ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Краткое содержание

1)    ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність та ступінь наукового розроблення проблеми; встановлено зв’язок роботи з державними та науковими планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; окреслено головні методологічні засади; вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів дослідження; подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію, публікації, структуру й обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретичні засади правового регулювання припинення юридичної особи» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено поняття суб’єкта господарювання в законодавстві України, господарсько-правові та організаційні аспекти добровільної і примусової ліквідації юридичної особи, господарсько-правове регулювання суб’єкта господарської діяльності у зв’язку з його банкрутством.

У підрозділі 1.1. «Поняття юридичної особи, яка припиняється, та її органів управління» наголошено на тому, що без з’ясування сутності суб’єкта господарювання неможливо правильно застосувати чинне законодавство у сфері припинення юридичної особи та відновлення її функціонування. Зазначено, що в Господарському кодексі України суб’єктів господарювання визначено через поняття «учасники господарських відносин, що здійснюють господарську діяльність». Водночас класифікація суб’єктів господарювання, що закріплена в Господарському кодексі України, не відображає всього спектру суб’єктів господарювання. Розкриваючи сутність органів управління юридичною особою, яка припиняється, дисертант зазначає, що стосовно правової природи цих органів існує два головні погляди. Одна група дослідників вважає, що орган є представником юридичної особи. Таку позицію відображено в законодавстві Німеччини, Англії та США. Друга група вчених констатує, що орган юридичної особи є її невід’ємною частиною. Ця позиція, на думку автора, видається більш обґрунтованою. Дисертант навів власне поняття органів управління: «Під органом суб’єкта господарювання (юридичної особи) слід розуміти особу (юридичну чи фізичну) або групу осіб, дії яких, відповідно до закону або установчих документів, породжують правові наслідки безпосередньо для самого суб’єкта господарювання». Між юридичною особою та її органами не існує цивільних правовідносин представництва, це відносини внутрішні.

У підрозділі 1.2. «Господарсько-правові та організаційні аспекти добровільної і примусової ліквідації юридичної особи. Правовий статус ліквідаційної комісії» підкреслено розбіжності у визначенні підстав добровільної ліквідації в законодавстві України. Так, відповідно до Цивільного кодексу України, однією з головних підстав є рішення власників, а за Господарським кодексом України – дві підстави: ініціатива власників та закінчення строку, на який створювався суб’єкт господарювання, чи досягнення поставленої перед ним мети. Більш обґрунтованим і чіткім, на думку дисертанта, є визначення підстав ліквідації, закріплене в Законі України «Про господарські товариства. Водночас ні ст. 60 Господарського кодексу України, ні ст.110 Цивільного кодексу України, незважаючи на назви цих статей, не охоплюють усіх дій, пов’язаних з припиненням суб’єкта господарювання.

Недоліком законодавства є й те, що жодним нормативним актом не регламентовано склад ліквідаційної комісії в разі добровільної ліквідації підприємства. Зазначено, що одним з варіантів вирішення питання регламентації роботи ліквідаційної комісії може бути розроблення власником Положення про ліквідаційну комісію. Наведено авторське визначення процедури добровільної ліквідації».

Стосовно примусової ліквідації суб’єкта господарювання наголошено, що Господарський і Цивільний кодекси України та Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» по-різному використовують терміни «скасування державної реєстрації» та «визнання судом недійсною державної реєстрації». Розбіжність у визначенні термінологій викликає проблеми в правозастосовній практиці, вирішення яких можливе лише шляхом внесення змін до чинного законодавства України.

Зважаючи на ці розбіжності, запропоновано доповнити Господарський кодекс України статтею 59-1, виклавши її в такій редакції: «При ліквідації юридичної особи, заснованої за рішенням її учасників, обов’язки, пов’язані з ліквідацією, покладаються на її засновників».

