленої поведінки людини у сучасному світі.

У підрозділі 1.2 «Еволюція правової категорії «поведінка людини» в епоху Нового часу та філософії права ХІХ-ХХ ст.ст.» зазначено, що з розвитком цивілізації розпочали вироблятися формальні механізми забезпечення упорядкованої, культурно-правової, надситуативної поведінки, яка відображала суспільну культуру, що спрямовувала до цивілізованих суспільних відносин. Подальший розвиток суспільства зумовив розширення знань про чинники, які впливають на людину та її поведінку.

Однак, попри наукові розробки, присвячені поведінці людини, комплексне філософсько-правове дослідження формування та розвитку поведінки людини не було здійснено. Проведений аналіз дозволяє розглядати ґенезу концепції поведінки людини через призму лінійного підходу як послідовність етапів історичного розвитку, які зумовлюються об’єктивними законами та умовами суспільного розвитку, а також соціальними та особистісними цінностями людини.

Розділ 2 «Антропо-соціальні засади зародження концепції поведінки людини» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Раціональні передумови розуміння поведінки людини як способу звільнення від карми у філософії Стародавньої Індії» вказано, що перше тисячоліття до нашої ери є певним рубежем в історії розвитку людства, коли в Індії та Китаї майже одночасно з Грецією виникає філософська думка. Розвиток зазначених філософських систем значною мірою залежав від світоглядної основи та від того філософського напряму, який розглядався як найвища цінність. Систематизуючи вчення тогочасних філософів, підкреслено, що вони обумовлювалися тим місцем і роллю, яке вони відводили людині, оскільки, поряд із космоцентричними розмірковуваннями, вони стосувалися характеристики людини та її поведінки. Завдяки сприятливим природним умовам, які забезпечили можливість роздумів про сутність речей, індійські філософи уникли «ненависті до розуму», а насолода пізнанням уважалась однією з найбільш чистих насолод, доступних людині.

Доведено, що поведінка людини у філософії Стародавньої Індії розглядалась як така, що повинна ґрунтуватися на розумних, раціональних началах, оскільки, отримавши певні знання, людина прагне застосовувати їх у своїй поведінці, підпорядковувати свою мету об’єктивним вимогам та узгоджувати із засобами її досягнення. Людина, яка ігнорує вимоги об’єктивної необхідності, раціонального пізнання та поведінки, на думку філософів того часу, ризикує не досягнути своєї життєвої мети. Тогочасні мислителі розглядали людину як істоту розумну лише тоді, коли вона визначає свою поведінку, узгоджуючи її з вимогами об’єктивної необхідності та раціональними началами.

Поведінка не завжди відповідає інтелектуальним переконанням людини, оскільки в її характері вкоренилися протилежні почуття, пов’язані з її минулим неправильним розумінням речей. Лише в результаті філософського пізнання реальної природи речей людина може відмовитись від своїх неправильних переконань. Обґрунтовано, що неабияке значення у цьому непростому процесі філософи Стародавньої Індії мали самоконтроль над тваринними інстинктами та наполеглива практика у набутті нових корисних звичок.

У підрозділі 2.2 «Гуманність, покірність та дотримання ритуалу як засади розуміння поведінки людини у філософії Стародавнього Китаю» обґрунтовано, що давньокитайська філософська традиція розуміла людину як частину цілого, яка своєю появою покликана подолати розкол світу, оскільки об’єднує в собі Інь та Янь (темне і світле, чоловіче і жіноче, активне і пасивне, твердість і м’якість, спокій і рух). Поведінка людини визначалася її становищем між небом і землею, а тому «серединний шлях» розглядався як найбільш прийнятний для людини і такий, що визначає їй роль як посередника. Людина розглядалась як найцінніша істота між небом і землею, оскільки здатна через свою поведінку творити, змінювати світ.

Серед філософських доктрин тієї доби виділено конфуціанство, даосизм, монізм і легізм, здійснено аналіз розуміння ними поведінки людини. Конфуціанство було тісно пов’язане з розвитком стародавнього китайського суспільства і зосереджувалося на створенні етичних правил і регулюванні поведінки людини. Людина тлумачилась як функція в організації суспільства. Було запропоновано поняття порядку як норми поведінки людей. Легісти вважали, що спокій і процвітання суспільства досягаються шляхом регламентації людської поведінки, а в обов’язки людини входить необхідність суворо дотримуватися правил етикету. Гідною вважалася поведінка людини, яка дотримується порядку і людяності, оскільки люди бажають багатства і знатності, а якщо не керуватися правильними принципами, то їх не отримати.