У підрозділі 1.3. «Правове регулювання ліквідації юридичної особи – суб’єкта господарської діяльності у зв’язку з її банкрутством» наголошено, що ні нормативні акти, ні науковці не  дають чіткого визначення ліквідації суб’єкта господарювання у зв’язку з його банкрутством. Зважаючи на це, дисертантом наведено таке її визначення: «Ліквідація – це припинення діяльності суб’єкта господарювання, визнаного судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна».

Це досить складна процедура не лише щодо правового регулювання, а й практичного здійснення, що обумовлюється відсутністю належного правового врегулювання, суперечливістю судової практики і відсутністю кваліфікованих фахівців у цій сфері. Детально розглянуто господарсько-правові та організаційні аспекти регулювання припинення суб’єкта господарювання у зв’язку з його банкрутством.

Розділ 2 «Правове регулювання реорганізації юридичної особи» містить три підрозділи, у яких розкрито загальні положення реорганізації суб’єкта господарювання, господарські та організаційні наслідки здійснення реорганізації, висвітлено зарубіжний досвід реорганізації.

У підрозділі 2.1. «Загальні положення реорганізації юридичних осіб – суб’єктів господарювання» акцентовано на тому, що реорганізація – це перебудова, перетворення, зміна структури, форми управління. Цивільний кодекс України та інші нормативні акти не наводять її нормативного визначення. Таким чином, застосування терміна «реорганізація» у правових актах стало проблематичним унаслідок його невизначеності в Цивільному кодексі України. З огляду на складність цього поняття, дисертант висловлює думку, що його слід точно визначити у Цивільному кодексі України.

Виокремлено такий термін, як «поглинання». Констатується, що цей термін ширший за термін «приєднання», оскільки охоплює й інші способи встановлення контролю за суб’єктом. Автор дає розгорнуту характеристику способів реорганізації. Наголошено на тому, що порушення порядку припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державної реєстрації створених юридичних осіб-правонаступників.

У підрозділі 2.2. «Організаційні наслідки реорганізації юридичних осіб –суб’єктів господарювання» наголошено, що процес реорганізації реалізується через перехід майнових і немайнових прав та обов’язків суб’єкта господарювання до юридичної особи-правонаступника на основі розподільчого акта або балансу. Названо такі правові наслідки припинення юридичної особи: припинення цивільної правоздатності і дієздатності; неможливість бути позивачем або відповідачем у суді; припинення усіх майнових зобов’язань, особистих немайнових прав. Зазначено, що Цивільний кодекс України не регулює порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення платоспроможності або банкрутства.

У підрозділі 2.3. «Зарубіжний досвід реорганізації юридичної особи – суб’єкта господарювання (угоди merqers & acquisitions) та шляхи його використання в Україні» констатується, що для позначення економічних процесів зміцнення бізнесу й капіталу, що відбуваються на макро- і мікроекономічних рівнях у зарубіжних країнах, застосовується термін M & A (від англійського Merqers and Acquisitions) – «Злиття та поглинання». Детально розкрито такі види злиття: горизонтальні об’єднання компаній однієї галузі; вертикальні об’єднання компаній різних галузей, пов’язаних технологічним процесом виробництва готового продукту; родові (паралельні) об’єднання компаній, що випускають взаємозалежні товари; конгломератне (кругові) об’єднання компаній різних галузей без наявності виробничої спільноті (диверсифікація). Запропоновано поділяти злиття на «дружні» і «недружні». «Дружні» злиття передбачають домовленість двох чи більше підприємницьких структур про співіснування, злиття виробництв й управлінських структур, перерозподіл власності між власниками суб’єктів – учасників злиття на договірних засадах; «недружні» трапляються в насильницькому злитті шляхом рейдерських захватів представниками однієї фірми іншої. Виокремлено й «ворожі» поглинання. Це є головною ознакою корпоративної моделі. Наголошено, що недружні поглинання і рейдерські атаки, на жаль, в Україні вже стали індустрією. Недосконалість національного законодавства, а також корупція є сприятливими умовами для рейдерів. На думку дисертанта, питання запобігання нагляду та відповідальності за «недружні» злиття і поглинання, захоплення слід віднести до компетенції податкової міліції.