У центрі уваги даосизму були зосереджені природа, космос і людина, проте ці начала пізнавались, на відміну від конфуціанства, не раціональним шляхом, а за допомогою проникнення у природу існування завдяки поняттю «дао». Даосизм пропонує принцип, згідно з яким людина як частина природи повинна зберегти єдність із природою і світом та отримати душевний спокій. Поведінка людини без порушення міри речей є поясненням спільності людини і світу на єдиній основі «дао». При цьому чуттєве пізнання спирається лише на часткове сприйняття і «заводить людину на бездоріжжя», а відхід у бік і відсторонення характеризують поведінку мудрої людини. Даосизм утверджував добро як любов до всього живого, перевагу духовних цінностей над матеріальними, а також учив, що не можна відчувати зло ні в думках, оскільки вони є початком дій, ні у поведінці.

Монізм велику увагу приділяв проблемам соціальної етики, а його зміст полягав в ідеях загальної любові, успішності та взаємної користі. Обов’язковою для всіх людей у суспільстві визнавалася загальна міра взаємної людяності, де всі повинні дбати про взаємну користь. Монізм визнавав також і небесну волю, яка впливає на поведінку людей. При цьому не відкидалось і пізнання, яке тлумачилось як таке, що здійснюється за допомогою чуттєвого зіткнення
з дійсністю, а також шляхом розуміння, сприйнятого почуттями. Гуманістичними засадами монізму були шанування мудрості, звеличення здібних і усунення бездарних, загальна любов і взаємна вигода, осуд і відмова від нападів. Стверджувалось, що людинолюбний прагне розвивати в суспільстві те, що вигідно всім, тому людям слід учитися і будувати своє життя самостійно, не покладаючись на долю і не перекладаючи на неї відповідальність за свою поведінку.

Легізм як протилежний конфуціанству підхід до розуміння права у традиційній китайській філософії проповідував ідеї про те, що людина народжується з любов’ю і ненавистю, вона жадібна і жадає багатства. Головним засобом управління людьми вважався закон і розроблена на його основі система покарань і заохочень. Закон повинен бути зрозумілим, покарання – суворими, а нагороди – заслуженими. Закон повинен бути обов’язковим для всіх, а для зміцнення порядку потрібна відповідальність. Ніхто під страхом смертної кари не повинен змінювати закон. Легісти також закликали суворо карати навіть за дрібну неправомірну поведінку. Покарання розглядалось як природний вияв любові, оскільки за своєю природою народ ненавидить працю, люблячи спокій, однак при цьому настає запустіння, а під час запустіння – безлад. З іншого боку, легісти припускали можливість терпимості до людських недоліків, за якої більш сприятливі умови для виправлення тих, хто морально заблукав.

У підрозділі 2.3 «Розвиток розуміння поведінки людини як поєднання свободи і відповідальності у філософії Античності» встановлено, що завдяки мислителям Античної Греції здійснено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення поведінки людини. Перші спроби філософського осмислення поведінки людини знайдено у творах Гомера, котрий спочатку поведінку людей, їхні помилки, перемоги та поразки пояснює волею богів, однак згодом філософ підтримав ідею людини, котра вчиняє свої дії обдумано і відповідає за свою поведінку. З іншого боку, поведінка людини була вмотивована не сумлінням, а страхом перед гнівом богів, тобто простежувалася відсутність внутрішньої мотивації поведінки.

Нове обґрунтування поведінки людини виникає у першій половині V ст. до н.е. у зв’язку із зародженням моральних норм і правил як регуляторів поведінки людини. Воно було запропоновано софістами, котрі зважали на принципи відносності людського пізнання і недоступності істини. Називаючи людину мірою усіх речей (Протагор), обґрунтовуючи природність свободи (Алкидам) та рівності (Антифон, Гиппій), софісти вважали підставою поведінки людини природне право як таке, що постає з природи людини. Законослухняність, тобто відповідність поведінки людей законам, джерелом яких є божественне начало, вважалась високою чеснотою.

Філософсько-правове розуміння поведінки людини, що протистояло поглядам софістів, виявилося у творах Сократа, Платона та Арістотеля, які довели, що мислення людини і всезагальний божественний розум мають ту ж саму сутність, а тому людина повинна осягнути себе. Сократ найважливішою суб’єктивною підставою моральної і законослухняної поведінки вважав знання. Платон шукав спосіб поєднання індивідуальної доброчинності і суспільної справедливості, висловлюючи необхідність узгодження індивідуальної доброчинності людини з її участю у політичному житті, стверджуючи потребу взаємно поступатися своїми інтересами. Для досягнення цієї мети філософ пропонував створити закони, які регламентували б індивідуальне та соціальне життя людей, однак наголошував, що наслідком надмірного звуження свободи людини є розвиток деспотизму держави. Арістотель чимало уваги приділяв визначенню шляхів, які ведуть людину до доброчесності. На його думку, суперечливий характер поведінки закладений у почуттях, схильностях і пристрастях людини. Найдосконалішою формою поведінки мислитель вважав таку, в якій схильності й афекти керуються розумом, а правильно спрямовані почуття узгоджуються з розумом. Доброчесність має інтелектуальний та етичний компоненти: інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, а етичний – завдяки звичці.

У подальшій грецькій філософії моральність людини відривається від її громадянського, політичного життя, що відображається на розумінні поведінки людини. В етичних системах скептицизму, стоїцизму та епікуреїзму людині надається значення самоцілі, вона розкриває свої можливості і досягає блаженного стану через протиставлення, заперечення, відсутність інтересу до дійсного світу. Обґрунтовується, що людина може знайти щастя лише у внутрішньому спокої.

У період еллінізму виокремилась школа стоїків, котрі закликали людину уподібнитися до цілісного і впорядкованого Всесвіту, що постійно занурений у свої думки і спостереження. Людина повинна бути достойною прекрасного і гармонійного Всесвіту, жити за його законами, навчитися відмежовуватися від тривог і хаосу життя. Поведінка людини, вважали вони, може бути керованою завдяки тривалому і наполегливому вихованню, вона може підкоритися розуму, не піддаватися афектам, які спричиняють тривогу і страх.

Античні мислителі розглядали поведінку людини через призму того, що вона народжується вільною. Свобода означала відповідальність за свою поведінку. Однак античне розуміння свободи поведінки людини не вбачало в кожній людині неповторну індивідуальність. Це була свобода абстрактна, слабко зорієнтована на інтереси людини та пізнання нею сенсу життя. У філософії античності відображалося подвійне розуміння свободи: як проблеми створення соціально-політичних інституцій, які змогли б захистити людину від зазіхань тиранії та проблеми громадянської свідомості, відповідальності людини за свою поведінку.

У підрозділі 2.4 «Концепт віри і розуму у трактуванні поведінки людини доби Середньовіччя» зазначено, що у той час було запропоновано модель взаємин розуму і віри, їх місця у визначенні сенсу існування людини, а отже, їх впливу на поведінку людини. Стверджувалося, що створена за образом і подобою Бога людина повинна прагнути до того, щоб її душа стала храмом, у якому постійно живе Бог. При цьому земне життя не повинно посідали центральне місце в житті людини, поглинати її увагу, бути визначальними у формуванні її поведінки. Людина розглядалась як така, що живе не тільки
в горизонтальній площині серед речей і людей, а насамперед у
вертикальному вимірі, постійно прямуючи до Бога, безперервно відчуваючи його присутність.

Обґрунтовано, що домінувальною стала патристика, під якою розуміють сукупність повчань батьків християнської церкви II–VII ст. Суперечки щодо правильного розуміння християнських догматів зумовлювали виникнення і розвиток релігійної філософії, однією з центральних проблем якої стає співвідношення віри та розуму, і відповідно їх реалізації у поведінці людини (Тертуліан, Петро Даміані, Бернар Клервоський). З іншого боку, у філософії людина розглядалась уже не просто як раб Божий, а як самоцінність, особистість, котра пов’язана з Богом, а поведінка людини визначалась можливістю її вибору між добром і злом через призму вищої Божої справедливості (Августин Аврелій).

Аналізуючи проблематику поведінки людини через призму християнства, акцентовано на її суб’єктивному аспекті, а саме – на психічному ставленні людини до своєї поведінки, її мотивах і меті. Це великою мірою відображено в ідеї любові до ближнього, яку проповідувало християнство. Абсолютна любов убачалася у самозреченні, в максимумі самовідданої любові Христа до грішної земної людини, любові-жертви заради спасіння людства. Хоча для пересічних християн заповіді «не вбий», «не суди», «дай тому, хто просить», «не збирай скарбів на землі», «люби ворогів своїх» видавалися такими, що суперечать здоровому глузду.