Розділ 3 «Організаційні аспекти припинення та відновлення юридичних осіб» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто питання процедури державної реєстрації припинення та відновлення правового статусу ліквідованого суб’єкта господарювання, адміністративно-правові та організаційні повноваження участі органів Державної податкової служби України у процедурах припинення юридичних осіб та забезпечення майнових інтересів держави, правове становище арбітражного керуючого.

У підрозділі 3.1. «Правове регулювання припинення, відновлення платоспроможності та банкрутства суб’єкта господарювання» зазначено, що державне регулювання процедур припинення та відновлення суб’єкта господарювання є головним у цьому процесі. Це останній та обов’язковий етап у процесі припинення юридичної особи, що проводиться відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Підкреслено, що одним з найбільш складних питань як у теоретичному, так і в практичному плані є питання про можливість відновлення правового статусу юридичної особи після її припинення як суб’єкта господарювання. На думку дисертанта, цю процедуру не чітко визначено в законодавстві й нормативній базі України. Така невизначеність породжує цілу низку проблем у правозастосовній практиці. Дисертантом запропоновано внесення доповнень до чинного законодавства в частині чіткого визначення і регламентування таких підстав.

Наголошено, що законодавче забезпечення процедури банкрутства недостатньо відпрацьовано порівняно з іншими сферами економічної діяльності. Це, зокрема, зумовлено тим, що за роки реформ в Україні більше уваги приділялося пріоритетності відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання, порівняно з їх припиненням, у тому числі шляхом їх банкрутства. Донині немає чітко діючого законодавчо закріпленого організаційно-методичного забезпечення в цій сфері. Автором розроблено деякі з таких методичних матеріалів.

У підрозділі 3.2. «Організаційно-правові повноваження органів Державної податкової служби України у процедурах припинення юридичних осіб та забезпечення майнових інтересів держави» підкреслено, що у процедурі припинення юридичної особи важливу роль відіграють органи Державної податкової служби України. Вони не тільки фіксують факт припинення юридичної особи як суб’єкта господарювання, а й здійснюють контроль за розрахунками такого суб’єкта й виявляють та припиняють фіктивне банкрутство. Діяльності органів Державної податкової служби України у відшкодуванні шкоди, завданої несплатою податків у справах про банкрутство, у юридичній літературі та наукових розробках приділяється недостатньо уваги. Таким чином, ці органи не можуть повноцінно використовувати у своїй роботі інструментарій інституту банкрутства, оскільки бракує теоретичної бази, на якій він ґрунтується.

У підрозділі 3.3. «Правове становище арбітражного керуючого як суб’єкта господарських правовідносин у процедурах припинення та відновлення юридичних осіб» зазначається, що головною фігурою у процедурах припинення юридичної особи є арбітражний керуючий. Через нього відбувається реалізація зв’язку між боржником, кредиторами і господарським судом. Автор не погоджується з пропозиціями, що арбітражний керуючий повинен здійснювати свою діяльність на підставі договору про надання послуг суб’єктом підприємницької діяльності. Такий договір має бути затверджено господарським судом. Результати аналізу діяльності арбітражних керуючих та судової практики показали, що в такому разі не повинно бути жодного договору, оскільки є рішення суду і розмір послуг, встановлений Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Арбітражний керуючий має бути призначений за своєю волею, і для цього він повинен подати свою заяву до суду про згоду на призначення на цю посаду.

Дисертантом запропоновано надати правовий імунітет арбітражному керуючому під час обіймання ним цієї посади. На час роботи як арбітражного керуючого стосовно нього може бути порушено кримінальну справу тільки за згодою господарського суду. Для усунення всіх недоречностей з урегулювання правового становища арбітражного керуючого запропоновано диференціювати ліцензування арбітражних керуючих для роботи в малому, середньому і великому бізнесі. З цією метою автором розроблено проект методичного забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації арбітражних керуючих на базі Національного університету державної податкової служби України.