Згідно з ученням Томи Аквінського поведінка людини ґрунтується на свободі, яка постає з раціональності, що притаманна людині за природою і переважає над волею. Джерелами пізнання філософ уважав не причетність до божественних ідей, а досвід, чуттєве сприйняття, оскільки все пізнання здійснюється з почуттів, а діяльний інтелект обробляє цей матеріал. Передумовою поведінки людини Тома Аквінський вважав свободу волі. Філософ виділяв також чесноти, на яких повинна ґрунтуватись поведінка людини, зокрема чотири традиційні грецькі чесноти (мудрість, відвагу, помірність і справедливість), до яких додає ще три християнські (віру, надію і любов).

У підрозділі 2.5 «Гуманістичні уявлення про поведінку людини у філософії епохи Відродження» висвітлено, що філософія епохи Відродження стала сполучною ланкою між середньовічним теоцентризмом і науковим мисленням Нового часу. У той час виникла криза релігійного раціоналізму, що виявився у відмові підкорення людини божественному порядку життя. Водночас не відкидалася сама ідея Бога, а заперечувався середньовічний характер релігійності (схоластика) та жорстка детермінація поведінки людини релігійними догмами.

Філософія того часу характеризувалась поворотом до антропоцентризму, який супроводжувався ідеями, спрямованими на внутрішню божественність людини, відмовою від зовнішньої Божої істини та залученням людини до активної життєвої позиції. Для представників філософії Відродження вище благо містилося у душі людини, яка зневажає випадкові блага і вдоволена доброчесністю, досвідчена у справах і спокійна в поведінці. Гідною визнавалась людина, яка вправляється в доброчесності, оскільки лише блаженне життя створює вільний дух, який позбавлений страху і бажання, для якого єдине благо є честю, а все інше – купа негідних речей, що не віднімають нічого від блаженного життя і нічого до нього не додають, що з’являються і зникають без користі і шкоди для вищого блага.

Філософське мислення епохи Відродження визначено як творче. Розвинуто тезу Платона про те, що все, що спричиняє перехід із небуття у буття, є творчістю. Ейдетизм розумівся як подальше втілення ідеї у різноманітних соціокультурних виявах, що відкривало шлях до мислення у житті. Вважалось, що розум породжує ідею, душа породжує образ цієї ідеї, а у сукупності вони забезпечують можливість зближення розуму з душею у творчій діяльності, роблячи його цілісним і проявляючи у поведінці людини. Ставлення до людини як до природної та громадської, а не божественної істоти визначило також розвиток філософсько-правової думки. Крізь призму цієї концептуальної установки поведінка людей розпочинає розглядатися через мотиви, свободу волі і природне право, а визначеність поведінки людини божественною волею стає другорядною. 

Наголошено, що особливістю українського ренесансного гуманізму було те, що історико-культурним ідеалом її представників були не стільки культура античності, скільки духовна спадщина Київської Русі. З іншого боку, незважаючи на антропоцентризм, християнство з його ідеєю привілею духовного над матеріальним і земним було найвпливовішим чинником розвитку філософії права в Україні у XIV–XVI ст.ст. Християнство наділяло суспільство не лише духом солідарності, але й терпимості до інших християнських конфесій та нехристиян. Це виявлялося у поведінці людини. Філософська думка того часу характеризувалась створенням вільного світогляду, що протистояв догматизму церкви, інтегруванням у західноєвропейську та античну культури, а також залученням здобутків середньовічної філософії та створенням національної гуманістичної філософії. Утверджено новий ідеал людини, яка усвідомлює та поважає свою соціальну належність, прагне до ствердження своєї індивідуальності, вдосконалення творчих здібностей, звеличення цінностей життя, для якого характерним було визнання наявності потреб та інтересів людини та декларування свободи вибору варіанту поведінки. Людина розглядалась як така, що сама творить свою індивідуальність, визначає свою мету та обирає поведінку.

Розділ 3 «Еволюція формування концепції поведінки людини у філософії права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Віра як спосіб спасіння душі та її прояв у концепції доброчесної поведінки людини в епоху Реформації» обґрунтовано, що соціокультурна ситуація епохи Відродження та Реформації зруйнувала традиційні середньовічні засади, які були світоглядною опорою та джерелом сенсу життя людини. Це зумовило необхідність формування нового типу людини – соціального атома, яка створювала б себе сама, індивідуаліста, котрий шукає опору й обґрунтування своєї поведінки в собі. З іншого боку, поведінка людини цього періоду була зумовлена самооцінкою приниження (не я, але Бог у мені), що передбачало повну залежність від Творця, який встановив людську систему загальної корисності. Теологічна максима любові до ближнього змінюється на службу ближньому.

Підкреслено, що головним змістом концепції поведінки епохи Реформації стала теза про призначення людини бути вільною. Філософи цієї доби внесли чимало цінних ідей у розвиток орієнтованого на Бога природного права.
В цілому Реформація виникла і розвивалася під гаслами відродження християнства, повернення до Нового Заповіту та його перших тлумачень,
де можна було знайти первинні ідеали християнства. Хоча гуманізм
зробив вирішальний внесок у розвиток Реформації, однак між гуманізмом і течіями Реформації були суперечності. Якщо гуманісти і реформатори однаково негативно ставились до схоластики, то причини такого ставлення були різними: гуманісти заперечували схоластику через її незрозумілість, складність викладу і вимагали простішого та виразнішого богослов’я; реформатори засновували заперечення схоластики на переконанні в її кардинальній помилковості.

Обґрунтовано, що центральним питанням Реформації було питання про місце сумління, волі та розуму в поведінці людини, що у теоцентристському аспекті поставало як питання про спасіння людини. Антропоцентризм Реформації та гуманістична концепція піднесення людини, які протестантська релігія згодом відкинула, виконали значущу роль у філософії того часу. Поєднання античної культури з християнськими цінностями обумовило позиції багатьох активних теоретиків реформаційного руху. Спільними для віровчення протестантизму стали такі принципи: «виправдання вірою» (М. Лютер), згідно з яким спасіння людини залежить не від обрядів, а лише від віри у спокутну жертву Христа; «про абсолютне визначення наперед» (Ж. Кальвін), за яким Бог ще до створення світу вирішив питання про спасіння кожної людини, тому не віра і не добрі справи впливають на її долю після смерті. Богообраність людини виявлялась у доброчесності, побожності, успішній діяльності, покірності тощо. Це формувало підґрунтя для роботи над переосмисленням догматичного, культового та організаційного аспекту християнства, а також ставлення до поведінки людини та вимог до неї.

У підрозділі 3.2 «Свобода та права людини як підґрунтя поведінки людини у філософії права епохи Нового часу» відображено, що характерною особливістю епохи Нового часу стало моральне виправдання людини, утвердження її права на задоволення своїх потреб та інтересів, обґрунтування її незалежності як морального суб’єкта. У цей час мораль набуває прикладного значення, входить у сукупність мотивів поведінки людини, пов’язує індивідуальні вимоги, потреби та інтереси із суспільними обов’язками, що покликало до життя закладення основ сучасного розуміння свободи і прав людини. Останні тлумачились як імперативи і норми поведінки людини і держави, які ґрунтуються на природному праві і є природними, невідчужуваними та такими, що мають найвищий статус у суспільній системі цінностей.

Школа природного права, що переживала свій розквіт, була вираженням раціоналізму, який панував у тогочасній Європі і пропонував сягнути шляхом висновків розуму до начал, які визначають поведінку людини. Якщо до цього часу правила поведінки людини встановлювалися законодавчо (деколи нерозумно чи з власною користю), то у Новий час було проголошено, що слід надати свободу розуму, який створить найкращі правила поведінки. Віра у здатність людського розуму перебудовувати життя шляхом законотворення становила одну із характерних рис цієї епохи.

Поведінку людини у філософії того часу досліджували Г. Гроцій, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є та ін. з позицій природного права, крізь призму ідей та вимог природно-правової справедливості. Справедливість тлумачилась як така, що повинна реалізовуватись у поведінці людини. При цьому людина розумілася як природна істота, яка за законом природи має право відстоювати своє життя, свободу та власність, однак діяти у такий спосіб, щоб своєю поведінкою не нашкодити іншому. Водночас погляди мислителів того часу на поведінку людини були дещо механістичні, прямолінійні, оскільки людина тлумачилась як розумна істота, яка повинна жити відповідно до велінь власного розуму і розумних законів природи. В той же час велика увага до проблеми людини виявилась у прогресивних ідеях індивідуальної свободи та загальної рівності, що забезпечило перехід від статичної до мобільної парадигми ідентичності, основою якої виступала вже не традиція, норма чи правило, а відмінність. Людина тлумачилась як така, що народжується у боротьбі за свободу, за право індивідуальності, самобутності та вільного вибору своєї поведінки.

У підрозділі 3.3 «Філософсько-правова проблема поведінки людини у Німецькій класичній філософії» розкривається положення про те, що Німецька філософія права другої половини XVIII – початку XIX ст. розглядається як єдине духовне утворення, що було покликане здійснити критичну рефлексію концепції поведінки людини. Філософія права того часу здолала механістичний та метафізичний характери світогляду. З огляду на наукові досягнення минулого було відновлено діалектичний спосіб мислення з його тлумаченням світу як єдиного цілого, що розвивається через вирішення протиріч між протилежними началами (природа і суспільство, особа і держава, право і мораль та ін.).

Аналіз філософсько-правового розуміння І. Кантом поведінки людини дав змогу зробити висновок, що поведінка людини у суспільстві розумілась ним як така, що регулюється моральними і правовими нормами, які відрізняються характером примусу. У моральній детермінації поведінки людини визначальним є внутрішній самопримус, який полягає у дотриманні морального обов’язку і корегуванні людиною своєї поведінки відповідно до його вимог. У правовому регулюванні поведінки людини визначальним є зовнішній примус із боку суспільства та держави, а поведінка людини визначається зовнішніми правилами поведінки, дія яких підсилюється страхом покарання. Корегування поведінки відповідно до правових норм гарантує громадянам підтримання стабільного правопорядку, особисту безпеку, збереження їх майна та інші переваги цивілізованого суспільства. Дотримання правових норм розглядається І. Кантом як перший ступінь на шляху до моральної поведінки, оскільки норми права містять той мінімум моралі, без якого суспільство не зможе нормально функціонувати.

Згідно з поглядами Г. Гегеля поведінка людини є результатом вияву її внутрішніх суперечностей. Пояснюючи природу суперечностей, Г. Гегель відштовхується від розуміння абсолютного надсуб’єкта, який активізує історію, використовуючи для цього суперечності, що є у всіх сферах природного, соціального і духовного світів, зокрема в змісті правової реальності. Завдяки виникненню, загостренню і вирішенню незліченної кількості суперечностей здійснюється рух усіх форм сущого і належного. Через зіткнення різних пар протилежностей будь-яка річ перебуває у властивій їй якості, залишаючись собою і стаючи іншою. У світлі діалектичного принципу суперечності соціальна реальність постає у вигляді сукупності різноманітних колізій: конфліктів, антагонізмів, антиномій, антитез, опозицій, дисонансів і т.д. Уведення цього принципу як аналітичного інструменту в живу тканину соціальних проблем відкрило перед філософською думкою широкі можливості для подолання поверхневості, дозволило проникати в сутнісний рівень соціальних реалій. 

Розділ 4 «Сучасне філософсько-правове розуміння поведінки людини» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Розвиток уявлень про поведінку людини у філософії права ХІХ – ХХ ст.ст.» доведено, що розвиток концепції поведінки людини у філософії права ХІХ–ХХ ст.ст. зумовлений найперше кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка виникла на початку XIX століття. На той час класична філософська парадигма, зорієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи або світового духу, структурно адекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку. Криза просвітницького способу філософування виявилась у неспроможності використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій для вирішення нових проблем, що постали перед філософією права. Відбулись радикальні зміни, пов’язані з крахом раціональних цінностей класичної філософії і потребою у зміні філософської парадигми. Це втілилось у некласичній філософії. В основу некласичного розуміння поведінки людини був покладений ірраціоналізм як світоглядний орієнтир філософських учень, у яких погляди на людину та світ ґрунтувалися не на розумових засадах, а на позиції волі, інстинктах, інтуїції та почуттях. Це відображено у філософії С. Кьєркегора (обстоював принципи екзистенціальної людини, а не трансцендентальної суб’єктивності; поведінка людини розглядається не як дослідно-теоретична завершеність, а в постійній мінливості і глибинній внутрішній суперечності), Ф. Ніцше (згідно з його «філософією життя» кожна людина по-своєму творить світ і свою поведінку, зважаючи на індивідуальні особливості, які зумовлюються індивідуальною міфологією в умовах стадного буття; поведінка людини підпорядкована волі до влади), А. Бергсона (заперечував проти матеріалістично-механістичного і позитивістського напряму у тлумаченні поведінки людини; найбільш важливе його вчення про інтенсивність відчуттів, час, свободу волі, творчу еволюцію та роль інтуїції у поведінці людини), М. Фуко (поведінка людини через призму турботи про себе, свою душу, у контексті положення «пізнай самого себе») та ін.

Створення цілісної концепції поведінки людини вимагало дослідження психології детермінації і мотивації соціальної поведінки, зокрема праці таких учених, як В. Бехтерєв, Р. Вудворте, І. Павлов, Б.В. Скіннер, Е. Толмен, Дж. Уотсон, К. Халл, Д. Хоманс та ін. Біхевіористи запропонували емпіричний підхід до поведінки як зовнішнього вияву психічної активності людини, що проявляється через реакції організму на стимули навколишнього середовища. Згідно з класичними біхевіористичними теоріями поведінка людини розуміється як сукупність рухових і зведених до них словесних та емоційних відповідей (реакцій) на вплив (стимули) зовнішнього середовища. Біхевіористи намагались перенести на соціальне середовище механізми умовних рефлексів, котрі виявлені у тварин. Було зроблено висновок, що людина має вроджені схеми поведінки, котрі вона допрацьовує у процесі отримання нового досвіду. Отож, поведінка людини сприймалась дещо примітивно, оскільки з її детермінант були виключені свідомість, мислення, воля. Представники необіхевіоризму, намагаючись подолати обмеженість основної схеми біхевіоризму «стимул – реакція», ввели до неї опосередковану ланку – так звані «проміжні змінні» (розум, воля), котрі дозволили аналізувати регулятивні аспекти поведінки.

Розкриття внутрішнього психологічного механізму регулювання поведінки особи можливе, лише застосовуючи соціологічні та психологічні дослідження. Це сприяє розгляду права як особливої соціальної системи, котра у взаємодії з психологічними характеристиками, особливостями особи впливає на її поведінку. Застосування саме такого дослідницького підходу уможливлює всебічне, комплексне з’ясування поведінки людини. Тому створення цілісної концепції правової поведінки вимагало дослідження психології соціальної взаємодії в теорії соціологічного інтеракціоналізму, зокрема праць таких учених, як Г. Блумер, Н. Дензін, Ч. Кулі, М. Кун, Дж. Мід, Н. Смелзер, Т. Шибутані та ін.

Сутність символічного інтеракціоналізму полягає в тому, що взаємодія між людьми розглядається як безперервний діалог. У процесі цього діалогу люди спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них. Інтерпретація наміру чи дії (стимулу) здійснюється перед відповідною реакцією, коли й ухвалюється рішення, як реагувати на той чи інший стимул. Відбувається взаємозв’язок стимулу з відповідними символами, які засвоюються у процесі соціальної взаємодії і загальні для всіх людей. На основі такої взаємодії визначається відповідна соціальна поведінка людини.

Сучасна теорія символічного інтеракціоналізму має чимало позитивних аспектів, серед яких слід відзначити спробу виокремити, на противагу біхевіористам, соціальну складову в поведінці людини, знайти соціально-психологічні механізми формування поведінки особи у спілкуванні з іншими, підкреслити творче начало особи. Однак суб’єктивно-ідеалістичні позиції інтеракціоналістів призводять до ігнорування змісту міжособистісного спілкування, предметної діяльності осіб, незалежно від історичних і соціально-економічних умов існування особи. До недоліків цієї школи можна також віднести ігнорування ролі емоцій у соціальній поведінці людини.

Теорія соціальної дії, основи якої у двадцятих роках ХХ сторіччя заклали М. Вебер, Ф. Знанецький, Р. Макайвер та Т. Парсонс, полемізує з теорією біхевіоризму. Згідно з цією концепцією зв’язок людини і суспільства здійснюється за допомогою підпорядкування поведінки людини суспільним загальноприйнятим нормам. Джерелом усіх суспільних процесів і явищ є не індивідуальна свідомість, а загальна система цінностей, котра присутня в кожній індивідуальній свідомості. Отож, зв’язок людини і суспільства здійснюється через співвідношення поведінки людини з вимогами колективних загальноприйнятих норм.

Представники теорії соціальної дії пропонують дещо ідеалістичне пояснення поведінки людини. Для всебічного аналізу цього поняття вважаємо за необхідне використовувати і суб’єктивні фактори (свідомість), і об’єктивні (реальні суспільні відносини). Усі проаналізовані теорії поведінки ґрунтуються на загальних методологічних принципах дослідження. Тому вважаємо, що пояснення соціальної поведінки слід шукати у єдності біологічного, соціального і духовного факторів, котрі і можуть реально впливати на поведінку людини.

У підрозділі 4.2 «Поведінка людини як предмет дослідження у сучасній філософії права» вивчено вплив природного та позитивного права на поведінку людини. Зазначено, що найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність стосовно поведінки людини, що виявляється в зобов’язальній та безособистісній формі його вимог, які є категоричними, оскільки не залишають можливості для сумнівів і впливають на поведінку людини через її сумління та правосвідомість. Природне право виявляється у позитивному праві, звичаях, традиціях, моралі. У філософії права саме внутрішню мораль права пов’язують із віковою традицією природного права (Р. Фуллер).

Поведінка людини розглядається як моральна за природою. Водночас мораль є складною системою регулювання, яка не має прямої біологічної обумовленості та об’єктивної, природної мотивації. Вчені, котрі працювали над біологією пізнання (К. Лоренц, В. Матурана, К. Поппер), стверджують, що мораль є результатом вільного та відповідального вибору людини, а моральна поведінка як біологічний феномен пояснюється у зв’язку з її функцією збереження виду, що концептуально виражено в соціобіологічному дослідженні. Проаналізовано еволюційно-біологічні передумови та підстави моральної поведінки. Доведено, що спосіб мотивації людини, який вона застосовує у своїй поведінці, визначається ступенем її автономії, яка розглядається як ідеальна основа для формування людини на основі раціонального вибору можливих дій, способу життя загалом, керуючись власною системою цінностей. Мотив зумовлює прагнення людини до мети. Він необхідний компонент її поведінки, оскільки цілеспрямована поведінка завжди спонукається певними причинами.

Поведінка людини трактується як складний комплекс видів соціальної діяльності людини, за допомогою якої опредмечується навколишня природа, а також як спілкування та практична взаємодія з людьми у різних соціальних структурах. Відповідальність за поведінку розглядається як інтегрувальна інтелектуально-психічна якість, що уможливлює будь-яку моральну поведінку. Якщо на ранніх стадіях розвитку людини мораль діє через заборони, то поступово на зміну реакції втечі від поганого приходить орієнтація на хороше, яка спрямовує активну поведінку людини на реалізацію власних потреб і бажань.

Позитивне право виникає з необхідності регулювання поведінки людини і зумовлене біологічними характеристиками, соціальною дійсністю та духовною сутністю людини. Вихідним елементом позитивного права є правові цінності, оскільки владні веління виникають із уявлень про належне, формують ідеальні моделі людської поведінки. Цінності та оцінки мають регулятивне значення у правовій свідомості, однак при цьому правові норми набувають значення цінностей і також стають об’єктом оцінки. Цінності є суб’єктивними умовами можливості існування права. У процесі нормативно-правового регулювання поведінки людини виникає явище легітимації, що виявляється у ціннісному прийнятті чи неприйнятті самої ідеї права. Рівень легітимації правових норм обумовлює правову поведінку людини, оскільки норми права впливають не на поведінку людей, а на їх свідомість, через яку здійснюється регулювання поведінки. Якщо моральна поведінка зорієнтована на добровільне обмеження власних інтересів людини, то особливістю правової поведінки є можливість примусового обмеження (у необхідних суспільству випадках) індивідуальних інтересів людини засобами державного примусу.

Поведінка людини розглядається як зовнішньооб’єктивований вияв особистісних цінностей людини, які ґрунтуються на домінувальних у суспільстві соціальних цінностях та інтеріоризовані людиною у процесі соціалізації. Видовим явищем щодо неї є правова поведінка людини – зовнішньооб’єктивований вияв особистісних цінностей людини, які ґрунтуються на домінувальних у суспільстві правових цінностях і нормах і забезпечуються державним примусом.